Помаранчеве кохання

Діти мають один доволі неприємний недолік для батьків – вони дуже швидко виростають, як би ми цього не хотіли. Вони народжуються та дуже швидко починають підкорювати цей жорстокий світ. Спочатку дитина вчиться посміхатись та розуміти що її оточує, потім вчиться сидіти, ходити, бігати… Вже через шість років батьки віддають своє чадо до школи, де дитини вчиться бути самостійною та вивчає науки. Ще через одинадцять років діти стають вже дорослими, інколи їх не впізнати якщо подивитись на їхні фотографії десятирічної давнини. Вчорашні хлопчики стають схожими на дорослих та змужнілих чоловіків, а дівчатка стають справжніми панянками.

Як колись, 11 років тому батьки вели дитину в перший раз до школи, та по закінченні навчання батьки зі сльозами на очах проводжають вже дорослу дитину на свято останнього дзвоника. 11 років навчання, мрій, надій, контрольних та дзвінків на урок позаду, попереду доросле життя, і саме зараз кожен має зробити остаточний вибір ким він хоче бути через 3-5 років.

На свято останнього дзвоника Надія та Микола під руки вели свого вже дорослого сина Микиту. Хлопець був одягненим у білу сорочку, чорні брюки та туфлі, а на шиї висіла краватка, але, на щастя, вже не піонерська. Вимоги носити шкільну форму залишились в минулому, тож учні, що навчались на початку двотисячних, могли дозволити собі одягати на навчання джинси, светри, футболки та інший звичний одяг. Шкільна форма, що привчала дітей до одноманітності та табірного устрою життя, залишилась лише в ностальгічних спогадах поціновувачів кришталю, чайних сервізів та килимів на стінах.

Ще якихось 11 років тому Микита на святі останнього дзвоника тримав за руку одного з випускників, натомість зараз вже сам є тим для кого шкільний дзвінок звучить востаннє в житті. Змужнілий, високий та впевнений у собі хлопець стояв поряд з такими ж як він випускниками та в душі нервував, адже попереду ще ціла купа випробувань: екзамени, випускний, вступна кампанія…

Щасливі батьки не стримували сліз, коли дивились на своїх вже дорослих діточок. Їм вже не треба переживати щоб їх чадо, не доведи, Господи, розіб’є комусь шибку або поб’ється з кимось із однолітків. Дітям вже не цікаво гуляти у квача або кидатись сніжками, у них попереду самостійне життя.

Урочиста лінійка на честь свята останнього дзвоника нічим не відрізнялась від минулорічної та пройшла доволі швидко. Випускники зібрались в кабінеті, де їхній класний керівник оголосила напутню промову з усіма можливими побажаннями, а потім діти пішли додому.

Микита не одразу пішов додому. Хлопець вирішив прогулятись вулицями міста щоб побути наодинці зі своїми думками. Часу було все менше на те щоб нарешті відверто поговорити з батьками, але з чого розпочати? Додому не хотілось йти, але треба було. Він ще деякий час ходив вулицями, привертаючи до себе увагу перехожих завдяки червоній стрічці з написом «Выпуск-2002».

Підійшов до під’їзду та привітався з бабусями, що сиділи на лавці та прискіпливо оглядали всіх хто проходив поруч (а не привітатись не можна було, оскільки тоді почуєш стільки бруду на свою адресу), зайшов до брудного обшарпаного під’їзду та не поспішаючи підіймався на свій поверх. Стіни під’їзду з верху до низу були обмальовані живописами місцевих художників. Деякі написи коротко та лаконічно повідомляли в якій квартирі, на думку автора цього напису, мешкає жінка легкої поведінки, або живе, м’яко кажучи, не зовсім хороша людина. На вікні стояла пластикова пляшка, розрізана навпіл та на третину наповнена водою, а на шийці пляшки було накручено фольгу. На сходивох клітинах лежало багато недопалків, шкарлупа з насіння, шприці, використані презервативи та ще цілі гори різного сміття, яке залишили по собі любителі культурного відпочинку. Деякі «любителі» добре відпочити, мабуть, переборщили з дозою зігріваючих напоїв, тому люб'язно залишили по собі залишки неперетравленої їжі на підлозі. Всюди смерділо сечею, сирістю та хлором, і від цього сморіду аж очі виїдало. Проте це все було вже доволі звичним натюрмортом життя під'їзду, як і сотень інших таких самих під'їздів, де двері не замикались або взагалі були відсутні.

