Донька Азраі

Прокинулась Ольга від того, що крізь її довгі нещільно закриті вії пробивались яскраві зблиски сонячного світла. Відкривши очі дівчина з подивом зрозуміла, що в неї перед самим носом крутиться дрібна рибка, намагаючись відкусити кінчик білявого волосся, пасма котрого вільно колихались в товщі води. Сріблясте створіння хапало волосину, безуспішно смикало, смішно кривилося від невдачі й знову повторювала спробу крутячись і так і сяк. Сонячні зайчики яскраво й пустотливо грали на лусці і саме вони розбудили русалку. Дівчина ворухнулась й дрібний хижак завмер, а коли Ольга потягнулась після сну, риба-будильник взагалі вирішила швиденько ретируватися, з’ясувавши що здобич занадто велика. Усміхнувшись такій квапливості малечі, дівчина з подивом зрозуміла, що доволі непогано виспалась. Це ж треба!

Казка продовжувалась. Новий день був сонячним. Далеке, блакитне небо без жодної хмаринки радувало око, рухливі сонячні візерунки вкривали все навкруги, а натовпи морських жителів діловито поспішали у своїх справах. Снували рибки, повзали якісь рачки, нечисленні прозоро - білі медузи плавали в товщі води, наче дивовижні прикраси, розвішані морським дизайнером-чарівником. В черговий раз дивуючись напрочуд багатому населенню моря, Ольга відправилась на вивчення величезного і головне безлюдного світу. Ні тобі випадкових перехожих, ні односельців, котрим потрібно все й про всіх знати, ні п’яних компаній, ні критично налаштованих однолітків. Краса! Є звичайно ще кораблі та човни, та скільки їх там на цей величний простір? Їм не зіпсувати ось це відчуття польоту, волі, дива!

Через деякий час дівчина згадала, що є невирішене питання з їжею. Голод не тітка — дається взнаки попри всі радощі і захоплення. Під чергове гучне невдоволення пустого шлунку, некормлена пані задумливо повертіла головою. Має бути вихід. Простий вихід. Чимось же харчуються русалки, якщо вже існують? Природа зазвичай розумна, якщо є жива істота, то і їжа для неї має бути передбачена. От тільки яка? Як її знайти? Оскільки з жодним хвостатим родичем її познайомити не потрудились, схоже потрібно думати самій. А от дивно, русалки точно є (дивлячись на свій хвіст, Ользі в цьому важко було сумніватись), але де ж вони? Жодних їх слідів вона поки що не бачила і, що факт, не чула й раніше жодної розповіді про міфічних створінь в Азовському морі. Величезні сині простори заповнені рибами, медузами іншими формами життя, але жодних слідів морського народу.

Та варто таки щось придумати зі сніданком. Ольга критично придивлялась до морської трави, що зустрічалась на її шляху. Ниткоподібні яскраво-зелені та гіллясті бурі водорості, що росли просто на жорстких поверхнях каменів, довіри не викликали. А от довгі «трави» на галявинах були наче більш перспективними. Вони навіть схожі на якийсь салат. Тим паче Ольга бачила, як цю зелень активно щипали риби і маленькі й великі — отже, має бути не отруйна. Відірвавши один листочок, дівчина задумливо його пожувала. Трава була не те щоб неприємна, навіть можна сказати цілком їстівна. За смаком нагадувала трохи морську капусту з післясмаком, як від огірка. Вода, як не дивно, зовсім не заважала їсти, вона зараз сприймалась Олею як повітря на суші – точно знаєш що воно є, але функції «їсти» і «дихати» не заважають одна одній. Дівчина захрумкала ще кілька листочків й перебивши голод та вирішивши, що для початку досить, попливла далі. Вона згадала про свою обіцянку мамі знайти щось цінне в глибинах моря і вирішила то не відкладати. Оскільки інших русалок поки що не видно, можна зайнятись поточними справами, а там може одночасно зустрінуться і їжа і хвостаті родичі. Невідомо як там далі складеться, а маму варто хоч чимось порадувати, оскільки раптові незвичні події в житті дочки її явно засмутили. Добре що хоч неньки в неї доволі неординарна особистість і вся ця ситуація її не шокувала до стану істерики. Хоча, мабуть, шокувала, але мама сильна, вона завжди уміла непогано триматись.

