Донька Азраі

Час стрімко летів. Дівчата росли, їх інтереси та пріоритети змінювались. Якось непомітно Аліна почала віддалятись. Все рідше приходила вдень, все частіше звільнялась пізно ввечері, коли Оля вже не виходила гуляти. Аліна зацікавилась дискотеками, хлопцями, вечірніми гульками, Оля ж все ще залишалась у світі книг та домашніх справ, які були майже нескінченним. У сім’ї Олі мама виконувала роль папи, а старша дитина займалась меншими. Якось так.

Ні, Олю не зачиняли в чотирьох стінах під страхом смерті забороняючи гуляти. Мама її відпускала, та дочка, відвідавши пару разів вечірні «посиденьки» вирішила, що то їй нецікаво. Дівчина їх щиро не розуміла. Не розуміла спілкування, коли співбесідника не видно, коли вся краса природи прихована темрявою, а все спілкування з однолітками зводиться до нудних і найчастіше непристойних тем. Дівчина для себе вирішила, що вона, мабуть, суто денний метелик, а не сіра нічна міль. Щоправда було ще таке цікаве місце як дискотека. Стільки розповідей про неї було, стільки уявлень як то там весело, яка музика… Та вибравшись одного разу з Аліною на дискотеку, Оля розчарувалась та зареклася туди ходити. Це ж були не веселощі, а відверта дурня! Оля у свої п’ятнадцять любила танцювати, за чим і йшла, та її компанія цим майже не займалась. Дівчата весь час бігали з дискозалу на вулицю і назад, крутились перед дзеркалом, вибігали смалити, на когось там дивитись, а під кінець вечора потягли Ольгу пити вино.

Вино Ользі не сподобалось, нормально потанцювати не вийшло, а всі багатозначні погляди дівчат на хлопців і регулярне дурнувате хихотіння відверто дратувало. Дівчина категорично не розуміла як можна було когось розрізнити у світлі самих цигарок, а тим паче пускати бісики! Кому? Незрозумілому силуету з пляшкою вина? Навіщо? Як зрозуміти що він за людина, якщо його навіть не роздивишся? Та у Аліни та її нових подруг таких питань не виникало, вони чудово орієнтувались і насолоджувались ситуацією. Закінчився вечір тим, що Оля, стомившись від такої кількості дурні, пішла додому. І нехай йти самій темними вулицями було лячно, та це, на її думку, було хоч якимось осмисленим дійством.

Наступного ранку у школі Оля з подивом слухала про те, як весело було Аліні та іншим. Якби дівчина не була там особисто, то можливо повірила б, та величезна невідповідність власних вражень та розповідей однолітків надовго відбили бажання брати участь у вечірніх гульках. Або вона не така, або чогось не розуміє. А навіщо ламати себе, підлаштовуватись під усіх, якщо це не приносить, ані користі, ані задоволення? Єдине чому Оля трохи заздрила, так це поїздкам подруги до моря. Хлопці, з якими Аліна тепер все частіше проводила час, їздили на мотоциклах, і катали дівчат на пляж майже щодня. Ольга ж мала таку можливість добре якщо раз на тиждень. Для омріяної поїздки дівчині потрібно було впоратись з усіма завданнями вдома, лише тоді можна було відпроситись у матері і закинувши на багажника старого велосипеду сумку з водою та парою коржів, поїхати на узбережжя. Звичайно в комплекті зі свободою видавався ще мішок завдань як то: купити у рибалок свіжої риби, нарвати трави кроликам, привезти мушлі братику з сестричкою, завезти молоко на реалізацію і т.д.

Та такі щасливі подорожі були, і це вже було чудово. В такі ранки море звично зустрічало Олю рожевими світанковими хмаринками, пронизливими криками чайок, тихим шепотом хвиль та човном місцевого знайомого рибалки, що саме збирався у море.

— Добридень, Олю, тобі кого сьогодні спіймати? — привітно посміхався у сиві пухнасті вуса чоловік.

— Добрий ранок, Борис Михайлович. Нам бичків трохи і когось величенького, бажано без кісток — зазвичай відповідала Оля. Риба зовсім без кісток то звісно мрія, та середнього розміру пеленгас, що траплявся рибалкам, цілком підходив. Смачний і кісток мало.