Микита смикнув за ручку – двері були відкритими. Зайшов до квартири, роззувся, туфлі залишив на підлозі біля дверей поряд там де стояло інше взуття. Зайшов до ванної, помив руки, умився, зняв сорочку та поклав її до інших брудних речей. Мати була на кухні та готувала батькові тормозок. Батько лежав на дивані та дивився телевізор, куняючи. Йому треба було скоро виходити з дому та йти на роботу в другу зміну.

- Что, рубашка уже грязная? – запитала Надія, коли побачила сина з голим торсом.

- Да, - відповів Микита.

- Не успел одеть, и уже вымазал! Когда ж ты научишся ценить мой труд? Хоть бы раз сам взял и постирал все это своими руками!

- Да кто там что ценит? Я тебя умоляю. Мы тебя одеваем, кормим, а ты… Эх, что там говорить, - махнув рукою батько.

- Хоть бы немного ценил наш труд. Мы работаем и всё делаем для того чтобы ты рос и учился. Вот объясни мне, пожалуйста, как можно было за один день, а точнее за два часа, вымазать новую рубашку? – питали мати, не відволікаючись від своїх кухонних справ.

- Просто рубашка уже потом воняет, - відповів син.

- Значит надо было меньше лазить на улице, вместо этого шёл бы скорее домой, переоделся и гулял бы хоть до ночи, - пробурмотів батько та почухав свій живіт, а потім краєм ока подивився на дружину та сказав їй, - Надька, и хватит мне на тормозок ложить варенные яйца. От них уже тошнит. Каждый день одно и то же. Надоело уже!

- И мне тоже всё это уже надоело! Целыми днями лежишь на диване, смотришь телевизор и спишь, - відповіла Надія да з усієї сили кинула на підлогу тарілку – уламки порозлітатись по всій квартирі, - не нравиться – сам себе собирай тормозки в шахту, а то, видете ли, устаёт он на работе. А я, думаеш, не устаю? Может быть, мне тоже хочеться хоть иногда лечь и полежать после работы. Я убираю, готовлю, стираю, мою посуду, и нет мне никакой благодарности!

- Да если бы не я, где бы вы все были сейчас? Я вкалую как лошадь ради того чтобы у вас всё было, - гордо заявив Микола!

- А что у нас есть? Тесная квартира, где просто невозможно жить? Что ещё? Ни кола, ни двора! Люди себе машины покупают, как-то крутяться-вертяться ради семьи, а ты только и думаеш как бы после работы лечь на диван и выпить пива. Половина твоей зарплаты, дорогой мой, тратиться на пиво и сигареты. Ты каждый день выпиваешь минимум две бутылки пива, а мог бы эти день откладывать на машину или квартиру.

- А ты сама бы взяла и попробовала как это пахать в шахте. Там, если ты не знаешь, очень жарко, поэтому и пью пиво. Все мужики пьют пиво, и что в этом такого? – знизав плечима чоловік.

- Я, между прочим, тоже зарабатываю и, в отличие от тебя, не трачу деньги на пиво, а всё несу в семью. У тебя как только получка – так и начинаются «празднования» с товарищами. Получил зарплату – третью часть сразу на водку и пиво! Люди ездят отдыхать, покупают машины и бытовую технику, делают ремонты… У наших соседей, между прочим, уже есть сотовый телефон, а ты как быдло только и думаешь про пиво! Может я тоже хочу отдохнуть, привести себя в порядок, купить новую одежду. Но только ты у нас думаешь про себя. У тебя, между прочим, сын заканчивает школу. Хоть бы раз поинтересовался куда Никита будет поступать и кем хочет быть. Отец называется, - Надія вийшла на балкон та розплакалась.

- Я всё делаю для сына. Я вас обеспечиваю, кормлю… Сынок, подойди к бате! Ну, и куда ты планируешь поступать? – Микола встав, почухав потилицю та сів у крісло, прискіпливо вдивляючись в очі сина.

- Пап, я хочу быть юристом, - відповів Микита.

- Кем?! Ты что, с ума сошёл? Ты знаешь сколько это стоит? Мы что, милионеры? – батька розлютили слова сина.

- Пап, это моя мечта. Мне очень сильно нравиться правоведение, история, литература. Я выучусь и стану известным адвокатом, буду много зарабатывать и вы ни в чём не будете нуждаться.

- Нет, нам такое не подходит, - категорично заперечив Микола та по-діловому клав руки на животі.

- А вот видишь какой ты! Сын у нас твёрдый хорошист, ни одной тройки, и всего три четвёрки, все остальные оценки – пятёрки. Он действительно может выучиться. Сейчас высшее образование необходимо чтобы стать кем-то в жизни, - Надія повернулась з балкону з віником та совком в руках і почала змітати уламки розбитого посуду.

