Підкиньте до Альфа-Центавра

На станції творився суцільний хаос. Це була така собі «перевальний пункт», куди звозили "зелених", ще не обстріляних кадетів, щоб розкидати їх по далеких аванпостах. Проблема в тому, що частина старої зміни вже прилетіла звідти, а нова ще не відбула. Тож станція виглядала так, ніби хтось вирішив перевірити: скільки людей можна запхати в одну консервну банку, перш ніж вона трісне.

У коридорах стояли, сиділи, лежали, й навіть висіли в похідних гамаках рейнджери та кадети всіх мастей. Хтось спав на валізі, хтось їв сухпай прямо з шолома, хтось голосно сперечався про те, чия лазерна гвинтівка довша (а може і не гвинтівка).

– Яка ж тіснота… – пробурмотів Марк, намагаючись не наступити комусь на голову.

– Це ще нічого, – відмахнулася Зен. – От у нас на фронті була база на астероїді — там спали навіть на стелі. Примотувалися ременями й хропіли догори ногами. Романтика!

Зен різко обернулася до підлітків і гаркнула:

– Тримайтеся за мною й не ловіть гав. Тут новобранців більше, ніж кисню, загубитесь – не знайду.

Вони пробилися крізь натовп, наче лосось проти течії, й нарешті дісталися бару з яскравою неоновою вивіскою: «У Веселого Роджера». Неонова черепаха підморгувала, а під нею висів напис: «В борг не наливаємо».

Бар був забитий по вінця. Люди сиділи на столах, під столами, деякі – на плечах у друзів. Хтось навіть вмостився в кутку на сміттєвому баку й виглядав щасливим.

Зен з напором, якому міг позаздрити атомний криголам, протиснулася до барної стійки. Підлітки ж ледве встигали проскочити слідом, втративши по кілька ґудзиків.

– Мені пів метра пива! – крикнула кодову фразу Зен барменові у вухо, намагаючись заглушити гуркіт десятків голосів.

Бармен, низький і товстенький, із вусами у вигляді двох дротів, кивнув, і без жодних питань відчинив маленькі дверцята збоку. Там виявилася кімната для обраних: диванчик низький столик, кілька стільців, прохолодне повітря й жодного звуку.

– Ох, слава космосу… – видихнула Лана, одразу падаючи на найближчий стілець.

– Це сховище від надмірно веселих рейнджерів, – пояснила Зен. – Тут тихо, затишно й можна де з ким поговорити.

– А ми точно можемо сидіти тут? – підозріло запитав Марк. – Бо якось… підозріло затишно.

– Сиди й радій, – відрізала Зен. – І не чіпай пляшки, бо я знаю тебе.

З протилежного боку кімнати відкрилися приховані дверцята у стіні. І до них зайшов чоловік у шкіряних штанах та безрукавці з небритою щетиною і протезом маніпулятором замість лівої руки.

— Ха. Та це сама Зен. Гроза піратів. Розплився у дивній посмішці господар бару.

— Роджере. Старий ти астероїд. Що це ти мене уникаєш. На повідомлення не відповідаєш. Чи ти забув що боргуєш мені?

— І я тебе радий бачити Зен. Вибач. Ти ж знаєш справи у мене.

— Ну так справи контрабандиста невідкладні. Але борг сам себе не виплатить. — примружилась Зен

— Каюсь. Але ти вже зрозумій справи йдуть кепсько, не те що колись. Зараз та молодь нічого крім шипучки не п`є. А про курево взагалі забули. Це раніше я міг привезти ящики алкоголю і за один відгул продати все в три дорого. А тепер ледь на оренду вистачає.

— Ну ти вже так не прибідняйся, он ми до тебе шлях мало не кулаками пробивали.

Правда кадети? — підморгнула Зен Марку та Лані.

— Угу — хором ті кивнули.

Роджер, видно, щоб хоч якось пом’якшити суворий вираз обличчя Зен, поліз у шухляду під столом і витяг невеличку коробку.