Чоловік з серйозним виглядом кивав та відпливав, а дівчина лишилась на березі. У неї було достатньо часу до повернення рибалки й вона завжди спочатку ходила пляжем збирати мушлі, потім купалась.

На цьому березі поряд з невеличкими селом, котре майже не відвідували відпочивальники, зранку завжди було тихо. Саме тому Ольга їздила саме сюди. Вона обожнювала вранішнє море і природу. Час коли сонце тільки-тільки виповзло з-за обрію і ще не вибілило небосхил, коли рослини тільки но позбулись роси, а пісок приємно прохолодний. В такі миті вода тепліша за пісок та повітря і в ній можна грітись.

Оля купалась, плавала далеко за рибальські тенета, поверталась і гуляла пляжем. Непомітно для себе вона проходила кілометри вздовж моря від околиці одного села до сусіднього. Безлюдні береги Азовського моря були для неї найчудовішим місцем на землі. Тихий пляж, десь там вдалечині рибацькі човни, маленькі креветки, що бігали по босим дівочих ногах, несміливі маленькі краби, жовтий пісок та руді глиняні кручі прикрашені жорсткими степовими травами, котрі не бояться ані спеки, ані солі. Маленькі равлики, що прикрашали траву як ялинкові прикраси, нахабні чайки, безкрайнє світанкове небо і звичайно - море... Завжди різне. То сліпуче блакитне, то грізно-сіре, то рівне наче дзеркало, то грайливе і прикрашене білими бурунами, то з височенними хижими хвилями, котрі горами несуться до берега, злизуючи пісок та вгризаючись у глину. Таке різне, таке сильне, таке неповторне. В ньому було стільки життя і байдужості, мудрості і пустотливості, стільки всього… Воно було найбільшим, наймудрішим, найтерплячішим та найвірнішим другом для Олі.

Та час прогулянок закінчувався і дівчина незмінно поверталась додому до нескінченної роботи та у зв’язку з цим — вимушеній самотності. І нехай побути дома наодинці вона практично не могла, бо молодші брат і сестра були говірливі як всі діти, та це було не те спілкування, якого прагнула душа. Скоріше постійний фон, під який дівчина навчилась вчитись, читати, думати, мріяти, фантазувати.

З зібраних дарів моря мама навчила Ольгу плести прикраси які багатьом подобались, а іноді й продавались. Навіть Аліна якось випросила одне намисто собі. Звичайно Оля подарувала. Дівчині відчайдушно хотілось повернути минулі часи, коли вони були подругами нерозлийвода, але… Аліні вона зараз була не потрібна, а вимолювати чиюсь увагу Ольга не вважала за можливе. Чомусь подібне їй здавалось неправильним.

Та головними розрадниками дівчини завжди залишались книги. Різні. Пригодницькі, пізнавальні, історичні, фантастичні, наукові, легкі для читання та такі, що вимагали роздумів. І Ольга занурилась в них з головою. Книги заполонили собою весь вільний час. Та й не дуже вільний теж. Вона читала усюди: в полі, в школі, на уроках і на перервах. Відкриваючи книгу дівчина наче переносилась в інший світ і навіть крики учнів, гомін розмов та натовп, її не відволікав. Вона його наче й не чула. З цього стану її міг вивести лише дзвоник на урок. Вчителі ловили незвичну школярку з книгами майже на всіх уроках. Навіть фізрук мав такий досвід. Бідний вчитель ледь не втратив дар мови, коли одна з його улюблених учениць (дякуючи вівцям бігала вона чудово) на відміну від своїх однокласниць використала перерву в волейболі не для обговорення хлопців чи скарг на нормативи, а для читання! Схоже так вчителя фізкультури ще не ображали.

Взагалі вчителі реагували на таке дуже різноманітно. Хтось забирав книги і повертав лише матері разом зі скаргами, хтось повертав після уроку, хтось просто робив зауваження, а хтось не реагував. Історик, наприклад, якось після уроку підійшла, подивилась, що учениця читає і з посмішкою відкоментувала «майже за темою», а фізик взагалі попросив почитати детектив, виявлений під час самостійної роботи.

