Підкиньте до Альфа-Центавра

Хайк обійняв підлітків на прощання так, наче вони справді були йому рідними дітьми, хоч і трохи недолюбленими.

— Ну, щасливо вам, авантюристи, — буркнув він, намагаючись приховати вологу в очах. — А якщо коли-небудь надумаєте назад — на Місяць чи на Землю, то не соромтесь. Старий Хайк завжди підкине.

Лана кинулася йому на шию, Марк обмежився міцним рукостисканням. І от вони вже підіймалися трапом на вантажний зореліт Зен.

І тут сталося несподіване: всередині корабель виглядав зовсім не так, як вони собі уявляли.

На відміну від обдертої зовнішньої обшивки, яка виглядала так, ніби по ній не раз катався астероїд, кабіна виявилася чистою, охайною, навіть затишною. Справжня домівка серед холодного космосу.

Тут були дрібні декоративні деталі: картина із зображенням якоїсь старої Земної пустелі, вазон із зеленим кущиком прямо на панелі керування (Марк присягнувся, що він ворухнув листком, немов би «вітав» їх), а під ногами пілота лежав килимок із химерним орнаментом, схожим на мозаїку стародавніх храмів. Двоярусні ліжка біля задньої стінки були акуратно заправлені, і запах свіжих простирадл відразу навіяв підліткам спогади про притулок Корпусу: там, щоправда, замість квітів був запах хлорки, а замість картин — вицвілі інструкції з техніки безпеки.

— Ну що ж, — сказала Зен, показуючи рукою на ліжка, — ось ваші місця. Дорога займе не більше шести годин. На Сатурні ми будемо транзитом, тож швидко впораємось. А тепер головне правило: з кабіни пілота носа не показуєте. Все зрозуміло?

— Так! — хором відповіли Марк та Лана, настільки синхронно, що навіть автопілот блиснув зеленим індикатором, наче аплодував.

— Чудово. Пристебнутися, ми стартуємо.

Її «Кульбабка» рвонула зі стартового майданчика першою в черзі. Корабель злетів, наче з космічного трампліна, і вже за кілька хвилин розвинув 0,2 швидкості світла, взявши курс на Сатурн.

А як це воно бути космічним рейнджером? - порушив тишу Марк.

Зен була в доброму гуморі: у неї рідко траплялися вдячні слухачі, а двоє підлітків із широко розплющеними очима — то була саме та аудиторія. Вона відкинулася на сидінні, дала автопілоту трохи повноважень і почала травити байки.

— От слухайте, кадети. Космічні рейнджери — це вам не романтика, а суворі будні — Зен підлила собі ще гарячої кави й вмостилася зручніше.

— Розкажу вам, як я вперше потрапила в дисциплінарний звіт. Було мені тоді дев’ятнадцять, тільки-но випустили з академії. Нас відправили на патруль у зовнішній сектор. Все серйозно: бойове спорядження, перевірка каналів зв’язку, коротше — справжня космічна доблесть. А я, дурепа молода, напередодні ніч провела не в ліжку, а на побачені. Так би мовити, на прощання. Ну і от, сиджу я на вахті, а мене так солодко хилить у сон. Думаю: «Та нічого, тільки на хвилинку закрию очі». Ага, як же. Прокидаюся — тривога реве на всіх частотах, світло червоне, всі бігають, а я, уявіть, сиджу прив’язана в кріслі з відкритим ротом. І на голові в мене — шолом з відра.

— Відро? — перепитав Марк.

— Ага, саме так. Мій напарник, зараза, щоб я не захропіла йому в вухо по каналу, натягнув мені аварійне відро з підписом «для технічних рідин» прямо на голову. І ще маркером написав: «Нова система глушіння шумів».

Лана аж захлинутися зі сміху.

— І що, командир покарав?

— Командир? — Зен скривила усмішку. — Та він два дні з того ржав! А потім ще й наказав внести цей випадок у посібник як «нестандартний метод підтримки дисципліни». Отак я стала навчальним прикладом — не спати на вахті, бо зроблять із тебе експонат.

Марк ледве не захлинувся від сміху.

— Слухайте, а ви хоч раз піратів справді ловили?

— Ловили, — Зен зробила серйозне обличчя. — Одного разу я особисто знешкодила пірата.

— В бою? — завмерла Лана.

