Помаранчеве кохання

В усі часи існування людської цивілізації саме сім’я є опорою суспільства. Навіть первісні люди утворювали щось схоже на родини та общини, і з часом розвитку цивілізації поняття сім’ї майже не змінювалось. Це – шлюб чоловіка та жінки заради розвитку спільного побуту та народження дітей.

На початку існування совєтської імперії партія намагалась викорінити поняття традиційної сім’ї як буржуазного елемента, замінивши її комуною. Але експеримент виявився невдалим, поняття сім’ї було відновлено, проте комуни, а точніше комунальні квартири продовжували існувати і зберіглись до наших днів. Навіть не знаю як можна будувати своє родинне «гніздечно» під пильним оком партії, суспільства та «уважних» сусідів, коли твої особисті справи є справами «общєства». Але люди якось жили, так й пережили ті часи.

Славетне місто шахтарів та металургів – Макіївка, що розташоване на схід від Донецька, було засноване у далекому 1690 році. В ті часи на території сучасного міста існувало займище, засноване, за народними переказами, козаком Макеєм (звідки походить теперішня назва міста). Нині це сучасне промислове місто, що станом на 2014 рік входило до 15 найбільших міст України за кількістю населення. Донецьк та Макіївка створюють Донецько-Макіївську агломерацію, тому між цими двома великими містами не видно розмежування.

За радянських часів Макіївка була комфортним, мальовничим та доглянутим містом. Тут працювало 9 вугільних шахт, що годували понад 30 000 родин: . Це місто в народі називали «Донбасом у мініатюрі», адже в адміністративних межах Макіївки зосереджено ледь не всі галузі, що присутні на території Донеччини та Луганщини: вуглевидобування та збагачування корисних копалин, металургія, харчова та легка промисловість, машинобудування. До середини 70-х років ХХ століття кількість населення міста поступово збільшувалась.

Шахта «Ясинівська Глибока» працювала в місті з 1961 року, мала значні записи вугілля та вважалась однією з найбільш перспективних. Саме тут розпочав свій трудовий шлях молодий та енергійний чоловік Микола. Будучи юнаком, закінчив місцеве училище, відслужив строкову службу в радянській армії, а після повернення зі служби не вагаючись пішов працювати на шахту. Після закінчення навчання в учбовому пункті та практики, Микола півтора року працював машиністом підземних установок, а потім вивчився на прохідника.

Прохідники – це ті працівники, які першими пробивають «коридор» до покладів вугілля, тому ця гірнича професія є однією з найбільш небезпечних та добре оплачується. Тривало останнє десятиліття існування «в’язниці народів», відчувався застій та певна криза, яка не оминула й вугільну галузь. Застаріле обладнання, відсутність достатніх інвестицій у виробництво та охорону праці стали звичним явищем.

Кожного дня Микола ходив на роботу, і кожного дня одне й те ж: підйом вдосвіта, тормозок від мами, завернутий у газету «Правда» або «Труд», зупинка, сонні колеги, шахтний автобус, коротка дорога, перекур перед прохідною, отримання завдання на зміну від начальства (наряд), знову перекур, переодягнення у робу, каска, гумові чоботи, тормозок за пазухою та пляшка з водою на поясі, отримання жетону, коногонки (лампа) та саморятівника. Потім спуск під землю в кліті, під час якого закладає вуха через перепад тиску. Після спуску чекає дорога підземними виробітками до робочого місця – десь треба йти пішки та повзти за животі, а десь можна проїхатись з вітерцем у вагонетці. Тормозок, короткий перепочинок – і в бій. Дійсно, праця шахтаря схожа на справжній бій, з якого іноді не всі повертаються.

Зміна закінчилась. Спітнілі, втомлені, брудні, але щасливі, ледве тримаючись на ногах, повертаються мужні гірники до кліті. Чорні, всі у вугільному пилу, видно тільки очі та зуби… Підйом, повернення коногонки та саморятівника, баня, а потім – автобус і, нарешті, додому. Втомлені шахтарі нарешті жадібно скурюють по декілька сигарет, адже в шахті категорично заборонено палити. Будь-яка іскра може призвести до страшної трагедії, тому кожен гірник ставиться до паління в шахті відповідально.

