Донька Азраі

Оля у відчаї носилась морем. Ідіотка! Показатись одному з цих живодерів! І про що вона думала? Чого то раптом їй здалось, що саме цьому лікарю можна вірити? Здалось!? На що вона розраховувала? Що хлопець розкриє обійми й відпустить Тамаза? Ага, зараз! Та він же наче привида побачив! На допомогу приятеля одразу покликав! Тож тепер вони ще й про неї знають! Дурепа!!! І що далі? От як тепер рятувати Тамаза? Зараз же, мабуть, почнеться полювання і на неї. А що вона їм протиставить? Сльози? Дуже дієво!

Думки дівчини хаотично метались не знаходячи виходу, а інстинкт самозбереження вимагав тікати. Якнайдалі і щонайшвидше, але… покинути Тамаза на вірну смерть вона не мала права. Тільки не після того, як його вже прирікали до смерті люди. Людська жінка. Не всі люди такі. Не всі… Ольга у відчаї забилась під якусь стару затонулу шлюпку і думала, думала, думала, доки її не зморив важкий сон, наповнений якимись тяжкими жахіттями.

Розбудило її, змучену від сліз та відчаю, набридливе дзижчання. Якесь судно пропливло над головою і все стихло. Вода у бухті була каламутна, та ранній світанок вже відчувався у освітлені. Ольга важко розліпила очі, скидаючи кайдани важкого сну. Варто діяти. Від сліз і паніки ще нікому користі не було. Дівчина старанно заплела косу, аби не заважало волосся і закріпивши все заколкою для волосся, рішуче повернулась в сторону тюрми коханого. Вона прийняла рішення.

Потрібне судно сонно гойдалось оточене лише плюскотом хвиль та тихим стукотом канатів об метал. Ольга обережно підпливла, виринула. Тиша, не видно жодної людини. Русалка, намагаючись не шуміти зачепилась за якісь деталі на човні, підтяглась і незграбно залізла на борт, перекинулась через нього на палубу. Вона вирішила сама випустити Тамаза. Якщо не вона, то хто? Він не має загинути. Тим паче через неї…

Дуже не вистачало ніг. Не було потрібної швидкості, можливості в два кроки опинитись біля люка. Хвіст був сильнішим, проте більш слизьким, тож зачепитись ним за щось, було набагато важче. Та і плавець, це зовсім не пальці. Проте Ольга намагалась максимально використовувати те, що є. Тихцем підповзла до люка та ще раз роззирнувшись, бо здавалось всіх повинен був розбудити шалений стукіт її серця. Тиша. Дівчина обережно спробувала відкрити незвичні замки. Та де там – металеві штукенції й не помітили її зусиль. Вона почала тягти сильніше, намагаючись зрушити з місця дивні важелі — нічого. Відчай і страх заполонили її, та русалка не здавалась, ламаючи залишки нігтів об холодний метал. Вона має впоратись!

— Я б на твоєму місці крутив у іншу сторону, — почувся за спиною голос, що змусив Ольгу заціпеніти. Тихі кроки, скрип однієї палубної дошки і ось вже перед нею стоїть той самий хлопець, котрого вона просила про допомогу ввечері. Дівчина підняла переляканий погляд та зустрілась з уважними серйозними сірими очима. Схоже він її чекав… Доплигалась.

— Я допоможу, якщо ти пообіцяєш, що я тебе знову побачу. Згода?

— Так… — прошепотіла Оля, готова погодитись на що завгодно, аби їх з Тамазом відпустили. Адже вона вже теж в руках цього хлопця, бо навряд чи зможе миттєво проскочити на хвості повз нього у море.

— Я тобі вірю, — співбесідник задумливо кивнув головою і швидко, звичними рухами відкрив гвинтові задрайки та почав піднімати кришку. Варто було люку рушити з місця, як Тамаз, наче торпеда, вилетів з трюму, збивши з ніг рятівника. Ольга тільки рота відкрила — нічогенький такий стрибок. А як це він зробив? А куди поділась мотузка? Його ж наче зв’язували. Та поки дівчина кліпала очима, азраі схопив її за руку, якось примудрився плигнути ще раз потягши й її, і вони обоє впали за борт у воду. Стиснута Тамазом рука Олі рвонула її кудись уперед. За спиною почулись крики, біганина, гучна лайка. Дівчина воліла озирнутись, щоб подивитись що з її помічником, та гарпун, котрий стрілою пронісся перед обличчям, миттєво відбив бажання уповільнюватись. Вона з усіх сил помчалась за Тамазом, який схоже взагалі брав курси плавання у реактивного літака. Та й спробуй тут не прискоритися, якщо тебе тягнуть вперед ледь не відриваючи руку.

Через деякий час шаленого запливу, коли вони вже були, певно, в кількох десятках кілометрів від берега, Тамаз раптом уповільнився, відпустив її пальці і почав повільно осідати на дно. Ольга перелякано зазирнула йому в обличчя. Схоже мегастрибки та втеча на шаленій скорості забрали в нього всі сили. Навіть Оля ледь могла віддихатись, а вона ж була цілком здорова!

— Ти навіщо на корабель полізла? — невдоволений різкий голос Тамаза, змусив її тріпнутись як від ляпаса. Вона здивовано подивилась на його закриті очі та обличчя, яким пробігали судоми. Схоже йому було дуже боляче. Бинти були всі червоні від крові.