- Да пап, правда, я смогу… Ну, пожалуйста, - Микита ледве не розплакався щоб переконати впертого як віслюк батька.

- А если тыбя отчислят – и что тогда? Выбросить кучу денег просто так? Вот я вас, молодёжь, не понимаю. Все хотят быть начальниками. Точнее, как там сейчас говорят по-модному? Мммм, этим, как его?.. Ме-не-дже-ром! Фух, пока выговоришь, и язык можно сломать… А никто не думает о том что скоро и работать некому будет. Все хотят «кэрувать», но никто не хочет работать, - відчитував сина Микола.

- И что ты предлагаешь? Чтобы наш единственный сын пошёл по твоим стопам и пахал в шахте? – Надія зібрала в совок уламки тарілки та висипала їх у відро.

- Пап, я могу в щахте работать и паралельно учиться в институте.

- В шахту – только через мой труп! Я не раз попадал на аварию, меня присыпало породой. Посмотри на эти руки и на мозоли. Думаеш в шахте «мёд»? Нет, однозначно нет, – гордо заявив батько.

- Тебе всё не так! Пусть идёт учиться, а там видно будет. Умные и образованные люди всегда нужны, - Надія віднесла віник та совок на балкон та сіла на диван, - ты хоть иногда думаешь о будущем сына?

- Думаю и хочу как лучше, чтобы не викинуть деньги на ветер. Я уже всё решил. Вот пойдёшь в училище, годик поучишься, получишь професию и пойдёшь к Михалычу на завод. Я уже обо всём договорился. Для тебя уже есть «тёплое» местечко.

- Папа, но я не хочу на завод. Я хочу нормальную профессию, - Микита був засмучений через те що батькой його не розуміє.

- Все хотят в начальство, но мало кто хочет быть рабочим человеком. Если все будут в начальстве, то кто же тогда будет работать? Кто будет кормить страну? Донбасс всегда был и будет краем рабочего человека. Сколько таких молодых выучились, имеют высшее образование, порой даже не одно, а сами идут на рынок торговать или подметать дворы? И какой тогда смысл учиться и тратить деньги? Тебе нужна стабильная работа чтобы можно было спокойно работать, быть уверенным в завтрашнем дне и заработать пенсию. Все эти ваши менеджеры, экономисты, банкиры – это временно, а вот рабочий человек всегда будет востребован. У настоящего мужика руки должны расти из нужного места!

- Пап, ты же сам говорил что образование сейчас необходимо.

- Да, говорил. Но я имел ввиду «правильное» образование. Одно дело если бы мы жили в москве, а так куда ты пойдёшь работать, выучившись на экономиста? В шахту или на завод? К тому же сейчас такое время, то нельзя быть уверенным в завтрашнем дне. Сегодня нам с мамой платят зарплату – мы платим за учёбу. Завтра зарплату задерживают на несколько месяцев – и нам нечем платить за учёбу. И что тогда? Отчислят – и всё!

- Сынок, папа прав. Мы не можем потянуть институт, - мати підійшла та обійняла сина.

- А вдруг я смогу поступить на бютжет?

- За то чтобы поступить на бютжет, тоже нужно платить! У нас с мамой нет таких денег. Так что лучше слушай что я тебе говорю. Сейчас лучше всего найти надёжную и стабильную работу, и всё время держаться за неё. У Михалыча в цехе люди ценятся и получают зарплату вовремя. А что ещё нам, простым людям, сейчас нужно? Квартиры, конечно, уже никто не даёт как раньше… Ех, были же когда-то хорошие времена! Сынок, думай о будущем и о том что скоро у тебя будет семья, которую нужно будет кормить. Если будешь хорошо работать – через годик-второй Михалыч тебе разряд поднимет!

- Вы меня не понимаете! – Микита був дуже розчарований батьками, що досі живуть за радянськими принципами – все життя працювати на одному заводі на одній посаді заради якоїсь незрозумілої «стабільності».

- Сыночек, слушай папу. Он прав. Он всегда прав, - мати ніжно обійняла сина, натомість Микита відштовхнув її та розплакався.

- Вы меня никогда не понимали! Вот что толку с того, папа, что ты всю жизнь как лошадь пахаешь в шахте? Что у нас есть? Вы хотите чтобы я так само всю жизнь пахал как лошадь, не развивался и довольствовался тем что сижу на «тёплом» месте?