Ближче до опівдня увагу Ольги привернув тонкий дратівливий звук. Черговий моторний човен. Дівчина намагалась не звертати на нього уваги, та той наближався і врешті решт зупинився ледь чи не над нею. Вирішивши з’ясувати, що ж то цим людям потрібно посеред моря, Оля залягла на дно, здалеку роздивляючись людей. Через товщу води робити це було доволі незвично і незручно, але явно більш безпечно.

В посудині сиділа строкато одягнена компанія — точно не рибалки, адже наскільки знала дівчина, яскраво червоні широкополі капелюхи зазвичай не вдягають на щоденний промисел. Скоро вона отримала підтвердження своїх висновків — молодь, у купальниках та плавках, почала стрибати у воду. Три хлопці і дві дівчини, пірнали, бризкались, веселились ганяючись одне за одним у воді. Накупавшись компанія знову завантажилася у човен й попливла до берега.

Ольга не знала чому зацікавлено слідкує за ними, дивиться як люди витягли човна, розклались на піску. Що вона очікувала побачити? Звичні пляжники. Дівчина досадливо скривилась сама на себе і попливла назад у море. Перший, нехай другий, день в ролі русалки, а її вже до людей потягло! Дурня повна! Ніколи не страждала від самотності, а тут чогось цікаво стало поспостерігати. Вже відпливши на доволі значну відстань, Ольга почула крик. Точніше це був точно не крик, радше імпульс болю, прохання про допомогу, яке вона почула не вухами, а наче всією шкірою. Розвернувшись русалка без роздумів кинулась на допомогу.

Одна з дівчат пляжної компанії тонула. Вона, напевно, вважала себе гарним плавцем, бо відпливла від берега далеко. Судячи з того як дівчина терла енергійно ногу – її м’язи звело судомою. Ольга на мить виринувши, побачила, що компанія дівчину не чує. Сидять біля ввімкнутого магнітофона, щось голосно обговорюють. Нещасна ж борсалась з останніх сил, вже кілька разів ковтнула води, а судома схоже не відпускала. Ольга махнула рукою на обережність, швидко підпливла до потопаючої й рвучко підняла її на рівень з водою, так щоб та могла дихати.

Русалка тримала дівчину на витягнутих руках обличчям догори і, поки нещасна відкашлювалась та намагалась зорієнтуватись, швидко попливла до берега, намагаючись не висуватись з води. Ольга розуміла, що зовсім не помітити її не можуть, та і покинути людину на загибель не могла. Діставшись першої мілини, якими таке багате їх море, рятівниця з полегшенням зітхнула. Піщана смуга була досить широка, на середині вода сягала максимум до колін, тож дівчина зможе тут навіть сидіти. Обережно опустивши на пісок спантеличену пляжницю, Ольга розвернулась і стрімко гайнула геть.

Зробивши широке коло, русалка підпливла до берега з іншого боку від легковажної компанії, аби переконатись що постраждалій допоможуть. Так і було. Дівчину вже ніс з води один з хлопців, а та живо жестикулюючи показувала на море щось розповідаючи. Хлопець хмуро кивав та схоже вичитував плавчиху, та відмахувалась, щось знову говорила, емоційно розмахуючи руками.

Ольга досадливо скривилась. Ну от, а обіцяла ж мамі бути обережною і зайвий раз нікому очі не мозолити. Тепер же точно розмови підуть… Хоча, є сподівання що далі цікавої історії не піде, і невдасі-потопельниці ніхто не повірить, списавши порятунок, наприклад, на дельфіна. Іноді ж ці розумні тварини зустрічаються в їх морі, хоча й дуже рідко. Сама Ольга бачила дельфінів лишень пару разів і то здалеку. Так, скоріш за все ніхто не повірить у русалку. Цікаві плітки місцеві звичайно полюбляють та вірити приїжджим відпочивальникам… Ні, не повірять. Засміють фантазерів міських та й поготів. А ця компанія точно не місцева. Яскраві дорогі купальники в дівчат та біла як сметана шкіра про це красномовно свідчать.

