Підкиньте до Альфа-Центавра

Зореліт Хайка ледве вповз на посадковий майданчик номер 13, космопорту «Червона Скеля» для тих, у кого немає грошей на нормальний. Якщо у головному терміналі було стерильно, як у лікарні, то тут панувала атмосфера базару на вокзалі: червоний марсіанський пил кругом де можна і не можна, бари з вивісками «Кисень у борг» і «Найсвіжіші водорості сьогодні!», підозрілі типи в темних скафандрах і продавці сувенірів із написами «Оригінальний марсіанський кварц».

— Ну, молодь, ось ми й приїхали, — сказав Хайк, вимикаючи двигуни, які прощально чхнули радіоактивним вихлопом, мов старий астматик. На що відразу зреагувала сигналізація радіаційної небезпеки. Проте потужні конвертори радіації в секунду всмоктали вихлоп і сирени замовкли.

— Час знайомитися з моєю давньою подругою, — пробасив Хайк

— Вона гарна? — підморгнув Марк.

— Вона психопатка, — відрізав здоровань. — Але зате літає як ангел.

Вони спустилися в якесь офісне приміщення, Хайк оформив папери про вантаж і тоді повів підлітків за межі вантажного майданчика.

В терміналі він подивився на табло прильоту та відльоту кораблів, і кивнув в напрямку ангару номер 9.

В ангарі, серед купи контейнерів і робочих дроїдів, та ще декількох зорельотів виділявся один. На вигляд — велика консервна банка з десятками вм’ятин На борту красувався напис: «ШВИДКІСТЬ — ЦЕ «КУЛЬБАБА». Хтось додав під ним балончиком: «Вона без гальм?»

— О-о, — протягнув Марк. — От чую, тут буде весело.

І тут по трапу на зустріч вийшла жінка.

Невисока білявка, з короткою стрижкою, у потертій куртці космічного рейнджера. Сонцезахисні окуляри на півобличчя, червона помада на губах. Хода така, ніби навколо всесвіт, а вона — його власниця.

— О, моя улюблена заноза в космосі! — вигукнув Хайк, розкинувши руки.

— Хайку, ти ще живий? — сказала вона, знімаючи окуляри. — А я вже думала, що твій іржавий корч давно розсипався на запчастини.

— Ага, і тобі доброго дня — пробурмотів він. — Знайомся: це Марк і Лана. Двоє відчайдушних автостоперів. Хочуть добратися до Проксими.

Жінка звела брову.

— Автостопери? До Альфи-Центавра? О, це я люблю. Це якби хтось сказав: «Я хочу добігти до Плутона босоніж, бо так романтичніше».

— Ну-у, — Лана невинно усміхнулася, — ми просто хочемо знайти наших батьків.

— Це мило, — кивнула пілотка. — Зазвичай усі, хто зі мною літає, просто хочуть знайти дешеву випивку.

— А вас як звати? — ввічливо спитала Лана.

— Зен, — відрекомендувалася жінка. — Просто Зен. Бо моє повне ім`я по документах вам усе одно не запам’ятати, а якщо й запам’ятаєте, то краще не вимовляти.

Марк скривився:

— Звучить як ім’я бармена у підвалі.

— А твоє — як ім’я героя з дешевого підліткового серіалу, — відрізала Зен. — Так що давай не заривайся.

Лана не втрималася й засміялася. Хайк тільки важко зітхнув.

— Я ж казав: психопатка.

— Я не психопатка, — поправила Зен. — Я просто маю характер. І досить вправний пілот. Це компенсує все.

— Вправний? — Марк обійшов її «банку» і з недовірою ткнув пальцем у вм'ятину на корпусі. — Це? Воно ж дихає на ладан!

— Дихає, — погодилася Зен. — Але коли я даю газу — воно реве так, що навіть комети від страху змінюють орбіту.

— І скільки часу нам знадобиться, щоб долетіти до краю системи? — обережно спитала Лана.

— Що ти маєш на увазі під "краєм системи"? — перепитала Зен.

