Підкиньте до Альфа-Центавра

Підлітки й справді не встигли й оком кліпнути, як час розчинився у нескінченності космосу. Дві години в надсвітовому режимі промайнули, наче хвилина, і Теодор, з виразом буденної байдужості професійного таксиста, який щодня возить пасажирів через три галактики, кинув:

— Перший пункт призначення. Астероїдний пояс, станція «Октавія». Не вставайте, це ненадовго.

Марк і Лана ще намагалися розгледіти крізь ілюмінатори величезні астероїдні масиви, що повільно рухалися у темряві, утворюючи моторошну, але величну панораму. На фоні цього кам’яного хаосу крихітна станція виглядала як стара консервна банка, притулена до велетенської брили.

Вони чекали, що Тео пристикується до станції станцію, але він навіть не подумав відстібати ремінь. Легким рухом важеля він вивів човник на позицію і, відкривши зовнішній вантажний люк, відстрелив невелику скриню в напрямку станції. Скриня відразу підхопилася магнітним полем і попливла до стикувального шлюзу.

— Диспетчер станції 3450 «Октавія», приймайте вантаж номер 1123409, — чітко промовив Тео в комутатор, відкашлявся і додав вже м'якше: — Дякую, що користуєтесь послугами нашої експрес-доставки.

На іншому кінці лінії почулося здивування й гучний жіночий голос, трохи хриплуватий від перевтоми:

— Тео, ти пройдисвіт! Як тобі вдалося так швидко отримати ці фільтри? На них же черга два місяці!

— Маю свої секрети, Маті — солодко протягнув він. — Я залишу цю таємницю при собі. Але якщо вам знадобиться ще щось — ви знаєте, де мене знайти.

— Добре вже, але тільки не намагайся взяти з нас подвійну оплату за терміновість, — суворо мовила диспетчерка. — Ти ж знаєш, у шахтарів заробітки не такі космічні, як ціни на ваше обладнання.

— Сонечко, — ніжно відповів Теодор, — усе як і домовлялися. Ані кредитом більше.

Марк мало не захлинувся від сміху.

— Сонечко? — перепитав він, ледве стримуючись.

— Наш Тео має прихильницю серед шахтарок? — підіграла Лана, нахилившись ближче. — І це ще він нам розповідав, що цурається шахтарської роботи!

— Тихо, ви! — гримнув Тео, але в його голосі було більше роздратованої гордості, ніж справжнього гніву. — Не вам мене вчити, як завойовувати довіру клієнта. В нашому бізнесі все тримається на людських відносинах.

— Ага, і на слові «сонечко», — не втримався Марк.

Теодор проігнорував підкол, повернув човник носом від станції й уже набагато сухіше й офіційніше промовив у мікрофон:

— Станція «Октавія», доставлення завершено. Гарної зміни.

— Та йди ти, — з кокетливим тоном відповіла диспетчерка, і зв'язок обірвався.

***

Наступна зупинка була аж через чотири години. Час ніби розчинився в ритмі польоту: зорі тягнулися нескінченними стрічками, а гарвіпідвіси м’яко гасили будь-які вібрації. Проте навіть у такій зручності Марк почав крутитися в кріслі, то позіхаючи, то зітхаючи. Нарешті він пробурмотів:

— Слухайте, а в цьому вашому експресі... взагалі є вбиральня?

Теодор, не відриваючи очей від приладів, відповів сухо, наче диспетчер лінії:

— Потерпи. Ми скоро будемо на місці.

— Легко тобі казати, — невдоволено пробурмотів Марк і втупився в стелю кабіни перед собою.

Та ось вони почали гальмувати, і розтягнуті зоряні смуги знову згорнулися у звичні яскраві цятки. Прямо серед космічної темряви виріс силует — грандіозний крейсер. Його масивний корпус сяяв сотнями світлових вікон і здавався гігантом, що ліг на бік між зірок.

— Ого... — тільки й видихнув Марк, присвиснувши. — Вантажівка Хайка на його тлі — як іграшка з дитячого набору.

Теодор навіть не обернувся:

— Тримайте язики за зубами. Тут слова мають вагу.

По інтеркому відразу пролунало різке:

— Невідомий човник, назвіться і вкажіть причину наближення до військового судна.

Теодор відповів з діловою стриманістю, ніби читав з протоколу.

— Експрес-човник Зет-Де 12-04. Теодор. Замовлення для адмірала Нільсона. Номер 112588.

Після паузи пролунало:

— Прийнято. Стикування по лівому борту. Підготуйте все для перевірки.

Човник слухняно ковзнув уперед на малій швидкості. Магнітний промінь захопив його і втягнув у величезний ангар. Лише зблизька стало зрозуміло, наскільки неймовірні були розміри цього корабля: залізний колос, що міг би приховати всередині маленьке місто.

