Підкиньте до Альфа-Центавра

Теодор підійшов до комутатора й натиснув кілька кнопок, старий екран ожив і залив кімнату синюватим світлом. За кілька секунд з’явилося зображення чоловіка років сорока. Той виглядав, наче щойно виліз із моторного відсіку: засмальцьований комбінезон, навушники, легка сива щетина і вираз обличчя людини, якій увесь світ винен гроші.

— Хто там? — буркнув незнайомець, навіть не дивлячись у камеру.

— Привіт, Дені! — осяйно усміхнувся Теодор так, що аж зуби засвітилися. — Як там твоє нічого?

— А, це ти, Тео, — чоловік трохи розслабився, але тон залишився глухим. — Та хвала космосу, може бути. От заправляю рудовоз, єдине замовлення за місяць. А то я вже почав із котушок злітати від нудьги. Ти коли будеш? Пам’ятаєш про моє замовлення?

— Ну так звісно, — Тео ще ширше посміхнувся. — Як таке забудеш? Але слухай, у мене є для тебе одне прохання. Специфічне. Пасажири. І розмова — не для відкритого каналу.

У Дені очі загорілися, він миттю відсунув навушники й нахилився ближче до камери.

— Пасажири? Ти жартуєш? Та я обома руками за! Хоч на край галактики!

— О, я знав, що на тебе можна покластися, — кивнув Тео.

— От і добре. Чекай гостей, — продовжив він.

Дені підморгнув і удав, ніби підіймає келих:

— Уже готую свій фірмовий шмурдяк!

— До зустрічі, друже, — Теодор махнув рукою й відключив комутатор.

Обернувшись до Марка й Лани, він задоволено потер руки:

— Ну що, пів роботи зроблено. Тепер залишилося тільки пережити кілька днів. Ночуватимете тут.

— Ага, романтика, — пробурмотів Марк, роздивляючись тісний кабінет.

— Маєте інший одяг? — спитав Теодор.

— Ні, — синхронно відповіли вони, навіть не змовляючись.

— Гаразд, я зайду на склад, пошукаю щось пристойніше. Тільки нікому не відкривати. Якщо хтось з’єднається по комутатору без відео — відповідаєте, все записуєте й відразу мені. Якщо спитають, хто такі — мої помічники. Операціоністка й вантажник. Все зрозуміло?

Вони кивнули мовчки.

— Добре, — Тео ще раз зиркнув на них, ніби оцінював, наскільки сильно вони здатні зіпсувати йому життя, і вийшов, зачинивши двері.

Марк деякий час оглядався навколо, потім урочисто промовив:

— Тут я сплю, — і з розгону плюхнувся на канапу під стіною.

Лана закотила очі, але нічого не сказала. Підійшла до дверей, прикритих шторою, відчинила їх і зникла за ними. Марк якийсь час ще прислухався — тиша. А потім звідти пролунав приглушений голос Лани:

— Тоді я тут сплю.

Хлопця розпирала цікавість. Він підвівся, підкрався до дверей і просунув голову всередину. Там був невеличкий тамбур, зліва і справа двері. Спершу він відчинив ліві: санвузол. Душова, рукомийник, унітаз — скромно, але краще, ніж бігати на станцію.

Коли ж він глянув у праві двері — то мало не свиснув від здивування. Кімната була вдвічі більшою за кабінет Теодора. Уздовж стін — полиці зі скриньками. Внизу великі, розміром метр на метр, а вище — дедалі менші, аж під стелею залишалися коробочки, схожі на дитячі іграшки. У кутку стояло ліжко на антигравітаційних підвісах, поряд лампа і стопка старих журналів та книг.

Лана вже сиділа на ліжку, розгорнувши пожовклу від часу книгу й читала так, ніби щойно потрапила в рай.

Марк почухав потилицю. Його вибір канапи раптом здався надто поспішним. Але гордість не дозволила перебратися сюди.

— Я піду почергую в кабінеті, — сказав він.

— Гаразд, — навіть не відводячи погляду від сторінок, відповіла Лана. — Я тебе потім підміню.

Марк ще раз озирнувся на кімнату, зітхнув і повернувся на свою канапу. Усе ж таки життя несправедливе: одні сплять на антиграві, інші — на старій твердій канапі.

***

День на аванпості тягнувся, як жуйка без смаку. Ніяких дзвінків, ніяких новин, лише одноманітне гудіння систем життєзабезпечення. Марк, знеможений бездіяльністю, розтягнувся на канапі в кабінеті Теодора і мирно задрімав.