- Ты как с родителями разговариваешь, щенок?! Мы с матерью работаем и всё делаем для тебя, а ты ничего не ценишь! У вас, молодого поколения, в голове только музыка, магнитофоны и телевизор!.. Мозгов у вас нет! – батько кричав так що чув увесь під’їзд.

- Я не хочу жить как вы! Я не хочу плыть по течению и всю жизнь гнуть спину на заводе ради ста гривен и пенсии. Вы меня не понимаете! – Микита вийшов у коридор та гучно грюкнув дверима.

- Головой постучи! Я твой отец! Я прожил больше, поэтому мне виднее! – вслід гаркнув батько та махнув рукою.

- Зря ты так с ним. Он же ребёнок, - Надія була засмученою та щиро переживала за сина.

- Ничего страшно, перебесится. А тоже в молодости был вспыхчивым и часто не думал головой. Один раз воттак тоже с батей переговаривался, так он мне как зарядил подзатыльника… Вот вернётся домой, я ему устрою!.. Давно ремня не получал. Повзрослеет и всё поймёт, - байдуже відповів Микола.

- Может пускай пробует. А вдруг сможет и выучиться?

- Ты о чём? Там сколько лет надо учиться? – Микола встав та пішов на кухню, відкрив холодильник, подивився та закрив дверцята, від чого старенький «апарат» почав гучно гудіти та аж підстрибував.

- По-моему, на бакалавра учятся четыре года, на специалиста – пять.

- Вот! А в ПТУ всего год учиться – и уже готовый специалист. Так что не дурите мне голову. Надь, завари лучше чаю, а то от этих бестолковых разговоров аж в горле пересохло.

Микита тим часом вийшов з темного коридору, де ледве жевріла лише одна лампочка, спустився сходами, від злості футболячи недопалки, залишені відвідувачами та мешканцями під’їзду, вийшов на вулицю та пішов сам не знаю куди з опушеною головою. Бабусі, що в цей час сиділи на лавці біля під’їзду, прискіпливо дивились вслід хлопцеві та про щось перешіптувались.

Руки в кишенях, очі дивлять на асфальт… Микита йшов швидко та не помічав нікого. Молодому та амбітному хлопцю хотілось втекти з дому, поїхати кудись дуже далеко та здійснити свої мрії. Думки в голові перебивали одна одну, кров пульсувала в жилах. Було величезне бажання взяти до рук палицю та трощити все довкола. Інколи під ноги потрапляло каміння, пляшки та різне сміття, яке Микита футболяв ніби професійний футболіст м’яча.

Довго так ходив вулицями міста хлопець, переборюючи свою лють. Втомився, сів на лавочку в парку, широко розкинув ноги та подивився на небо. Небо, переважно, було вкрито хмарами, сонечко не часто балувало промінчиками. Каштани ще продовжували квітнути, і разом з ними тополі, через що все довкола було вкрито щільною ковдрою пуху. Пух з тополь був всюди: на землі, траві, деревах, лавочках, у повітрі. Навіть легенький вітерець здіймав справжню куряву, через що постійно свербіло в носі. Діти, що гуляли в парку та щиро раділи довгоочікуваним канікулам, запалювали сірники та жбурляли їх, через що пух миттєво спалахував. Дітям було весело, але не вже дорослій дитині, яка посварилась з батьками через розбіжності у поглядах щодо власного майбутнього.

Словами важко описати весь то вир емоцій, що розривали душу хлопця. Проблеми перехідного віку? Навпаки, рішення Микити навчатись та прагнути розвитку було дорослим та свідомим, але батьки, виховані у кращих традиціях «совка», мали зовсім інші погляди. Чи можна батьків у цьому звинувачувати? Складно назвати. Люди виховувались та жили в той період, коли мати власну думку вважалось неправильно, навпаки треба було бути як всі та надіятись на те що за тебе все хтось вирішить. Також ці люди звикли, що батьки завжди розумніші та краще знають як треба робити, але сучасне молоде покоління вщент розбиває цей стереотип!

Микита сидів на лавці та нервово тупцяв правою ногою немов відбивав якийсь ритм. Від люті та несприйняття його думки батьками хлопцеві хотілось не те щоб розтрощити все довкола. Мабуть, він би із задоволенням натовк пику кожному перехожому. Весь оточуючий світ бісив, і навіть звичні речі здавались надокучливими.