Трохи заспокоївши себе такими роздумами, Ольга попливла вглиб моря. Прикинувши про себе де знаходяться відомі їй пляжні зони та маршрути човнів, дівчина вирішила пошукати щось цікаве на глибині на значній він них відстані, аби більше не втрапити на очі людям. Та одразу дуже далеко було лячно плисти, адже впевненості у роботі новоотриманого «внутрішнього компаса» поки що не було.

Безмежний синій простір поставав перед її очима. Піщане дно вкрите піском, котрий наче вигадливий митець прикрасив чарівним хвилястим візерунком, пусті мушлі, молюски, глиняні виступи, водорості, риби, дрібні медузи.

Вона саме пропливала повз край чергової зеленої «галявини», уважно роздивляючись морське дно, коли почула чийсь жалібний чи то писк, чи то клацання. Озирнувшись на звук, Ольга відхилилась від обраного маршруту аби виявили джерело звуку. Дивне клацання, що перемішувалось з тонкою вібрацією схожою на писк, як виявилось видавав морський коник, що заплутався в якійсь волосіні біля самого дна. Істота була маленька, сантиметрів 10-12, не більше, і коли підкидувала голову, видобувала те клацання, що почула дівчина. А от з писком все було інакше. Ольга не одразу зрозуміла, що писк це не звук, точніше не зовсім звук. Це наче німа молитва про допомогу яку русалка не чула, а радше відчувала всім єством. Мабуть, це був один зі способів спілкування морських жителів, та один з проявів її «дару». Крик про допомогу котрий відчуваєш шкірою. Цікаво.

Дівчина обережно визволила морського жителя і той, з задоволено-вдячним виглядом пару разів обплив її і, смішно заклацавши на прощання, сховався у найближчих заростях. Дівчина провела поглядом чергового врятованого, і похитала головою: «просто якийсь день рятівника!».

Русалка потягла за злощасну волосінь, плануючи її витягнути та за можливості викинути на берег. Тонка, проте міцна синтетична нитка, піднімаючи клуби дрібного пилу, спочатку відчепилась від величенького каменю, а потім повела дівчину вперед за кілька метрів. Намотав вже суттєвий моток на руку, русалка нарешті дісталась початку волосіні. Нитка була зачеплена за старий, засипаний піском, мулом та вкритий мушлями рибацький човен. На подібних посудинах плавала більшість знайомих їй рибалок. Човен лежав у невеликій впадині дном догори й тому був майже непомітним. З натугою перевернувши посудину Ольга налякала зграйку дрібних морських жителів. Маленькі рибки, рачки та одна цікава сіро-бура рибка, що не попливла, а натурально пішла від дівчини дном, користуючись своїми трьома грудними плавцями як ногами! Дивне створіння при цьому видавало смішні звуки схожі на невдоволення бурмотіння чи хропіння. Це ж треба! Прямо тобі обурене порося, тільки з плавцями та риб’ячим хвостом!

Під човном не віднайшлось нічого цікавого. Просто старий, обліплений молюсками мотлох. Розчаровано Ольга відправилась далі, прихопивши з собою волосінь. Не можна таке сміття полишати в морі, бо ж не тільки коник може в ній заплутатись.

Через деякий час пошуків вона помітила м’який зблиск на довгих стеблах водоростей. Підпливши ближче, дівчина з’ясувала що то чийсь порваний ланцюжок. Він був чистим, блищав. Судячи з положення знахідки, впустили його не так давно. Роздивившись прикрасу, Ольга і зраділа і засмутилась одночасно. З одного боку ланцюжок був золотий, навіть клеймо з пробою видно було, з іншого — дівчина зрозуміла, що якщо просто оглядати дно — знайти ще щось шанси дуже невеликі. Наявні знахідки — чисте везіння. Набагато частіше їй на очі втрапляло сміття, якого в морі виявилось навдивовижу багато. І це не рахуючи того, що на поверхні плавали то пакети, то упаковки з цигарок, то інше побутове сміття. Ні це сміття не зустрічалось повсякчасно, але воно було і це засмучувало. Ольгу і раніше цей непотріб бентежив, але зараз приходило усвідомлення того, наскільки це небезпечно для жителів моря. І нехай потонулі човни та ще якісь важкі речі з часом вкривали молюски та водорості, природа не могла приховати загальної недоречності цих речей в підводному світі. Ці залишки були сумним нагадуванням про далеко не завжди продуману діяльність людини.

