Помаранчеве кохання

«Свято наближається» - це, мабуть, одна з найбільш упізнаваних фраз із вітчизняних телереклам початку нульових наряду з «Ти де? А я – на морі» та «Ай, молодець!». Дійсно, свято наближалось. Ще тиждень – і новий 2005 рік. Рік нових надій, сподівань, поразок та перемог. І від нового 2005 року були неймовірні очікування. Але 2004 рік не хотів так просто закінчуватись, тому президентська сага в Україні продовжувалась.

Майдан не розходився. Навпаки, перед третім туром виборів людей ставало все більше й більше. Здавалось, що в цей час кількість населення Києва збільшилась мінімум у два рази. Вулиці, площі, зупинки громадського транспорту, станції метрополетену, сквери, парки – всюди можна було зустріти тисячі «біло-блакитних» та «помаранчевих». Але других було значно більше, як не крути.

26 грудня українці втретє за рік відправились на виборчі дільниці. Народ вже був втомлений, тому явка була трохи меншою ніж у двох попередніх турах. Після завершення голосування вся країна затамувала дихання в очікуванні оголошення результатів переголосування.

Перші результати соціологічних опитувань свідчили про перемогу Ющенка, але з невеликим гандикапом від опонента. Окремі екзитполи працювали за певним замовленням, тому видавали інщі результати. Треба лише дочекатись офіційного оголошення результатів виборів та сподіватись що їх знову не фальсифікували.

Мабуть, найбільше напруження спостерігалось в серці української столиці – на майдані Незалежності. Сотні тисяч людей не розходились та очікували на оголошення результатів виборів. Складно уявити чим би все закінчилось, якби і цей тур знову пройшов із кричущими порушеннями та підтасовкою голосів. Навряд чи люди б розійшлись. Силове протистояння було б не минучим.

На щастя, наші політики під тиском суспільства почали прислухатись до думки народу та прийняли необхідні поправки до виборчого процесу щоб мінімізувати можливості для різноманітних махінацій та зловживань на користь того чи іншого кандидата.

Народ чекав і, нарешті, дочекався. Інтернетом в той час мали змогу користуватись одиниці, а мобільні телефони надавали лише змогу дзвонити та відправляти короткі текстові повідомлення. Тому головним джерелом інформації були телебачення та радіо.

Переповнений Майдан Незалежності, тисячі людей на Хрещатику та мільйони в усіх куточках країни чекали…

Адріана успішно закрила сесію, але не їхала додому до батьків. Вона разом з одногрупниками була активною учасницею Помаранчевої революції. Микита теж приєднався до їхньої компанії та багато часу проводив на головній площі Києва. Завдяки доброму гумору та м'якому характеру хлопець швидко подружився з одногрупниками Адріани. Але найбільшу увагу, звичайно, приділяв саме їй. Інколи це було в простих дрібничках: пригостити чаєм або смаколиками, наприклад. Бувало, змете з її капюшона сніг або притримає за руку якщо під ногами слизько.

Дівчина, звичайно, не могла не помічати такої уваги, але поводила себе як зазвичай, хоча, мабуть, в душі відчувала до Микити симпатію. Вихований, чемний, спортивний та амбіційний хлопець, а головне – сміливий.

Молодь весело проводила час. Не забували також час від часу ходити на каву до кав'ярі. І тут було помітно як Микита завжди галантно допомагав Адріані зняти верхній одяг та притримував стільчик коли дівчина сідала за стіл. Одногрупниці дивились на це із заздрістю та посмішками.

Микиті подобалось годинами розмовляти з молоддю, обговорювати політику та разом будувати плани на майбутнє. Вірили що справедливість неодмінно переможе, а Україна вже майже в Європі. Освідчена та прогресивна молодь, інтелігенція – раніше таких друзів у Микити не було.

Весь Майдан Незалежності «вибухнув» коли дізнався результати виборів після підрахування голосів третього (або переголосування другого туру), що були оприлюдненні центральною виборчою комісією 28 грудня 2004 року. Але згодом сталась ще одна, як здавалось тоді, не менш значуща подія - напередодні Нового року Янукович подав у відставку з посади Прем'єр-міністра України. Все, остаточна перемога, але Майдан не розходився. Люди збирались святкувати перемогу та зустріти новий 2025 рік на головній площі Києва в серці України.

Переважна більшість прихильників Януковича почала поспішно покидати столицю одразу ж після оголошення остаточного результату президентських виборів. Незначна частина «біло-блакитних» залишилась у столиці та розчинилась серед «помаранчевих» та мешканців столиці. Набиті битком потяги та автобуси прямували назад до східних регіонів України.

Майдан святкував! Люди були окрилені такою бажаною перемогою та покладали величезні надії на прийдешній рік та на наступні п'ять. «Відстояли, вибороли, перемогли, тепер святкуємо та повертаємось до звичного життя, а далі справа лише за політиками, що прийшли до влади. Напрямок розвитку країни нарешті встановлено, від нас більше нічого не вимагається» - мабуть, такі думки були у більшості людей у той час. Ейфорія від перемоги та торжества справедливості, адреналін та відчуття щастя просто зашкалювали.

Микита зустрів радісну звістку на Майдані разом з Адріаною та її друзями. Потім молодь ще довго гуляла, і знову зустрілись на Майдані вже 31 грудня щоб разом зустріти Новий рік.