Поступово лють вщухала, і юнак вирішив далі йти гуляти. На районі не особливо не було місць для відпочинку, але для «культурного» дозвілля з пляшкою оковитої – хоч відбавляй. Микита просто так вештався вулицями міста, а коли це діло йому набридло, вирішив перепочити. Сів на лавочку та думав, думав, думав. Навіть сморід від переповненої сміттям урни не відволікав хлопця від мрій про майбутнє…

Вже вечоріло, батьки мали піти на роботу. Але додому йти не хотілось. Микита встав з лавочки, буцнув ногою пляшку з-під пива, що валялась на тротуарі, опустив голову та пішов далі. Ще довго ось так ходив-блукав хлопець, доки не зупинився біля невеличкого кіоску, в якому продавали різноманітні смаколики, цигарки та пиво. Юнак довго роздивлявся той величезний асортимент товарів, що стояли на віконечку цього магазину, що більше нагадував величезну собачу будку. На поличках за решіткою стояли пляшки з пивом, горілкою та невеличкі пляшки оковитої, які в народі називають «чекушками», а також чіпси, сухарики, кукурудзяні палички, жуйки, солодкі газовані напої, цигарки.

Микита довго думав що купити та почав копирсатись в кишенях. В одній кишені лежала пом’ята купюра номіналом в одну гривню, в іншій – дві монетки номіналом 5 копійок, а також по одній номіналом 25 та 2 копійки. Разом виходило одна гривня і тридцять сім копійок. Що можна було купити в ті часи за такі смішні гроші? Багато чого, наприклад – буханець хліба за 1,15 грн, три булочки з маком за 35 копійок, пачку жувальних гумок відомих світових брендів, або 27 пачок сірників по 5 копійок. Ех, зараз би такі ціни при сучасних доходах!

Але то все якось по-дитячому! Молодому організмові хотілось якось приборкати стрес та спробувати щось новеньке. Найдешевше пиво «Сармат» та «Добрий шубін» коштувало 1.45 грн за півлітрову пляшку, «Чернігівське» - 1.70 грн, а щось із закордонних брендів, розлитих в Україні – більш ніж дві гривні.

Микита так сильно хотів спробувати нарешті пиво, бо часто бачив як батько вдома після роботи, лежачи на дивані, розслабляється за допомогою декількох пляшок цього хмільного напою. Але ж де взяти гроші? Можна піти до магазину поруч з домом та як завжди взяти товар у борг, який продавчиня тітка Зіна запише в товстий зошит, або приплюсує до попереднього боргу, якщо батькам знову затримують зарплату. Але в такому випадку батьки дізнаються про витівку сина, за що можна буде отримати добрячої прочуханки. Ні, це однозначно не найкращий варіант…

Микита довго думав, і нарешті його увагу привернули пластикові піддони, що стояли поруч з кіоском. У цих піддонах стояли порожні пляшки зеленого та коричневого кольору з-під пива. «Еврика»! – вибухнуло в голові хлопця. Одну порожню пляшку, якщо вона ціла, приймають за 15 копійок, пошкоджену – за 10 копійок. Десять пляшок – це вже гарантована пляшка місцевого пива.

Микита відчув прилив енергії та адреналіну, й одразу ж вирушив на пошуки «скарбів». Урни біля лавочок були переповнені сміттям, але вивертати сміття та копирсатись у недоїдках хлопець не захотів. Він лише ходив від урни до урни, уважно оглядав їх зміст, але пляшок там не було. Ходив далі в пошуках «діамантів», і помітив що тут вже похазяйнував якийсь безхатько. Цей «щасливчик» тягнув кравчучку, до якої було прив’язано повний під зав’язку мішок з пляшками. Пляшки в процесі руху дзвеніли, що викликало ще більшу лють та заздрість у Микити.

Чоловік неквапливо тягнув за собою «кравчучку» в напрямку кіоску. Попри брудний та подратий одяг, пошматані чоботи, синець під оком та розбитий ніс, безхатько був щасливим та щиро посміхався на всі свої 5 зубів. Він йшов до кіоску так ніби то був не кіоск а світло в кінці тунелю. З кожним наступним кроком мета ставала все ближче.

Чоловік нарешті дійшов до кіоску, зупинився, долонею пригладив брудне волосся, посміхнувся та постукав у віконечко. З кіоску неквапливо вийшла повненька продавчиня в халаті та поставила перед клієнтом два порожніх пластикових піддони. В той момент коли жінка нахилялась, з халату ледь не випадали її груди. Чоловік дивився на жінку та чухав бороду – і хочеться, і колеться.

- Ну шо ты стоишь? Или я должна выставлять бутылки? – гримнула продавчиня, розвернулась іншим боком щоб взяти ще один піддон та знову нахились – і тут в усій красі було видно її стегна.