Шлюз відчинився. До них підійшли двоє озброєних рейнджерів, обличчя яких було закрите затемненими забралами. Вони коротко кивнули:

— Слідуйте за нами.

Компанію провели крізь сканувальну рамку до невеличкої кімнати з металевими стінами.

Марк, уже не витримавши, майже вигукнув:

— Слухайте, а у вас тут туалет є?

Теодор кинув на нього такий погляд, що, здавалося, міг би зупинити робочий реактор.

— А що? — знизав плечима хлопець. — Не в штани ж мені…

Але він не встиг закінчити. Двері відчинилися, і в кімнату увійшов адмірал.

Його постать буквально закрила весь прохід, випрямлена спина, крок відміряний, форма без жодної складки. Відзнаки що виблискували на грудях виглядали так, ніби їх щойно відполірували для показу в рекламному буклеті.

Марк миттю забув про всі свої потреби й мало не побіг назустріч, простягнувши руку. Теодор швидко схопив його за комбінезон і відтягнув назад, ставши попереду, наче захисний бар’єр.

— Адмірале Нільсоне, вітаю вас, — урочисто промовив Теодор.

— Доброго дня, Теодоре, — відгукнувся Нільсон голосом, який не допускав заперечень. — Відверто кажучи, учорашня наша розмова по комутатору мене розчарувала. У мене з’явилися сумніви, чи правильно я зробив, скориставшись вашими послугами.

Він зробив крок уперед, і його погляд ніби пропалював наскрізь.

— Тож скажіть прямо. Ви втратили той лот, який обіцяли?

— Ніяк ні, адмірале, — Теодор мало не заїкався, але тримав голос у діловому тоні. — Просто сталася затримка з доставленням.

— Якщо ви з’явилися сюди з порожніми руками й хочете вмовити мене чекати, — голос адмірала піднявся на пів тону, — то я ще вчора дав зрозуміти, що це неприйнятно.

— Аж ніяк ні! — Тео підняв руки, наче захищаючись від невидимого удару. — У якості... компенсації за мій вчорашній невдалий дзвінок дозвольте запропонувати... ось це.

Він дістав з коробки гіроскоп, той самий, що напередодні дав йому Марк.

На обличчі Нільсона не здригнувся жоден м’яз. Але в очах на мить спалахнула іскра — здивування, змішане з захопленням. Цей погляд тривав менше секунди, проте був красномовніший за будь-які слова.

— Що ж, — промовив він нарешті, і голос його став спокійним. — Це повністю закриває нашу угоду. Ви мене здивували, Теодоре. А зробити це — завдання не з легких.

Він обережно обертав гіроскоп у руках, оглядаючи й перевіряючи його.

— Звідки у вас цей екземпляр?

Теодор ледь усміхнувся, потім відступив убік і висунув уперед Марка:

— Це заслуга ось цього юнака.

Марк протягнув руку й відчув сталеву хватку адмірала. В горлі пересохло, і все, що він спромігся вимовити:

— Я... я ваш фанат, адмірале.

Нільсон уголос розсміявся, щиро й коротко:

— То, може, хочеш стати рейнджером?

— Авжеж! Я навіть форму приміряв, — випалив Марк.

Лана, яка стояла позаду, різко штовхнула брата ліктем у спину, щоб той замовк, та було вже пізно.

Брови адмірала нахмурилися.

— Приміряв форму? — перепитав він суворо.

Лана миттю втрутилася, усміхаючись із тією чарівною невинністю, яку важко було не повірити:

— Це просто дитяча витівка, адмірале. У десять років він купив сувенірну форму на ярмарку до Дня Флоту й ходив у ній по дому, граючись у рейнджера.

Марк почервонів так, ніби щойно випив літр окропу.

Нільсон уважно глянув на нього, а тоді нарешті розслабився і кивнув:

— Хм. У кожного великого солдата є своя дитяча історія. Пропоную вам усім пройти в мою каюту і ми можемо обговорити це в неофіційній атмосфері. Тим паче я маю з вами розрахуватися Теодоре.

***

Адмірал стояв за величезним столом у його каюті, більше схожим на карту бойових дій, ніж на меблі для роботи. Під товстим прошарком скла світилися голографічні карти сектору, на яких червоні спалахи позначали щось важливе, хоча розібратися, що саме, було неможливо. Теодор, відчуваючи себе не вельми доречним за таких обставин, прокашлявся — так, ніби збирався попросити не свій гонорар, а ложку цукру до чаю.

Але він мовчав і чемно чекав, поки адмірал підійшов до сейфа. Відчинивши його скануванням своєї сітківки ока, господар дістав досить пристойну пачку кредитів, і розвернувшись простягнув Теодору.