— Я бажала допомогти…

— Ти наразилась на небезпеку!

— Але ж я допомогла! Тобі відкрили люк! — Оля обурилась. Врешті-решт, якби лікар трюм не відкрив, Тамаз би не вискочив.

— Його б і так рано чи пізно відкрили, і зовсім не обов’язково було тобі лізти в пащеку акули.

— Ага, відкрили б, і тримали тебе під прицілом пари гарпунів. А при спробі втекти зробили б ще пару дірок. Та загалом зрозуміло і тобі «завжди будь ласка», — фиркнула Ольга. — А тепер розповідай як тебе лікувати. Чим допомогти?

— Ти нічим не допоможеш. Я пливу геть. Ти полишаєшся. Будь обережна і оминай людей, а краще пливи на інший бік моря, до берегів інших країни, де про азраі роками не чули.

— Що означає геть? — здивувалась Оля. — Ти що в трюмі занадто сильно головою вдарився?

— Ти ж сама бачиш, мені потрібно залікувати рани. В таких умовах це складно. Організм азраі звичайно сильний і має гарні можливості для відновлення, та не всесильний. Мені потрібно додому, – він стомлено видихнув, – от трохи перепочину і попливу.

— Та ти ж ледь живий! Куди плисти? Самому? Дозволь я допоможу тобі!

— Ні.

— Та чому!?

— Рано… Ти маленька.

— Тобто?

— Тобто ти маленьке людське дитятко, яке нічого не знає про світ азраі і моря, вірить людям, бо виросло серед них, і не відчуває небезпеки. Я не зможу дістатись вчасно до допомоги, якщо буду весь час відволікатись на твоє спасіння! Ти — баласт!

— Але я ж не така безпомічна! — Оля відчула, як в ній закипає злість. – Чому ти вирішив, що будеш постійно відволікатись на мене?!

— Я точно знаю… — Тамаз стомлено підвівся, присів, відкривши очі уважно подивився на обурену дівчину. Простягнув руку, ніжно провів по щоці, шиї, змушуючи Олю застигнути, трохи перелякано прислухаючись до незвіданих приємних відчуттів. Вона не розуміла, що взагалі в голові у цього загадкового типа, і його ніжні доторки розумінню от зовсім не допомагали. Вони радше були спрямовані на вимкнення голови! Але ж не до цього зараз! Та тільки но Оля збиралась прибрати його руку, як він наблизився ледь торкнувшись губами її губ і одночасно щось легенько натиснув на дівочій шиї. — Вибач, та так буде краще. – Ольга, котра не очікувала чогось подібного, відчула як перед очима все попливло і свідомість м’яко провалилась у темряву.

Прийшла до тями дівчина коли море вже пронизував сріблястий світ повного місяця. Вона лежала на водоростях поряд з тим місцем де розмовляла з Тамазом, але його поруч не було. Як не було нічого, що пояснило б куди й чому він поплив. Сам. Поранений. Дурня якась. Надав перевагу самотності аніж її допомозі. Чому? Невже вона й справді лише баласт? Дурний баласт, через який він втрапив у халепу… Ледь не загинув. Може й так…

Оля розгублено обвела очима свій синій світ. Схоже їй доведеться жити одній в Чорному морі, якщо раптом ще який хвостатий турист не завітає. Плисти кудись, навіть на пошуки Тамаза, не було бажання. Всі бажання азраі наче вимкнув разом з її свідомістю. От тільки свідомість повернулась, а шалене прагнення допомогти, врятувати, життя покласти заради коханого — ні. І взагалі не було чомусь жодних бажань — одна пустка. Дівчина просто лежала на дні й дивилась крізь воду на сяйво місяця, намагаючись усвідомити і якось, якщо не зрозуміти, то хоч прийняти останні події. Схоже, її покинув хлопець. Вперше в житті. Чудово. І варто було у нього закохуватись та ризикувати життям? Мабуть, варто. Це ж логічно — робити все можливе заради дорогої людини? То чому ж так боляче? Чому заважає, як пісок на зубах, образа? Чому холодом заповнює душу байдужість? Оля повільно підіймалася до поверхні. Повз неї пропливали як маленькі світлячки медузи, зблискували зграйки та косяки риб. Море жило своїм життям і йому було байдуже на справи самотньої маленької людинорусалоньки, яку покинув коханий і наче закоханий хлопець. Яку покинули всі.

Влігшись на поверхні води та розправивши руки як крила, Оля бездумно дивилась у небо на зірки, місяць, дрібні хмарки, не помічаючи як з очей течуть сльози. Скоро хмарки заполонили все небо і її сльози почав змивати дрібний дощ. Природа, мабуть, таки співчувала дівчині, нехай і не могла допомогти. Ніхто не міг допомогти.

12.2

Гена знаходився у лікарні. Його роботодавець одразу зрозумів, що русалу допомогли, і натурально оскаженів від втрати трофея та можливості спіймати дівчину-русалку. Він вважав, що за нею покупці у шеренгу б вистроїлись. Можливо. Але трофеї втекли, а розчаровані та осатанілі від невдачі мисливці повернулись до винного. Хлопець саме трусив головою, намагаючись позбутись дзвону у вухах від удару кришкою трюму, коли Іван, плюнувши повернувся, взяв свого працівника за барки й заштовхнув вглиб човна.

