Помаранчеве кохання

Микита зростав, мав багато друзів, з якими багато часу проводив на вулиці. Переважно, це були діти з одного двору, оточеного сірими панельними будинками. Діти завжди весело проводили час, мали багато цікавих ігор, а інколи бешкетували, за що отримували від бабусь, які майже цілодобово «чергували» на лавочці біля під’їзду та знали все про мешканців будинку. Інколи ці бабусі знали про людей більше ніж самі люди.

Попри заборони батьків, діти інколи ходили гуляти до шахтного відстійника та на терикон. Такі ігри є небезпечними, але діти не усвідомлювали всіх ризиків. Дітвора гуляла на вулиці допізна, тож батькам інколи складно було забрати своє чадо з вулиці.

Вже за тиждень після отримання Україною такої довгоочікуваної незалежності, до шкіл пішли учні. Люди ще не встигнули зрозуміти що сталось, оскільки події в країні відбувались дуже швидко. Фактично СРСР досі існував, тож всі церемонії та урочисті заходи досі відбувались за совєтськими канонами. Не виключення й школа та навчальний процес.

Щасливі Микола та Надія прокинулись рано вранці та повели свого синочка перший раз до першого класу. Ранок був похмурим та прохолодним, а дим від заводів остаточно перекривав промінчики сонечка, що намагались пробитись крізь хмари. Листя на деревах вже починало жовтіти, а на деяких вже опадало.

У Совєтському районі Макіївки, де знаходився мікрорайон Магістральний, мешкали наші головні герої. Неподалік від їхнього будинку знаходилась школа №72, до якої пішов «гризти граніт науки» семирічний Микита. Це була типова триповерхова обшарпана будівля, зі свіжопофарбованими вікнами, дверями та побіленим вапняком парканом. Поруч зі школою знаходився будинок культури та дитячий садок, до якого ще декілька місяців тому ходив вже нинішній першокласник. В декількох сотнях метрів від школи гордо височів терикон шахти «13-БІС», а поруч з териконами брала свій початок річка Ігнатова, оточена декількома шахтними відстійниками та невеличким лісом. У відстійниках вода була коричневого кольору, смерділа та пінилась.

О 8:30 учні, батьки, вчителі та гості зібрались біля входу до школи на урочисту лінійку, приурочену до дня знань. На будівлі школи ще висів червоний прапор держави СРСР, учні були одягнені у сувору шкільну форму. На їхніх шиях майоріли червоні піонерські краватки. В руках кожен учень тримав букети з айстр, роз та хризантем – квітів, що в цей час квітнули на подвір’ях.

Шкільна форма для хлопців – це костюм та брюки, для дівчат - суворе коричневе шкільне плаття з білими манжетами і два фартуха - чорний на кожен та білий для урочистих свят. Також дівчата носили білі гольфи та банти, але переважно лише на свята. Ще зі школи дітей привчали до одноманітності та суворості щоб вбити їхню особистість.

Надія та Микола з гордістю дивились на своє чадо, яке буквально розчинялось в цій сірій одноманітності. Першокласники стояли ближче до входу в школу, потім – старші учні, а далі праворуч учні 5-9 класу; десяти- та одинадцятикласники стояли навпроти першачків. Поруч з кожним класом стояв їхній класний керівник. Батьки стояли далі від всіх та ніби зі сторони спостерігали за урочистою лінійко.

Урочистості розпочались з гімну СРСР, а потім під барабанний дріб дві дівчини та хлопець в пілотках та піонерських краватках винесли червоний прапор. Далі лунали пісні, першокласники зачитали вірші. Директор школи вимовила палку промову, в якій наголосила що нинішні першокласники та майбутні випускники вже невдовзі стануть «достойнимі члєнамі советского общєства». Потім найвищий старшокласник взяв на руки одну з першокласниць, і вони разом пройшли колом тричі та дали перший дзвінок. Потім учні буквально засипали вчителів квітами, пролунала традиційна пісенька «учат в школє», під яку першокласники та їхня перша вчителька вперше переступили поріг школи.