Чоловік розв'язав мішок та почав тримтячими від похмілля руками обережно виставляти пляшки у піддони. Пляшки дзенькали так ніби спецыально дразнили Микину. Повний мішок, це скільки? Мабуть, не менше ніж пів сотні пляшок? Це 7 гривень та 50 копійок. Астрономічна сума!

Продавчиня перевірила чи не биті пляшки, скривилась та пальцем перерахувала їхню кількість, після чого зайшла до кіоску. Чоловік декілька хвилин чекав біля дверей та аж пританцьовував у передчутті грошей.

Продавчиня крізь віконечко дала чоловікові пляшку «пальонки», плавлений сирок, булочку, пачку найдешевших цигарок «Козак» та насипала клієнту в брудну долоню декілька сріблястих монет номіналом 5 копійок. Чоловік був на сьомому небі від щастя. Він прямо біля кіоску відкоркував пляшку «біленької», зробив глибокий вдих та почав жадібно пити горілку так ніби то вода. Зробив декілька ковтків – пів пляшки вже немає, понюхав булочку та відкусив скоринку. Ноги одразу ж перестали слухатись, тому чоловік присів на бордюр та закурив.

Микита весь час стояв та дивився на те як випита горілка поступово забирає в чоловіка сили сидіти, тому вже за декілька хвилин він ліг поруч із кіоском та солодко задрімав. Неподалік на лавці сиділи дві бабусі, і Микита краєм вуха чув їхній діалог:

- Много ли надо человеку для счастья?

- А что ты думаешь. Каждый день пить, при том не водку, а ту гадость, которую разливают в подвалах и продают как настоящую водку. То обычная «палёнка». Выпил – и сразу падаешь.

- Да уж. Сколько людей погубила эта гадость. Вот ты посмотри, это же Аркадий Семёнович.

- Да ладно. Это тот что работал в МИСИ? *1

- Да, он самый. 20 лет проработал завкафедры, а потом решил идти в торговлю, ведь зарплаты не платили. Торговал на рынке джинсами, свитерами. Несколько раз ездил на «Барабашово», привозил новый товар. Но раз на него наехали какие-то «бритоголовые», потребовали мзду за «крышу». Тот отказался, на следующий день те бандюки побили мужика и забрали место на рынке вместе с товаром. Но так настучали по голове, что Аркадий долго лежал в больнице, а потом стал совсем другим человеком. У него что-то с головой… Жена с ребёнком уехали, остался сам никому не нужный. Начал пить, пропил всё что было дома, и теперь вот ходит бутылки собирает. А человек-то с высшим образованием, собирался кандидатскую писать…

- Ну и жизнь сейчас.

Цей діалог змусив Микиту переосмислити свої погляди. Можливо, дійсно не варто вчитись? Ось людина мала все, а в результаті залишилась ні з чим. Навіть з вищою освітою грошей багато не заробиш.

Але від ідеї спробувати пиво Микита не відмовився. Хлопець пішов далі на пошуки заповітних пивних пляшок. Він ходив парком та уважно оглядав кожну урну. Одна, друга третя… Всюди Аркадій Семенович вже поорудував.

Нарешті в одній із урн лежала зелена пляшка з-під пива. Микита підійшов ближче, подивився навкруги щоб і поки ніхто не бачить, нахилився та обережно запхнув руку в сміття. Пляшка лежала десь посередині. Фу, щось липке, холодне! І смердить!

Кінчиками пальців намацав серед сміття та залишків їжі горличко пляшки. Міцно схопив та почав тягнути – сміття почало випадати з урни. Ще мить – і перша здобич є! Це була ціла пляшка, за яку можна виручити більше ніж за биту.

До руки приклеїлась обгортка з конфети та шматок гнилої їжі. Микита смикнув рукою щоб струсити з себе сміття – і в цей момент з пляшки прямо на ногу вилились залишки пива. Фу, бридота, але що поробиш? Шкода, але що таке вологі серветки, люди ще не знали.

Знайдену пляшку хлопець заховав у кущах і продовжив пошук «діамантів». Приблизно за пів години Микита знайшов ще шість порожніх пляшок, але першу пляшку зі схованки вже хтось украв. Хлопець не сильно засмутився. Зібравши весь знайдений скарб, Микита пішов до кіоску, біля якого пан Аркадій тихенько відпочивав у калюжі власної мочі. Хлопець постукав у віконечко та почув жіночий голос:

- Шо нада?

- Бутылки принимаете?

