Підкиньте до Альфа-Центавра

Кабіна вантажного зорельота була схожа на стару кухню: усе гуділо, деренчало і пахло чимось пересмаженим, хоча наче жодної сковорідки поруч не було. Пілот — сивий, вусатий, ведмедоподібний дядько з квадратною щелепою й добродушним оскалом, однією рукою тримав штурвал, а другою методично колупався в зубах чимось схожим на викрутку.

— Ну що? — пробасив він. — Розповідайте, малеча, що ви забули на Проксіма B?

— До речі, мене звати Хайк.

— Я Марк, а це моя сестра Лана, — урочисто представився хлопець. — Ну, тобто вона не зовсім сестра, а зведена. Але це вже деталі.

Лана пирхнула й поправила зачіску.

— Так, дрібниці. Я лише випадково отримала до комплекту брата-баламута, коли наші батьки вирішили створити сім’ю.

— А летимо ми на Проксіму, щоб нарешті побачити батьків, — додав Марк, випрямляючись. — Уже десять років, як ми їх не бачили.

— Десять років? — присвиснув Хайк так, що десь у панелі загорілася ще одна червона лампочка. — Багатенько. І як це вони вас кинули самих?

— Не з доброго життя, — втрутилася Лана. — Та й ми були не зовсім самі.

Вона відкашлялась і почала розповідати з інтонацією людини, якій доводиться пояснювати очевидне черговому незнайомцю.

— Наші батьки побралися, коли нам було по шість. Спочатку все було більш-менш: дім, школа, щаслива сімейка. Якщо не рахувати, що мій так званий брат постійно встрявав у неприємності, а я — у ті ж неприємності, бо була поруч.

Марк образився й надув щоки, але Лана продовжила, не звертаючи уваги:

— Потім вдарила Велика криза. Людей масово викидали з роботи, машини та андроїди займали робочі місця. Наші трималися, як могли, але коли нам виповнилося дев’ять, їм довелося продати будинок і вступити до Корпусу колонізаторів.

— Ага, знаю, — кивнув Хайк. — Вони дають непоганий пайок, гасять борги, але підписуєшся під контрактом довжиною з Чумацький шлях.

— Точно, — підтвердила Лана. — Їм запропонували поїхати в експедицію на Проксіму-Б. Умови були вигідні, але ми, як неповнолітні, залишилися в притулку Корпусу. Полетіти за ними нам заборонили — офіційно це «шкідливо для дитячого організму».

— Ха! — розреготався Хайк. — Ніби тут, на Землі, серед смогу й радіації, дитячі організми квітнуть, як троянди!

— Саме це я й кажу, — кивнула Лана. — На мого брата, наприклад, точно щось вплинуло.

— Гей! — обурився Марк. — Якби не я, ми б досі сиділи під порогом притулку!

— То ви втікли? — насторожився Хайк і навіть перестав колупатися викруткою в зубах.

— Та ні, — відмахнувся Марк. — За контрактом, якщо колоністам є неповнолітні діти, Корпус бере їх під опіку. До вісімнадцяти живеш у притулку, їси кашу, вчишся виживати на диких планетах, слухаєш лекції «Як не з’їсти власну ногу під час голоду».

— Дуже корисний курс, між іншим, — додала Лана. — Я тепер знаю, що ногу краще маринувати.

Хайк пирснув від сміху так, що кермо затремтіло.

— А потім, — продовжив Марк, — як нам стукнуло по вісімнадцять, вони нас чемно випровадили. Дали по кілька кредитів «на розвиток» і побажали щасливої дороги.

— Ага, — підтвердила Лана. — Нам пояснили, що коли колоністи обживуться, то дітей викличуть до себе. Тому нас учили всьому, що знають першопрохідці: як ловити їстівних комах, як будувати укриття з чужих скелетів, як торгуватися з піратами. Ну, знаєте, стандартна шкільна програма.

— От тільки виклик так і не надійшов, — похмуро закінчив Марк.