— Пішли, Ганді ти наш, поговоримо, — прохрипів капітан розлючено. «Говорили» вони всі втрьох. А може й Аліна допомагала, то він то вже не сказав би напевне. В перший момент Гена ще намагався закриватись від здоровенних кулаків, та кілька сильних ударів його збили з ніг, а потім були лише біль та криваве марево.

До тями він прийшов на березі під якоюсь розлогою ялиною. На обличчя сипалась дрібна хвоя, бо десь нагорі бігала чи то білка, чи то птаха. Хитаючись, хлопець виповз з-під гілля, невпевнено встав, добрів до найближчої лави та знову втратив свідомість. Схоже хтось викликав йому швидку — мабуть, виглядав він дуже переконливо. У лікарні обробили та перев’язали порізи (і коли вони з’явились незрозуміло) наклали гіпс (було зламано два ребра, рука та три пальці), «порадували» діагностований струсом мозку. А вже кількість синців та гематом на тілі була незліченна. Викликана лікарями міліція активно розпитувала, що трапилось — довелось збрехати про невідомих, що напали зі спини. Повідомляти, що його відгамселив власний роботодавець за допомогу втекти русалу не було ані бажання, ані сенсу. У Івана були знайомі усюди і скаргою можна було створити проблеми лишень собі, а шукати справедливості у цій справі… Не варте воно того.

Гена лежав та задумливо дивився у вікно. За склом шурхотіли краплі — погода вирішила оголосити пляжникам перерву у сонячних ваннах і ось вже декілька днів поспіль полоскала Севастополь дощами. Дивлячись на сліди води на склі, хлопець згадував довге світле волосся русалки, а переводячи погляд на сіре, з рідкими просвітами небо – її перелякані величезні сірі очі. Гарні… Де вона зараз? Що з нею? Не поранив її Роман своїм гарпуном? Та якщо навіть не поранив, напевно, вона попливла якомога далі, допомагає своєму другу одужати і не згадує дурного студента. Так, мабуть, краще для неї та для всіх. От тільки як він себе не заспокоює, а раз за разом ловить на бажанні побачити її, а пам'ять знову і знову змушує чути обіцянку в короткому переляканому «так». От тільки здоровий глузд говорить, що та обіцянка не може бути виконана. Він це чудово розумів, та все одно так хотів вірити…

Заскрипіли двері і в палату неочікувана зайшов Іван. Ковзнув поглядом по двох іншим пустих ліжках (сусіди по палаті саме вийшли на перекур) й неквапливо направився до Гени. Хлопець байдуже дивився на чоловіка.

— Привіт, Ганді. Як ся маєш? Підлатали? Ну от і чудово.

— Угу, вашими молитвами, — скривився Гена, відчуваючи як болять розбиті губи.

— Не стримались, хлопче. Проте ти сам винен. Таку свиню підкинув! Якби ти знав, скільки за цього хвостатого запропонував американець! Він навіть за фото відсипав не кисло, правда, про поранення ми сказали, що таким цього хвостатого і знайшли. Отож, якщо до тебе добереться — не бовкни зайвого. Собі проблем наживеш. Бо ляпнеш щось, скажу що то ти рибохвостого так порізав! Практикувався, як майбутній медик. А ми просто тебе старанно відтягували від русала і в процесі трішки пом’яли. Отож не бовтай зайвого. Хоча на розповіді про дівчину думаю ти можеш заробити. Америкашка платить ледь чи не за кожне слово, але уїдливий, наче ці хвостаті в нього як мінімум мільйонів десять вкрали, — Іван одразу перейшов до справи, хоча такий підхід у виконання капітана можна було навіть вважати своєрідним вибаченням. Та Гена з досадою скривився, наче від зубного болю. Він не бажав нічого й нікому розповідати про світловолосе диво! Це було особисто його диво! Його, персональна казка. Шансів її побачити не було (Гена таки був реалістом), і від того ще ціннішими були ці короткі спогади. Вони були скарбом, яким ділитись ні з Іваном, ні тим паче з якимось американцем, він не збирався.

Та Американець таки приїхав. Маленький, сухенький, в сіренькому костюмі, окулярах в тонкій оправі. Він чогось явно очікував від Гени. Що саме — хлопець не знав і знати не бажав. На всі питання або відмовчувався, або відповідав: «Не пам’ятаю. Амнезія, мабуть. Вибачте. Спитайте у капітана», не звертаючи уваги на наче рентгенівський погляд іноземця та його шафи-перекладача. Угу, он як виявляється мають виглядати перекладачі — більшу частину часу мовчать і виглядають як Рембо схрещений зі Шварцнегером. Іноземець, що шпрехає українською як рідною, і перекладач, що мовчить як риба. Та на фоні цих двох і розповіді про русалів не такі вже й дивні.

Іноземці пішли від нього, так і не почувши нічого нового про русалок. Власне Гена так і не зрозумів відсутність яскравої розповіді їх засмутила чи заспокоїла. Та то було йому і не дуже цікаво. Нарешті його всі залишили у спокої, дозволивши віддатись мріям і спогадам.

Дні летіли. Дощові, сонячні, наповнені незрозумілою тугою та відчуттям дивної радості від того, що хоча б раз він торкнувся дива. Все зароблене і навіть більше, пішло на лікування. Компенсації від Івана він звичайно не чекав, і той виправдав очікування. Ну й біс з ним.