На Майдані вже зібрались тисячі людей ще коли було видно. Розпочалась святкова програма, виступали популярні на той час зірки екстради. Українці відчували загальне піднесення та, після тривалої боротьби, нарешті відпочивали та могли дати волю емоціям.

Ближче до дванадцятої години ночі головна площа країни була забита людьми. За різними підрахунками, на Майдані незалежності зібралось близько 500 тисяч осіб. Нарешті настав Новий рік, який натовп зустрів виконанням національного гімну України. Вважається що це обуло найбільш чисельне хорове виконання державного гімну, що тягнуло на рекорд. Виконання гімну супроводжувалось світлом тисяч ліхтарів та вогників, весь Майдан сяяв, дихав та жив немов єдиний організм.

За десять хвилин після настання Нового року в Микити задзвонив телефон. Хлопець дістав із кишені свій гаджет та відповів на дзвінок:

- Алло. Да, привет. Всё хорошо. Я ещё в Киеве. Не знаю ещё когда домой. Не волнуйся, всё хорошо. Да, не волнуйся. А ты как там?.. Почему не звонил? Ммм, сначала долго не мог найти где купить зарядку на телефон, а сейчас деньги закончились. Вот только сегодня вечером пополнил и собирался тебе позвонить уже в новом году. Нет, честно. Сама понимаешь что тут так много людей, что и позвонить нет возможности. Не волнуйся, всё хорошо. Я тоже соскучился… Да, конечно. И тебя с наступающим. Целую, обнимаю. Родителям привет. Да, пока. Целую.

Адріана була поруч та, не дивлячись на шум Майдану, добре чула розмову хлопця. Неозброєним оком було помітно як дівчина аж поблідла та засумувала, хоче ще дві хвилини тому весело стрибала. Весела та життєрадісна дівчина вмить перетворилась на зав’ялу квітку, в її очах згаснув вогник щастя та надії.

Її друзі продовжували святкувати, натомість дівчина ледь стримувала сльози. Микита це помітив та зрозумів у чому справа. Він поклав телефон до кишені, і в цей момент нічне небо Києва загриміло, засяяло, затанцювало. Неймовірні салюти було видно за десятки кілометрів від столиці, а також з екранів телевізорів по всій країні. В небі – салюти, на землі – вогники та радісні вигуки натовпу.

Але Адріана наче перебувала десь в іншому місці. Здавалось, що всі події проходять повз неї. Окрім Микити, більше ніхто не помічав зміни настрою дівчини.

- Що случілось? – запитав Микита.

- Нічого, просто втомилась. Хочу вже відпочивати. Все скінчилось, нарешті. Мабуть, мені вже час.

- Тебе провести?

- Ні, дякую. Сама доберусь, не маленька дитина.

- Добре, як скажеш. А чого ти не поїхала на празники додому?

- Як я могла поїхати коли тут вирішувалась доля країни? Але вже завтра, другого числа, поїду. Всі квитки розкупили давно, мені дивом вдалось знайти вільне місце. Тиждень побуду вдома, а потім знову на навчання.

- Коли вернешся в Київ?

- А тобі яка різниця?

- Просто питаю.

- Як закінчаться канікули!

- Ясно.

- А ти коли додому поїдеш?

- Ще нє знаю.

- Хм, дивно. Не знає він… Тебе ж там вдома чекають! Їдь швидше, хоч зараз!

- Мене там не ждуть, - відповів Микита, і це викликало ще більшу лють Адріани.

- Як це не чекають? А як же «целую», «люблю»? Навіщо ти грався зі мною? Навіщо цей обман?

Дівчина вже не стримувала сліз. Її стан був чимось середнім між панікою та істерикою. Вона закрила лице долонями та розплакалась. У цю мить повторно пачали вибухати феєрверки в небі, що стало стимулом для Микити діяти рішуче. Хлопець зробив два кроки вперед, обійяняв Андіану, своєю долонею витер сльози на її щоці та… поцілував.

Микита палко цілував її вуста. Дівчина навіть не опиралась, але й не ворушилась. Її вуста були немов дерев'яні, а погляд – кам'яним. Хлопець був настирним та не зупинявся, і Адріана, здавалось, почала «танути». Вона на мить поклала руки йому на плечі, але вже за секунду відштовхнула Микиту, закусила губу… Стан плачу перейшов у стан неймовірної люті.

- Господи, який же ти підлий! Ти як і всі хлопці – брехун! Щезни! Ненавиджу!

Адріана розвернулась та чимдуж побігла, різно прослизаючи поміж людей немов кишеньковий злодій на базарі. Микита не намагався йти за нею. Хлопець декілька секунд дивився їй вслід, доки дівчина не розчинилась серед натовпу.

Друзі Адріани були ошелешені від побаченої драми та не розуміли що сталось. Одна з дівчат дістала телефон та почала дзвонити – Адріана не відповідала.

Микита розвернувся та пішов… кудись…

Майдан святкував, лунала весела музика. Люди співали, танцювали з бенгальськими вогниками в руках. То тут, то там в небі вибухали салюти, випущені з дворів. Столиця ще довго не спала… І вся країна теж не спала…

Микита нагадував собаку, якого вигнали господарі. Він швидко розчинився в натовпі, а потім його остаточно поглинула нічна темрява.