— Ні, в барі. Він намагався поцупити мій шнапс. А якщо серйозно, якось ми мали справу з реальними піратами. Перехопили наш канал і почали глушити зв’язок. Усі вже нервуються, бо без комунікації ми — як сліпі кошенята. А тоді наш радист, йолоп, вирішив включити свою особисту колекцію музики, щоб «перебити частоту». І пірати замість нашого каналу чують… караоке у виконанні нашого радиста. Уявляєте: космічний бій, лазери, ракети, вибухи — і десь у ефірі лунає фальшивим тенорком: «Лю-ю-ю-би мене-ееее…Яа-а твій на ві-ііік» Пірати від такого ввійшли в ступор. А ми використали час, щоб їх обійти. В результаті битву виграли, а радиста потім усі кликали «Соловейко». А ще у нас раз на рік був медогляд. Повна перевірка: серце, легені, психіка. Все строго, офіцери медслужби — як роботи. В черзі всі стоять лише в білизні і взутті, нервують. І от один курсант переді мною — такий кремезний бугай, метр дев’яносто. Заходить у кабінет, чую звідти крик: «А що це у вас курсант комутатор не на зап'ястку руки, а на нозі защеплений?» А він такий в паніці дивиться на руку потім на ногу і відповідає: «А той, певно сповз.» Ми всі тоді полягали в коридорі від сміху. А коли підійшла моя черга. Черговий лікар каже: «Знімайте взуття.» Я скинула берці… і виявилося, що на мені дві різних шкарпетки: одна у зірочки, друга у сердечка. Лікар довго дивився, потім заніс у картку: «Схильна до нестандартного мислення.»

Всі троє розреготалися, а «Кульбабка» тим часом мчала крізь зоряний простір, залишаючи позаду червоний пил Марса.

***

Вантажний зореліт Зен підповз до транзитного доку на орбіті Сатурна. За ілюмінатором висів гігантський газовий монстр із кільцями, схожими радше на поля сомбреро в лисого на голові — широченні, яскраві й абсолютно безсенсові.

— Ох і красень, – зітхнула Лана з підлітковою наївністю.

— Ага, красень, – пробурмотіла Зен, ставлячи корабель на автоматичну посадку. – Смердить метаном і без твердої поверхні. Якби в моєму особистому житті було стільки газу й порожнечі, я б теж виглядала велично з відстані.

Всередині доку панував хаос, як у мурашнику після землетрусу: ремонтні дрони сварилися біпанням, торговці горланили всіма мовами Сонячної системи, а у вітринах мигтіли неонові вивіски: «Свіжий кисень! Знижка!» та «Найкращий антирадіаційний крем для всієї родини!».

Зен, виходячи з «Кульбабки», кинула на кадетів свій командирський погляд:

— Ми тут ненадовго. Я здаю вантаж, підписую папери й летимо далі. І запам’ятайте: нічого не чіпати, ніде не тицяти, з корабля не виходити.

— Та ми що, діти малі? – обурився Марк, але вигляд у нього був саме як у дитини, якій сказали «Не лізь пальцями у розетку».

Минуло десять хвилин, і Марк нудився вже настільки, що міг би померти від бездіяльності й воскреснути лише для того, щоб продовжити нудьгувати.

Він встав і направився до шлюзу.

— Ти куди? — сполохалася сестра.

— Трохи ноги розімну — відмахнувся Марк і спустився по трапу. Його погляд упав на блискучу червону кнопку біля шлюзу з написом:

«У разі нападу піратів натиснути».

— О, прикольно. Лана глянь. — гукнув він, очі засвітилися від захвату.

Дівчина виглянула з зорельота і завмерла.

— Марк! – насторожено прошипіла Лана. – Не смій…

Хлопцю тільки цього і треба було. Він почав імітувати рух ніби хоче натиснути кнопку і коли очі сестри округлювалися від думки про наслідки, він забирав руку. Так повторилося двічі, що дуже потішило Марка.

КЛАЦ.

У ту ж мить уся станція завила сиренами. Загорілися червоні лампи, затремтів метал, пролунало автоматичне повідомлення, від якого вуха згорнутися хотіли в трубочку:

«Увага! Атака піратів! Всім екіпажам зайняти бойові пости! Всім пасажирам пройти у сховища й запастися киснем!»

По коридорах станції заметушилися люди: техніки бігли, гублячи гайкові ключі, торговці в паніці накривали кіоски броне плівкою, наче кури-несучки — яйця. Раптом якийсь товстун з набряклими щоками закричав:

— Вони прийшли за моїми булочками! — і кинувся рятувати лоток із випічкою, наче то був священний Грааль.

З іншого боку коридору промчали рейнджери, стискаючи зброю так, ніби готові розстріляти не лише піратів, а усіх хто попадеться під руку.