Виписавшись з лікарні, хлопець знайшов невеличкий підробіток у кафе. Менше грошей, але і ризиків теж.

Прийшла осінь, з вулиць міста зникли строкаті зграї гомінливих туристів, почалось навчання в інституті. Життя студента майже повернулось до звичного русла. Майже.

Була середина вересня, та в Севастополі це ще не відчувалось. Сонечко пригрівало як літнє, а небо радувало безмежною блакиттю. Гена отримав зарплату і з покращеним настроєм вирішив влаштувати собі імпровізоване свято. Проте, коли студент вже збирався дзвонити друзям з пропозицією «по пиву», його погляд впав на море за вікном і серце стисла туга. Шалена. Невимовна. Бажання йти кудись з друзями раптово зникло, замість цього він закинув свій похідний рюкзак за спину і пішов на автобус до блакитної бухти. Красиве віддалене від міста узбережжя. В цей час там вже майже не повинно бути відпочиваючих, а моря, скель та простору для польоту думок та фантазії — достатньо. Було бажання побути наодинці з морем. Подалі від людей — ближче до казки.

Туристів і справді було набагато менше. Оксамитовий сезон - це на південному березі Криму популярно, але не в Севастополі. Його місто взагалі лише освоювалось в якості туристичного центру, звикало до неочікуваної свободи. Стільки ж років бути закритим, більше військовою базою, аніж містом. А тут — відкрили кордони, поїзди ходять, і приїхати може будь-хто, хто знайде гроші на квиток. Дивина. Проте далеко не всі туристи про це знали.

Спустившись до моря, Гена пішов кам’яним узбережжям вздовж води, подалі від нечисленних людей. Відпочивальники таки були тут, попри вересень. Місцеві любителі моря та неймовірних скель, що красою не поступались мису Тарханкут. Та навіть кращі — бо ж світлі, фігурні, вибілені сонцем. Пройшовши за кілька вигинів узбережжя, де пласка ділянка майже скінчились, поступившись крутим високим бескидам, він всівся під кам’яним навісом задумливо споглядаючи воду. Йому, як і багатьом відвідувачам блакитної бухти, було байдуже на саморобні таблички «небезпечно» та ознаки нещодавніх обвалів. Він просто звик до них.

Над яскраво синьою поверхнею моря носились чайки, вітер жбурляв у лице дрібні краплі від хвиль, що штурмували берег, ласкаво пригрівало сонце. Гучний прибій, вітер і крики птахів. Саме тому хлопець не одразу почув відчайдушний зойк звідкілясь зверху.

— Допоможіть! Хто-небуть! Допоможіть, дитина впала!

Гена вискочив з укриття на галас. На скелі, практично над ним стояла немолода жінка і заламуючи руки кричала, не відриваючи погляду від води внизу. Там, нагорі поряд проходила дорога і, мабуть, вони йшли до автобусної зупинки, коли щось трапилось. Що саме, розбиратись було ніколи, бо у воді, яка тут заходила далеко під козирок скелі, плавав кольоровий капелюх. Схоже дитина, або миттєво пішла на дно, яке тут бозна-де, або її віднесло хвилями. Гена скинув рюкзака, легку курточку і не роздумуючи кинувся у воду.

Вода виявилась доволі холодною, заважали сильні хвилі, що вперто намагаючись жбурнути його на скелі. Студент швидко доплив до дитячого капелюха, що бовтався на поверхні. Почав пірнати, намагаючись хоч щось роздивитись, та тінь від скелі ускладнювала це завдання, та й дихання швидко збивалось. Раптом на восьмому чи десятому пірнанні, коли в голові вже шуміло від недостатності кисню, а надія врятувати дитину стрімко танула, поряд щось зблиснуло. Щось до болю знайоме. Гена кинувся туди і майже зіштовхнувся з русалонькою, яка тягла до поверхні маленького хлопчика років п’яти. Вона швидко пливла до поверхні, та побачивши людину інстинктивно сахнулась назад. Хлопець приклав пальця до губ і, показуючи, що мовчатиме, простяг руки до дитини. Дівчина обережно подала свою ношу і махнувши хвостом перелякано зникла в глибинах.

Виринувши з врятованим, Гена закашлявся та погріб до берега, де вже нагорі зібрався натовп (і звідки тільки набігли? Тільки но ж пусто було!) і внизу бігли по камінню люди, ледь не ламаючи ноги. Витягши хлопчика, Гена передав його чоловікові, котрий сказав що лікар. Сам студент на той момент забув не тільки те, що вчився на медика, а й, мабуть, власне ім’я. Жінку, котра звала на допомогу, повели до спуску, бо напряму тут згори можна було хіба що в воду плигнути чи вбитись на скелях — крутий обрив був метрів десять заввишки. А обходити далеченько.

Дитина, через деякий час завдяки маніпуляціям лікаря, закашлялась та почала дихати. Врятованого замотали рушниками і хтось вже навіть поїв чаєм! Хлопчик перелякано кліпав оченятами та кволим голосом питав де бабуся. Гену хтось підбадьорливо хлопав по плечах, пропонував чай, накрив якимось сухим покривалом. Після холодної води та ще й на сильному вітрі з моря, було зовсім не спекотно, та Гена цього майже не помічав. У нього все ще перед очима стояло обличчя русалоньки, що врятувала дитину: великі красиві очі, темні брови, світле наче живе волосся, тонкі пальці, біла шкіра, зблиск хвоста на прощання. Отже, вона не зникла, не покинула їх береги!