Намотавши ланцюжок на руку як браслет і тримаючи в іншій руці волосінь, Ольга присіла на дно. Вона задумливо ворушила напрочуд дрібний пісок, намагаючись придумати де ж ще їй знайти щось корисне і, що теж важливо, куди знайдене збирати? Учорашню скриньку як сумочку не використаєш, а руки ж лишень дві і кишені у хвості не передбачені. Можливо, попросити маму пошити невеличку сумку з якогось водостійкого матеріалу? Та й купальник, мабуть, варто попросити, а то за всіма цими подіями, Оля вона якось не врахувала що її білизна і топік не призначені для постійного купання. Звичайна тканина схоже зовсім не розрахована на безвилазне купання в морській воді. Білизни прийшлось позбутись ще зранку, бо почала натирати шкіру, але й м’який бавовняний топік вже якось підозріло тягнеться і скрипить.

Підчепивши пальцем одну з черепашок, що лежали на дні, дівчина покрутила її в руках. Мушля… З дірочкою… Маленька… Може зробити собі сумочку з них? Волосінь є, завдяки морському конику, плести вона уміє. Так, раніше вона то робила не у воді, проте хіба це настільки важливо? Ось воно непогане рішення. Ці матеріали цілком підходять для використання під водою.

Ольга повернулась, поклала на дно човна волосінь, притиснувши її якимось прикутим до залишків дерева іржавим шматком цепу й зайнялась збором підходящих черепашок. На морському дні, як і на березі, зустрічались смуги пуску й смуги черепашок, як живих, так і вже пустих. Живих вона не чіпала — нащо гробити життя, якщо є купа вільних «хатинок»? Збирати матеріал для роботи було цікаво, а от носити незручно. В руки багато не візьмеш, а покласти ні у що. Необхідно було постійно курсувати туди-сюди, складаючи знайдене на дно човна. Але купа черепашок все одно швидко росла, тож скоро назбиравши достатню кількість, Ольга почала майструвати.

Синтетична волосінь в воді поводилась цілком пристойно, а от мушлі раз за разом намагались «накивати ластами» яких в них наче й не було. Найменший рух Олі провокував рух води, яка діяла на зібраний матеріал зовсім не так, як земне тяжіння у повітрі. Дівчина постійно вимушена була ловити дрібні черепашки, що не падали додолу, як вона звикла, а розпливались у різні боки наче живі. А ще волосінь прийшлось перетирати об краї човна, бо ножиці теж були недосяжні.

Та не звертаючи уваги на нестандартність ситуації, через кілька годин у Олі в руках вже було щось подібне до дамської сумочки з черепашок. Волосінь пішла майже вся, з залишків вона зробила довгий пасок аби носити сумочку на шиї чи плечі. Щоправда, за відсутності ножиць, волосінь довелось різати об гострі краї човна, але ж хіба то проблема для людини, що звикла постійно метикувати, днями блукаючи з вівцями голим степом? Головне, що в результату сумочка вийшла — чистий ексклюзив! Навіть її фірмова трояндочка вийшла. Кривенька трохи, та то вже дрібниці. На показ мод, чи на прилавок до туристів, цей витвір точно не потрапить. Задоволена собою дівчина повісила через шию і плече сумочку, поклала в неї знайдений золотий ланцюжок і рушила далі на пошуки.

На жаль до вечора в результаті ретельних пошуків, серед здобутків підводної шукачки скарбів було окрім ланцюжка лише кілька старовинних монет з зображенням голови осетра. Не густо, але краще аніж нічого. Монети дівчина знайшла біля якогось корабля. Взагалі ці дивні уламки, що більше нагадували залишки скелета доісторичної тварини, Ольгу дуже повеселили. Спочатку вона і справді вирішила, що то кістки якогось динозавра, але придивившись, розрізнила металеві іржаві частини і де-не-де, під наростами з молюсків і водоростей, проглядало дерево. Якщо це колись і був корабель, то його хтось добряче пошматував.