- А шо, не видно? Сейчас иду.

Жіночка була явно не задоволена клієнтові, тому не поспішала підіймати свою п’яту точку зі стільчика. Вона ще декілька хвилин сиділа в кіоску, вийшла неквапливо, насупила брови, чмакнула та поставила порожній піддон. Микита поставив пляшки, продавчиня їх уважно обдивалсь, пальцем провела по горличкам та звернулась до хлопця:

- А шо, помыть не судьба? У меня такую тару не приймут!.. Ладно, сейчас. Деньгами или что-то купишь?

- Да, в счёт товара. Дайте мне вот эту бутылку пива.

- Сейчас. Так, 6 по 15, это 90 копеек. Еще 55 копеек давай.

- Вот, - Микита дав продавчині зім’яту гривню.

Жінка без зайвих запитань продала юнакові пляшку півлітрову пляшку пива «Добрий шубін» та дала здачу – 45 копійок. Хлопець зрадів та пішов далі через парк до старої недобудованої багатоповерхівки щоб попити пивка та помилуватись неповторними краєвидами рідного міста.

В парку на табуретці сиділа старенька бабуся та продавала смажене насіння. Микита вирішив що пиво треба буде чимось закусювати, підійшов та спитав ціну на насіння.

- Стакан – 50 копійок, 2 стакани – 90 копійок, - відповіла бабуся чистою українською, яку не часто можна було почути на вулицях міста.

- Можно 1 стакан за 50 копеек, но так чтобы с горкой?

- Я завжди насипаю повний стакан. Онучку, тобі в газетку завернути чи в кульок?

- Можете высыпать прямо в карман, - відповів Микита та підставив широко розкриту кишеню.

Бабуся набрала в стакан ароматне соняшникове насіння, зверху рукою накинула ще трохи зернят та висипала хлопцеві в кишеню. Микита вирішив віддати бабусі всі грощі що у нього залишились – 82 копійки. Бабуся так зраділа, що зачерпнула неповний стаканчик ще теплого насіння та висипала хлопцеві у кишеню.

Микита йшов по-діловому, з високо піднятою головою, тримаючи пляшку пива на виду спеціально щоб довести оточуючим: «так, я вже дорослий, дивіться всі». У правій руці – пляшка з пивом, лівою рукою діловито дістає насіння з кишені та плює шкарлупу прямо під ноги.

Дійшов до недобудованої багатоповерхівки. Все довкола у бур’яні та кущах, купи сміття, стіни обмальовані місцевими «художниками». Сходами піднявся на самий дах. Тут відкривався неймовірний краєвид на місто. Праворуч – терикони та відстійник, ліворуч – лісосмуга, попереду – житлові квартали, над яким густими хмарами нависає дим заводу, а там десь вдалечині видніється степ.

Хлопець дійшов до краю даху, став так близько що один необачний крок – і полетиш вниз! Підійшов максимально близько так що пальцями ніг не відчував підлоги, подивився вниз – в голові запаморочилось. Сів на край даху так щоб ноги звисали, пляшку пива відкрив дуже легко – кришечку зачепив за цеглину, що виступала зі стіни, та долонею вдарив зверху по горличку.

Почувся характерний «пшик», і кришка полетіла вниз. Піна почала підійматись із пляшки та стікати, падаючи крапельками вниз навздогін кришці. Микита підніс пляшку та понюхав – наче як квас. Подивився навкруги та нарешті зробив перший ковток хмільного напою, скривився, потім ще один ковток, закусив насінням. Пиво було дуже гірким та міцним, смак – незрозумілим, ніби переброжений квас з тонкими нотками сиру та чорного хліба. І як тільки це можна пити кожного дня?

Дійсно, пиво «Добрий шубін», що вироблялось донецьким пивзаводом, було темним, гірким та доволі міцним. Насправді пиво "Добрий Шубін" - це напівтемний лагер. Ця назва походить від місцевих шахтарських легенд, пов'язаних з добрим духом, що оберігає шахтарів. "Добрий Шубін" має янтарно-рубіновий відтінок, м'який смак із солодовою гіркуватістю та карамельними нотками, міцність – 5.2% об. Для молодого організму достатньо однієї пляшки щоб захмеліти.

Микита пив повільно, кривився від гіркоти, заїдав насінням. По тілу почали бігати мурашки, в голові паморочилось, все довкола розпливалось. Дивне та приємне відчуття, яке хлопець пізнав вперше в житті.