Прокинувся він від того, що світ перевернувся. Спочатку завив сигнал тривоги, потім зникла гравітація — і тіло хлопця плавно піднялося над канапою, наче вирішило жити окремо від господаря.

— Тільки не це... — пробурмотів Марк, намагаючись схопитися бодай за щось. Замість цього він врізався лобом у стелю, відштовхнувся, завис у кумедній позі й виглядав тепер радше як недосвідчений акробат, ніж як «майбутній колоніст».

З коридорів доносилися сирени й уривки гучних команд у динаміках, але сенсу з них було приблизно стільки ж, як з інструкції китайською.

Марк, чергуючи хаотичні поштовхи з невпевненими перельотами, нарешті доповз до кімнати, де спала Лана. Там панувала тиша, і лише в невагомості плавали книги, журнали й один старий черевик. Сама дівчина мирно спала, пристебнута до ліжка, наче все це був звичайний вечір.

— Лано, прокидайся! Тривога! — зашипів Марк.

Вона розплющила очі, потерла їх і сонно пробурмотіла:

— Моя черга чергувати?

— Ні, на аванпості тривога. Сирени, паніка, катастрофа, і все таке.

Лана позіхнула й недовірливо глянула на нього:

— І знову ти щось утнув?

— Я?! Нічого я не робив! Це воно само — тривога, гравітація пропала!

— Зникла гравітація? — перепитала вона. Перед її обличчям якраз пропливла товста книга й шльопнулася об стіну. — Хм... переконливо.

— Ти думаєш те, що і я? — Марк знизив голос.

— Що саме?

— На нас напали пірати.

Лана витріщилася на нього так, ніби він заявив, що обідає виключно марсіанськими тарганами.

— Марку, ти при своєму розумі? Це військова база. Тут десятки тисяч рейнджерів, сотні офіцерів і ще зо три крейсери у доках. Пірати? Та їм простіше головою в реактор залізти, ніж сюди сунутися.

— Я просто логічно мислю! — виправдовувався хлопець. — В книжці ж написано: «Аванпост — твердиня безпеки людства». Отже, хтось мусить перевіряти цю безпеку.

— Ти серйозно читаєш рекламні брошури? — Лана закотила очі. — Тобі ще віриш плакатам «Стань героєм — вступай у рейнджери!»

— Ну добре, пірати відпадають, — буркнув Марк. — Тоді що?

— Поняття не маю. Може, технічний збій. Або навчальна тривога. Або комусь стало нудно й він вирішив вимкнути гравітацію.

— Треба дочекатися Теодора, він щось пояснить.

Та Теодор не з’явився ні за годину, ні за дві. Сирени стихли, але діти так і не заснули до самого ранку, нервово очікуючи гіршого.

Нарешті двері рвучко відчинилися — та на порозі з’явився Теодор, веселий як завжди, з двома пакетами в руках.

— Ну що, як виспалися, молодняк?

— Що це було вночі? Тривога, відключення гравітації! — накинувся на нього Марк.

— А-а-а, це? — Тео відмахнувся. — Стандартна процедура. Так тут вітають нових кадетів. Командування любить перевіряти: як підготовлені новоприбулі кадети чи є над чим працювати чи раптом хто в паніці не почне робити дурниць. А ви що злякалися?

— Я ні! — гордо заявив Марк, хоча синяк на лобі говорив протилежне. — Ми ж на військовій базі, чого боятися?

— А я взагалі спала, поки цей герой не розбудив, — знизала плечима Лана.

— То у вас нерви зі сталі, — підморгнув Теодор. — І це добре, бо з Дені вони вам ще знадобляться.

Він кинув пакети на стіл:

— Перевдягайтесь. Бо в однострої кадетів вам тут швидко знайдуть застосування. А так вам ніхто не буде ставити зайвих запитань

Марк розгорнув свій пакет і витягнув темно-сірий комбінезон з нашивкою «Експрес-доставка». На спині красувався напис «Експедитор», а на грудях місце для імені. Комбінезон виявився якраз по розміру, навіть черевики підійшли.

Лана з’явилася за кілька хвилин у блакитному комбінезоні з нашивкою «Пілот». На рукавах обох сяяли шеврони «Кур’єрська служба». Тео прикріпив їм магнітні патчі з іменами.

— Це ваші пропуски. Тепер маєте доступ до всього сектору С. І ви вже нікому не цікаві.

— Не цікаві? — буркнула Лана.