Більшість шахтарів перебивають втому від важкої праці пивом, або чимось міцнішим. Буває що п’ють прямо в автобусі або на зупинці. Кожне свято – привід випити, або, як говорять самі шахтарі – «поставити бутильок». Ось так, день за днем, проходять типові робочі будні шахтарів. Три дні працюєш – один день відпочиваєш. В такому графіку складно знайти шанс для саморозвитку. Окрім відпочинку, в кожного є свої домашні справи.

Говорять, що сонце України сходить на Донбасі. Також на Донбасі раніше за всіх розпочинається робочий день – перша зміна гірників спускається під землю вже о шостій ранку, в той час коли у столицях народ починає повзти до офісів (або як говорили в ті часи – до контори) ближче до 10 години. Ще сонце не зійшло над териконами, а під землею вже кипить робота, гудуть комбайни, летить пил, розбивається порода, і все заради того щоб підняти «чорне золото» на-гора! Очі розбігаються коли дивишся як довкола шахтні копри крутяться ніби чортові колеса, спускаючи під землю людей та вантажі. В темноті, спеці, по пояс у багнюці, працюють в шахті гірники поряд із чортами, а на поверхні квітнуть соняшники, гудять заводи, течуть річки, а ще вище над всім цим краєвидом безжально пече шалене сонце, випалюючи все живе в степу.

Тяжка праця – короткий перепочинок. Окрім цих двох радощів, в житті молодого гірника Миколи була суцільна порожнеча. Робота – роботою, друзі – друзями, вдома в тісній «хрущівці» чекають батьки. Але Микола знайшов розраду своєму сірому життю. В «ламповій» разом з ним в одну зміну часто потрапляла молода та симпатична дівчина. Хлопець, як і більшість інших шахтарів, з гумором та жартами приділяв увагу красуні. Спочатку жарт та добре слово, а потім – цукерка, шоколадка. У відповідь від неї – щире побажання удачі під землею. Дівчина з посмішкою проводжала Миколу під землю, і зустрічала теж із посмішкою. Хлопець, будучи брудним та втомленим, завжди посміхався у відповідь. На чорному від вугільного пилу обличчі його посмішка та доброзичливий погляд були чимось особливим, що закарбувалось у серці дівчини.

Познайомились. Звали молоду лампову Надією. Пізніше зав’язались стосунки. Микола почав після роботи та у вихідний запрошувати дівчину на побачення, купував їй подарунки та дорогі цукерки. Хлопець отримував непогані гроші міг собі дозволити все це, тож був видним женихом. Доволі швидко стосунки переросли у щось значно більше – народилась нова совєтська родина.

Шахтні боси молоду робочу родину поставили в чергу на «безкоштовне» житло. Проте чекати треба було невідомо скільки - від року до декількох десятиліть. В черзі вже було багато охочих, а сама черга рухалась повільно. Спочатку отримували житло ті хто перебував у черзі роками, а також ті хто мав певний «блат», або міг змогу дати хабаря «кому треба». Молода родина Миколи та Надії не мала ніяких привілей, тож була змушена чекати своєї черги. Молодим дали путівку до профілакторію, де можна було хоч трохи відпочити від трудових буднів, подихати свіжим повітрям та полікувати болячки за допомогою електрофорезу та гарячих банок. Умови були прийнятними, тричі на день годували, а ввечері багато відпочиваючих збирались у коридорі, де стояв телевізор, та дивились випуск новин – програму «Врємя».

Спочатку молоді жили з батьками в однокімнатній квартирі у приміщенні колишнього гуртожитку. Такі квартири були дуже маленькими, з низькими стелями, поганою шумоізоляцією та крихітними кімнатами. Ці квартири називали «молосімейками» - лише 21 квадратний метр! Але є власна кухня, ванна та санвузол – і це дуже добре, краще ніж комунальна квартира! Крізь стіни було чутно навіть як чихають сусіди, що живуть на два поверхи вище. По довгому темному коридорові постійно бігали діти, а пізно ввечері деякі «втомлені» після трудового дня робочі влаштовували п’яні розбірки.

