Донька Азраі

Оля пливла на захід. Середземне море продовжувало її захоплювати, попри часом агресивну флору й фауну. Тут повсякчас зустрічались нові незвідані істоти з дивними здібностями та вміннями. Якось, виловлюючи дрібну рибинку на вечерю, Оля наткнулась рукою на якогось довгастого черв’яка з шипами, а через мить намагалась визволитись від липких ниток, які буквально обплели її руку. Паніка, що спочатку її ледь не змусила втратити розум (адже Марти вже поряд нема, а щоб другу таку знайти, потрібно мати за плечима мішок щастя) була поступово подолана. Незвідане створіння забруднило її дуже бридкою гидотою, та на щастя тіло німіти чи боліти не поспішало. Врешті решт русалка просто довго відчищала руку, проте якихось інших наслідків, окрім переляку та бажання лаятись, це знайомство не мало. Пощастило.

Взагалі загальна краса моря компенсувала багато чого. Оля ще досі не звикла до коралових рифів. Рослинність на них дивувала своєю різноманітністю, котра могла сперечатись лише з красою риб, що плавали навколо, та граційністю хижаків. Хижаки тут були якісь чудні. Наприклад акули цілком байдуже плавали навколо рифу вдень, презирливо ігноруючи незліченні зграї риб, та варто було опуститись ночі, як ситуація кардинально змінювалась. Малі яскраві рибки всі ховались, а акули збирались у зграї та здійснювали такий собі похід за обідом, полюючи на всіх, хто необережно висуне носа, чи навіть ворухнеться в доступній площині! Так дивно. А чим вдень вони їм не подобаються? Та відповісти Олі на безліч питань знову було нікому. Де вже ті хвостаті сородичі!?

Був у більшості рифів ще один суттєвий недолік — біля них занадто часто зустрічались люди, й часто з обладнанням для підводного плавання та полювання. Балони, камери, сітки, вудки, гарпуни. Чим красивіший риф — тим більше шансів було побачити біля нього в першу чергу людей. Русалці все частіше доводилось спритно тікати, аби зайвий раз не наражатись на небезпеку.

Вона пливла все далі. Прозора вода й безліч суден, піщані пляжі та кам’янисті береги, косяки риб і зграї дельфінів, акули і скати. Оля пливла орієнтуючись вже не на карту, яку вона загубила разом з медальйоном Аліни, а на дивне відчуття все більш виразного поклику. Азраі шукала вихід із Середземного моря до океану. Їй зустрічалась неймовірна кількість кораблів під найрізноманітнішими стягами. Настільки різними, що в якийсь момент Оля засумнівалась де вона взагалі знаходиться. Греція, Туреччина, Марокко, Єгипет, Англія, Алжир, Лівія, Італія, США. Було враження наче весь світ приплив у Середземне море! Чи вона вже покинула його? Але ні, одного дня дівчина таки знайшла Гібралтарську протоку – чергове суттєве звуження берегів вона таки не пропустила. І саме тут перед маленькою азраі постала дивовижна водяна стіна. Інша вода, яка чомусь не змішувалась з тією, у якій пливла русалка. Водяні шари були розташовані трохи під нахилом один до одного і наче розділені між собою невидимим бар’єром. Оля здивовано завмерла. Обережно простягла руку - кінцівка безперешкодно перетнула кордон, трохи змінивши контури стін, але майже одразу все повернулося до попереднього стану. Вода «за стіною» була трохи прохолодніша. Оля дістала руку, уважно її оглянула і, не вагаючись, стрімко пірнула вперед.

За «стіною було трохи тепліше й вода мала інший смак, менш солоний, проте приємніший. Наче з відтінком якогось аромату, але якого саме, азраі не змогла розібрати. Щось навдивовижу знайоме, але невловиме. Потім Оля помітила, що по різні боки цього дивного кордону не лише вода різна, а й навіть риби різні плавають! Одна невеличка рибка так взагалі курсувала чомусь чітко вздовж кордону на відстані в кілька сантиметрів, проте жодного разу навіть плавцем не торкнулась вод Середземного моря! Водяна еквілібристка! Під зацікавленим поглядом цієї «патрульної» азраі кілька разів пірнула туди-сюди. Відчуття було таке, наче вона запливає у задзеркалля. Дивовижно… Та швидко награвшись з незвичним явищем, Оля нарешті повернулась обличчям до безмежного синього простору. За спиною полишалось Середземне, Мармурове, Чорне, Азовське моря, друзі, сім’я, дитинство, а попереду… Попереду була нескінченна синь. Неймовірний, нескінченний незвіданий світ — Океан. Зараз дівчина всім своїм єством відчувала океан і це було якесь глибинне давнє знання. Ця синь перед нею, це — її світ, її місце, її доля. Те, чого їй так не вистачало, доки вона була людиною. Те, що вабило її до моря все свідоме життя і те, що штовхало її у спину весь цей час.

Згадались розповіді Тамаза про азраі і сам Тамаз. Його задумливо-добрий погляд. Вона вже на нього майже не сердилась, просто дуже бажала побачити, дуже хотіла вірити, що з ним все гаразд. Та навіть це прагнення, губилось на фоні того непереборно-дивовижного відчуття, що вона пливе ДОДОМУ. Вона була впевнена, що там, попереду чекає те прекрасне місто з її снів. Її дім. Справжній, незвіданий, дивовижний. І там вона нарешті знайде своє місце і свій народ. Народ Азраі.

Кінець

Київ 2019 р.

Продовження пригод Олі можна знайти у книзі «Донька азраі. Таємниці Океану»