Дитину та його перелякану бабусю забрали до лікарні. Гена намагався відбитись, сказавши, що все в нормі, проте лікар, котрий наддавав першу допомогу хлопчині, не погодився. Констатував переохолодження, кілька синців, подряпин (котрі рятівник помітив лише коли йому продемонстрували закривавлену футболку) ще там щось і ледь чи не примусово посадив у машину. Вже покидаючи пляж, Гена кинув сумний погляд на море. І раптом не повірив своїм очам – за одним з каменів він побачив обличчя русалки. Вона причаївшись дивилась на нього, наче у молитві приклавши пальці до губ. Він непомітно кивнув. Звичайно він нікому не скаже. Тільки б вона тут ще раз з’явилась, тільки б не відпливла!

12.3

Оля задумливо складала купальник, розминала надавлену черепашками спину, вкладаючись спати в невеликій печері на дні моря, котру утворили дві похилих великих брили на невеликому гранітному виступі. Така собі «квартира» з видом на піщану галявину, котру, вкривали кущики водоростей. Водорості росли і всередині. Вони слугували Олі чудовим м’яким ложем і ковдрою, хоча оголеним тілом вже нікого було бентежити. Після зникнення Тамаза, Оля оминала прибережні печери, як би гарно та прекрасно вони не виглядали. Та зовсім далеко від узбережжя було мало зручних скель в «живій» частині моря, а заживо консервуватись у сірководні, Оля не планувала, навіть попри не найкращий настрій. Отож вона знайшла щось більш-менш підходяще на прийнятній відстані. Дівчина все одно регулярно припливала до узбережжя. Оглядала здалеку скелі, печери, ловила дрібну здобич, що полюбляла мілину. Проте сьогоднішня подія її, що вже майже заспокоїлась, радіючи зменшенню людей біля моря, знову вибила з колії.

Коли зник Тамаз, Оля довго бовталась морем, як неприкаяна. Потім згадала, що їй є чим поділитись з мамою. Питання щодо подорожі в гарній компанії вже не було актуальним, тож Оля взявши з собою частину знайдених Тамазом скарбів, відправилась додому. Припливши, виявила в підводному домі записку від неньки, що повідомляла про її візити кожен тиждень щонеділі в обід і маленький календар з відмітками. На момент її повернення до рідних берегів був вже кінець серпня. Як швидко минуло літо. Через пару днів вона дочекалась маму і вручила їй принесені коштовності. Принесла вона звичайно не все, бо такі вантажі навіть під водою міг підняти лише Тамаз. Золото виявилось на перевірку напрочуд важким. Тож дівчина взяла скільки змогла, а інше полишила. Буде можливість – принесе пізніше.

Вона розповіла мамі про зустрінуті дива, затонулі кораблі, риб, намагаючись при цьому виглядати веселою та щасливою. Та мама – то завжди мама. Як Оля не шифрувалась, та довелось розповісти і про Тамаза. Щоправда, дівчина трохи прикрасила факти, видавши напад за нещасний випадок, через який він постраждав та полишив її, аби відновити здоров’я. Під час розповіді дівчина в якийсь момент з подивом зрозуміла, що не знає, що для неї було більшою трагедією, що русал її так легко покинув, чи те, що їх схопили та намагались продати. Таке дивне дівоче серце…Чи просто дурне?

Мама у скорочено прикрашену версію трагедії повірила, і наче навіть зраділа дарункам. Наступного дня Оля знову відплила до Чорного моря, оскільки там їй більше подобалось та й наближалась осінь, а вона пам’ятала розповіді про ймовірність промерзання Азовського моря до дна. Вмерзнути хвостом у лід русалка явно не бажала, а спитати як азраі витримують мороз у Тамаза не встигла. Не думала, що він так швидко зникне. Лише за його відсутності Ольга усвідомила як ще багато не спитала, не сказала, чомусь гадаючи, що він буде поряд постійно. Наївна.

Після повернення до Чорного моря, Оля довго безцільно плавала. Повертатись до місць де бувала з Тамазом було боляче, бо чудові місцини наче раптом втратили яскравість, а краса замість захоплення викликала сум і катастрофічне відчуття пустки. Правду кажуть: «не повертайтесь туди, де були щасливими». А вона виявляється була, лишень не встигла це осягнути, зрозуміти, усвідомити. Та попри біль та тугу, плисти до інших берегів не хотілось. Тут хоч біль допомагав почуватись живою, а там що?

В решті-решт Оля облаштувалась у невеличкій печерці біля берегів Севастополя. Звичайно не дуже далеко був пляж, проте фразу «поряд є пляж» можна було застосувати до всього узбережжя, і дальні околиці міста-героя були не найгіршим варіантом. Їй потрібне було сонце, та дівчина була дуже обережна. І ще — її вабив берег. Мабуть, давалась взнаки людська частина. А може просто душевний біль вимагав виходу, а їй навіть поговорити ні з ким було. Берег її і лякав, і манив. Можливо й ця небезпека була потрібна їй, аби відчути себе живою. Адже після того, як пішов Тамаз, вона відчувала себе непотрібною, наче мертвою. Як каміння на дні, як затонулі кораблі. Як там казав Тамаз? 20% збереження? Так, зараз, напевне, таке можна було сказати і про неї. Оболонка є, а життя наче витікає крізь пальці і розчиняється в безмежній глибині. Як виглядає кохання, вона так до путя і не дізналась, зате як відчувається розбите серце — у всій красі! Це ж треба так примудритись!