Складно уявити як в таких умовах жити молодій подружній парі, тим паче з батьками. Але вже за декілька місяців Надія та Микола дізнались щасливу звістку – вони скоро стануть батьками! Треба було якось вирішувати проблему з житлом, тож вирішили йти до партторга та керівництва шахти, щоб молодій родині, в якій от-от з’явиться первісток, надали нарешті таке омріяне власне «безкоштовне» житло». Але високі боси нічим де допомогли. Мабуть, треба було «посприяти» вирішенню питання, але ж не було змоги.

Батьки Миколи вирішили це питання – у знайомих придбали невеличкий дачний будиночок на околицях Макіївки, привели його до ладу та й оселились там, а молода родина могла вже самостійно жити в «малосімейці», яку колись батькові Миколи дали «безкоштовно» за п’ятнадцять років роботи на коксохімічному заводі.

Надії вже час було народжувати, тому майбутню маму поклали до пологового будинку, і вже тут вона ближче познайомилась з усіма нюансами «найкращої», а до того ж безкоштовної, медицини в світі. Молоду дівчину ізолювали від рідних, перевдягнули в якийсь драний, смердючий та заляпаний кров’ю одяг – так звану сорочку для пологів. Не дозволялось носити нижню білизну та користуватись будь-якими засобами гігієни. Персонал по-хамські відносився до породіль, але до тих, хто «дав на лапу» - трохи краще.

Надія часто чула від персоналу на свою адресу різноманітні образи: «шо, нагуляла? Залєтєла чтоби замуж вийті? Только і умеют что ногі раздвігать!, і т.д. В палаті ще перебувало троє породіль. В палаті було сиро та чимось смерділо, але вікна відкривати категорично заборонялось. Персонал майже не звертав увагу на скарги та прохання майбутніх мам, натомість не втрачав можливості нахамити та образити.

Нарешті у Надії розпочались перейми. Жінку поголили, поставили клізму та залишили терпіти перейми прямо в коридорі, оскільки в палаті не було вільних місць. Крізь зачинені двері було чутно несамовиті крики бідолашних жінок, що крізь біль дають цьому світові, а точніше партії, нові життя. Час від часу було чутно гуркіт відер та лайку акушерок. Старенька санітарка теж не втратила можливості нагрубити породіллі, що мучилась від болю, оскільки вона заважала мити підлогу. Довелось бідолашній посунутись щоб під лавкою помили підлогу. Після цього в коридорі стало смердіти болотом – воду у відрі, мабуть, як і ганчірку, вже давно не змінювали.

Нарешті Надію покликали до палати, де ще народжувало декілька жінок. Вони кричали, плакали, мучились від болю, а медичний персонал кричав на них у відповідь. Дівчина лежала та важко дихала, а потім час від часу гучно кричала. Час від часу до неї підходили акушери, дивились, мовчки хитали головою, та нічим не допомагали. Біль ставав все більш нестерпним, перейми виходили на завершальну стадію.

- Хватит мучаться!

Це так стара акушерка нагримала на Надію, підійшла та з усієї сили почала тиснути на живіт щоб дитина швидше народилась. Невідомо скільки ще тривали перейми, оскільки породілля втратила свідомість. Пройшла до тями вона вже в загальній палаті. Дитину принесли лише через два дні, а до цього її годували молоком, яке зціджувала інша породілля. На світ народився хлопчик, якого так хотів її чоловік.

Діти перебували окремо від мам та постійно плакали. Матерям санітарки говорили що нехай кричать, бо на то вони й діти. Через три дні щасливу, але змучену та пригнічену молоду маму та дитину нарешті виписали з пологового будинку. На порозі рідню зустрічав захмелілий, але щасливий батько разом з такими ж товаришами. Він запитав у дружини:

- Кто?

- Сын, - відповіла Надія.

- Мужики, у меня родился сын!!!

Радісний батько зрадів такій звістці та пішов продовжувати відмічати народження первістка. Надія з переповитою дитиною на руках пішла додому. Бабусі, що сиділи на лавочці біля під’їзду, з ніг до голови обдивились новоспечену маму, єхидно посміхнулись, а потім почали про щось перешіптуватись. Ост так на світ народився новий член соціалістичного раю. На календарі був 1984 рік, лік до закінчення країни совєтів вже йшов на місяці.