Залунали барабани, ті самі хлопець та двоє дівчат занесли червоний прапор до школи – на цьому урочистості було завершено. Учні та вчителі пішли до школи на перший урок, а деякі старшокласники та старшокласниці пішли до шкільного туалету, що знаходився за стадіоном, покурити доки вчителі не бачать.

Темою першого уроку для учнів була «Путь к комунізму – чєрєз цитати В.І. Лєніна». Навіть першокласникам вчителька близько пів години розповідала про світле майбутнє та наводила цитати зі збірників цитат вождя світового пролетаріату». Дітям це було не зовсім цікаво, тому вони постійно відволікались, розмовляли та дивились у вікна. Вчителька сварила за це дітей та стукала указкою по столу. Батьки стояли в коридорі біля кабінету та час від часу з хвилюванням зазирали до відкритих дверей. В класі над дошкою висів портрет Леніна, а на стінах – інших совєтських діячів. Діти сиділи по двоє за партою в три ряди. За останніми партами стояла величезна шафа, поруч – декілька столиків зі стільчиками для того щоб діти могли поїсти. Ближче до вхідних дверей в ряд стояли невеличкі шафи для верхнього одягу. В самому кінці кабінету були ще одні двері, які вели до кімнати відпочинку – тут діти могли поспати після уроків у групі подовженого дня.

Урок було закінчено, вчителька роздала кожному учневі старий буквар, на якому були намальовані совєтський учень та учениця у шкільній формі та з ранцями, буратіно та ще декілька мультяшних персонажів. Комусь буквар дістався у гарному стані, а комусь, м’яко кажучи, не дуже. На останній сторінці книжки було з ручкою написано з десяток прізвищ попередніх власників книжки. В кожній книжці була сплетена з ниток закладка. Деякі підручники були загорнуті в шпалери.

Вчителька попрощалась з дітьми до завтра, і щасливі першокласники побігли в коридор до батьків ділитись першими враженнями від школи та вчительки. Малеча ще не до кінця розуміла куди вони потрапили що чекає на кожного з них упродовж наступних дев’яти чи одинадцяти років шкільного життя. Контрольні, лабораторні, нудні уроки математики та весела фізкультура, щоденники, перша двійка, нескінченні домашні завдання, перші прогуляні уроки, анкети для однокласників, перше кохання… Все найцікавіше попереду!

Вже наступного дня для першокласників розпочалось справжнє шкільне життя з усіма «прєлєстями» тієї самої «найкращої освіти у світі». Вчителька одразу ж показала хто тут головний. Вона кричала на дітей навіть за найменшу провину, стукала указкою по партам та іноді могла навіть вдарити нею дитину по голові з метою виховання. Учням одразу ж дала вказівку як правильно себе поводити на заняттях та на перерві. За партою треба сидіти непорушно, не відволікатись, склавши руки одна на одну. Щоб дати відповідь на питання або звернутись до вчителя, треба спокійно підняти одну руку та дочекатись доки вчитель дозволить говорити. Весь процес навчання був побудований на принципі: вчитель тут головний.

Бувало що вчителька могла бити дітей лінійкою по рукам, а найбільших бешкетників ставила в куток на цілий урок. І це лише першокласники – семирічні хлопчики та дівчатка, які щойно переступили шкільний поріг. Система виховання майбутніх комуністів зберігалась в українських школах, нажаль, аж до початку «нульових».

Якщо пригадати скільки різних вбивчих для дітей «совєтських істин» вкладали дітям у голови, то стає трохи не пособі. Учитель - авторитет, завжди правий, а учень не має права відстоювати себе; дзвоник на урок для учня, з уроку – для вчителя – все це типові стандарти школи совка та постсовка. Але ж скільки фраз та настанов, які так чи інакше руйнували індивідуальність та робили всіх однаковими ви чули? «Без хлєба нє єшь», «что ти как нє всє?», «я – последняя буква в алфавітє», «ти что, самий умний?», «молчі, нє твойо дєло», «сіді тіхо, нє висовуйся», «у нас так нє прінято». А ця знамените питання, яке задавали тим хто щось не розумів: «ти что, нє рускій»? Ось і наш першокласник Микита теж проходив крізь всі ці тортури як у школі, так і вдома. Але що тоді міг розуміти семирічний хлопчик? У такому віці дитина досі як губка – вбирає в себе все. Тож на скільки серйозно таке виховання вплинуло на людей?