До десятого класу Оля прочитала майже все, що було в шкільній та сільській бібліотеках. Якось її, коли вона задумливо вивчала полиці з книгами у бібліотеці, побачила Аліна.

— Читала, читала, читала, так, це потрібно повернути в розділ наукової фантастики, о зошит хтось сховав, читала, нудна, читала… — бурмотіла собі під ніс дівчина.

— Оце все читала? — почула вона раптом здивований голос однокласниці, що прийшла повернути якогось підручника, – А навіщо?

— Бо цікаво…

— А-а-а, – подруга дитинства подивилась на неї так, наче в Олі раптом виросли роги й копита і, зверхньо хмикнувши, зникла. Було дивно і сумно побачити, що Аліна її відверто не зрозуміла. Та доганяти щось пояснювати, розповідати, ділитись враженнями не було сенсу. Ольга не намагалась нав’язувати людям свою думку, але і підлаштовуватись під інших не бажала. Взагалі реальний світ був для дівчини довгим, нудним і якимось чужим сном, бо особисто її реальність жила в книгах. Адже там світ отримував тисячі різних відтінків, емоцій, подій, пригод і взагалі лише там прожитий час отримував якийсь сенс. Коли Ольга була з книгою – посувалась на дальній план робота, бідність, нерозуміючі погляди однолітків, втома і гостра невідповідність особистих відчуттів та думки натовпу, що її оточував.

Однокласники цуралися Олі. Вона спантеличувала їх своєї поведінкою, інтересами та навіть манерою розмови. В її реченнях нерідко проскакували запозичені з книг терміни та вислови, змушуючи однолітків іноді сторопіло кліпати очима, адже деякі реально не розуміли, що вона говорила. Щоправда, далеко не всі здатні були це визнати, більшість імітувало ду-уже розумний вигляд й миттєво намагались змінити тему чи взагалі щезнути. Ольга чим далі, тим більше почувалась випадковою людиною у цьому класі, школі, селі, країні, а можливо в цьому часі чи світі.

Йшов час і якось дівчина з’ясувала, що люди до всього звикають. Одного дня Оля, тихенько сидячи з книгою на задній парті, отримала легкий шок від почутого діалогу. Вчитель саме вийшла, в класі був повний хаос, бо кожен займався чим хотів, а до деяких однокласників взагалі завітали чиїсь знайомі, котрі вже закінчили школу. Один з «гостей» деякий час вертів головою, а потім спитав однокласницю Олі.

— А що ото робить дівчина на останній парті?

— Читає, – знизала плечима його співрозмовниця і повернулась до попередньої теми. Ольга мимоволі посміхнулась спантеличеному вигляду хлопця та спокою однокласниці. Та продовжені розмови її добило.

— А що вона читає?

— Книгу.

— А… навіщо?

— Ну подобається їй читати книги, — вже роздратовано відмахнулась школярка, від смішних питань.

Оля ледь не розсміялась уголос від шокованого вигляду хлопця, котрого незрозуміло що більше вразило – дівчина котра читає книгу, бо їй подобається, чи спокійне відношення до цього інших. Це ж треба! Вона виявляється настільки всім замилила очі, що навіть її непробивні однокласники змирились з фактом, що комусь може подобатись читати. Це вже прогрес. Виявляється, Ольгу вже сприймали як нонсенс, проте звичний, майже рідний. Книги більше не вибивали з рук, не ховали, не рвали. А одного разу, коли дівчина тиждень читала серію детективів Джеймса Чейза з однаковими обкладинками, так взагалі почали турбуватись, що то трапилось, що Оля з однією книгою так довго ходить.

