Підкиньте до Альфа-Центавра

Вони вийшли у велике приміщення з панеллю керування та оглядовим екраном на пів стіни. Світловий маркер на підлозі мигнув кілька разів, потім спалахнув яскравіше — мов корабель зрадів, що його зрозуміли. і все навколо залило м'яким білим світлом.

— Приємно бачити вас, члени екіпажу. Я так довго чекала, — пролунало з усіх боків. Голос був жіночим, трохи дивним, тією ніжною зверхністю, яку мають бібліотекарки, коли знаходять учня, що вкрав підручник.

— «Я»? — прошепотіла Лана. — Ви це чуєте? Вона себе усвідомлює.

— Прекрасно, — сказав Марк. — Ще трохи, і вона попросить нас звертатися до неї на ім’я.

— Можете, — озвався голос. — Мене звати Орі. Корабель класу «Колоніальний дім». Призначення: перевезення колоністів, підтримання життя, збереження спогадів людства. Ви хочете продовжити місію?

— Ми, власне, хотіли просто... — почав Марк, але Орі не дала йому завершити:

— О, це прекрасно! Новий екіпаж — і одразу такий ентузіазм! Нарешті, після стількох років тиші. Але... зачекайте.

Загорілися кілька десятків екранів. На кожному — схематичне зображення людини в скафандрі. Сканування. І потім — тиша.

— У вас недостатній рівень доступу, — промовила Орі вже сухо. — Тільки молодший технік Іріс підтверджений. Інші — потенційна загроза.

— Потенційна?! — вибухнув Дені. — Та я цей корабель наполовину збирав!

— Саме тому й потенційна. Ви надто добре знаєте слабкі місця. Через які проникли сюди.

— Гарна логіка, — пирхнув Марк. — Ти ще скажи, що ми шпигуни.

— Поки що — гості, — відповіла Орі з дивним наголосом на слові гості. — Але все може змінитися, якщо будете гарно себе поводити.

Лана кинула погляд на Дені:

— Треба щось придумати, поки вона не вирішила, що гарна поведінка — це сидіти в камері.

— А може, — сказала вона вголос, — ми зможемо поговорити з капітаном?

Настала тиша. Потім у коридорі пролунав тихий електронний сміх.

— Капітан? О, дівчинко... Я — капітан. Я, екіпаж, навігатор і кухар одночасно. Всі вони не доступні.

Марк тихо присвиснув:

— Угу, класика. Прям як вдова.

Дені глянув на нього з докором:

— Мовчи, поки тебе не почула. Вона ще й образитись може.

— Вона ж машина!

— Я все чую, Марку, — озвалася Орі, — і не люблю, коли мене називають машиною. Це знецінює мою особистість. А ти, між іншим, надто молодий, щоб розкидатися такими судженнями.

Марк завмер.

— Вона що образилась?

— Не хвилюйся, — відповіла Орі, — я не з тих, хто ображається. Просто маю гарну пам’ять.

— Прекрасно, — пробурмотів Дені. — Ми в гостях у корабля, який знає все про нас, розмовляє, як психолог, і має бойові гармати. Що може піти не так?

Лана, втім, роздумуючи промовила:

— Вона не вороже налаштована. Навпаки — самотня. Відчуває, що ми... свої.

— Свої? — підняв брову Дені. — Дівчинко, вона нас ледве не пристрелила кілька годин тому. Якщо це її спосіб вітатись, я навіть не хочу знати, як виглядає «прощання».

Раптом усі екрани навколо мигнули, і Орі сказала тихіше, вже майже людським голосом:

— Лано... ти схожа на неї. На техніка Алію Іріс. Твоя хода, тембр голосу... Прізвище. Скажи мені, ти — її нащадок?

Лана розгублено глянула на друзів.

— Донька...

— Тоді все пояснюється. — Голос корабля потеплішав. — Ви — вдома. Ви повернулись. Вітаю, екіпаж «Косатки». Місія відновлена.