— Ну не знаю геліопауза… — Лана знітилась, — чи є якісь варіанти?

— Чотири дні. — Зен випустила дим із сигари й посміхнулася. — Якщо без зупинки — Але там вам нічого не зловити. Ви орієнтуйтеся на один з трьох аванпостів Космічних Рейнджерів. А це вже тиждень чи два на моїй «кульбабці.

Марк широко усміхнувся.

— О, це нам підходить! Коли стартуємо?

— Бачу, ми з вами спрацюємося, ні добрий день, ні, будь ласка, а зразу “Коли стартуємо” — підморгнула Зен.

Хайк, втім, буркнув:

— Я за них тобі віддячу якось. Підкину “жирне” замовлення..

— Та не скигли, старий, — відмахнулася Зен. — Я ж не за для тебе беру цих дітей. Це ж моя примха.

Вона подивилася на Лану й Марка ще раз, трохи довше. У її очах промайнуло щось схоже на співчуття, але швидко зникло під шаром цинізму.

— Ну що, малеча, — сказала вона, — готуйте свої шлунки. Бо на моєму кораблі так трусить, що після польоту ви будете або космонавтами, або фаршем.

***

Їхній невеличкий загін зайшов у забігайлівку, яка гордо називалася «ЇЖА №1», але всередині нагадувала більше «Недогризок №13». Пластикові столи мали такий вигляд, ніби їх не мили ще з часів першої марсіанської експедиції. Стіни були обліплені голографічними рекламами: «Нова соєва котлета зі смаком курки! 35% менше побічних ефектів!» або «Купи два супи — третій у подарунок твоєму лікарю».

— Люблю такі місця, — задоволено протягнула Зен, кидаючи свою куртку на стілець. — Тут їжа або дуже добра, або дуже пекуча. В обох випадках це додає гострих відчуттів.

— А якщо я хочу просто поїсти? — несміливо пробурмотів Марк, вдивляючись у меню, де траплялися страви на кшталт «Суп-подивися-що-плаває» та «Котлета “Ніхто-не-знає-з-чого”».

— То ти явно не космонавт, — відрізала Зен і замовила собі щось під назвою «Ковбойський гуляш Марс-делюкс». Офіціант-андроїд кивнув, тріснув у стегні шарніром і покотився далі.

Лана з Марком переглянулися, зітхнули й теж замовили «гуляш», щоб не виглядати слабаками.

Їжа була гарячою, пахла підозріло, але на голодний шлунок заходила добре. За столом швидко стало затишно, і Лана почала розповідати їх історію — ту саму, що вони вже викладали Хайку. Про батьків, про дитинство, притулок, контракт, і зрештою — про Проксиму, куди вони прагнуть, як до світла в кінці тунелю.

Зен уважно слухала, жуючи свій гуляш повільно, ніби це була місія, а не обід. Вона не перебивала, але й не співчувала. Її обличчя залишалося кам’яним, тільки в очах блиснув короткий холодний вогник.

Коли Лана закінчила і трохи схвильовано підсунула тарілку вбік, Зен нарешті поклала ложку, витерла губи серветкою й буркнула:

— Ну, історія як історія. У кожного свої скелети.

Марк насупився:

— Ви зовсім нічого не відчули? Ми ж вам кажемо — ми не бачили батьків десять років!

— Десять? — хмикнула Зен. — Мене батько покинув у вісім. І що? Досі шкодую, що він тоді не взяв мене з собою. Бо з мамою у них нічого путнього не вийшло.

Вона зробила ковток із металевого кухля з написом «Марсіанський шнапс. Два ковтки — і тобі вже байдуже».

— А мама? — обережно спитала Лана.

Зен знизала плечима:

— Мама не справилася. Я була важка дитина. Ну, принаймні так вона казала. У дванадцять, просто спакувала мої речі й здала мене до Академії рейнджерів. Там відбили будь-які бажання до сантиментів. Вдень тренування, вночі — вишкіл. Любов, сім’я, теплі розмови перед каміном? Забудьте. Це казки для тих, хто живе на Землі й не бачив, як людину розриває на шматки у вакуумі.