В якийсь момент дівчина раптом з подивом зрозуміла, що її не просто не помічають, як було раніше, а … поважають! І чомусь особливо хлопці. Вона цілком могла щось попросити у них, не отримавши у відповідь брудні жарти чи знущання, як всі інші дівчата. Могла заспокоїти головних забіяк одним спокійно-питальним поглядом. Її припинили висміювати і почали обходитись з дивачкою часом краще аніж з негласною королевою класу. Що було причиною – її наївність (всі брудні жарти викликали більше питань, аніж образ) чи відсутність приводу (плітки в селі могли розказати лише про її роботу), чи прийнята як аксіома несхожість, дівчина так і не розібралась. Можливо все разом. В будь-якому випадку такий стан речей її влаштовував. Щоправда, трохи псувало райдужну картину відношення до Олі дівчат, особливо найактивніших та досвідченіших у вечірніх гульках, та це було вже не критично.

Вчителі ж ставились до дівчини з обережністю, адже учениця могла написати контрольну як на п’ять, так і на двійку, вирішити завдання блискуче чи побити всі рекорди по маячні, написати чудову розповідь, чи переповнений помилками диктант. Насправді все напрочуд сильно залежало від того, був у Олі час вивчити предмет чи ні, сконцентрувалась вона на контрольній, чи подумки все ще ганялась за персонажами чергової книги.

Почався останній рік навчання в школі. Однокласники активно обговорювали плани на випускний, вже сумували що розлучаться. Оля ж слухаючи ці балачки, не могла сказати, що її хвилює закінчення шкільного життя. Це явно було не те, про що вона буде з тугою згадувати. Вона мріяла вступити до ВИШу і поїхати з цього села, цих людей і забути все як довгий і не найприємніший сон. Повинне ж бути десь інше життя? Більш насичене змістом і подіями, інші люди - з якими цікаво спілкуватись, від яких можна дізнатись щось нове, а не спантеличувати назвою рослини повз яку вони ходять роками, чи птаха, що цвірінькає над головою цілими днями! Про щось складніше навіть згадувати не варто.

Прийшла зима, щедро насипавши снігу та завиваючи хуртовинами. Вікна Оліного дому прикрасили ажурні сніжинки, а в залі була встановлена пухнаста зелена сосна, та й сам будинок був старанно обвішаний новорічним дощиком, гірляндами, саморобними паперовими прикрасами. Передчуття свята та зимового дива значно покращувало настрій, не зважаючи на снігові замети, періодичне відключення світла, домашню роботу та інші дрібниці.

Вже тиждень кожен ранок Олі починався з розчищення доріжок у дворі, потім була звична роль «конячки», доки дівчина на санчатах везла молодшого братика до садочка, а сестру супроводжувала до школи. Поки доходили до садочка, «гарні» були всі: як Тарасик, виваляний у снігу з метою покращення практики триматись на санчатах, так і молодша сестра Юля, що старанно «випрошувала» сніжки критичними зауваженнями та коментарями. Саму Ольгу теж звичайно ця доля не оминала, бо ухилитись від двох кручених чортенят, то завдання нелегке. І той факт, що вона старша, зовсім не допомагав.

Обтрушуючись та обіцяючи молодшій сестрі «чудову» дорогу додому, Оля зайшла у гардероб для старших класів.

— Привіт, Олю, — ковзнула байдужим поглядом по школярці сусідка.

— Привіт, Наталко, — кивнула Оля. Віднедавна у шкільній роздягальні з’явилась «гардеробниця», на посаду якої взяли Оліну сусідку, котра буквально минулого року закінчила школу. Казали причиною такого нововведення були крадіжки. Так це чи не так, Оля не дуже цікавилась, бо їй самій крадіжка одягу чи чогось із кишень, точно не загрожувала. На фоні яскравих шуб та сучасних шкіряних курток однолітків, її скромна старенька курточка не могла вважатись вартою уваги, а зайвих грошей, котрі можна було забути, у дівчини взагалі ніколи не було. Навіть хліб та молоко, котрі регулярно носила додому Оля, видавали у колгоспному магазині за талонами. Проте, завдяки змінам, роздягальня стала більш веселим місцем, адже тепер серед верхнього одягу школярів завжди сиділа Наталка із ввімкнутим магнітофоном та великим набором лаків для нігтів.

— О, Натаха, ти знову покрасилась! — залетів у приміщення однокласник Олі, закидаючи куртку «сторожу» на стіл, всідаючись поряд та мимохідь обнімаючи гардеробницю.

