Помаранчеве кохання

Мати як завжди накрила стіл не гірший ніж у ресторані. Повечеряли, зібрали в дорогу сумки. О сьомій вечора сіли до батькової машини, а мати, попрощавшись та перехрестивши доньку, стояла біля хвіртки. Батько завів двигун машини, аж раптом мати закричала та попросила почекати ще хвилинку.

- От же грець! Ну що вже там? Хоче щоб ми на потяг спізнились?

Це батько бурчав та нервово пальцями перебирав кермо. Адріана сиділа поруч з батьком, а брати – позаду. Мати вискочила з воріт та відкрила двері де сиділа донька.

- Квіточко моя! Я геть забула. Ось, тримай. Це я сама в’язала щоб тобі там у гуртожитку не було холодно. Тримай. Ну, з Богом.

Мати дала донці власноруч зв’язану шаль з шерсті. Батько «смачно» чмакнув, закотив очі та натиснув на газ. Машина рушила, розбиваючи колесами брудні калюжі, а мати ще раз перехрестила вслід та пішла до хати.

Приблизно 15-20 хвилин очікували на прибуття потяга. Було доволі сиро та прохолодно, тож позамерзали. Ось, нарешті, вдалечині засвітився яскравий промінь, що немов потужний лазер розрізав темряву. З гучномовців оголосили про прибуття потяга сполученням «Ворохта – Київ». Потяг повільно наближався до вокзалу, і пасажири на пероні почали метушитись.

Потяг прибув на першу колію. Пасажири почали ще більше метушитись у пошуках номерів своїх вагонів.

- Доню, який у тебе вагон?

- Сьомий, - відповіла Адріана.

- Щасливе число. Це там, ходімо.

Брати допомогли донести важкі сумки. Провідник перевірив квитки. Брати по черзі обійняли сестру та попрощались, а батько заніс сумки до вагону та поставив їх на полицю. Сумки були дійсно важкими, адже окрім речей, мати поклала чимало наїдків щоб донька хоч якийсь час не голодувала. Час стоянки потяга складав десять хвилин, тому проводжаючі могли ще трохи часу побути зі своїми рідними.

- Добре що у тебе купе. Хоч з комфортом доїдеш. Сподіваюсь їхатимеш сама в купе.

- Так, це правда. Але навряд чи сама. Зараз всі студенти як раз їдуть назад до гуртожитків.

- Ну, що ж, квіточко моя, присядьмо на дорогу, - сказав батько, сів поруч з донькою та поклав руки на коліна.

Декілька хвилин сиділи мовчки. Батько прислухався, а потім посунувся ближче до доньки, дав їй конверт та прошепотів.

- Донечко, я не хотів щоб хтось знав. Я із заробіток трохи відклав грошей для тебе. Так, ми вже дали тобі, але це ще. Тільки так, щоб нікому не казала, добре? Особливо щоб хлопці не знали. Тобі гроші конче потрібні, і я впевнений що ти їх витратиш із розумом. Хочеш щось купити – купуй. Хочеш витратити на їжу – будь ласка. Хочеш погуляти – гуляй.

- Дякую, татусю! Я тебе так сильно люблю, - Адріана обійняла батька.

- І я тебе, моя квіточко! Тільки заховай так щоб ніхто не знав, бо це дорога, сама розумієш.

- Так, звичайно, татусю.

Десь здалеку почувся командний голос провідника:

- Шановні! Потяг відправляється через дві хвилини. Прохання зайняти свої місця, а проводжаючим – покинути вагон.

- Бувай, донечко! Дзвони, не забувай. Я через два тижні знову їду закордон, повернусь навесні та займусь пасікою.

- Бувай, татусю.

Обійнялись. Батько пішов до виходу, а донька почала облаштовувати своє місце.

Потяг почав гарчати, машиніст дав сигнал. За вікном поступово почав віддалятись перон залізничного вокзалу. Там, на вулиці, сирість та собачий холод, а тут, у вагоні – тепло та затишно.