— Отже, план такий: я чекаю ще один вантаж з дня на день, закинемо його шахтарям в поясі астероїдів, потім відвеземо на крейсер специфічне обладнання, а після цього — до Дені. А зараз маєте вільний день. На другому рівні є їдальня, магазини, тренажерний зал, басейн і навіть кінотеатр. Ваші магнітні картки дають певні привілеї, як, наприклад безкоштовне відвідування кінотеатру чи їдальні. Але, головне, — нікуди не влізьте і не робіть дурниць.

— Дурниць? — Марк вдав серйозність. — Та ми — зразок дисципліни.

— Це мене й лякає найбільше, — зітхнув Тео. — Все, вимітайтеся, у мене повно справ. До вечора!

Марк і Лана переглянулися, і першим із кабінету, наче командир експедиції, гонорово вийшов хлопець.

Перше з чим вони зустрілися на у своєму секторі це приємний аромат гарячої їжі, і відразу попрямували на запах.. У їдальні сектору С якраз подавали те, що гордо називали «обідом», хоча виглядало воно радше як спроба воскресити щось давно померле, але запах був неперевершений.

— Ага, новенькі, — підморгнув їм кухар, розливаючи на тарілки густу жовто-сіру масу, яка хлюпала, мов болото під час дощу. — Не переживайте, воно їстівне. Вчора, наприклад, сержант навіть двічі добавку просив. Кивнув кухар в сторону одного зі столиків.

Вони сіли за стіл поруч із тим самим сержантом, біля якого виявилися вільні місця. Кремезний чолов’яга з виголеним потилицею, в засмальцьованому комбінезоні, але з випрямленою спиною, що видавала стару військову школу.

— Ну що, молодь, — почав він без жодного привітання. — Як вам наша “АВА”?

— Перепрошую хто? — перепитала Лана.

— Наш станція. То ми так її називаємо. Скорочено від “Аванпост Геліос - А”

— Та ніби норм. Ми вперше на аванпості тож нема з чим порівнювати. — відповіла дівчина

— Хіба що думали що тут тільки військові.

— Та ні військових, тут десь половина від усіх мешканців. Решта обслуговчий персонал і рідні рейнджерів. Я сам від початку тут. Спершу рейнджером направили сюди за контрактом. Сорок років відслужив. Тут одружився тут, діти народилися. А як підросли, то полетіли хто куди. Мене списали за віком то, тепер я помічник техніка. От дружина моя досі працює в аптеці. А цій станції стільки ж років як і мені. Вона як стара коханка: скрипить, сиплеться, але поки не здохла. А ми тут лишились її доглядати. Я от узагалі мав ще десять років тому піти на пенсію. Але знаєте… щось не хочу. Не зможу я де інде. Здається що без мене тут все розвалиться.

— Ей, Бобе, ти вже не набивай собі ціну, — обурився худорлявий чоловік у мастилі, що сидів за сусіднім столом. — Якби не ми, ти б тут давно вивішував табличку «станція в аварійному стані».

— Та хто ж сперечається? — сержант підняв кружку з чимось, що мало б бути чаєм, і ковтнув так, ніби це був коньяк. — Ви техніки гаруєте, як чорти. Тільки платять вам, ніби ви не люди, а гайки з запасників.

Техніки загомоніли, один почав скаржитися, що вже третій місяць зарплату затримують, інший — що він отримує менше, ніж пілот місцевого рудовоза, хоча працює вдень і вночі. Лана слухала уважно, киваючи, а Марк, покрутивши ложкою в тарілці, нарешті наважився спробувати місцеву «кашу» й був приємно здивований.

Після обіду вони вийшли в коридор станції, де постійно гуділи вентилятори і пахло вологістю. Лана одразу зупинилась перед дверима з написом «Бібліотека».

— Ти жартуєш? — скривився Марк. — Бібліотека на станції? Це ж як музей динозаврів на орбіті.

— Саме тому ми туди підемо, — очі Лани загорілися. — Там може бути щось справді цінне.

— А я хотів у кіно, — пробурмотів Марк. — Кажуть, може там які новинки крутять.

— Тоді йди, сам — відрізала Лана. — А я — сюди. Зустрінемось увечері в офісі Тео.

Вони розійшлися.

Бібліотека виявилася справжнім сюрпризом. Пилюка лежала товстим шаром на старих томах і архівах, але серед них були й цифрові каталоги з книгами й технічними документами. Лана знайшла в терміналі необхідний розділ і ввела дані. За секунду вона отримала невеликий куб з усією найденою інформацію і пішла з ним до одного з декількох головізорів. Проглянувши усю інформацію на цифровому носії її увагу привернула останній абзац. В ньому давалося посилання на основний матеріал документації і де його можна знайти. Підійшовши до чергового бібліотекаря, яким виявився робот давно списаної моделі, вона простягнула йому запит. Той мигцем зник десь в глибині між стелажами з старими книжками. За хвилину він виніс стопку з декількома товстенькими документаціями колоніальних кораблів класу «Косатка».