Вже сутеніло, в місті почали загоратись перші ліхтарі. Хлопець допивав хмільний напій та дивився навкруги. Все довкола було одноманітним, сірим та жахаючим, а цей смердючий дим, що клубився над містом, не давав вільно дихати. Микита сидів на краю даху та думав про життя та своє майбутнє. Хотілось взяти та просто втекти з цього міста, назавжди забути сірість буденного життя промислового мегаполісу та показати батькам що його думка теж чогось вартує. Доводити щось батькові було неможливо, тому інших варіантів не було.

Алкоголь підігрівав бурхливу уяву підлітка. Втекти б туди де добре живеться, до якоїсь столиці, розчинитись у натовпі та будувати власне життя, щоб жити не так як батьки – все життя на одному місці заради незрозумілої «стабільності» та впевненості у завтрашньому дні, але при цьому не отримувати чесно зароблені гроші. Незрозуміла логіка, за якою живуть мільйони людей. Хочеться батькам щось довести, хочеться переконати що їхні погляди вже давно не актуальні.

Ніч поволі спускалась на місто. Включили вуличне освітлення, але не всюди. Завод гудів, на вулицях їздили машини. Більшість мешканців міста відпочивали вдома після робочого дня, проте на вулицях гуляли компанії підлітків з магнітофонами та гітарами. Більш просунуті їздили на мотоциклах, рев яких, здавалось, був гучнішим за виробничі шуми заводу. Романтика вечірнього міста, яка не аби як бісила Микиту…

Ранкове сонечко пробивалось крізь штори та добре освітлювало квартиру. Сонячні зайчики віддзеркалювались від старої совкової люстри, кришталевого посуду та сервізу, що стояли в шафі за склом. Ці три атрибути – частина «фетишу» совєтської людини, як і килим, що висів та стіні біля дивану, на якому спав Микита. Хлопець, зазвичай, щоб швидше заснути, полюбляв ввечері вивчати узори на цьому килимі, який діяв немов гіпноз. Але зараз юнак морщив лоба та ховав обличчя від сонця, але марно.

Прокинувся – і не міг пригадати як вчора дійшов додому. Розвезло так розвезло! Протер очі та подивився на годинник – 4:45 ранку, значить скоро тато має повернутись з третьої зміни, а мати – після восьмої ранку. Цей годинник, щоб мав вигляд величезного наручного годинника, але кріпився на стіні, був ледь не в кожному помешканні у 90-і роки.

В коридорі було чутно кроки, що ставали гучнішими. У дверях щось шкрябалось, хрусного – двері зі скрипом відкрились. Це батько прийшов додому. Чоловік тихенько закрив двері, подивися на сина та на носочках пішов на кухню, дістав із сумки дві пляшки пива, відкрив одну та почав пити прямо.

Микита з-під ковдри підглядав за батьком, і це не залишилось непоміченим.

- Не спишь? – запитав батько та зробив декілька жадібних ковтків пива, опустошивши першу пляшку.

- Нет, - відповів хлопчина та перевернувся на інший бік.

- Я же вроде тихонько заходил.

- Это солнце меня разбудило.

- Понятно. И что это вчера было? Что это за выходки такие? Ушёл, хлопнул дверью. Мы на работу – а сына всё ещё нет дома.

- Извини, папа.

- Перебесился? – з посмішкою на обличчі запитав батько, - хм, молчишь… Понятно. Ничего, в твоём возрасте я тоже часто не слушался родителей. Ничего страшного, бывает. А я говорил что остынешь и успокоишься. Вот можно после экзаменов подавать документы в училище №125. Там кормят, стипендию тоже платят. Учёба, практика – и через год ты будешь хорошим специалистом. Преподаватели там хорошие, практику будешь проходить у Михалыча. Кстати, за практику платят половину оклада. После практики Михалыч тебя возьмёт в себе в бригаду, так что не волнуйся.

Микита повернувся на інший бік, накрився ковдрою з головою, пальцями затулив вуха щоб не чути батькових проповідей, але все марно. Тато ще хвилин десять ходив по кімнаті та продовжував свій повчальний монолог, а потім у крісло, відкрив наступну пляшку пива та включив телевізор. Працював лише один телеканал, на інших ще була нічна перерва в мовленні, що тривала до шостої або до восьмої години ранку. Вимкнув телевізор, допив пиво та задрімав у кріслі. Втома, робота в нічний час та пиво давались взнаки. Батько спочатку тихенько сопів, а потім почав хропіти, захльобувався та час від часу солодко ковтав слину, причмакуючи.

Але Микита вже не міг заснути. Вибір без вибору було вже зроблено.