У вересні туристів значно поменшало і Оля вже іноді бувала біля узбережжя вдень. Ото і почула крик дитини. Ні, не крик. Знайомий батіг болю та страху так шмагонув по нервах, що дівчина просто не змогла всидіти на місці. Хлопчик, коли вона до нього підпливла, вже не борсався, а просто повільно опускався на дно. Якби не той хлопець з катера, русалці б прийшлось, наражаючись на небезпеку витягати дитину на берег самій. Але той жах, що вона відчула зустрівшись з юнаком під водою, був не занадто високою платою за життя невинної дитини.

Та ось зараз вона з одного боку була рада, що і з хлопчиком і з її рятівником все гаразд, а з іншого не була певна, що її знову не почнуть ловити. Мабуть, варто змінити «місце проживання». Шкода. Вона до цієї печери звикла. Хоча, мабуть, варто плисти далі до більш теплих морів. Досі вона не особливо відчувала якийсь дискомфорт від зниження температури, але ж попереду зима. Буде холодно. А про русалок в шубах вона якось не чула. Мабуть, варто кудись плисти… Мабуть. Думки були, а бажання і душевних сил — ні.

В цей день, Оля більше не поверталась ані до узбережжя, ані до своєї печери. Вона перемістилась в одну невелику розщелину на дні далеко від берегів і почала приводити нове тимчасове місце житло до ладу. Як не дивно, але у дівчини чомусь з’явилось таке бажання. Наче душу тріпнули, трохи привели до тями і вона нарешті була здатна до мінімальної діяльності. Оля пересадила частину водоростей як їй показував Тамаз, влаштувавши собі м’яку постіль, зробила невеличкі запаси їстівних рослин, влаштувала запас рапан, посадовивши їх в прозору посудину організовану з пластикової пляшки (сміття теж можна використати з користю). Ще пару пляшок наповнила нічними свічками за для веселішого освітлення. Яскраво-синій колір цих водоростей був чудовою прикрасою оселі. Взагалі Олі було цікаво потрапили з фосфорно-зеленого світіння Азовського моря у яскраво-синє у Чорному. Це море навіть світитись примудрялось таємничіше!

Дівчина вже давно звикла до раціону з дрібної риби, креветок, молюсків та водоростей. Навчилась сама вправно ловити крабів та випливати з косяка риби зі здобиччю, а не розпатланою ображеною фурією без жодного трофея. Та вся ця їжа була доволі одноманітною, і Оля, яка раніше понад усе любила рибу, зараз ловила себе на тому, що не відмовилась би від чогось іншого.

Шкіра дівчини ставала все світлішою, нігті на руках як і обіцяв Тамаз стали твердими, і тепер дійсно їх можна було гострити об камінь. Азраі навіть знайшла таку собі імпровізовану пилку з невеличкого шматка якоїсь зернистої породи. Тепер вона теж могла використовувати нігті як ніж, чи ножиці і не задавалась дурним питанням, як Тамаз у трюмі позбавився мотузок. Ольга тепер легко зрізала нігтями водорості, розбирала та різала дрібну рибину, крабів. На руках юної азраі трохи вище ліктя з’явились маленькі прозорі плавці, що трохи нагадували крильця метелика. Ці плавці дуже чутливо вловлювали легке коливання води при переміщенні поряд крабів, креветок, незначні зміни температури. Коси теж якось непомітно відросли і тепер сягали середини хвоста. Оля іноді їх заплітала за старою звичкою, та це було не зовсім зручно, тому частіше вони були розпущені й вільно плавали, чи були зчеплені заколкою для волосся, подарованою ще Андрієм. Напрочуд зручна та живуча виявилась штука. Не ковзала, не губилась, не чіплялась, не іржавіла. Наче її спеціально для використання у воді і робили.

Довгі світлі пасма, як не дивно при такій довжині, не плутались. Наче вони стали живим продовженням русалки. Як не плутаються за звичай руки ноги, так і її коси зараз слухняно повторювали всі рухи хазяйки, утворюючи маскування при полюванні і нагадуючи якісь незвичні золоті водорості. Мабуть, волосся це ще одна зміна, котра їй дуже подобалась з моменту отримання хвоста. Оля завжди мріяла мати довге й гарне волосся, бо її, хоч і довгій, проте не занадто густій косі, завжди, наче не вистачало об’єму, густоти, блиску. У морі ж волосся погустішало, стало наче шовк і гарно виблискувало при найменшому потраплянні світла. Це було дійсно красиво. Саме про таке мріє більшість жінок.

В одному потонулому арабському кораблі Оля знайшла (так, присягалась собі не відвідувати ці підводні могили, та яка в тому різниця, коли власна душа майже привид?) величезне дзеркало та перетягла його до свого нового дому. Вона не знала з чого те дзеркало було зроблено, і чому не зіпсувалось за стільки років у морі, та виглядав людський витвір цілком прийнятно. Хіба що було трохи темнішим за звичні. І рама тепер в нього була з черепашок. Живих. Незвична така, оригінальна. Такої, напевно, у жодної принцеси, чи королівни не було. Тепер Оля могла роздивлятись власне відображення відзначаючи зміни зовнішності. Здається, у неї стали трохи більшими очі й самі зіниці, потемнішали вії та брови, прозорі плавці на руках світились у темряві, мов маленькі медузи — непевним мерехтливим блакитним світлом. Вона дійсно змінювалась.