Ще повеселила дівчину чергова зустріч. В якийсь момент, присівши поряд з уламками судна на пісок, русалка ледь не опинилась верхи на камбалі! Через маскувальний окрас і «напівзакопаність» цю плямисту майже метрову рибину дівчина просто не помітила. Тож для Олі було цілковитою несподіванкою сівши на пісок, раптом опинитись в хмарах піску і відчути як дно рвонуло з під неї.

Камбала різко спливла і розвернулась до неї мордою, обурено рухаючи плавцями. Рибина якусь мить грізно свердлила нахабу поглядом та Оля, попри щирі докори сумління, не змогла втриматись від нервового сміху. Очі на одному боці це й так виглядає зазвичай смішно, а якщо вони ще й обурені та доповнені скривленим в ображену гримасу ротом та настовбурченим плавцем десь в районі риб’ячої потилиці — то взагалі караул! А ще коли ця красуня пливти почала, вигинаючись у вертикальній, а не горизонтальній площині як більшість риб, дівчина взагалі могла лише кліпати очима. Так, вона неодноразово бачила камбалу у рибалок, але жодного разу в морі, у природніх умовах. І якось раніше не задумувалась, як ця істота плаває. А плаває вона не менш чудернацько, аніж виглядає! Доки Оля приходила до тями, морська чудасія велично полишила її, а новоспечена недосвідчена русалка тепер вдвічі уважніше оглядала поверхні яких збиралась торкнутись.

5.2.

Сонце вже хилилось до обрію, коли пропиваючи повз свого улюбленого пляжу з каменем, Оля не втрималась і підпливла до знайомого місця. Знайома до кожної тріщинки брила все так же стояла у воді, як завжди нагріта сонцем та просолена хвилями. Скільки разів вона уявляла себе русалкою сидячи тут? Так смішно і дивовижно одночасно. Придивившись, дівчина помітила на камені маленький букетик польових квітів, притиснутий невеличким білим окатишем. Та не встигла Оля визначитись, що це — дивна ікебана чи поминальний букетик як почула оклик.

— Привіт, русалка, — знайомий голос змусив її перелякано шугнути в бік. — Стій, я ж не кусаюсь, — махав їй Андрій з човна, що саме плив від берега. От же ж! Як вона його прогледіла? Ольга, покрутивши головою і переконавшись у відсутності інших свідків їх зустрічі, повільно підпливла, намагаючись хвіст весь час тримати під водою. Це було до біса незручно, але просто пірнувши й не вигулькнувши, вона б хлопця лише зацікавила, чи перелякала. А так зараз, внаслідок піднятого хвилями піску, вода біля берега й каменю була непрозорою, характерного для азовського моря глиняно-піщаного кольору. Саме те, для улюбленої дітьми гри в хованки з пірнанням. От і пограємо.

— Привіт…

— А я тут рибу ловлю, — широко усміхнувшись, сповістив Андрій.

— А не занадто пізно? З ранку логічніше, — здивувалась дівчина.

— Зранку я вже ловив, та от знайома русалка все не з’являється і не з’являється, – невимушено знизав плечима хлопець.

— І ти вирішив спробувати ввечері? — мимоволі усміхнулась Оля.

— Ну так. Раптом пощастить.

— А ти певен, що саме рибу ловиш?

— Гм. Вудка наче на рибу, — Андрій уважно ще раз оглянув наявний інструмент, наче вперше побачив і з найсерйознішим виглядом кивнув. — Точно рибу.

— Ну так, як для мене гачок малуватий та й волосінь затонка, — вирішила підтримати жартівливий тон Оля, гарячково обдумуючи як то тепер непомітно «злиняти».

— Ні, для тебе я припас інше, — хлопець, розвернувся та зі змовницьким виглядом дістав з човна щось маленьке. — От, все шукав тебе, щоб віддати, — він простягнув дівчині невеличкий світлий доволі важкенький предмет. Оля автоматично взяла простягнуте і вже потім роздивилась, що то була заколка для волосся, зроблена, наче з тонкого напівпрозорого каменю. Незвична.