— Так давно вже. Бачиш який ти неуважний, — соромливо опустивши очі, відповіла дівчина, забираючи куртку хлопця та чіпляючи на вішак. Поведінка сусідки вкотре змусила Олю здивуватись. Наче доросла людина, а так «розтікається талим снігом» перед хлопцями. Чи то вона «чоловіка своєї мрії» у Сергієві побачила? Ото вже сумнівна мрія! В нього ж, одні жарти та пустощі в голові. Одне учорашнє «вбивство» розеток» у кабінеті фізики чого варте! Та Наталка схоже думала інакше, адже розвішування одягу, як і обійми зі школярами, до її обов’язків не входило.

— Та ви, дівчата, фарбуєтесь сім раз на тиждень! За вами ж не встигнеш! Це он лишень Оля як була білобрисою з першого класу, так і полишилась, лише кіски довші стали. А в тебе я вже й не знаю який натуральний колір, – засміявся Сергій та, насвистуючи, вийшов. Оля тихенько вислизнула за ним, відчуваючи невдоволений погляд сусідки. Ну от, як завжди… Хіба ж вона винна, що жалкує часу на спотворення власної зовнішності, а тим паче на таке кардинальне, як перефарбування волосся? Тож повна дурня ще й шкідлива. Як взагалі Наталчине волосся витримує такі знущання? Сергій же правий, сусідка мабуть, вже всі відтінки перепробувала на власній макітрі. Незрозуміло тільки навіщо. На відміну від хлопця, Оля точно пам’ятала, яке було рідне волосся сусідки: каштанове, з теплим золотим відблиском, хвилясте і дуже густе. І оту красу вона перетворила на куцу білу мочалку! Де логіка?

Зайшовши до класу, Оля як завжди всілась на останню парту. Та її звичну самотність сьогодні вирішили порушити. Поряд плюхнувся Сергій.

— З якого це дива ти тут намалювався? — стримано поцікавилась Оля у однокласника, що з діловим виглядом поклав на парту аж цілу кулькову ручку. Носити книги він не натруджувався вже роки три.

— Так зараз же контрольна з алгебри! – радісно повідомив хлопець.

— А я тут до чого? Он Аня є, – кивнула Оля в бік відмінниці та майбутньої медалістки, у котрої зазвичай всі подібні кадри старанно списували, – я в цій темі взагалі дуб-дубом, добре якщо на трояк щось наплету, – щиро здивувалась дівчина.

— Не прибідняйся. Ти четвірку точно отримаєш, а мені й трояка вистачить, — ти ж мені допоможеш? — наївно-нещасні оченята невиправного бешкетника не справляли на дівчину потрібного враження, хіба що веселили. Та проблема була і її потрібно було вирішити з найменшими втратами.

— Тільки після того, як все своє вирішу, і я не певна, що то мені під силу, – закотила очі Оля, розуміючи що вигнати зі своєї парти цього крученика не зможе, а якщо не окреслити межі – заважатиме старанно. Що, що, а наполегливості в Сергія було достатньо.

— Чудово! — хлопець радісно усміхнувся і безтурботно почимчикував до друзів, полишивши «шкільне приладдя» на її парті. Дівчина лишень хмикнула. Унікальні в неї однокласники – згадуючи про наявність «відлюдкуватої мешканки гальорки», лише за необхідності, чомусь зазвичай впевнені у здібностях Олі набагато більше, аніж сама дівчина. Чого варто ігрова олімпіада, яку нещодавно влаштовував історик. Вчитель розділив клас на три команди, за кількістю рядів та парт, і ставив питання. Одне питання — один бал ряду. За результатами обіцяв оцінку в чверті. Відповідати міг хто завгодно з ряду. За бажанням. Оля якоїсь миті відволіклась, а, піднявши погляд, вражено зрозуміла, що весь ряд повернувся до останньої парти й чекає її відповіді. Десятеро однокласників чекали, що за них всіх відповість «тиха миша з гальорки»! Прийшлось перепитувати питання та відповідати. І хоч би хто здивувався! В шоці була лишень Оля!