– Ну, я ж не зовсім сволота, можу в рахунок боргу дещо запропонувати – буркнув він і простягнув коробку Маркові. – Ось, тримай.

– Це що? – насторожено спитав хлопець.

– Маяк офіцера рейнджерів.

Марк відкрив коробку й витяг невеличкий пристрій, схожий на дармовис з однією кнопкою «SOS» і ще парою дивних символів.

– І що воно робить?

– А ти не здогадуєшся? – самовдоволено підняв брови Роджер. – Це універсальний «маяк порятунку». Тиснеш кнопку – і все, чекаєш, поки тебе забере крейсер рейнджерів з найглибшої дупи світу. Більше не треба кричати та хвилюватися.

– І як далеко він діє? – запитала Лана, з підозрою крутячи пульт.

– До 5 світлових років. Ну… якщо батарейка не сяде.

Зен закотила очі.

– Ти серйозно, Роджере? Це твоя «цінна штука»?

– Ну а що? – знизав плечима бармен. – Мені він дістався від одного офіцера, що програв в карти. Каже таке не всім дають, а тільки особливо цінним суб`єктам як от він. Обіцяє що на сигнал відразу має зреагувати і прийти на допомогу найближчий черговий корабель космічних рейнджерів.

Марк загорівся очима:

– Клас! Будемо тестити!

– Тільки спробуй, – холодно обірвала його Зен. – Якщо цей пульт хоч раз використаєш не за призначенням – зроблю так, що твоє життя стане тихішим за космос. Назавжди. Краще віддай його Лані.

Лана хихотіла, а Роджер лише розвів руками:

– Ну, це все що в мене є.

– Послухай старий ти пройдисвіт – почала закипати Зен, стиснувши кулаки так, що хруснули кісточки.

– Роджере… я приперлася до тебе в цю глушину, а ти мені баки забиваєш. Чи може тобі відсотки виставити за протермінування? Бо ти мене знаєш, одне слівце кому треба і весь твій бізнес накриється кільцями Сатурна.

Той побілів, потім позеленів і на вигляд готовий був провалитися, аби більше не бачити Зен.

– Гаразд, відпружуся. – задумалася вона на якусь мить. – Зробиш тоді мені послугу. Треба цих двох доставити за межі системи.

Роджер заторохтів швидше, ніж старий генератор у мороз:

– Зрозумів! Ага… слухай. Є варіант. У мене є знайомий кур’єр на аванпості «Геліос-А». Він якраз ганяє між зовнішнім поясом і дальніми системами. Ми з ним певні справи провертаємо. Якщо домовишся з ним — може, щось і підкаже. А може, й підкине.

Зен трохи примружилася, зважуючи брови.

– Тобто як домовлюся? Як вони попадуть на аванпост? Це ж не прохідний двір для усіх охочих. І ти вважаєш борг погашеним? Роджере, давай не наглій.

– Ну… – Роджер обережно ковтнув і посміхнувся своїми «чесними» очима. – Принаймні частково. Я ж стараюся, Зен.

Вона зітхнула, забрала зі столу склянку й одним ковтком спорожнила.

– Добре. Але придумай як молодь доставити туди. І будемо вважати що ти сплатив борг на половину.

Роджер слухняно кивнув, немов школяр перед директоркою. Потім почесав бороду, видихнув і хитро примружитися:

– Гаразд, Зен, є у мене одна ідея.

Він зник за прихованими дверима, а хвилину виніс дві свіжовипрасувані форми кадетів корпусу рейнджерів. Форма, правда, трохи пахла дешевим антисептиком.

– О, ні, – одразу сказала Лана. – Я це вдягати не буду.

– Та не переживай, – заспокоїв Роджер. – У цих костюмах ніхто не загинув. Ну… майже ніхто.

Зен склала руки на грудях:

– Роджере, ти що, вирішив з дітей зробити підставних рейнджерів?