Щаслива молода совєтська родина тільки розпочинала свій шлях та була, як веліли заповіді партії, «міцною ланкою суспільства». Молода мама взяла декретну відпустку та доглядала за синочком, а її чоловік після кількаденного святкування народження дитини з колегами вийшов з «крутого піке» та повернувся на «правильний шлях». Він добре заробляв на шахті, тому родина не бідувала. На той час в СРСР мінімальна зарплата становила 70 рублів, середня – 150-150 рублів, натомість шахтарі за свою тяжку та небезпечну працю отримували достойну зарплату. Микола, будучи прохідником, в окремі місяці міг заробляти 600-700 рублів, але витрачати такі гроші родині не було на що через тотальний дефіцит товарів. Значну частину зароблених коштів чоловік, як і більшість громадян, відкладав на зберкнижку, таким чином добровільно віддаючи гроші державі. Також, за порадою дружини Надії, Микола почав відкладати ще частину грошей на окремий рахунок, який відкрив спеціально для синочка. Батьки щиро сподівались що коли Микита виросте, то зможе придбати собі квартиру чи автомобіль. Але, паралельно з далекоглядними планами, наша молода родина та значна частина совєтського суспільства вже мало вірила у світле майбутнє та побудову комунізму.

Чоловік сумлінно ходив на роботу, а Надія сумлінно виконувала свій свячений обов’язок дружини та матері. Коли Микиті ще не було й року, мати віддала його в ясла та повернулась на роботу. Через те що її графік був позмінним, бабусі та дідусі часто доглядали за онуком. Дитина швидко зростала, робила перші кроки та почала вимовляти перші звуки та слова. Але батьки не могли часто бачити свою дитину: то малий у садочку, то вони на роботі.

Через два роки у «найкращій країні світу» сталась найбільша техногенна катастрофа ХХ століття – вибух четвертого енергоблоку на Чорнобильській АЕС. Громадянам навіть з плином часу мало що говорили про катастрофу та її наслідки, але ж люди все чудово розуміли. Навіть сама природа давала знак – деякі рослини чахнули та засихали без причини.

Серед робітників вугільних шахт почали збирати дружини добровольців, які б мали приймати безпосередню роль у ліквідації аварії на ЧАЕС. Завданням гірників було будівництво підземного тунелю під злощасним четвертим енергоблоком щоб запобігти подальшому розповсюдженню розплавленої радіоактивної маси. У такій ситуації досвід виконання небезпечних підземних робіт шахтарів Донбасу був конче необхідним. Люди працювали короткими змінами з застосуванням спеціальної техніки, але, нажаль, отримали величезні дози опромінення. Паралельно з цим відбувалось будівництво саркофагу.

Микола зумів уникнути «добровільно-примусового» відрядження до Чорнобиля. Питання було вирішене просто – треба було поспілкуватись «з ким потрібно» та дати хабар, що й зробив Микола та з «чистим серцем» продовжив працювати на рідному підприємстві, щоденно роблячи вклад у видобуток «чорного золота», якого так сильно потребувала країна.

1986 рік поступово йшов до свого кінця. В країні вже тривала так звана «перебудова», почали запроваджувати «сухий закон». Життя в СРСР поступово змінювалось...

Микола рано вранці пішов на ринок, довго ходив по магазинам щоб перед святами «дістати» дефіцитних продуктів, які час від часу з’являлись на прилавках ( в народі для цього застосовували слово «викидали»). Люди по декілька годин стояли в черзі, часом навіть не знаючи за чим саме ця черга.

З самого ранку йшов дрібний сніг, а ближче до обіду розпочалась сильна хуртовина. Микола ніби вжалений бігав з магазину до магазину, від прилавка до прилавка, сам не розуміючи що шукає. Він зумів «дістати» палку сервелату, масло, два кілограма свинини, мандарини, три пляшки шампанського та пухнасту півтораметрову ялинку. Чоловік повернувся додому вже після обіду, зайшов до квартири, зтрусив із себе та з ялинки сніг та радісний пішов до дружини, обійняв її та почав вихвалятись покупками. Надія зраділа таким необхідним для святкового столу продуктам, хоча до Нового року ще залишалось цілих сім днів. Проте, через дефіцит продуктів, люди закуповувались ледве не за місяць до свята.

Сьогодні Надія та Микола мають ввечері йти на роботу, тому бабуся та дідусь вже були в гостях, щоб вночі доглядати за дворічним онуком. Він вже не ходив, а бігав по квартирі, тому треба було постійно пильнувати щоб малий, часом, не наробив шкоди.