Лана закотила очі, провела долонею по обличчю й прошипіла:

— Молодець, Марку. Тепер нас точно висадять. Або, що ще гірше, відправлять назад на Землю. І штраф упаяють такий, що наші онуки ще виплачуватимуть.

— Та я ж тільки… легенько… притулився! – захищався Марк, тримаючи руки за спиною, мов ангел перед судом. – Ну серйозно, хто взагалі ставить робочу кнопку тривоги в коридорі, де всі ходять?! Це ж як вішати відбивну у вольєрі з тиграми!

У цей момент з’явилася Зен. І саме вчасно, бо над ними вже кружляли патрульні дрони, націлюючи зброю й сканери, та готуючись когось дуже дорого «покарати».

— Я ж казала… — почала вона страшним голосом.

— Це він! – миттєво здала брата Лана, мало не піднявши руки, щоб показати: «Я ні при чому!».

— Ага, зрадниця! — вибухнув Марк. — Та я ж просто перевіряв систему безпеки! Для… е-е… тренування!

Зен нахмурила брови, втягнула повітря й вилаялася так, що найближчий робот-сортувальник почервонів і тихенько відкотився у дальній закуток. Потім вона різко підійшла до консолі, ввела код і вимкнула тривогу.

Автоматичний голос з гучномовців сухо пробубонів:

— Вибачте за незручності. Хибна тривога. Піратів немає.

За хвилину Зен вже тягнула Марка за вухо у бік «Кульбабки».

— Ще раз доторкнешся до кнопок — примушу чистити мій гальюн зубною щіткою. І навіть не своєю, а її, — вона ткнула пальцем у Лану.

— Ей! — обурилася та.

В цей момент до трапу їх зорельоту підійшов патруль рейнджерів.

— Тихо, кадети, — відрізала Зен. — На Сатурні ми не повинні були затримуватися. Вам хотілося пригод? Вітаю, ви їх щойно отримали.

І вона вийшла на зустріч патрульному.

***

Зен стояла в невеликому кабінеті транзитного відділу, руки схрещені на грудях, погляд крижаний. Перед нею, в кріслі, сидів патрульний комісар — пузатий дядько з червоним носом і начищеним до блиску значком. На столі блимала тонка тека справи, в якій красувався свіжий рапорт: “Хибна тривога. Кнопку натиснув невідомий неповнолітній ідіот”.

— То ви розумієте, капітанко, – сказав комісар, розжовуючи жуйку так гучно, що дрони-асистенти мимоволі синхронізувалися під такт, – за таке порушення можна не лише штраф вліпити, а й ліцензію на перевезення відібрати. Хіба ваші підопічні, пані Зен, не знають що на Сатурні кнопки не для розваг.

— Авжеж, розумію, – рівним голосом відповіла Зен. – Але ви ж самі бачите: двоє підлітків. Голова повна мрій, руки сверблять, очі блищать. Згадайте себе в їх роки.

Комісар криво усміхнувся.

— Я в їх роки був випускником Академії рейнджерів. Ех старі добрі часи.

— Ну то може на знак солідарності братства рейнджерів, якось цю справу забудемо? — знизала плечима Зен. — Кажу ж вам, вони невинні, як щойно надруковані кредити. Ну, може, злегка браковані.

— То ви теж навчалися в академії? — перепитав комісар.

— Ну так. І випустилася з відзнакою у сімдесят сьомому. Я ж цю куртку не на базарі купила.

Погляд комісара змінився і на його гладко вибритому обличчі засяяла усмішка.

— Зен. А ми вже з вами зустрічалися. Пригадуєте? Вечір після випуску? Стара вишка на стартовому майданчику?

— Е-е-е. Теренс? — невпевнено перепитала Зен.

— Так. Впізнала? — в ще більшій посмішці розплився комісар.

— Теренс друзяко, о це тебе так життя потріпало. — випалила Зен.

— Я ж думала, що ти десь тепер адмірал, чи того командувач рейнджерами. — почала навішувати лестощів пілотесса розуміючи, що є шанс все зам`яти.

— Та де там. Адміралами стають лише діти адміралів. А я тут як бачиш, застряг.

— Ну так. Нашим після списання важко десь пробитися — з награним сумом відповіла Зен.

— Що ж. Я б, звісно, міг закрити очі на витівку твоїх дітлахів… — протягнув він, накручуючи вуса на пальці. — Але знаєш, папери — вони люблять порядок. А я не люблю папери. Люблю… інше товариство. В неформальній обстановці. Ти мене розумієш?