— Можете перерахувати.

— Та ні. В цьому немає потреби.

Зависла не зручна пауза.

Адмірал, здавалося, уже збирався відпустити їх, коли раптом зупинився, зітхнув і промовив:

— Знаєте… є в мене ще одне питання. Не по службі. — Він відкашлявся, наче соромився сам себе.

Він вказуючи рукою на диван й промовив.

— Присядьте молоді люди. Я маю трохи часу і хотів би з вами проконсультуватися.

— З нами? — здивовано перепитали Лана та Марк.

— Ось у чому проблема. У мене донька трішки молодша за вас, і в неї скоро день народження який збігатєся з випускним. Ми з дружиною планували зробити їй особливий подарунок. Але у нас в цьому плані не вийшло досягнути консенсусу. Тож я спитаю прямо, а ви виберете один із варіантів. Згода?

Обоє кивнули.

Адмірал натиснув щось на браслеті, й на столі спроєктувалися два зображення.

— Ось перше: шпилька з дорогоцінного іридію. Тонка робота, ручне гравіювання герба флоту. — Він кивнув, задоволений собою. — Символ честі й дисципліни.

Марк гмикнув.

— Символ чого? Ви хочете, щоб вона зненавиділа вас?

Лана теж не втрималася від посмішки:

— Якщо тільки вона не збирає військові нагороди. А що друге?

— Друге — егалітарний словник. Пам’ятна річ від дружини. Там усі класичні цитати відомих людей нашого століття. Плюс правила хорошого тону серед еліти.

Марк почухав потилицю:

— Подарунок мрії — шпилька та збірка нудних промов? Не дивно, що підлітки бунтують проти батьків.

Адмірал звів брови:

— То що, на вашу думку, їй треба?

— А розкажіть трохи про неї, — попросила Лана. — Що любить, чим захоплюється?

— Гм… Вона малює. І слухає… музику. Якусь дивну. Без слів, лише шум і гуркіт.

— Це дронвейв, — пояснив Марк з виглядом експерта. — А малює — мабуть, на планшеті?

— На чому?

— На голографічному планшеті, — уточнила Лана. — Такий пристрій, щоб створювати об’ємні зображення.

— Вона малює на стіні. У своїй кімнаті. Чимось, що світиться у темряві.

Марк з захопленням промовив.

— Овва, та вона крута! А ви їй що — пропонуєте шпильку для волосся?

Адмірал розгублено зітхнув:

— Ну, я ж хотів… щось цінне.

— Цінне — це коли тато розуміє, що донька — не його підлегла, — сказала Лана. — Подаруйте їй набір світлових фарб, новий акустичний модуль або просто ваш час. Справжній. Батьківський.

Нільсон уважно подивився на неї.

— Час? Ти маєш на увазі провести день з нею?

— Саме так, — відповіла вона. — Без протоколів, без охорони, без звіту. Просто день — сімейний день. Сходь з нею в її улюблене місце. Адже вона вже майже доросла і час проведений з вами буде найціннішим, як для неї, так і для вас.

— І не забудьте ввімкнути дронвейв, — додав Марк. — Хай хоч раз побачить, що її батько не повний ретроград.

Адмірал усміхнувся, і вираз його обличчя раптом став добрішим.

— Знаєте… можливо, ви праві. Може, я справді застряг у минулому столітті.

— Головне — не намагайтесь нею керувати, — підморгнув Марк. — Інакше вона вас не пробачить.

Адмірал тихо розсміявся.

— Домовились. Якщо мені вдасться провести чудовий день з донькою без службових викликів то вважайте, що я у вашому боргу. І коли вам знадобиться допомога — звертайтесь.

Теодор аж прокашлявся:

— Ну, ось це вже звучить набагато краще, ніж військовий арешт.

Адмірал кивнув:

— Та я ж не монстр, Теодоре. Просто батько, який намагається встигнути за своєю дитиною… і програє з кожним днем.

— Не переймайтеся, — усміхнулась Лана. — Тепер ви не програєте.

— Завдяки нам — додав Марк.

Всі засміялися. Напруга розвіялася, а в повітрі зависла майже домашня атмосфера.

— Пане адмірале, — почав Теодор з безтурботною інтонацією, — а що там із “Косаткою”? Кажуть, корабель колоністів трохи… образився на людство й тепер категорично не приймає гостей.

Адмірал ледь підняв брову. Його пальці стиснули келих із бурштиновою рідиною, і та загойдалась у такт нервам свого власника.

— «Образився»? — повторив він так, ніби куштував на смак нове лайливе слово. — Якщо ви називаєте «образою» протиметеоритні батареї, які перетворюють на брухт усе, що наближається ближче, ніж на тисячу кілометрів, тоді так — образився.