Раптово двері відкрились. До купе, в прямому сенсі, залетів молодий хлопець. Він обронив сумки та ледь не впав прямо під ноги Адріані – в останній момент встиг схопитись за столик. Хлопець випрямився, поправив окуляри, по «протокольному» посміхнувся, поставив свої речі на поличку та привітався:

- Доброго вечора.

- Доброго вечора.

- Фух, ще п’ять секунд – і запізнився б. В останній момент вскочив.

- Буває.

- Євген, - хлопець поправив окуляри та подав дівчині руку.

- Адріана, - дівчина легенько потиснула йому руку.

- Радий знайомству.

- Навзаєм.

- Адріано, ви, часом, не на навчання їдете?

- Так, на навчання.

- До Києва?

- Так, до Києва.

- Я теж. А де ви навчаєтесь?

- В «Шевченка».

- Круто. А я – у «Могилянці».

- Це ще крутіше.

Хлопець був худорлявим, високого зросту, носив окуляри як у Гаррі Поттера та мав таке ж кучеряве волосся. Був одягненим у довге пальто, ідеально випрасувані (мабуть, мамою) чорні брюки, на яких помітно плями від багнюки, чорні чоботи (теж були брудні, бо, мабуть, біг десь по калюжам), та світлий шалик. Під пальто носив в’язаний светр, з під якого визирав комірець білої сорочки.

Він виглядав кумедним, бо постійно метушився та не міг розкласти постіль. Але намагався бути серйозним, говорив впевнено та грамотно, мав досить високий тембр голосу немов справжній альфа-самець.

- На якому курсі вчитесь? – запитав «Гаррі Поттер».

- На третьому.

- А я цього року вже магістра отримаю. Добре що ви теж студентка. Нам буде про що поговорити в дорозі, якщо ви не проти.

- Не проти, в жодному разі, - відповіла Адріана, а сама ледь стримувала посмішку, споглядаючи як хлопець копирсається у постільній білизні та все ніяк не може дати раду підодіяльнику.

- То добре. В приємній компанії з приємною людиною і час проходить швидше. Адріано, може перейдемо на «ти»?

- Давайте.

- Тоді, за знайомство, по чаю? Або каву? Я пригощаю.

- Каву «3 в 1».

- А до кави щось будеш?

- Те що й ви.

- Те що і я?

- Так.

- Добре, зараз.

- Добре. Поки ви…

- Не ви, а ти, - перебив Євген.

- Так, ти… Поки будеш замовляти каву, я тобі допоможу з постіллю, добре?

- Так, звичайно. Складати речі та застеляти ліжко – то явно не мій «коник».

Хлопець пішов до провідника. Адріана трішки посміялась, бо вже не могла це тримати в собі, та й почала розкладати хлопцеві ліжко.

Приблизно через 10 хвилин Євген повернувся з кавою та смаколиками. Він взяв дві кави «3 в 1», печиво, вафлі та два тістечка. Верхні полиці не були зайняті, у вагоні їх було двоє. Пили каву та спілкувались про навчання, життя, захоплення та, звичайно ж, революцію. Виявилось що хлопець теж ходив на Майдан кожного дня та, з його слів, навіть бачив Адріану десь, але не пригадував де.

- Можливо, бачили мене в одному з наметів де готували їжу та гарячі напої?

- Аааа, нуууу… А, точно, в наметі. Точно! – якось невпевнено відповів Євген наче на ходу вигадував все.

Кава була випита, і хлопець купив ще. Сиділи та розмовляли до опівночі, тричі замовляли собі чай та каву. Виявилось що Євген доволі цікавий співрозмовник, грамотний та інтелегентний хлопець, але який шабутний. А ще час від часу гриз нігті! Фу, це так огидно. Але тем для розмов вистачало. Загалом, цікавий хлопець.

Полягали відпочивати вже після опівночі. На станції «Шепетівка» до купе зайшло ще двоє пасажирів, які теж їхали до Києва.