Навчальний рік дуже швидко закінчився. У першому класі учням не видавали табелі та не ставили оцінок. Головне – вивчити буквар, навчитись читати, писати та рахувати. З цим у Микити не було проблем. Хлопець добре вчився та з захопленням слухав вчительку на уроці. Домашніх завдань майже не задавали, а якщо й треба було щось робити, то це було письмо, малювання або трудове навчання.

Батьки або бабусі спочатку ходили забирати Микиту зі школи, а вже з весни малий сам ходив додому після уроків. Бувало що батьки вдень були на роботі, а бабусі були зайняті, тому хлопець був вдома сам, але це зовсім не було проблемою. Микита міг сам розігріти їсти, перевдягнутись та зробити уроки. «Золота» дитина, годі й говорити!

І якщо в школі у малого все було добре, то про матеріальний стан його родини добре не скажеш. Ще перед тим як Україна отримала незалежність, соціальний стан населення погіршувався ледь не кожного дня. Працівники підприємств, зокрема й вугільних шахт, не отримували заробітної плати по пів року, ціни на продукти зростали, а дефіцит став тотальним. Шахтарі час від часу виходили на мітинги та влаштовували страйки з вимогою виплати заборгованості, покращення умов праці та підвищення різня зарплат. На вулицях та площах Донецька, Луганська, Макіївки, Сніжного, Торезу, Селидового, Павлограда, Самара (Новомосковськ), а також шахтарських містечок на Волині, Кіровоградщині та Кривому Розі час від часу збирались багатотисячні мітинги голодуючих шахтарів.

Люди не отримували зароблені гроші, а залишки заощаджень нещадно з’їдала інфляція. Ті хто не мав землі чи домашнього господарства, в прямому сенсі, не доїдали. Малий Микита, як і будь-яка дитина, хотів солодкого та чого добренького. Але звідки можна дістати те чого ніде немає? Полиці магазинів порожні, а люди немов зомбі блукають в чергах від крамниці до крамниці в надії знайти хоч щось.

Батько Микити разом з колегами навіть відмовлявся спускатись до шахти, бо не мав їжі навіть на тормозок. Гірники були доведені до відчаю та на одному зі страйків вирішили йти пішки до Києва. Микола теж був серед тисяч охочих висловити центральній владі свої вимоги. Люди йшли від міста до міста, а по дорозі до них приєднувались все нові й нові шахтарі. Люди пішки пройшли понад 600 км, ночували прямо в дорозі, але все одно дістались столиці України.

Масові протесті гірників змусили владу реагувати, але соціальні проблеми все одно були далекими від вирішення. Молода українська держава поступово занурювалась в хаос кримінальних війн, безробіття, сірість та злидні. Здавалось що ось, нарешті, дно пробито, проте рівень життя населення погіршувався безупинно. Проте був один «плюс» - кожен громадянин був мільйонером, але є нюанс…

Після повернення додому Микола ще деякий час ходив на роботу зі сподіванням що борги по зарплатні будуть погашені. Проте обіцянки залишились обіцянками, а родину треба було чимось годувати. Чоловік перебував у відчаї, тож зважився на відчайдушний крок – разом з групою інших шахтарів їхати на заробітки. А куди в той час міг поїхати в пошуках роботи звичайний громадянин? Звичайно ж, на росію.