– Та які там рейнджери! – відмахнувся той. – Просто кадети. Всі ж знають, що вони завжди бігають гуртами, плутаються під ногами й задають дурні питання. Ніхто й не подумає, що вони тут «зайві».

Марк тим часом уже натягав на себе куртку й гордо крутився перед дзеркалом.

– Ну як? Схожий на рейнджера?

– Схожий на дурника, – відрізала Лана, але теж узяла форму.

Роджер вів код на сейфі, відкрив дверцята і дістав пакунок, потім на якомусь клаптику паперу написав записку, зігнув навпіл і кинув до пакунка.

– Оце передасте моєму знайомому кур’єру Теодору на аванпості. Він там хлопець свій, із «правильних». Поясніть йому, що ви від мене, він знає, що робити.

Зен узяла пакунок, підозріло його обмацала й буркнула:

– Якщо там наркота, Роджере, я особисто засуну тебе в бочку з ромом і запущу в напрямку Сонця.

– Та ви що! – обурився бармен. – Ніякої наркоти. Це ж… всього лише пару пляшок дуже рідкісного напою для поважних людей.

– Контрабанда, – хором видихнули Лана з Марком.

– Не контрабанда, а гостинець для друга, – виправився Роджер і невинно всміхнувся. – Ну, то як?

Зен кивнула, але пробурмотіла собі під ніс:

– Так і знала, що боргами в тебе не розживешся.

***

Приміщення док станції гуділо, як вулик, у який хтось кинув камінь. Світло блимало, ремонтні дрони дзижчали, рейнджери та кадети товпилися, намагаючись не загубити власних речей і нервів. Тут пахло мріями, ідеалами й потом тисячі тіл, які вже кілька діб чекають на свій рейс.

«Кульбабка» стояла в одному з бокових ангарів, оточена техніками, які ворушилися довкола неї, наче мурахи навколо своєї здобичі. З двигунів ще йшов димок, у кількох місцях чорніли свіжі сліди після перегріву, а під днищем хтось матюкався голосно й протяжно, замінюючи якусь деталь.

Зен стояла, спершися на борт свого корабля, і курила сигару. Дим із неї пахнув лавандою, але чомусь це не робило її менш сердитою. Вона дивилася, як Марк і Лана які натягнули на себе форми кадетів, що їх вчора витягнув зі своїх запасів Роджер.

– Ви, двоє, – промовила Зен, повільно випускаючи дим, – виглядаєте, як карикатура на дисципліну.

Марк гордо розправив плечі, підтягнув ремінь і поправив берет, який явно був йому на два розміри більший.

– Це називається шляхетний вигляд молодого воїна?.

– Та це швидше опудало в уніформі, – пробурмотіла Зен і махнула рукою на Лану. – Хоч у тебе, дівчино, вигляд більш-менш пристойний. Якби ще очі так не закочувала, було б узагалі чудо.

Лана скривилася, але очима посміхалася. Її форма сиділа краще: вона була нижча за брата, і одяг виглядав майже за розміром. Лише лікті були трохи затерті.

Поруч із ними, стояв сам Роджер, тримаючи руки в кишенях своїх шкіряних штанів.

– Ну що, молодь готова? – його голос загримів бадьоро, але очі бігали. Він явно боявся, що Зен передумає. – Човник вирушає за пів години, якраз підкину вас у потрібний сектор. А там уже, на аванпості, знайдете мого знайомого. Як тільки пристикуєтесь, вас всіх поженуть на шикування для розподілу, а ви скористаєтеся переполохом і відразу прошмигніть в сектор С. Там великими буквами пише, з далеку видно. Як зайдете спершу ліворуч і по коридору в кінець останні двері. Там по табличці з його ім`ям зорієнтуєтесь.

– Теодор, – нагадала Зен. – Тільки дивись, Роджере, якщо він здасть їх...

– Та що ви, що ви! – запевняв бармен, виставивши руки. – Теодор – хлопець надійний, слово честі. Ну, може, трохи дивак. Але ж у нас усі кур’єри трохи з дивацтвами. Інакше довго б не протягнули.