Нарешті розібрали покупки та почали наряджати ялинку. Малий вже розумів що до нього має прийти якийсь бородатий дідусь та покласти під ялиночку подарунок, тому із завзяттям допомагав батькам прикрашати новорічне дерево. Паралельно з цим їли мандарини, звідси в пам’яті назавжди закарбувався аромат ялинки та мандаринів як один із символів Нового року разом із салатом олів’є, шампанським та «голубим огоньком». Чорно-білий телевізор був увімкненим, по центральному телебаченні передавали якийсь концерт. Тільки дідусь дивився телевізор, всі інші були зайняті ялинкою та мандаринами.

Як завжди перед роботою Надія, як і будь-яка жінка, наводила «марафєт». У зв’язку з тотальним дефіцитом товарів та, зокрема, косметики, жінка вдавалась до різноманітних народних хитрощів. Вибір губної помади був не великим і не завжди можна було знайти хоча б щось, тому помаду використовували економно, вишкрібаючи сірником залишки з тюбика.

Радянські жінки епохи пізнього соціалізму та перебудови захоплювались відомою кіноакторкою Бріджит Бордо, тому одяг і незвична зачіска красуні акторки підкорили мільйони сердець. Надія теж багато в чому намагалась наслідувати модним тенденціям, перейнятим совєтськими людьми з екранів кінотеатрів. Зокрема, жінка у притаманній совковій манері копіювала зачіску «бабетта». Оскільки якісного лаку та засобів догляду за волоссям совєтська людина не знала, тому щоб сформувати на голові пучок волосся необхідної форми, доводилось пхати у волосся панчохи, хустину або пакет. Лак з легкістю замінювало пиво, яке так полюбляв після роботи пити чоловік. Фарбувала волосся хною або відваром зі шкарлупи цибулі.

Чоловік постійно буркотів бо не розумів навіщо дружина всім цим займається, адже вона вже давно заміжня та має дитину.

Микиті одяг майже не купували. Від родичів та знайомих передавали одяг інших дітей, на яких він вже був замалим. Скоро й на Микиту цей одяг стане малим, і ці речі носитиме інша дитина.

За вікном все було вкрито білосніжною ковдрою, і сніг не припиняв падати. Новорічний настрій вже був присутнім у кожного, але Надія виглядала якоюсь стурбованою. Жінка майже не посміхалась та весь час про щось думала, переживала. Микола побачив це та запитав дружину.

- Что случилось? Ты заболела?

- Нет, всё хорошо. Наверное, я просто устала, - відповіла Надія та пішла на кухню варити дитині манну кашу.

Жінка відчувала якусь тривогу, але не розуміла чому саме. Вона почала розмішувати манку, руки тремтіли, пальці німіли, через що Надія упустила тарілку. Манна каша розтіклась по підлозі – довелось все прибирати та готувати заново.

На вулиці почало темніти, але завдяки снігові сьогодні було значно довше видно. Надія дбайливо зібрала чоловікові тормозок на зміну: два варених яйця, відварену картоплину, шматочок сала, скибку бородинського хліба та три невеличких квашених огірка, і все це дбайливо загорнула в газету «Вечєрній Донецк». Це типовий для шахтаря тормозок. Їжа мала бути простою та ситною, а газетку можна почитати під час трапези під землею у світлі коногонки.

Собі жінка вирішила тормозок не брати, сказала що не хоче їсти. Малий Микита нагулявся, поїв манки та солодко спав. Опів на шосту вечора батьки пішли з дому на зупинку, залишивши сина на бабусю та дідуся. На вулиці снігопад не припинявся, снігу навалило під 30 сантиметрів. На вулицях яскраво світили ліхтарі, люди повертались з роботи, або тільки йшли на роботу. Хтось ніс додому ялинку та авоську з мандаринами або продуктами, які десь встиг «відхватити». Сніг рипів під ногами, у вікнах «хрушівок» горіло світло. Так не хотілось йти на роботу, але треба. Хтось зараз проводить вечір вдома з рідними, а хтось має працювати. Був чарівний святвечір, але люди в ті часи не святкували Різдво Христове, тому й не знали що сьогодні вечір особливий.