Зен підняла одну брову так, що будь-який рейнджер у строю обмочився би від страху.

— Ти хочеш сказати, що вся ця бюрократична машина може раптом забути про інцидент… якщо я дам тобі пристикуватися біля мене?

— Ну… — він розвів руками. — Хіба це злочин — запросити чарівну даму на вечерю?

Зен витримала паузу. Потім повільно усміхнулася так, що в комісара навіть жуйка застрягла в горлі.

— Авжеж, Теренсе. Я тобі усе дам. І контакти, і зустріч, і навіть… — вона нахилилася ближче й додала пошепки

— Список кнопок, які ти сам зможете натискати, щоб відчути себе героєм.

Комісар закашлявся.

— Ну мені треба ж якась змістовна причина для начальства, чому це кнопка спрацювала і піднявся такий переполох. Щось я мушу відзвітувати. От ми з тобою і поговоримо про це.

— Скажи що була позапланова перевірка особового складу. Дивись тобі ще й премію виділять. За ініціативність.

Комісар засмутився зрозумівши що нічого сьогодні йому не вигорить і швидко ввів у консоль команду «справу закрити» й відмахнувся.

— Все, все, йди вже! Але… обіцяй, що ти ще завітаєш на Сатурн.

— Обіцяю, – солодко кивнула Зен. — Як тільки настане день, коли пекло замерзне.

Вона різко розвернулася й вийшла з кабінету. Марк і Лана, які чекали в коридорі, тільки й встигли побачити, як їхня рятувальниця майже штовхнула їх у бік виходу з відділку.

— На корабель! Швидко! – гаркнула Зен. — Поки цей слизький тип не передумав.

За кілька хвилин «Кульбабка» вже відривалася від доку, а комісар, лишившись сам у кабінеті, зітхнув і пробурмотів:

— От же ж… дияволиця. А я ж думав, залицяння — це простіше, ніж писати протоколи…Ех.

***

Вантажний зореліт мчала крізь вакуум так, ніби сама Зен особисто дала йому копняка під сопло. Швидкість була на межі можливостей старенького корабля — аж обшивка поскрипувала.

– Треба встигнути, – бурмотіла Зен, витискаючи все, що міг дати реактор. – Інакше контракт полетить у чорну діру, а я замість бонусу отримаю штраф та лекцію від диспетчера про "відповідальність".

На панелі несподівано засвітився зловісний червоний напис:

«КРИТИЧНИЙ ПЕРЕГРІВ. СИСТЕМА ОХОЛОДЖЕННЯ ВІДМОВИЛА».

– От же ж чорти колайдера, не обійшлося без пригод… – вилаялася Зен і штурхнула Лану в плече. – Сідай! Тримай курс прямо на Нептун, як показує зелена стрілка. Якщо раптом завалиш в червону зону, то повертай плавно щоб нас не калатало як в резонаторі.

– Я? – злякано видихнула Лана.

– Так, ти! А я з твоїм геніальним братцем піду рятувати цю стареньку корову.

Вона вже натягала скафандр, коли Марк ще тільки тупо розбирався в своєму термокомбінезоні.

– Вдягайся хутчіш! – гаркнула Зен. – Хочеш перетворитися атоми?

– Та я… воно… ці застібки якісь…

– Швидко застібай і вйо до зірок – перебила вона. – відтепер я знаю, яке покарання, тебе чекає до самого аванпосту на час. Одягання в скафандр на час.

Зен спритно застібнула шолом, одним рухом допомогла йому з ременями, і вже через хвилину вони бігли довгим коридором до інженерного відсіку.

Коли були на місці, двері шлюзу вже світилися червоним від температури.

– Балони! – крикнула вона. – Бери два з рідким гелієм, і охолоджуй шлюз, щоб не заклинило!

Марк, слухняно підхопив балони й почав поливати двері. Шипіння було таким, ніби всередині сидів сам Сатана і варив борщ. Зен тим часом щось мудрувала над панеллю керування.

Шлюз відчинився, і вони зайшли до інженерного відсіку. Усередині – справжнє пекло: труби червоніли, панелі потріскували, а реактор світився, наче зоря, що от-от вибухне.

Зен схопила другий балон і почала обливати контур охолодження.

– Ну от, – пробурмотіла. – Тільки відшила якогось кавалера – і одразу «Кульбабка» влаштовує ревнощі. Класика.

Марк повторював усе за капітанкою, заливаючи систему. Трохи спітнів, але відчував себе майже героєм.