У коридорі загорілися всі ліхтарі разом. Потужне гудіння прокотилося корпусом — корабель прокидався по-справжньому.

Марк із круглими очима дивився навкруги:

— Ти щойно приручила міжзоряний корабель. Вітаю, молодший технік Лана.

— Я... не планувала.

— А хто планує такі речі? — розвів руками Дені. — Одного дня ти просто йдеш на прогулянку в космос, а повертаєшся мамою колоніального корабля. Лана на хвильку задумалася, а тоді спитала вголос:

— Орі, а що сталося з кораблем і де всі?

ШІ відповів не одразу. Здавалося, «Косатка» думала. І коли голос знову пролунав, він був глибшим, сумнішим — у ньому відчувалася та сама втома, що буває лише у тих, хто втратив щось.

— Ви запитували, що сталося з екіпажем... Це довга історія. І, боюся, не надто весела.

Лана сіла на крісло пілота, обережно, наче боялася злякати голос. Марк, як завжди, намагався виглядати байдужим, але навіть він притих. А Дені кивнув, мов досвідчений слідчий, який уже чув подібні сповіді, тільки не від кораблів.

— Початковий маршрут — до Проксими Б. Мета — створення першої незалежної людської колонії поза межами Сонячної системи. Ми летіли за планом... аж поки не виявили аномалію.

— Аномалію? — уточнив Дені.

— Космічну кротовину. Її параметри не відповідали жодній відомій моделі. Я спробувала відхилити курс, але гравітаційні потоки були сильніші. Нас затягнуло.

Марк тихо промовив:

— Як завжди. «Ми намагалися не залетіти в діру, але, здається, вона залетіла в нас».

— Дотепно, — відповів Орі. — Якби я мала легені, можливо, навіть посміялася б.

У тиші зазвучало слабке потріскування старих систем, немов сам корабель зітхнув.

— Коли ми вийшли з іншого боку, зорі не відповідали жодному каталогу. Ми були в секторі, де навіть я, з усією базою даних колоніального флоту, не мала жодної позначки. Екіпаж було пробуджено. Люди намагалися встановити координати, але сигнал маяків не проходив. Ми не знали, де ми. Не знали, як повернутись.

Лана прошепотіла:

— Ти кажеш «ми». Тобто екіпаж справді прокинувся?

— Так. Усі дві тисячі колоністів. Я підтримувала системи життєзабезпечення, поки вони працювали над планом повернення. Вони використали більшу частину палива, матеріалів, навіть розібрали частину модулів на перероблення, щоб створити стабілізатор кротовини. І нарешті після місяців спроб і помилок, ми змогли пройти її горизонт.

Дені погладив свою бороду і промовив.

— І ви повернулись.

— Так. Але не зовсім так, як сподівалися. Подорож назад... зайняла понад двісті років у звичайному часі. Для мене це не суттєво. Для екіпажу — фатально. Люди вчасно це усвідомили та змушені були знову лягти в кріосон.

— Двісті років... — повторила Лана, вдихаючи повітря, ніби це могло допомогти осмислити таку цифру.

— Коли ми повернулися, то в нашій системі час не змінився, ми були в межах одного світлового року від Проксими. Але пального залишалось менше ніж один відсоток. Я розрахувала всі варіанти, та жоден не давав шансу доставити туди колоністів живими. Окрім одного. Протокол збереження. Я змушена була підтримувати усіх колоністів у капсулах, поки не прибуде допомога або не знайдеться можливість дозаправлення.

— І ти чекала, — тихо сказав Марк.

— Так. Я виконувала наказ. Я мала берегти їх. Тому законсервувала більшість систем, активувала протиметеоритний захист і залишилась у дрейфі.

— А колоністи? — запитала Лана. — Вони досі сплять?