Надія тримала Миколу під руку. Вони разом прийшли на автобусну зупинку, де вже чекали на шахтний автобус їхні колеги. Чоловіки розмовляли між собою та постійно курили цигарки. Микола підійшов до них, потиснув колегам руки та й сам закурив. Стояли собі, гомоніли, жартували, ділились проблемами та, звичайно ж, кожен вихвалявся тим що сьогодні зумів «дістати» на ринку та крамницях. Завірюха не вщухала, вітер виривав дим цигарок та ніс його геть разом зі снігом. Дорога була не почищеною, але поодинокі машини та автобуси їздили.

Старенький шахтний автобус прибув за розкладом – о 17:40. В салоні було декілька вільних міст. Надія сіла на одне з цих місць, а Микола стояв поруч, тримався за поручень та продовжував базікати з колегами. Автобус рушив, колеса то буксували, то ковзали на дорозі. Двигун автобуса гарчав та ревів немов дикий звір, в салоні було дуже жарко. Водій постійно курив смердючі попироси та щось бурчав собі під носа.

Нарешті приїхали. Надія швиденько побігла до лампової щоб прийняти зміну в дівчат, що працювали тут вдень. Її зміна розпочиналась о 19:00 і триватиме до 7 години ранку, натомість чоловік працюватиме у третю зміну з 18:00 до 02:00. Микола та інші шахтарі ще мали час до наради (наряду), тож почали збиратись біля входу до адмінбудівлі та курити. Покуривши, почали неквапливо йти до нарядної, де їх вже чекали начальник дільниці, механік та майстер щоб видати робочим завдання на зміну.

Отримавши наряд, шахтарі пішли до бані, де переодягались в робу. Все було як завжди: одягнули брудну робу, під низ – натільну білизну, каску, респіратор, тормозок закинули до пазухи, набрали води у пляшки. Хтось в’язав під чоботи портянки, а хтось одягав шкарпетки. Жартували, сміялись, але все одно цього вечора явно щось було не так…

Микола пішов до лампової, де вже працювала його дружина. Надія видала чоловікові коногонку та жетон на спуск до шахти. Микола як завжди прикріпив жетона до роби спеціальною застібкою, перевірив чи світить коногонка та було вже хотів йти, але Надія покликала чоловіка:

- Подожди.

- Что случилось?

- Удачи, дорогой!

Дружина обійняла Миколу та поцілувала. Дивно, але годі. Чоловік теж поцілував кохану та з посмішкою пішов разом з колегами на спуск. Надія ще деякий час мовчки поглядом проводжала чоловіка та стояла ніби вкопана в землю, доки шахтарі, що вже зібрались біля неї в чергу, не почали вимагати швидше видати їм коногонки та жетони на спуск.

Микола разом з десятками інших шахтарів чекали кліть на спуск до шахти. Чоловіки як завжди жартували та обговорювали останні новини. Без жартів праця шахтаря була б ще складнішою та нудною, тому під землею ніяк без гумору. Віддали жетони на спуск черговій та сіли до кліті. Двері закрились, кліть почала спускати робочу силу під землю. По стінам та кліті стікали краплини води, кліть скрипіла та хиталась.

Близько п’яти хвилин спуску – і бригада вже була під землею. Вийшли з кліті, сіли до «шахтного потягу» - спеціальних вагонеток з лавочками для перевезення пасажирів. Їхали згідно вимог – не більше 10 км на годину, вагонетки качало, але це краще ніж йти пішки декілька кілометрів шахтними виробітками. Але все ж декілька сотень метрів бригаді довелось пройти пішки до проходки. Дійшли, сіли відпочити, з’їли тормозки, трохи погомоніли та почали працювати. Робоча зміна розпочалась так як і завжди.

Третя зміна спустилась до шахти, натомість друга підіймалась на поверхню та збиралась додому, де на них чекають рідні. Останні шахтарі, що працювали у другу зміну, піднялись на поверхню та поздавали кологонки і саморятівники до лампової, після чого пішли до лазні. Працівниці лампової поставили коногонки заряджатись для наступної зміни та чаювали в очікуванні наступної зміни шахтарів, що почнуть спускатись під землю в четверту зміну після опівночі. На чай до працівниць лампової завітав старий охоронець. Тиша та спокій панували на шахті. В конторі вже давно нікого не було, лише в окремих вікнах досі світилось світло – або хтось працює понаднормово, або просто забули вимкнути світло. На вулиці снігова буря вщухла. Троє працівників шахти з лопатами прочищали доріжки біля контори, а водії автобусів прибирали сніг з-під коліс своїх транспортних засобів.