Та варто визнати, з часом роль «білої ворони» Олю перестала пригнічувати. Це був занадто постійний стан. Що поробиш, якщо не лише поведінка, а й навіть зачіска її була таким собі викликом стандартам. На фоні одноліток, котрі масово надавали перевагу модним стрижкам, Ольга старанно відрощувала косу, яка виглядала не менш примітно, аніж її власниця. Та дівчина з раннього дитинства обожнювала довге волосся, і щиро не розуміла як його можна добровільно змінити на коротенький хвостик, чи взагалі стрижку. Жертвувати дитячою мрією, аби «вписатись у рамки»? Навіщо, якщо вона все одно з тих «рамок» випадає на кожному кроці? Данина моді, то така дурість, якщо це не відповідає власним смакам.

Взагалі з часом виявилось, що бути не такою як усі, то досить зручно. Оля мала більше свободи. Могла вдягти коротку спідницю, не отримуючи при цьому вульгарних натяків чи дзеркальце під ноги, могла спізнитись урок, не наразившись на коментарі вчителя «на дискотеках менше гуляти потрібно», могла спокійно пройти вузьким шкільним коридором, не втрапивши на засідку хлопців, з наміром обмацати та потім старанно прокоментувати «технічні характеристики». Навколо Олі наче сформувався якийсь бар’єр, і що то було – відчуження чи повага, було не важливо. Воно працювало на користь Олі, а тому цілком її влаштовувало.

Святкування нового, 2000 року проходило весело. Їх сім’я скооперувалась з сусідами де також було двоє дівчаток. Дім «ходив на вухах»: сміх, жарти, смаколики, розіграші. Після шампанського та північного бою годинника почались банкет, веселощі, а також новорічні гадання. З жартами та вересками всі присутні, включаючи дітей, написали найрізноманітніші побажання і склали у відібрану заради такого випадку шапку у кішки (спала їх кішка виключно на старому хутряному головному уборі). Потім всі тягли наосліп аркуші, намагаючись відгадати, що кого чекатиме наступного року.

Ольга розгорнула своє новорічне пророцтво. На синьому шматку папера дитячим почерком було написано «Скарби підводного царства». Дівчина іронічно хмикнула. Мда, пророцтво чудове, а головне до реальності ж має ну просто пряме відношення! Хіба що влітку на пляжі пощастить знайти якусь незвичну мушлю. Ех, оце б зустріти справжню ворожку з картами Таро, про котрі вона нещодавно читала в одній з книг, і почути реальне пророцтво… Іноді так цікаво дізнатись, що ж буде далі. Ну не може ж все життя складатись з роботи та таких рідких радощів! Чи може?

— Що цікавого трапилось? — підійшла до Олі мама.

— Та от, рік обіцяє скарби в підводному царстві. Мабуть, перетворюсь на русалку й буду як в мультику топити кораблі, гойдатись на якорях і збирати золото скринями, – фиркнула дочка і проспівала частину відомої пісеньки, - «Полишайся, хлопчик, з нами — будеш нашим королем…»

— Ні, не варто як в тому мультику. Там русалка занадто губата, такою тільки дітей лякати, — посміхнулась мама. — А пророцтво гарне. Скарби вони і в Африці скарби, навіть якщо то просто символ.

— Буду сподіватись, — посміхнулась Ольга і тут же підплигнула – позаду в її довгу світлу косу намагалась сестричка сховати цукерку, а до неї тут же тягся братик, стараючись зняти шоколадне щастя разом з волоссям старшої сестри, — Відставити! Новорічна ялинка стоїть в іншій кімнаті! — намагалась грізно скомандувати Оля, та дітлахи її зовсім не злякались, а миттєво зі сміхом втекли, щоправда, прихопивши зі столу і «законну» шоколадку старшої сестри.

— Куди? От зараз як спіймаю! — кинулась на порятунок свого десерту дівчина. Шоколад для них був дорогим задоволенням і просто так віддавати його вона не збиралась. Тим паче, що мама купила кожному по плитці.

2.2.