Адріана прокинулась. Потяг їхав швидко, вагон час від часу хитало. Всі пасажири ще спали. Солодко на боці спав і її вчорашній співрозмовник. Його окуляри лежали на столі поруч з пляшкою води.

Дівчина тихенько встала та сходила «причепурити носика». Повернулась, а пасажири з верхніх полиць вже прокинулись та збирали свої постілі. «Гаррі Поттер» міцно спав з відкритим ротом та нічого не чув.

Адріана зібрала свою постіль та замовила у провідника каву. Потяг вже за пів години має приїхати на залізничний вокзал Києва, тому провідник почав ходити по купе та нагадувати пасажирам про необхідність збирати постіль.

- Шановний, доброго ранку! Шановний… Прокидайтесь…

Але Євген спав міцно та нічого не чув. Провідник нахилився та почав легенько трясти хлопця, але той взагалі не реагував.

- Я вибачаюсь, ваш хлопець, часом, не п’яний? – запитав провідник Адріану.

- Він не мій хлопець.

- Треба його розбудити.

Адріана нахилилась та почала сильно трусити Євгена, і той нарешті привідкрив свої заспані очі.

- Прокидайся, вже скоро приїдемо, - звернулась Адріана до сонька.

- Ще трішечки. Ще 5 хвилин, будь ласка, - пробурмотів «Гаррі Поттер».

- Шановний, будь ласка, прокидайтесь. Через 10 хвилин буде санітарна зона. Київ – через пів години.

- 5 хвилин…

Євген перевернувся на інший бік та заснув. Провідник махнув рукою та пішов далі. Адріана прибрала своє місце, сіла за столик, пила каву та дивилась у вікно. За вікном була просто чудова погода: вранішнє сонечко вже піднялось над лісами Київщини, туман стелився по землі. День обіцяє бути файним.

Але навіть сонечко не змогло розбудити Євгена. Провідник ще раз зайшов до купе, і лише після цього хлопець схопився немов ошпарений окропом.

- А чого мене раніше не розбудили? – запитав «Гаррі Поттер», одягнув окуляри, почухав голову та почав поспіхом збирати постіль.

- Ми намагались, - із посмішкою відповіла Адріана, - іди умийся доки ще туалети працюють, я зберу вашу постіль.

- О, дякую.

Євген у майці побіг до вбиральні. Дівчина дбайливо зібрала його постіль. Хлопець повернувся з двома стаканами кави в руках. І хоча Адріана вже пила каву, відмовляти не стала.

За вікнами пейзажі «голого» зимового лісу поступово змінились на міські мотиви – потяг вже заскочив до Києва. Насуплені багатоповерхівки якось непривітно зустрічали гостей столиці.

Люди почали збирати речі по поступово просуватись до виходу. Двоє пасажирів вийшли з купе, і Адріана та Євген допивали каву та мовчки дивились у вікно. Потяг вже їхав повільно та заходив на колію до шостої платформи.

- Радий був познайомитись, - промовив Євген та жадібно висьорбав залишки кави зі стакана.

- Навзаєм.

- Тобі допомогти зі сумками? Можу донести до гуртожитку.

- Якщо сам пропонуєш, то тільки до метро, а далі вже я сама якось.

- Сумки доволі важкі.

- Мені не звикати. Батьки завжди набивають сумки по максимуму.

Пауза. Було помітно як Євген чомусь нервує наче хоче щось сказати, але соромиться. В цю мить потяг вже почав зупинятись, і це спонукало хлопця говорити далі:

- А можна тоді твій номер телефону? Будемо спілкуватись.

- Так, звичайно.

Адріана дістала з рюкзака блокнот та ручку, написала свій номер телефону, відірвала аркуш та дала Євгену. Хлопець був на сьомому небі від щастя та ледь стримував емоції щоб не почати стрибати як дитина, якій батьки нарешті купили цукерку.