— Ну, — розвів руками Теодор, — знаєте, деякі шлюби розпадаються й з менших причин.

Лана мало не захлинулась від сміху, Марк дивився на нього так, ніби серйозно підозрював, що кур'єр з’їхав із глузду. Адмірал же глянув так холодно, що в повітрі наче запахло рідким азотом.

— «Косатка» заблокована, — сухо промовив він. — Її центральний ШІ відхилив усі протоколи ідентифікації. Ми втратили три дрони та один фрегат-розвідник. І ви питаєте — чи «образився»?

— Саме так, — невимушено відповів Теодор, усміхаючись, наче турист, який цікавиться у провідника: «А крокодили тут водяться?»

Адмірал повільно нахилився вперед, його голос став холодним.

— На борту — понад двадцять тисяч заморожених колоністів. Якщо ви хочете жартувати життям цих людей — це ваше право. Але для мене «Косатка» — це мінне поле, яке ще й відстрілюється.

Теодор потер підборіддя з виглядом мудреця, який обмірковує дуже серйозне рішення.

— Виходить, треба просто знайти спосіб поговорити з її ШІ так, щоб він не сплутав нас із метеоритом. Може, послати квіти? Чи запросити на вечерю?

Марк закотив очі, Лана пирснула вдруге, а адмірал тяжко зітхнув, немов уперше за довгу кар’єру пожалкував, що не звільнив співрозмовника ще на етапі прикордонного контролю.

— Ви небезпечніший за вибуховий заряд, Теодоре, — промовив він. — Бо заряд хоч іноді мовчить.

Лана досі не могла позбутися відчуття, що опинилася в якійсь виставі, де всі ролі вже давно розподілені, а вона лише глядач. Теодор чомусь грав нахабного актора-коміка, Марк намагався виглядати серйозним (але це в нього виходило хіба що з повним ротом їжі), а адмірал… адмірал був уособленням військової прямоти, де кожне слово важить більше, ніж тонна сталі.

Поки Тео жартував про «квіти для ШІ», Лана вдихнула глибше й вирішила взяти ситуацію під свій контроль.

— Пане адмірале, — промовила вона виразно так, що в кімнаті одразу настала тиша, — а ви пробували підійти до Косатки з боку корми?

Нільсон примружився, наче розмірковував, чи не ліпше було б випровадити юну нахабу з каюти.

— Була така ідея, а що? — буркнув він, наче кидаючи кістку собаці.

— Ну, — Лана з удаваною наївністю нахилила голову, — наскільки я пам’ятаю з довідників, протиметеоритні установки завжди орієнтовані на носову та бічні дуги. Корма… — вона зробила паузу, зображаючи, ніби шукає слова, — не вважається пріоритетною для загроз, бо уламки рідко летять навздогін. Тож логічно, що там не має щільного захисту.

На якусь мить адмірал навіть забув зберігати свою залізну маску. Його очі ледь померкли, наче він щось пригадав.

— У вас досить багаті пізнання що до будови “Косатки” — почав він, але швидко замовк.

Тео зловив цю мить, мов шуліка здобич.

— От бачите, — радісно втрутився він, — треба просто летіти «скромно й ззаду». Це як у житті: інколи важливо не лізти напролом, а удати, що ти — нешкідливий шмат космічного каміння.

Марк захихотів.

— Це ти про себе зараз?

Тео глянув на нього так, що той миттю втягнув голову в плечі.

Адмірал же зробив ковток зі свого келиха й пробурмотів:

— У вас занадто багато фантазії для таких справ. Але ми обдумували й цей варіант… — він наголосив це слово, ніби воно йому боліло, — у разі, якщо справді спробувати підійти на мінімальній швидкості з корми, існує шанс, що ШІ не ідентифікує об’єкт як загрозу. Але за нашими розрахунками він менше одного відсотка. Я не збираюся ризикувати своїми людьми при таких низьких показниках.

Лана обмінялася з Теодором переможним поглядом. Тео в той момент виглядав, наче шахіст, що поставив мат за два ходи, хоча насправді всю партію врятувала дівчина.

— Отже, якщо ми не ваші люди й добровільно на таке підписуємося, ви пропустите нас до Косатки, — задоволено підсумував він. — Як вам такий план?

— Це не план, а божевілля, — буркнув адмірал. — І навіть якщо вам вдасться обдурити ШІ, ви ризикуєте залишитися там назавжди. Що вас змушує йти на такі ризики?

— Там наші батьки, — невинно всміхнулася Лана.

І в цій усмішці було більше впевненості, ніж у флагмана космічних рейнджерів.