Ще дзеркало було зручним, аби приміряти та роздивлятись чергову саморобну прикрасу чи купальник з перлів і черепашок. Маленькі перли дівчині іноді траплялись у молюсках зібраних на обід. Не викидати ж такі дари природи. Скоро непоганий набір саморобних прикрас лежав у її печері, бо саме так дівчина розважалась, коли не було необхідності шукати собі їжу чи ще кудись плисти. Єдине, що носила Оля беззмінно, це медальйон азраі.

Десь через півмісяця після бурхливої діяльності щодо облаштування житла, Оля вирішила таки сплавати за своїми речами до попередньої печери. Там полишився пластиковий гребінець від мами, сумочка, друга карта. Підпливши на відстань з півкілометра до берега, дівчина уважно оглянулась. Людей не було, яхт чи інших човнів також не видно і не чутно. Невже це дратівливе дзижчання таки припинилось? Берег виглядав спустілим, звільненим і спокійним. Здавалось сама природа раділа відсутності галасливих людей.

Дівчина повільно попливла до берега. Ні поряд, ні у печері не було жодних слідів чийогось візиту. Можливо, Гена її і не видав. Покидавши свої речі в сумочку Оля поспішно покинула житло. Неймовірно як відчуття затишного дому легко може змінитись на гнітючу небезпеку пастки.

Трохи відпливши, Ольга ще раз обережно виринула, оглядаючи наостанок кам’янистий берег. Скали сяяли білизною на фоні яскраво-синього осіннього неба, у якому літали крикливі чайки. Вода зараз теж набула більш насиченого кольору. Дівчина вже повернулась аби пірнути, як краєм ока помітила якусь дивність. Зупинилась. Так і є, недалеко від того місця де вона витягла дитину, сидів той хлопець з човна. Кутався від вітру у світлу куртку й безвідривно дивився на морську гладь. І такі в цьому погляді були сум та туга, що Оля здригнулась і мимоволі згадала своє «так». Вона йому обіцяла… А обіцянки варто виконувати. Принаймні так її вчила мама.

Русалка обережно пірнула до прибережних скель, біля яких сидів хлопець. Хаотично розкидані кам’яні виступи давали змогу непоміченою близько підібратись. Підпливши до юнака на відстань пари метрів з можливістю швидко втекти, Ольга ще раз оглянула берег. Пусто. Ані душі. Дівчина, відчуваючи якийсь азарт, наче балансує на лезі ножа, тихо виринула і легко підтягнувшись (а руки таки поміцнішали!) майже незворушно всілась на нагрітий сонцем камінь. Вона просто не втрималась перед спокусою вдати з себе персонажа казки. Вітер миттєво помітив нову іграшку і прийнявся тріпати мокре волосся в надії швидко висушити та погратись ним. Ольга легенько ляпнула плавцем по каменю і хлопець рвучко повернувся.

— Ти таки припливла… — в очах було стільки радості, що дівчина навіть трохи перелякалась. Так не реагують на незнайомих дівчат, нехай навіть напівриб. Це занадто.

— Навіщо ти мене хотів бачити? — Оля намагалась приховати страх, що раптом її пронизав. Вона одразу відчула себе дурепою через свою суто дитячу витівку. Прикинулась таким собі дивом вселенським! Це ж треба такого фортеля викинути… Правду казав Тамаз – дурепа та ще.

— Ти розмовляєш!

— Уяви собі, — дівчина не втрималась від сарказму. — А мала бути німою рибиною?

— Вибач… Я не хотів тебе образити. Я… Я просто не був певен, що то все мені не привиділось. Я ж чув від тебе лишень два слова. Їх легко можна списати на багату уяву… Та я… Я просто хотів з тобою познайомитись. Перепросити за те, що відбулось літом. Як твій друг? Одужав? – скоромовкою почав говорити хлопець.

— Мабуть, — Оля відвела погляд, бо нагадування про Тамаза болючим відлунням пройшлось в душі. Вона й сама б не відмовилась дізнатись як він. І де.

— Ти не знаєш? — юнак здивувався і схоже трохи зрадів.

— Він відплив, — Оля спохмурніла, — Ти, здається, бажав познайомитись?

— Так. Мене звуть Гена. А тебе?

— Ольга

— Дуже приємно. Ти така гарна… — Гена зніяковіло замовк. — Можна я тебе сфотографую?

Оля миттєво опинилась у воді.

— Навіщо? Підторговувати дивинкою збираєшся? — спитала вона насторожено.

— Ні! Ти що? Я просто для себе. Хочеш я хвіст в кадр не братиму, лише обличчя, людську частину.

— Не потрібно. Навіщо?

— Ти наче казка. Так хочеться мати хоч щось окрім спогадів, як підтвердження того, що ти існуєш, а не привиділась мені.

— Це небезпечно для мене. Ти сам знаєш.

— Так. Вибач, — Гена засмучено вертів у руках рюкзак, проте спроб його відкрити не робив.