Потяг зупинився, і пасажири почали виходити на платформу. Євген, окрім свого багажу, ніс найважчу сумку Адріани, а меншу сумку та рюкзак вона несла сама. Пасажири неквапливо рухались до виходів. То тут, то там було видно радісні зустрічі, обійми, сльози щастя, квіти… На платформі утворилась чимала тиснява, всі штовхались та поспішали.

Нарешті проштовхались до виходів, піднялись сходами та попрямували до холу вокзалу. Євген йшов поруч з Адріаною та весь час їй щось розповідав. Раптово десь позаду почувся гучний, з жалісним тоном, але доволі знайомий голос:

- Адріано!.. Адріанооооо… Чекай!..

- Тебе зустрічають? Ти не казала, - Євген зупинився, зняв окуляри, протер лінзи то одягнув назад окуляри, але трохи криво.

- Адріаноооо, чекай, будь ласка…

Дівчина озирнулась та побачила як натовп ворушиться та розходиться по сторонам немов людей хтось коле голкою трохи нижче спини. Серед натовпу було помітно жвавий рух. Так, це був Микита!

- Адріано, я хочу поговорить. Дай мені слово!

Микита вибіг з натовпу з величезним букетом червоних троянд в руках. Дівчина від несподіванки затулила обличчя долонями. «Гаррі Поттер» ще раз протер спітнілі лінзи, подивився на Микиту, потім – на Адріану.

- Адріано, прости, будь ласка! Я хочу поговорить, - Микита мав надію в очах на діалог.

- І про що ж ти хтів поговорити? – дівчина діловито поставила руки на поясі немов готується робити зарядку.

- Про все! І про те як ти мені нужна!

- Ох, Микиииито!

Адріана кинулась хлопцеві на плечі. Микита ніжно обійняв дівчину.

- Так, може мені хтось скаже що тут, в решті решт, відбувається? Адріано? – «Гаррі Поттер» вкотре протер запітнілі лінзи окуляр.

- А шо тєбє поясніть? Пояснімо, но пізніше. Короче, сьогодні не твій день, ботане! – відповів Микита та міцно-міцно, ледь не до хрусту кісточок, обійняв Адріану, а дівчина аж «пищала» від щастя.

Євген щось нервово пробурмотів собі під носа, почухав голову під кумедною шапочкою з бубончиком та пішов, але Адріана окликала його:

- Гей, чекай!

- Так…

Євген, пройшовши декілька метрів, з радістю повернувся назад.

- Сумку мою віддай, будь ласка, - сказала йому Адріана та поцілувала Микиту.

Вийшли на привокзальну площу. Тут як тут з усіх сторін, немов голодні москіти, почали нападати таксисти. Микита ніс на собі рюкзак, дві сумки та встигав відбиватись від надокучливих «бомбил». Дівчина несла величезнй букет квітів та з насолодою вдихала їх аромат. Зупинились, хлопець запитав:

- Ти голодна?

- Ще не знаю.

- Пішли в «Мак». Позатрікаєм. Угощаю.

Повернули ліворуч та зайшли до «Мак Дональдсу». Людей тут майже не було, можна сідати де завгодно. Замовили по бургеру, по картопті-фрі та колу. Замовлення було готово вже за декілька хвилин. Бургери швиденько «проковтнули», а картоплею ласували не поспішаючи під колу.

- Я хотів поговоріть.

- Такі квіти. Красиві, дорогі. Мені, здається, і так все зрозуміло.

- Нє, будь ласка, ти послухай. Я хочу сказать що ти мені дійсно нужна. Навєрно, я закохався.

- «Навєрно»?