«Косатки» були гігантами свого часу — кораблі-міста, здатні перевозити тисячі колоністів. Вона довго сиділа за столом, перегортаючи схеми, і чим далі читала, тим ясніше в її голові вимальовувався план. Насправді як виявилося «Косатка» як корабель і як клас була в одному екземплярі. Враховуючи що подорож мала тривати десятиліття, то основний акцент ставиться на автономність і підвищену безпеку. Корабель мав дійти на автопілоті до цілі без втручання людини і це було перевагою. Але мінусом було те що він мав застарілі двигуни і обмеження по запасу палива. “Косатка” мала пального рівно на десять років і один місяць, щоб добратися і сісти на планету. Наступний колоніальний корабель, збудований через п`ять років після старту першого, кардинально відрізнявся. Він вже мав надсвітлові двигуни і міг використовуватися багаторазово. І керували ним вже люди без потреби лягати у гібернацію. Лана навіть занотувала кілька суттєвих відмінностей, згаданих у документах, а також сліпі зони «Косатки».

В очах Лани загорівся вогонь: це була не просто інформація — це був шанс. Шанс потрапити на «Косатку» без ризику бути знищеним.

Тим часом Марк відшукав кінотеатр і зайшов всередину. Кінозал виявився невеликим приміщенням із десятком крісел, натертих до блиску. На екрані показували старий фільм про космічні подорожі — з тих, де кораблі виглядали як блискучі сигари, а капітани безтурботно сиділи в кріслах і віддавали команди голосом радіодиктора.

Марк спробував увійти в настрій, але вже за п’ять хвилин його перекосило. У фільмі двигуни ревіли, як реактивні літаки, у відкритому космосі було чутно вибухи, а пілоти в шоломах виходили у вакуум «на перекур».

— Боже, яка дурня, — пробурмотів він уголос, на що якась літня жінка в залі шикнула: «Тихіше, хлопче, це ж класика!»

Він ледве дотерпів до кінця, дивуючись, як люди колись могли вірити в такі наївні уявлення про космос.

Після вечері вони обоє ще кілька годин тинялися станцією. Коридори сектору С вже напів спустіли. Вентиляція гуділа монотонно, світло в лампах ставало тьмянішим — станція нагадувала старий гуртожиток, тільки з видом у космос. Лана йшла попереду, тримаючи під пахвою планшет із записами з бібліотеки, і говорила так, ніби пояснювала банальну математику першокурснику.

— Слухай уважно, Марку. «Косатка» — унікальний корабель таких зараз не роблять. Вона наче фортеця в космосі, але має одну ахіллесову п’яту.

— І яка ж? — Марк зиркнув на неї з надією, що вона скаже: «вхідні двері завжди відчинені, заходь і бери, що хочеш».

— Корма. У протиметеоритному озброєнні є мертва зона. Ну логічно ж — кораблі-міста задом не літають.

Марк аж розсміявся:

— То виходить, якщо підлетіти ззаду, то ми такі «тук-тук» і вже в середині?

Лана скривилася:

— Ага. І через п’ять секунд тебе спалить плазмою сопел. Бо, Марку, є нюанс. Датчики все одно бачать усю поверхню. Якщо ти наближаєшся занадто швидко чи виглядаєш підозріло, вони або палять тебе плазмою, або відхиляють траєкторію корабля.

Марк задумливо почухав потилицю:

— Добре. А якщо ми прикинемося камінчиком? Типу крихітним метеоритом?

— Оце вже ближче до істини, — Лана зупинилась і ткнула пальцем у свій планшет. — Якщо швидкість буде низькою, а розміри — смішними для «Косатки», то система вирішить, що ми безпечні. І тоді є шанс підлетіти й пристикуватися.

Марк криво всміхнувся:

— То пів справи зроблено. Далі що — заходимо, як у супермаркет, і беремо потрібне?

— Хотіла б я подивитись, як ти намагаєшся пройти їхні шлюзи, — відповіла вона з тією поблажливою іронією, яку старші сестри відточують роками. — Зовнішня обшивка і перший шлюз — три метри титанового сплаву. Це не консервні банки відкривати.

— Ну тоді лазерний бур, — одразу запропонував Марк, як дитина, яка знайшла чарівну кнопку «вирішити все».