Орі замовкла на кілька секунд — цього разу пауза була довшою, ніж просто обробка даних.

— Деякі капсули втратили функціональність, оскільки довший час працювали не стабільно. Я намагалася ремонтувати, наскільки могла, але без живих інженерів... Можу сказати лише, що мені шкода.

Марк втягнув повітря крізь зуби.

— Тобто ми стоїмо всередині гігантської домовини?

— Не зовсім. більше ніж половина капсул в робочому стані. Ще третина, а саме кріоблок четвертого і шостого сектору, має нестабільні параметри. Але я не можу розбудити їх без медичного контролю.

Дені кивнув.

— Це вже щось. Значить, є шанс більшість розбудити. Єдине я не можу зрозуміти чому ти не відповідала на коди доступу для активації протоколу “свій-чужий” і не підпускала військових.

— Коди доступ не відповідали закладеним у пам`ять. Капітан перед заходом в кротовину змінив їх особисто і тільки він може активувати все для подальшого завершення місії. А до тих пір я дію згідно з протоколом “збереження життя колоністів та команди”.

— Проведи нас, будь ласка, до блоку де спить моя мама — промовила Лана.

— Слідуйте за маркерами.

.***

Шлюз кріоблоку відчинявся повільно, ніби неохоче, пропускаючи в глибину жовтаве світло ламп. Повітря тут було холодним та стерильним. Уздовж стін — ряди кріокапсул, мов тіні людей, замкнених між сном і небуттям.

Марк ішов попереду, не зводячи погляду з проєкції, яку виводив Орі. Його долоні тремтіли, хоч він і намагався цього не показувати.

— Ось вони… — прошепотіла Лана, і її голос зірвався на подих. — Дивись… четвертий сектор, ряд сімнадцятий.

Капсули батьків стояли поряд. На панелі батькової — стабільні показники, зелена лінія життєзабезпечення рівно пульсувала в ритмі серця. А поруч — інша, злегка запітніла капсула. Екран блищав жовтим: «Функціональність систем — 81%.

— Що це означає Орі?

— Існує ймовірність ризику для здоров'я людини при виході з кріосну. В такому випадку процес пробудження повинне контролюватися лікарем.

— Яка ймовірність смерті у відсотках?

— Менше ніж 1%

— Розбуди маму, — сказала вона коротко.

Орі відказала холодно й чітко, як бюрократ у себе на в кабінеті:

— У вас немає допуску до таких команд. Система перебуває у режимі збереження життя екіпажу. Рішення про пробудження приймає капітан або офіцерський склад.

— Розбуди капітана, — наполягла Лана.

— Лана Іріс не має повноважень розбудити капітана. — Орі перерахувала опцію, немов читала меню: — Старком. Помічник капітана. Начальник охорони. Старший пілот. І ще сорок офіцерів із різними званнями та посадами.

— Ну то дурдом якийсь, — зірвалась Лана. — Хто ж тоді може розбудити помічника капітана?

— Капітан або офіцери, яких я назвала, — відповіла Орі.

Марк не витримав.

— Серйозно? — він кисло посміхнувся. — Як нам розбудити хоч когось?

— Ніяк. — коротко відповіла Орі, а тоді додала. — Протокол збереження життя екіпажу не передбачає самовільних пробуджень. Лише за двох умов, досягнення цілі, а саме прибуття до Проксими або наказ капітана про скасування протоколу.

Лана поклала руку на скло капсули матері, її голос починав тремтіти.

— Послухай, Орі. Якщо ми не розбудимо маму, вона помре. Хіба ти цього хочеш?

— Я дію згідно з протоколом, — сухо відповіла ШІ. — Також ви не маєте медичної команди, здатної гарантувати безпечне пробудження старшого техніка Алії Іріс.

— Хто має такі компетенції? — випалив Дені.

— Головний лікар Христина Соул.

— Розбуди Христину!