— І довго ти так навколо моря вештаєшся ? — спитала дівчина, насторожено розглядаючи хлопця. Він чомусь викликав довіру.

— Кожен день. Іноді ввечері після роботи приїжджав з ночівлею, іноді вдень після пар, на вихідні взагалі з бутербродами на цілий день. Хочеш бутерброд з ковбасою і сиром? — раптом спитав він.

— Хочу, — неочікувано для себе погодилась Оля. Вона вже давно не їла нічого людського. Маму бачила востаннє з півтора місяця тому, а плисти до Азовського моря поки що не збиралась. Однією з причин було побоювання, що Аліна влаштує їй засідку в покинутому домі. Хто знає, на що вона здатна…

Гена дістав загорнутий в газету та пакет бутерброд з батона, твердого сиру та ковбаси. Налив кави з гарячого термосу і простягнув все це дівчині, що знову обережно всілась на камінь біля самої води. Оля невпевнено прийняла кружку, з насолодою вдихнула приємний апетитний аромат, надкусила бутерброд і з подивом зрозуміла, що давно скучила, як за людською їжею так і за спілкуванням. Звичайним, простим, зрозумілим. Та будь-яким!

§§§

— Ну що? Як там наш любитель моря? — Іван відкинувшись на кріслі критично споглядав на племінника, що ввалився у квартиру, позакидав недбало черевики й кинувши абияк куртку, впав на диван з виглядом шахтаря, котрий відмахав зміну в забої.

— Та нічого! Сидить цілими днями, як сич на березі і дивиться на воду. Сьогодні я вже забив на нього — знову у Блакитну бухту попер. А там же зараз жодного перехожого на обрії. Як мені в тій пустці від Генки шифруватись? Прикинутись стовпом придорожнім, доки він маяк зображає?

— Прикинешся, як скажу, — скривився невдоволено чоловік, відклавши програму телепередач. – Сидить і все?

— І все! Я вже вішаюсь дивитись за ним! Він як тихий божевільний. Я тобі кажу – божевілля повне. Мабуть, таки добряче ми йому тоді по макітрі настукали.

— Не настільки. Розуму на все інше вистачило.

— Та який там розум? Його просто перемкнуло! Я з нього просто фігею! Сидить як йолоп, а мені біля нього крутись. Дядьку, може харе? — Рома нещасними очима дивився на Івана.

— Може ти й правий. Може він і не знає де вони, — скривився чоловік, задумливо постукуючи себе по нозі газетою. — Правду кажуть — русалки з розуму зводять. Якби він знав де їх шукати, то не сидів би хаотично на різних берегах.

— От і я ж про це! Він в різний час на різних берегах! То вночі чкурне з палаткою, то вдень після навчання, то взагалі о шостій ранку припреться до руїн Херсонесу і сидить втупившись у воду! Ми лише втрачаємо час. Швидше когось спіймаємо якщо будемо перевіряти всі печери!

— Ми вже шукали. Сам бачив – жодного натяку. Та й холодно вже. Може вони взагалі як риби мігрують до теплих вод. Аліна твоя каже, що взимку їх тут точно не буде. Було б цікаво дізнатись звідки в кралі така впевненість…

— Та чуйка в неї просто на бабки гарна.

— Ну-ну… Може й так… Цікава в тебе взагалі дівчина. В таких незвичних питаннях як довідник, а в інших - тупа як корка від шампанського.

— Зате гарна і …

— Та чув я вже, – відмахнувся чоловік, – Всі вже чули, що в ліжку вона богиня. Може якось позичиш перевірити? – Іван примружено подивився на племінника.

— Дядьку ти що? – той трохи розгубився.

— Та пожартував я, не нервуй. Проте за нею краще дивись, аби роги тобі не наставляла.

— Нічого вона не наставляє. Просто гарна, як картинка, ото до неї всі і липнуть.

— Як мухи на… Та нехай, то твоє, сам і гребись з ним, – Іван говорив наче сам до себе, та потім повернувся до племінника – Грець з ним. Поки що відбій. Котись до своєї кралі. А Генка… Нехай цей романтик м’якосердий мерзне сам поки що, а там подивимось.

Роман полегшено зітхнув. Йому дійсно до сказу набридло прикидатись тінню студента, збиваючи ноги на всьому узбережжі від Балаклави до околиць Севастополя. Слідкуй, думай куди того навіженого чорти понесуть. Дядько надто вже завис на цих русалках. Бабки звичайно за них пропонували шалені, та вони їм вже явно не світять. Та й так гарно заробили на якихось нещасних фотках. Нехай той дідуган і довго їх вивчав на предмет підробки та навіть плівку забрав, але грошей відсипав щедро. Дуже. А взагалі вони схожі. Той америкашка і Генка – обидва повернуті на хвостатих. Чи не диво. Хрінь якась. Мокра дівка, в якої замість самого цікавого місця – слизький хвіст. Бридота! Чи взагалі мужик з хвостом. Що там такого цікавого? Але ж ні, в цих очі горять, як у школярів, коли ті до дівчачої роздягальні заглядають. От цікаво дідуган той американський теж втріскався в якусь хвостату кралю? Бо як ще можна пояснити таку неймовірну цікавість? Відсипати за плівку з фотографіями як за нову шхуну це потрібно бути, або зовсім дурним, або занадто багатим. Бо що він з тим фото робитиме? Такі смішні ці іноземці.