Тож частина шахтарів вирішила їхати до Кемерово на вугільні шахти, інша частина чоловіків була впевнена що варто їхати до москви. Микола був схильним до другого варіанту, адже чув що на шахтах росії ситуація не краща ніж в Україні, тож саме в столиці найбільше шансів заробити хоча б якусь копійчину. На шахті начальник дільниці, дізнавшись про те що частина його підлеглих планує звільнятись, вирішив особисто поговорити з шахтарями. Він кричав, морально давив на психіку в надії відмовити підлеглих від такого кроку:

- Почему вам тут не сидиться? Не одним вам не платят зарплату. Я сам едва свожу концы с концами, но ведь никуда не собираюсь убегать, а вы подставляете колектив, в котором трудились не один год! Всем тяжело. Так что теперь, пускай все уходят, шахту к чёрту затопим! Кто будет работать? Мужики, так ведь нельзя! Вашу работу за вас кто-то будет делать, понимаете? Вам же говорили что надо ещё немного потерпеть. Обещали же дать зарплату за февраль и март, а там, гляди, и за остальные пять месяцев заплатят. Так что подумайте, я ведь всё равно ваши заявления на увольнение не подпишу!

Проте така палка промова, що спиралась на традиційне совєтське «тєрпєть» не подіяла на голодних та зневірених шахтарів. Чоловіки все одно написали заяви на звільнення та почали збиратись на заробітки. У відповідь на таке «зухвальство» начальник дільниці пригрозив що більше не прийме назад на роботу «втікачів».

Надія зібрала для Миколи сумку: одяг, бритва, мило, трохи продуктів. Чоловік автобусом дістався до залізничного вокзалу Донецька, звідки потягом сполученням «Маріуполь – москва» вирушив до столиці росії. Їхав не сам, а разом з ще трьома колегами.

У плацкартному вагоні було холодно, з вікон був протяг, проте майже всі місця були зайняті. Сотні людей їхали з торбами, клітчатими сумками та кравчучками до москви в надії заробити на життя. П’яна провідниця видала постіль та чай, в якому доволі виражено відчувався присмак соли, яку додавали щоб напій був темнішим та міцнішим. Наша компанія донецьких мужиків дістала свої наїдки: запечену курку, домашню ковбасу, сало, цибулю, хліб, квашені огірки та, звичайно ж, пляшку горілки, яку доволі швидко було «знищено». За першою пляшкою пішла друга, третя… Компанія не буянила, особливо не заважала іншим пасажирам; лише душевні розмови на п’яну голову. А потяг невпинно мчав, час від часу зупинявся на вокзалах міст. Наші «шукачі щастя» час від часу ходили до тамбуру, ледве тримаючись ногах, щоб покурити.

Дружина та син з нетерпінням чекали на його повернення та сподівались що хоч якийсь час зможуть мати достатньо грошей у сімейному бюджеті. Надія мріяла нарешті купити дубльонку, а дитині – светра, взуття та куртку. Проте не так сталось як гадалось. Повернувся додому Микола через чотири місяці з порожніми руками. Чоловік розповів що у москві швидко вдалось знайти роботу на будівництві, проте вже за два всю бригаду затримали та запроторили до буцегарні на 5 діб за відсутність реєстрації та нелегальну працю. Відкупились, повернулись до роботи, але мєнти встановили чітку таксу за те щоб їх більше не чіпали, тож треба було щомісяця платити дань стражам правопорядку.

Власник будівництва поселив заробітчан у невеличкому фургончику, де спали прямо на підлозі. Щоб не було так холодно, лежали на дошках. Щодня харчувались одними макаронами. Обіцяних грошей не отримали, за чотири місяці власник заплатив лише п’яту частину від обіцяного та сказав що тим хто чимось не задоволений забиратись геть. Спробували пошукати іншу роботу, але всюди один обман. Скитались туди-сюди, але заробили лише на те щоб не померти з голоду. Хтось вирішив продовжити пошуки та залишитись у москві, натомість Микола плюнув на все та вирішив їхати додому. Проте на кордоні його пограбували російські прикордонники. Вони забрали у чоловіка майже всю готівку та деякі речі, залишивши бідоласі трохи грошей на дорогу. Микола сповна відчув на собі гостинність сусідньої країни та й зарікся більше ніколи нікуди не їхати на заробітки. Довелось чоловікові йти на поклон до начальства щоб прийняли назад на рідну шахту.