— Це що? — здивувалась дівчина.

— Дарунок.

— Навіщо?

— Просто так… — Андрій здивовано дивився на Олю, — Невже тобі ніколи просто так нічого не дарували? Просто тому, що ти є?

— А-а-а… Мабуть, ні, — дівчина спантеличено розглядала зажим. Дрібничка була напрочуд гарна, увага приємна, та проблеми це не знімало. Олі конче потрібно було якось згортати цю милу, але зовсім недоречну зустріч, — Дякую… Та я, мабуть, попливу, — дівчина опустила дар в сумочку.

— Ти не тут речі полишила?

— Ні. Там, за пагорбом.

— Дивно, я не помітив як ти припливла. Дійсно реальна русалка! – посміхнувся хлопець своєму жарту. — Ти ще прийдеш? Я намагався тебе вдома спіймати, та мені твоя мама сказала, що ти поїхала…

— Навіщо ти мене шукаєш? — Ольга все більше і більше дивувалась. Ні, вона звичайно припускала думку, що може комусь сподобатись, мріяла про часи коли зустріне своє кохання… Але ж не зараз! У світлі останніх подій та наявності хвоста, ця увага була занадто недоречною. Та й дорослий він для неї, мабуть. Йому ж років двадцять, якщо не більше…

— Та я…— почав було хлопець, але Оля його перебила.

— Я справді від’їжджаю і, думаю, зустрітись більше не вийде. Вибач. Дякую за дарунок, – дівчина розвернулась аби відпливти та продумуючи траєкторію, щоб не викликати підозр. Мабуть, краще поплисти вздовж берегу, а там десь за одним з глиняних виступів пірнути й повернутись до моря.

— Шкода… — почулось за спиною. Оля, знизавши плечима, звично пірнула, на мить необережно зблиснувши на сонці хвостом, та попливла геть, намагаючись імітувати звичний свій стиль, та не сильно прискорюватись.

— Оце номер… — пробурмотів спантеличено хлопець, зачудовано проводжаючи їй поглядом.

Оля пливла і саме себе сварила за дурість. Це ж треба за один день двічі «вляпатись»! Ото вже дурепа! Варто щось робити зі своїми людськими звичками, бо так і до біди не довго… Велика тінь, що з’явилась раптово поряд, змусила дівчину інстинктивно сахнулась в сторону. Це виявився здоровенний, близько чотирьох метрів в довжину та двох метрів в ширину, рудий скат з шипом на хвості. Схоже він просто ховався за одним з каменів покритих водоростями і в якийсь момент рвучко виплив. Про цих небезпечних істот Оля частенько чула від Михайловича та однокласників. Подібні хвостаті красені мали дурну славу через свій отруйний шип, що міг бути розміром до сорока сантиметрів. Селом гуляли розповіді про нещасні випадки, причиною яких були удари таких хвостоколів. Відбувалось то головним чином з рибалками в той момент, коли вони звільняли дану рибину з тенет.

Та зараз тенет поряд не було, а скат, рухаючи плавцями як крилами, з гордовитим виглядом проплив повз русалку, не звернувши жодної уваги на нестандартного спостерігача. Оля такій неувазі була лишень рада, бо перевіряти на собі дію отруйного шипа не мала жодного бажання. Хоча і мелькнуло в думках питання: «А як її нове хвостате тіло реагуватиме? Як людське чи якось інакше? Може вона стала більш стійкою до отрут?» Та навіть якщо так, до механічних поранень дівчина не була готова як мінімум морально, бо уколи з дитинства ненавиділа. В молодших класах вчительці на пару з лікарем навіть ганятись за Олею доводилось, аби щеплення зробити.

Задумливо подивившись услід небезпечній істоті русалка, полегшено махнувши хвостом, поплила до мами. Давно вже знову давався взнаки голод та й було бажання похвалитись новими враженнями та знахідками. Про зустріч з Андрієм вона вирішила не казати, аби додатково не хвилювати неньку.