— Лазерний бур, — Лана підняла брову. — Товщина три метри, тут промисловий треба, яким астероїди ріжуть, а не портативний. Ти знаєш, скільки він важить і яка енергія для нього потрібна?

Марк махнув рукою:

— Нюанси.

— Нюанси? — Лана скривилась. — Ці «нюанси» й відрізняють живих від тих, хто висить у космосі крижаною статуєю. До того ж другий шлюз хоть і метр товщиною, все одно свинцево-титановий, але його ще можна відкрити вручну. А от перший має ручне керування — тільки зсередини. Тому якщо ми не підберемо коди або не знайдемо когось хто може то зробити, то все надарма.

Марк спинився й глянув на неї, і промовив.

— Тобто якщо ми навіть долетимо й прикинемось камінчиком, то застрянемо перед дверима без ручки?

— Саме так, — серйозно відповіла Лана. — Ось чому я кажу: треба планувати не тільки політ, а й проникнення.

— Ну, принаймні ми вже знаємо, з якого боку до неї підкрастися, — буркнув Марк, і вона не стримала сміху.

Вони дійшли до офісу Теодора саме в той момент, коли в коридорі остаточно приглушилися лампи. Станція, наче занурилася у сон підтверджуючи слова Лани, що в космосі все тримається на звичках та режимі.

Наступна ніч минула дивовижно спокійно. Жодних тривог, жодних стуків у двері, навіть таргани з сусідньої комори, здавалося, взяли вихідний. Марк і Лана вперше за довгий час спали так, що прокинулись людьми, а не зомбі.

Вранці, коли Теодор зайшов до офісу, вони вже чатували на нього з цілою обоймою запитань. Але замість звичного жвавого базіки в кабінет увійшла постать із похмурим обличчям та очима, що світилися наче два недопиті склянки віскі.

— Привіт, — сухо кинув він, навіть не глянувши в їхній бік. — Вийдіть, мені треба зробити кілька дзвінків.

Молодь переглянулася. Це було зовсім не схоже на звичного Тео. Але сперечатися вони не стали. Вийшли, а самі встали за дверима.

Спершу звідти долинали різкі крики, потім — регіт, настільки несамовитий, що Лана навіть на мить уявила, як Тео з кимось на тому кінці дроту одночасно з’ясовує стосунки й читає стендап. Зрештою все стихло.

Вони ще трохи постояли, потім Марк несміливо постукав. Тиша. Він відчинив двері й зазирнув усередину.

Теодор сидів за столом, тримаючи пляшку того самого елітного алкоголю, який він обіцяв берегти "на особливий випадок". Особливим випадком виявилася його депресія. Він сьорбав просто з горла, наче звичайну воду.

— Тео, все гаразд? — обережно запитала Лана.

Той підняв очі, помітив їх — і скривився:

— А, це ви. Чомусь не сподівався вас побачити тут, кур’єрське щастя моє…

— Тобто? — насторожився Марк.

— Тобто все. Кінець. Крапка. Моєму кур’єрському посвідченню скоро гаплик, — він зробив ковток і вдарив пляшкою об стіл. — Одне замовлення провалено, контракт от-от розірвуть, а на моєму профілі червоними літерами з’явиться ярлик: "Ненадійний". Для кур’єра це — як для лікаря "вбив пацієнта" чи для священника "застукали в борделі".

— Ну, подумаєш, — спробував підбадьорити Марк. — Втратиш роботу, знайдеш іншу.

— Як ти не розумієш! — вибухнув Тео. — З такою міткою мене хіба що в рудовози візьмуть або вантажником на склади. І все — ніяких пригод, ніяких вільних графіків, ніяких гарних чайових від панянок у зоряних портах. Лише тяжка праця до останньої кістки. Це і є смерть, тільки розтягнута на роки.

— Ну, гаразд, — нарешті втрутилася Лана. — То що ж трапилося?

Тео витер лоба рукавом:

— Одного предмета бракує. Такої собі… дрібнички. Старовинної. (Він глянув на них із відчаєм, наче це вони винні.) Мені мали доставити її ще вчора, але корабель із товаром зламався десь між Сатурном і Нептуном. Найкращий випадок — отримаю через тиждень. А завтра — дедлайн.

— І що ж це за дрібничка? — здивувався Марк.

Теодор, ще не зовсім протверезівши, розвалився у кріслі, тримаючи напівпорожню пляшку, яку так і не спромігся допити. Його обличчя було таким, ніби хтось щойно вистрілив йому просто у мрію.