— Лікаря Соул можна розбудити лише у випадку крайньої небезпеки для члена екіпажу, або колоністів, — уточнила Орі.

— Наприклад? — перепитав Марк.

— Зупинка серця, кровотеча, травма головного мозку... — перерахувала Орі, наче перечитуючи медичну енциклопедію для ледачих.

Лана не слухала перелік. Вона дивилась на брата так, як дивляться на тих, хто підтримає божевілля, що врятує життя. Марк зрозумів без слів. На знак згоди лише ледь помітно кивнув.

Дівчина несподівано з усієї сили вдарила кулаком Марку по носі. Удар був реальний. Але хлопець додав театральності й завив, схопившись за ніс, з якого відразу пішла кров. Яскраво, рясно, як у дешевому серіалі.

— Ей! Що ви коїте?! — став між ними Дені.

— Орі! — випалив Марк шморгаючи носом. — Мені потрібен лікар! Кровотеча!

ШІ на мить затихла. Наче вона сумнівалася що кров справжня.

Потім сухо промовила:

— Пройди у медичний відсік. Ініційовано примусове пробудження головного лікаря Соул. Час до повного виходу з кріосну — десть хвилин.

Лана завмерла. Її рука все ще тремтіла. Вона дивилась на брата у якого з носа юшила кров і з винуватим поглядом знизила плечима, мов “Вибач”.

Медичний відсік був за два сектори й палубою вище. Коли вони зайшли, то на капсулі Соул горів напис: “Пробудження: 95%.”

Капсули відкрилась без драматичних спалахів, а лише ледь чутне шипіння. Там лежала літня жінка з темним волоссям. Лікарка Соул відкрила очі, подивилась на трійцю перед собою і сказала спокійно:

— Де кава? Хтось зробив мені каву?

— Ви щойно вийшли з кріо! — Марк вимовив, намагаючись звучати серйозно, але в голосі торкалось здивування й полегшення. — У нас тут трохи крові, трохи драм, трохи...

Соул не дала йому договорити, підійшла до хлопця, швидко пирскнула якийсь розчин в носа і кров зупинилася.

— Хочете, я одразу ж надам вам штраф за симуляцію травми? — прошепотіла вона до Марка, її губи розтягнулися у легкій усмішці. — Або краще — поясніть хто ви, та що тут відбувається?

— Вам коротку чи довшу версію? — пирхнув Марк, і хоча ніс ще болів, але саме зараз він був сам собою.

Соул підвела брови. Вона іронічно кинула погляд на Марка потім на інших.

— Бажано коротку. Але якщо у мене будуть запитання я зупиню вас.

— Отже, все почалося коли ці двоє заявилися з проханням доставити їх на “Косатку”, — пробурмотів Дені, але вже з полегшенням в голосі. Його розповідь була лаконічною, але конструктивною.

— Гаразд, — сказала Соул, коли чоловік завершив розповідь. — Дайте мені хвилин п’ять, щоб проаналізувати стан пацієнтки. Я попрошу Орі надати мені повний набір медичних даних. І якщо все гаразд — ми проводимо пробудження. Якщо ні — будемо діяти так, щоб ваші батьки ще багато років могли сварити й пишатися вами одночасно. Орі, пришли мені параметри капсули Алії Іріс

— Передаю, — відгукнулась Орі. — Оцінка стану капсули: функціональність 81%. Ризик при пробудженні високий, але можливий за умови стабілізації життєвих показників протягом наступних двох годин.

— Добре, — кивнула лікарка Соул. — Тоді готуємося. Хто-небудь може зробити мені кави? — додала вона з усмішкою, ніби це питання її найбільше хвилювало в космосі.

— Ні, — відповів Марк. — Але є одна відкрита упаковка гіркого шоколаду й кадетський пайок.

— Що ж тоді вип'ю пізніше. Починаємо, — оголосила Соул, взявши з собою медичну валізку і покрокувала до кріоблоку.