Але під землею однаково чи то на поверхні снігопад, чи дощ, чи спека. В шахті завжди однакова температура та робота, яку треба виконати традиційно раніше плану, а сам план треба обов’язково перевиконати, приурочивши це до якоїсь відомої дати на календарі.

У проходці було сиро та жарко. Люди працювали у складних умовах, але вже давно звикли до цього. У проходці не вистачало повітря, тому шахтарі швидко втомлювались та робили короткі перепочинки. Чоловіки познімали роби та працювали з голим торсом.

Поруч з проходкою працювала лава західної панелі західного заперевального уклону вугільного пласта l6 . Саме лава є «серцем» кожної шахти, бо тільки тут відбувається безпосередній видобуток вугілля. В лаві умови праці ще складніші ніж у проходці. Дуже часто в лаві людям доводиться всю зміну працювати навколішки або у зігнутому положенні. Тут працюють гірничі робітники очисного забою (ГРОЗ), комбайнери та допоміжний персонал. В лаві налагоджена вентиляція, тому тут більше свіжого повітря.

Робота у проходці та в лаві йшла за планом. Але дійсно того вечора все було якось не так як завжди… Під час роботи в лаві раптово пролунав потужний вибух! Потік гарячого повітря змітав все на своєму шляху, руйнуючи покрівлю та кріплення. Почала обвалюватись порода, частина шахтарів опинилась під завалами. Довкола стало темно, все довкола було у вугільному пилу та диму. Було чутно крики людей та тріск перекриття. Для тих кому пощастило одразу вижити, відлік був не на хвилини, а на секунди. Достатньо один-два рази вдихнути такого повітря щоб втратити свідомість.

Прохідникам пощастило – основна сила ударної хвилі припала на лаву, але обвалу породи уникнути не вдалось. Шахтарі робили все як їх навчали – на саморятівниках зірвали пломби, витягнули спеціальні трубки, затисли спеціальним зажимом носа та зробили глибокий видих. Саме швидкі дії в такій ситуації можуть врятувати життя. Микола помітив як хтось з колег почав задихатись бо не міг правильно скористатись саморятівником. Чоловік оперативно зреагував та допоміг молодому колезі відкрити саморятівник. Хлопець почав швидко дихати, на що Микола пальцями показав що так робити не можна!

Прохідники зібрали та почали виходити з небезпечної зони майже навпомацки. Крізь щільну пило-димову завісу видно було не далі ніж на витягнуту руку. Йшли один за одним майже навпомацки, дійшли до лави та зрозуміли що нічим не зможуть допомогти своїм колегам, що знаходились в епіцентрі вибуху. З лави було чутно стукіт по металевим трубам - це хтось з виживших гірників кликав на допомогу. Але лава була повністю заваленою породою, дістатись до колег було неможливо. Складно уявити що відчувають люди, які розуміють що не можуть допомогти колегам та самі мають якомога швидше виходити з аварійної дільниці.

Прохідники та ті хто працював далі в штреку майже навпомацки вибрались до безпечного місця, де вже можна було дихати без саморятівника. По шахтному телефону вже передали на-гора інформацію про аварію, тож всі інші працівники шахти отримали наказ зупинити всі роботи та виходити на поверхню.

Вулиці вечірньої Макіївки були безлюдними, всі вже давно відпочивали в квартирах. Але навіть в будинках було чутно страшний рев сирен рятувальних машин, що швидко мчали на шахту, освітлюючи своїми мигалками темні вікна квартир. Місцеві розуміли що на одній з копалень сталась страшна біда. Люди прокидались та з завмиранням серця дивились у вінка. Почало працювати так зване «сарафанне радіо».

На шахті всі заметушились немов у мурашнику. До лампової, де жінки та охоронець, нічого не підозрюючи, пили чай з пиріжками, почало збігатись начальство, а з ними рятувальники. І тут у Надії підкосились ноги, жінка на мить навіть втратила свідомість, а коли прийшла до тями, то зрозуміла чому весь день не могла знайти собі місця.