— Сказали, що проєкт колонізації Проксіма-Б заморожено, — пояснила Лана. — «До вияснення обставин». Що за обставини — ніхто не сказав. А ми від батьків не отримуємо звісток уже п’ять років.

Хайк присвиснув вдруге, тепер уже протяжно, як гальма монорельсама.

— Ну й ну…

— Спочатку ми постійно спілкувалися по відеозв’язку, — сказала Лана. — Потім почали надсилати відеоповідомлення раз на тиждень. А через пів року всі колонізатори лягли в гіперсон. Ми отримували тільки заздалегідь записані повідомлення. Спогади, поради, іноді просто смішні випадки на їх кораблі.

— І все, — підсумував Марк. — Потім тиша.

Кабіна вантажівки на мить наповнилася гулом двигунів і мовчанням. Десь у кутку запищала кавоварка, нагадавши, що час спожити чергову порцію гарячої води «зі смаком нічого».

Хайк якийсь час мовчав, дивлячись на них. В його грудях стало тісно. Він ніколи не хотів дітей. Навіщо? Виростити, навчити, прогодувати — то витрати, морока, відповідальність. За ті гроші краще купити власний корабель, що він і зробив. Та й покоління його — суцільне чайлдфрі, бо Земля й так тріщала від перенаселення.

Але зараз, коли йому перевалило за шістдесят, він озирнувся назад… і побачив, що за плечима лишився тільки старий вантажний зореліт. Ні сім’ї, ні дітей. І от сидить поруч рудоволосе дівчисько з тверезим поглядом, яке з любов’ю говорить про матір і вітчима. Певно, у цьому й є сенс — мати когось, хто про тебе подбає. Хоча якщо це буде такий хлопчина, як чорнявий Марк… Хайк скептично пирхнув. Баламут, який точно накличе на себе пригод. Але і в нього є любов до батьків, своя, хлопчача.

Він відкашлявся й сказав:

— Отже, молодь, дозвольте пораду. До Марса я вас довезу — чотири, максимум п’ять годин. Але далі навіть якби хотів допомогти, не зможу. На моїй корові ви будете пів століття добиратися до Проксіми. Це вам не колоніальні кораблі з досвітовими двигунами, що дають півшвидкості світла. У мене старий добрий спарений ядерно-імпульсний.

Хайк гмикнув і додав:

— Зате на Марсі маю знайому. Вона теж ганяє вантажі, але далі, до краю системи. У неї трохи менший, але швидший вантажник з дивгунами другого покоління. Вона точно може вас підкинути. А вже звідти, може, й знайдете кур’єра на Альфа-Центавра. Вони швидкі й іноді мають місця. Правда, не знаю, як вони ставляться до автостоперів — то інші люди, ніж ми, прості вантажники.

— О, це чудова новина, дякую вам! — радісно вигукнула Лана.

Від несподіванки Хайк смикнув штурвал, і важкий зореліт почав сходити з маршруту, зносячи фарватерні маяки один за одним.

— Вау, руденька, пригальмуй емоції! — заверещав він. — Я зараз штрафів наберу більше, ніж зароблю за це замовлення!

— Вибачте… — винувато кліпнула Лана.

Марк ліктем штурхнув сестру й глянув на неї багатозначно:

— Ох уже ті емоційні дівчата. А потім каже, що це я в усьому винен.

Хайк глянув на хлопця спідлоба й буркнув:

— Ти, хлопче, дбай про сестру, а не жури її. Ви єдині одне в одного, поки не знайшли батьків. Тож стійте горою один за одного, ясно тобі?

Марк кивнув.

— Ага… ясно.

І, ніби щоб довести серйозність, присів біля Лани й узяв її за руку. Вона здивовано глянула, але не відсмикнула.

Хайк відвернувся до пульта, усміхаючись під вуса. Його старий вантажник деренчав, зносячи останні маяки, але вперто летів у бік червоної планети.

— Знаєте що, молодь? Ви або шалено відважні, або шалено дурні.

— Обидва варіанти, я шаленна він дурний — з впевненістю сказала Лана.