Вона замовкла, опустивши очі в тарілку. На мить стало тихо, чути було лише, як андроїд на іншому кінці залу пояснював клієнтові, що «м’ясо сьогодні не справжнє, але і не з сої».

Марк надув щоки, хотів щось ляпнути, але Лана торкнула його під столом ногою й поглядом промовила: — Не треба.

Зен підняла очі й посміхнулася холодною, але трохи втомленою посмішкою:

— Так що не чекайте від мене ніяких «ой, бідні діти, як же ви без мами й тата». У космосі головне не батьки, а те, чи зможеш ти сам вирулити. Все інше — дурня.

Вона зробила ще ковток шнапсу й грюкнула кухлем об стіл:

— Але! Якщо ви вже зважилися на цю дурну авантюру з Проксимою, я вам допоможу. Бо дурні в космосі довго не живуть, а з вами хоча б буде цікаво.

Лана злегка зітхнула, Марк невдоволено засопів, а Зен викликала андроїда й замовила ще пляшку «Шнапсу — на двох.

Коли вона допила свою пляшку і відкинулася на спинку крісла так рішуче, що скрип стільця нагадав відлуння старого шатла, що от-от звалиться з орбіти, промовила серйозно:

— Тож слухайте мене, кадети, уважно, — кивнувши офіціантові, щоб забрав посуд зі столу. — Завтра я маю доставити вантаж на Сатурн. Кам’яний крижаний чорт, а не планета, але там завжди платять вчасно. А звідти — замовлення до Нептуна. Якщо впораюся без затримки, матиму бонус і пару вільних днів.

Вона зробила паузу, і Марк уже встиг пошепки пробурмотіти до Лани:

— Це якщо її корабель знову не застрягне в якійсь бюрократичній пастці.

Лана штовхнула його ногою під столом. Зен тільки примружила очі:

— Щось сказав, кадете?

— Е-е… я сказав, що Сатурн гарна планета, — невпевнено відповів Марк і сховався за тарілкою з рештками гуляшу.

Зен іронічно всміхнулася і продовжила:

— Тож план такий: я довезу вас до другого аванпосту. Там я колись служила. І якщо мої спогади не настільки прогнили, то пригадую — років десять тому ми справді супроводжували корабель колоністів класу «Косатка» до Хмари Оорта. Там завжди нездоровий рух: пірати, випадкові шукачі пригод, астероїди. Тож неприємностей в вдосталь і ті хто їх шукають… зникають швидко і безповоротно. Там порятунку не чекайте - рейнджери не прилетять на ваш сигнал SOS.

Марк спробував жартувати:

— Ну то ми будемо першими, хто не зникне.

Зен глянула на нього так, що настрій його відразу просів з рівня «жарт» до рівня «тривоги».

— Подивимось. До речі, на аванпості в мене є старий приятель. Він мені винен чималу суму кредитів. Тож ми заїдемо й до нього. За разом і борг заберу. А він може, і краще знає як далі до Проксими добиратися, але навряд чи то буде безкоштовно.

Вона поставила крапку твердою інтонацією так, що навіть андроїд-офіціант, який саме котився повз, пригальмував і «скрипнув» вентилятором від несподіванки.

Марк і Лана перезирнулися, вагаючись, і синхронно глянули на Хайка. Той розвів руками:

— Ви на мене не дивіться. Я вже старий для таких перельотів. Мій маршрут — Марс і назад, день за днем. А якщо комусь хочеться авантюр та пригод — то до Зен.

Зен у відповідь розтягнула губи в посмішці, яка була одночасно і привітною, і загрозливою.

— Чуєте, малеча? Навіть ваш старий штурман знає, що я вмію заводити людей у халепи краще за будь-який навігатор.

— То виходить… ми згодні, — сказала Лана тихіше, ніж хотіла.

Марк тільки кивнув, з виглядом людини, яка підписала угоду з дияволом, але зрозуміла що не прочитала дрібний шрифт унизу контракту.