– Давай, не зупиняйся, ще трохи! – підбадьорила його Зен, а сама пірнула між трубами системи охолодження

Марк витисну останнє – балони спорожніли, а реактор знову почав розжарюватися. Він відкрив рот, щоб покликати Зен, але в той момент почулося її голосне:

– Кидай все і сюди! Швидко!

Він протиснувся між трубами й побачив її поруч із величезним руків'ям ручної помпи.

– Ось, крути! – скомандувала вона. – Без зупинки, доки летимо на максималці. Я збавлю оберти з кабіни. Якщо зупинишся – будемо святкувати день народження наднової.

Марк тільки кивнув і з ентузіазмом почав крутити, мов заведений.

Зен повернулася до кабіни. Лана кинулася до неї з переляканими очима:

– Що відбувається? Ми всі помремо?

– Ми всі колись помремо, – знизала плечима Зен, – але не цього разу. Якщо твій брат не підведе.

Вона швидко перевірила курс, потім глянула на таймер до Нептуна. Залишалося трохи більше двох годин.

– Біжи до брата! – наказала Лані. – Будете крутити насос почергово. Це як тренажер, тільки без дурних інструкторів і з ризиком згоріти живцем.

Лана кивнула швидко одягнула скафандр й побігла в інженерний відсік. Аварійний сигнал перегріву потроху стихав.

Зен перевела подих, вдивляючись у панель, і пробурмотіла:

– А ці двоє, виявляється, не такі вже й безнадійний. Хоча все ж діти.

***

Коли «Кульбабка» нарешті знизила швидкість і вийшла на орбіту Нептуна, Марк і Лана виглядали так, ніби вони відпрацювали три марафони поспіль, причому на біговій доріжці під пекучим сонцем.

Марк ще крутив ручку насоса за інерцією, навіть коли вже не було потреби.

– Все… я офіційно відмовляюся літати автостопом… – пробелькотів він, падаючи на підлогу.

Лана плюхнулася поруч, ледве знімаючи шолом:

– Ні, ти офіційно найбільший ідіот. Якби не ти, ми б зараз лежали в теплій каюті з чаєм, а не крутили руків'я, мов муха в окропі.

– Ей! – обурився Марк. – Це ж не я перевантажив реактор, який гріється, наче чайник на вогнищі!

– Це ти натискаєш все, що бачиш, – нагадала вона. – І тепер у нас оце «фітнес-година для виживання».

Зен увійшла до відсіку з таким виглядом, ніби щойно сходила за кавою.

– Ну що, спортсмени? – посміхнулася. – Бачу, тренування пішло на користь: щоки червоні, піт градом, дихання важке – просто рекламна картинка для якогось спорт-клубу.

– Ми… помираємо, – захрипіла Лана.

– Та ні, – махнула рукою Зен. – Трохи м’язів накачаєте, трохи характеру загартуєте. А головне – живі й без штрафів.

За ілюмінатором поволі проступала темна куля Нептуна з його божевільно-синіми хмарами. Поруч висіла орбітальна станція, схожа на гігантську консервну банку з антенами.

– От ми й долетіли, – урочисто сказала Зен, сідаючи в крісло пілота. – І навіть без феєрверка з наших дуп. Це, між іншим, великий успіх.

– Я більше не можу…води – стогнав Марк, відкидаючись на підлогу. – Викиньте мене в космос, хай там охолону.

– Ага, і через п’ять секунд замерзнеш в крижану статую. Будеш новою пам’яткою Нептуна – «Бовдур у вакуумі». Туристи фотографуватимуться.

Зен глянула на таймер й полегшено видихнула:

– Фух, навіть маємо кілька хвилин запасу. Хто там казав, що ми всі помремо?

– Я, – підняла руку Лана.

– І що? – підморгнула Зен. – А ми ж іще ні.

Вона увімкнула зв’язок із доком:

– Це «Кульбабка», вантаж під контрактом, і нам дуже треба швиденько здати його, і ще треба забезпечити ремонт охолоджувальної системи для до світових реакторів.

У відповідь із доку почувся байдужий голос диспетчера:

– Займіть дев’ятий шлюз. І, будь ласка, без сюрпризів. Тут і так бардак після прибуття нових кадетів для перевалки.

Зен розсміялася:

– Обіцяти не можу. Ми – люди творчі.

Корабель плавно пішов на стикування, а підлітки на підлозі синхронно подумали: "Може, краще б ми нікуди не летіли з Землі?"