З шахти на поверхню почали підійматись гірники. Надія приймала у них коногонки та саморятівники і з вірою в краще вдивлялась о очі шахтарів. У брудних та змучених обличчях жінка сподівалась побачити рідні очі. У шахтарів почали розпитувати що саме сталось, а коли почули відповідь, Надія ще більше рознервувалась та почала плакати. Жінка чудово розуміла що аварія сталась на тій дільниці де працює її чоловік.

Шахтарі, що підіймались на поверхню немов із пекла, все більше розповідали про аварію. Вибух газо-повітряної суміші в лаві давав не багато шансів на порятунок людей. Гірники ще довго не перевдягались, стояли на вулиці, курили та очікували на новини про долю своїх колег.

До шахти все більше приїздило машин рятувальників та медиків. Ось, нарешті, на поверхню почали підійматись перші травмовані шахтарі, що знаходили в аварійній зоні. Надія з болем в серці дивилась в очі шахтарів, але рідних очей так і не знаходила.

Жінка, було, вже змирилась з найгіршим, але вже близько першої години ночі серед декількох десятків шахтарів до лампової швидше за інших бігла одна людина. Так, це був її чоловік. Микола був брудним, мокрим та втомленим, а його права рука була перемотаною білим бинтом, крізь який просочувалась кров. Надія кинулась в обійми до чоловіка та гірко плакала. Микола розповів їй що сталось та чому так довго не підіймався на поверхню. Він говорив що разом з колегами залишились в шахті щоб допомагати розбирати завали та врятувати вцілілих шахтарів. На запитання про руку чоловік байдуже махнув рукою та сказав що скоро заживе.

Того дня на шахті «Ясинівська глибока» внаслідок вибуху газо-повітряної суміші загинуло 30 шахтарів, 10 – зазнали поранень. Невдовзі роботу шахти було відновлено, а по факту трагедії провели розслідування. Це був лише один із сотень випадків аварій на вугільних шахтах Донбасу, що призвів до трагічних наслідків. Але така вона, робота шахтаря – складна та небезпечна.

Попри аварію та пережите, Микола не полишив шахтарську справу. В ті часи не було прийнято змінювати роботу. Більше цінувалось коли людина все життя працює на одному підприємстві. До того ж, Микола вже відпрацював декілька років та планував заробити пільговий стаж щоб піти на пенсію через 20 років безперервної роботи на копальні. Також фактор високої зарплати, яку, окрім шахти, більше ніде не заробиш, змушував людей працювати під землею та кожного дня ризикувати своїм життям.

Але аварія та загибель колег позначилась на ментальному здоров’ї Миколи. Попри так званий «сухий» закон, що викликав дефіцит спиртних напоїв, чоловік почав зловживати оковитою, почав прогулювати роботу та кожного дня був п’яний. Дружина вже хотіла подавати на розлучення, але батьки її постійно вмовляли не робити цього, щоб не було осуду суспільства.

З часом Микола повернувся до звичного життя, але бувало що після отримання зарплати знову починав пити. Життя чоловіка чітко віддзеркалювало стан тогочасного суспільства. Щаслива країна рад вже трималась на волосині, дефіцит товарів та різноманітні соціальні проблеми доводили людей до зубожіння.

Страйки шахтарів розпочались на Кузбасі, а потім охопили й Донбас. Гірники вимагали підвищення рівня заробітної плати, покращення умов праці та визнання їхніх прав. Також на шахтарських мітингах почали лунати заклики до незалежності України. Люди говорили що вже досить годувати москву, а гроші варто залишати в регіоні. І це попри те що Донбас разом з ще деякими промисловими регіонами СРСР мав певні привілеї: краще забезпечення продовольством та товарами народного вжитку, високий рівень зарплат та медицини.

У 1989-1990 роках страйки на Донбасі стали масовими. Микола теж приймав у них участь. У 1990 році шахтарі висловили свою недовіру центральній владі СРСР та все більше почали вимагати незалежності України. На мітингах почали з’являтись жовто-блакитні прапори, про значення яких знали далеко не всі. Після отримання незалежності, 1 грудня 1991 року відбувся референдум, в якому 83.9% мешканців Донеччини висловили свій вердикт на користь незалежності України. Проте життя шахтарів лише погіршувалось.