- Да… Я не можу спать, все время думаю тільки про тебе. Ти мені сподобалась з першого погляду. Ти така… Ти не така як всі! Я не поет, я не умію хорошо говорить, но, пойми правільно… Тоді, на Новий рік, ти даже не дала мені шансу шось сказать… І убіжала, не брала трубку. Я хотів поговорить. Я хотів узнать коли ти повертаєшся, тому узнав розклад поєздів та кожен день ходив на вокзал тебе встрічать. І боявся що тебе не зустріну… Я і вночі, і вдень приходив на вокзал та в тисячах людських очей шукав саме твої, - Микита запинався, довго підбирав правильні слова, але весь час тримав долоні дівчини у своїх долонях та пильно вдивлявся в очі Адріани.

- Ти що, дійсно кожного дня приходив на вокзал заради мене?

- Так.

- Ти ж мій «Хатіко»!.. А чого не подзвонив та не спитав?.. А, так, вибач… Господи, що ж я наробила… От дурепа!

- Ні, це я должен був тобі все сказать. Але я не думав що дійсно закохався, думав що то симпатія. Треба було сразу сказать все як є. Але поняв все тоді коли втратив тебе. Я дійсно кохаю, правда. І у мене була дівчина, це правда. Але вона «була». Я рішив заради тебе тут залишитись. З батьками получівся скандал. Ти саме та, хто мене понімає як ніхто другий.

- То ти навіть до батьків не їздив?

- Ні. Батьки мене не поймуть. У них там своя логіка. Вона – тяжолі люди.

- Боже мій! То ти що, весь час жив тут, на вокзалі?

- Ха-ха. Нє, я нашов собі квартіру, но і на вокзалі багато часу проводив… Я рішив жить в Києві, вже і роботу знайшов.

- Та ти що? Оце ти даєш? Тут же квартири такі дорогі.

- Цени вже упали, є що вибрать. А гроші для цього я собирав ще зі школи. Квартіра, звичайно, не «лакшері», но жить можна. Там раніше жила якась бабушка. Все грязне, кругом котяче гімно… Я за три дня навів порядки, меблі більш-менш нові. Там затишно та комфортно. Правда, до центру далекувато.

- Ти такий молодець. Я навіть і подумати не могла! А в якому районі тая квартира?

- Троєщина.

- Так, дійсно, «край світу», але ж люди і там живуть.

- Квартира – «двушка», восьмий поверх. Адріано, якщо хочеш – переїжай до мене. Що там у тій «общазі». Житимеш у своїй кімнаті.

- Так різко? Ну, ні… Не знаю.

- Я знаю. Пробач якщо щось не так. Але я хочу бути з тобою разом. Я тебе кохаю, - Микита сів поруч та пригорнув до себе дівчину.

- Ти теж мені подобаєшся, Микито. Я раніше не зустрічала таких мужніх та цілеспрямованих хлопців. Можливо, ти саме той кого я раніше шукала, але зрозумій правильно. Все сталось так швидко немов грім серед ясного неба. Вибач, мені потрібен час. Так, ти мені дійсно подобаєшся як хлопець, але… Не все одразу.

- Розумію.

- Але ж я не проти щоб ти був моїм хлопцем!

Микита аж підстрибнув від такої бажаної відповіді. Він лівою рукою обійняв дівчину та кінчиками пальців пестив її волосся. Адріана почала вустами тягнутись о вуст Микити. Декілька секунд – і поцілунок. На її вустах відчувався присмак смаженої картопельки та ніжного часникового соусу.

Вийшли з Мак Дональдсу. Адріана направилась до метро, але Микита спинив її та замовив таксі щоб не тягнути до підземки величезні торби з передачками та букет квітів.

За 15 хвилин таксі швидко домчало до гуртожитку, а на метро мінімум сорок хвилин треба було б «котитись» із пересадкою. Микита допоміг дівчині віднести сумки до кімнати. Дівчата з гуртожитку, а особливо «бабуля-термінатор», з відкритими ротами дивились на той шикарний букет троянд, який, здавалось, був більшим за його щасливу власницю.

І дійсно, не даремно ж Микита, на відміну від більшості молодих людей, відкладав зароблені гроші наче знав що вони неодмінно будуть у нагоді.