— Але мені ви подобаєтесь! — зареготав пілот і влупив по панелі долонею.

Марк переможно глянув на сестру, мовляв, от бачиш — працює мій план!

Лана тільки закотила очі й прошепотіла:

— Боюся, ми ще пошкодуємо, що сіли в цю консервну банку.

Вантажівка ревнула, виходячи на гіпертрасу, і пригоди продовжилися.

***

Коли зореліт Хайка, кашляючи й посвистуючи всіма своїми старими соплами, вийшов на гальмівну орбіту Марса, Лана й Марк захоплено прилипли до ілюмінатора. Червона куля під ними нагадувала карамельку, яку хтось необережно впустив у пісочницю.

— Вау… — прошепотів Марк.

— Та що «вау»? — хмикнула Лана. — Ти знову скажеш «вау», а потім ми вляпаємося в якусь дурницю.

Вона не помилилася.

Марс зустрів їх не урочисто, а чергою. Замість фанфар, оркестру і червоної доріжки їх чекала тягуча, нескінченна черга транспортів на митниці. У космопорту “Червона Скеля” нова система перевірки працювала за принципом: «швидше пропустимо чорну діру, ніж живих людей».

— Це ще що таке? — пробурмотів Марк, коли їх направили в «тимчасовий відстійник».

Той відстійник був здоровезним ангаром, де кораблі стояли носами в різні боки, мов риби, виловлені в сіті. Тут усі чекали, поки марсіанські митники, озброєні нескінченними анкетами, алгоритмами та поганим настроєм, вирішать, що ти не контрабандист.

— І скільки нам тут стояти? — буркнув Марк, зайорзавши на сидінні.

— Як пощастить, — зітхнув Хайк. — Востаннє я стирчав тут чотирнадцять годин.

— ЧОТИРНАДЦЯТЬ?! — очі Лани округлилися.

— Ага, й то був рекорд швидкості, — додав він. — Кажуть, тут один дядько провів три доби й вивчив на пам’ять увесь марсіанський шансон.

Вони й самі невдовзі познайомилися з цим дивом культури. У відстійнику працювало внутрішнє радіо. І оскільки новин особливо не було, крутили пісні. А пісні були… скажімо так: якщо земний шансон можна слухати під чарку, то марсіанський — тільки під балон кисню, щоб не задихнутися від безнадії.

— «Я копав канал у пильній заметілі,

А мене забули в північному відділі…»

Лана прикрила вуха руками.

— Господи, та хто це слухає?!

— Ті, кого не випускають із відстійника, — пояснив Марк. — Або хто вже здався.

Хайк тим часом сварився з диспетчером через інетрком:

— Слухай, друже, та я ж не контрабандист! Я ж просто вожу кобальт і трохи руди! Все по документах.

— Ага, всі так кажуть, — монотонно відповів диспетчер. — У мене за процедурою: анкета сімдесят дев’ята, тест на сканері, перевірка на плісняву…

— Яка ще пліснява? У мене корабель сухіший за вашу планету!

— Усі так кажуть. Чекайте.

Чекали. Дві години, чотири… Лана вже підспівувала шансонові (щоб не з’їхати з глузду), Марк пробував зламати панель керування, аби підкрутити радіо, а Хайк сварився з митницею так, ніби вони його особисті вороги.

Нарешті, коли на трек-листі зазвучала вже шоста версія пісні «Пил мій друг, а шахта мій дім», двері ангару клацнули зеленим.

— Нарешті! — закричав Хайк. — Я вже думав, або ми з вами зійдемо з розуму, або почнемо кар’єру марсіанських бардів!

Зореліт із ревінням вирвався з відстійника, залишивши позаду і бюрократів, і шансон.

— Фух, — зітхнула Лана. — Це було гірше за всі наші тренінги з виживання.

— Та ну, — буркнув Марк. — Це була перевірка нервової системи. І я впевнений — ми її пройшли.

— Ви ще не знаєте, — усміхнувся Хайк, — що попереду знайомство з моєю приятелькою. А от там вам знадобляться всі нерви, які залишилися після шансону.