Він підморгнув, але Зен не посміхнулася. Вона затоптала цигарку й підійшла ближче до підлітків.

– Слухайте уважно, – її голос став сухим і твердим. – Зараз ви не Марк і Лана. Ви кадети Корпусу. Ваше завдання: не виділятися, триматися разом, менше базікати. Особливо ти, Марку.

– А я що? – образився хлопець. – Я ж нічого...

– Ти – ходяча неприємність, – перебила його Зен. – Я вже знаю, що ти вигадаєш якусь дурість, і вона зруйнує нам усім план. Тому закрий рот і удавай, що ти дисциплінований.

Лана не втрималася й засміялася.

– Знаєш, брате, це, мабуть, уперше, коли я згодна з кожним словом Зен.

Марк закотив очі, але промовчав.

Зен нахилилася до них ближче, її обличчя на мить стало м’якшим.

– Дивіться, дітлахи. Я вас не супроводжую далі. «Кульбабка» мусить лишитися тут для ремонту. Якщо я зараз полечу – вона просто розвалиться десь посеред космосу. А я цього не переживу. Цей корабель – моє життя.

– А ми що? – тихо спитала Лана. – Ви залишаєте нас?

– Я відпускаю вас, – поправила Зен. – Ви ж хотіли пригод? Ось вони. Але не дурійте. Зрозуміли?

Вона дістала з кишені невелику сріблясту фляжку, простягнула Маркові.

– Тільки один ковток, – сказала. – Це на випадок, якщо стане дуже страшно.

– Це… алкоголь? – запитав він, обережно беручи фляжку.

– Ні, це рідина для промивання двигунів, – відрізала Зен. – Звісно алкоголь. Хоча ні!

Вона різко забрала фляжку й сунула її собі назад у кишеню.

– Все одно ще зарано, – пробурмотіла. – Ти ж і так дурниць наробиш.

Раптом у динаміках оголосили:

«Човник до аванпосту «Геліос-А» готовий до посадки. Кадети корпусу – збір у доку три!»

– О, це наш, – сказав Роджер. – Ходімо.

Він повів підлітків вузьким коридором, де стіни були обліплені оголошеннями: «Набір у рейнджери!», «Робота для механіків!», «Обміняю три кілограми марсіанських сушених грибів на щось їстівне!».

Марк ішов, намагаючись виглядати серйозним, але його берет постійно спадав на очі, що не аби як тішило Лану, яка постійно сміялася.

– Тихіше, – шикнув Роджер. – Ви зараз провалите наш план!

– Я нічого не роблю! – шепотів він. – Це все Лана!

Так вони дійшли до доку. Там уже шикувалася група справжніх кадетів – молодь у формі, з рюкзаками, шумна й весела. Хтось сперечався, у кого кращі результати на відборі, хтось хрустів чипсами. Атмосфера нагадувала шкільну екскурсію, тільки всі у однострої.

– Вливаєтесь у натовп, – тихо сказав Роджер. – Не виділяєтесь. Пакунок не забув? – глянув він на Марка

– Ні все пучком, в рюкзак сховав.

Зен підійшла останньою. Її погляд був твердий, але в очах миготіло щось, чого вона намагалась приховати за суворою зовнішністю.

– Ідіть, – сказала вона. – Не озирайтесь.

Марк уже рушив, але Лана раптом кинулася до Зен і обняла її.

– Дякую, – прошепотіла.

Зен заклякла, наче її вдарило струмом. Потім обережно поплескала дівчину по спині.

– Іди вже, а то будуть очі на мокрому місці, – сказала тихо.

Підлітки влилися в гурт кадетів і поволі рушили до човника. Роджер махнув їм на прощання й зник.

Зен стояла й дивилася їм услід, поки двері шлюзу не зачинилися. Потім вона розвернулася й пішла до свого корабля, важко зітхнувши:

– Отже ж молодь.