До кінця випускного класу Оля, з не меншим ніж вчителя подивом, зрозуміла, що при своєму не занадто старанному навчанні в неї може цілком бути табель відмінниці! І це при тому, що вона регулярно протягом навчального року в кінці кожної чверті бігала «латала дірки» в табелі, бо хоч з якогось предмета обов’язково норовила вискочити трійка. І кожного разу це міг бути інший предмет! А трійки її мама не поважала і Ольгу привчила що: «трійошник - це несерйозно».

Взагалі навчання дівчині давалось легко, от тільки на нього потрібен був час, якого за домашніми клопотами хронічно не вистачало, а ще ж було бажання і відпочити. Оля навіть до екзаменів готувалась з сапою на полі, а час на прогулянку до моря отримала такими хитрими шляхами та «відкупним» у вигляді додатково зробленої роботи в прискореному режимі, що навіть сама собі здивувалась.

Вибравшись у першу цього літа «позапланову-бонусну» за зданий на відмінно екзамен, поїздку, дівчина радісно мчала велосипедом до моря. На все про все в неї було кілька годин, і до 10 ранку потрібно було повернутись додому, бо там ще консультація перед іншим екзаменом в школі, а потім город і… Як завжди довгий перелік «щастя». Але ж зараз не було ще й п’ятої ранку! Червневе сонце, що тільки-тільки виповзало з-за обрію, підфарбовувало все в ніжно-рожевий колір, квітучий степ розкинувся в обидва боки від дороги різнобарвним килимом, а у небі високо-високо співав жайворонок. Таки життя чудова штука! І зовсім не важливо, що любов Ольги до природи і моря, особливо в такий ранній час, не зрозуміє ніхто з її знайомих одноліток. Головне — її розуміло море.

Узбережжя зустріло дівчину цвітом степових маків на глиняних схилах і шепотом хвиль. Був майже повний штиль і рибалок біля її улюбленого пляжу не було. За зиму дуже розмило берег, полишивши від широкого минулорічного піщаного пляжу лише вузеньку смугу, а великий камінь, котрий невідомо коли і як потрапив у ці краї, взагалі тепер опинився далеко у воді. А того ж року був майже на пляжі! Та чи багато простору потрібно одній дівчині? Полишивши велосипеда та речі, Ольга легко скинула шорти та майку, зняла резинку з коси, аби довге волосся не плуталось у воді, і з розгону забігла в море. Яка краса! Вода через штиль була напрочуд прозора, а в її товщі раз за разом мелькали сріблясті мальки, та дрібні медузи.

Наплававшись до приємної втоми, дівчина забралась на камінь, що виступав з води. Ранкове сонечко ще не нагріло граніт, проте з цього постаменту відкривався чудовий вид на підводний світ. Боки каменю обросли водоростями, навколо яких вирувало життя, за яким з цікавістю і спостерігала дівчина. Розпущені світлі коси частково були у воді, котра легенько погойдувала світлі пасма, на які з цікавістю поглядали морські жителі.

— О, Саня, дивись — русалка! Я ж казав потрібно цим шляхом йти. Перший улов нам забезпечений! — почулись раптом голоси. Ольга озирнулась і помітила як до води чимчикують двоє хлопців з гумовим човном та вудками. Шорти, футболки, захист від сонця на головах. Обличчя одного з них їй здалось віддалено знайомим.

— Ні, Андрію, ця на улов не піде. Це місцева прикраса, за яку Михайлович голову відкрутить і скаже так і було, – голоси юнаків далеко розносились над пустим пляжем і водою.

— Чого то раптом? — явно зацікавився його друг.

— Бо то його улюблениця. Каже як прийде до нього за рибою, так улов в тричі більший ніж зазвичай, — мовив Саня, під настороженим поглядом дівчини. Ольга впізнала хлопця, що випустився з їх школи минулого року, та сказати, що зраділа компанії було б сильним перебільшенням. Дівчина полюбляла самотність, а ще чула, що найстрашніший звір в безлюдному місці це людина, та перевіряти правильність цього твердження не воліла. Хоча, варто визнати, такі цікаві відгуки про себе чула вперше.

— Навіть так? То може її до нас у човен взяти, покатати? І дівчині приємно і нам риба? Гей, красуне, попливли з нами? – помахав їй рукою засмаглий хлопець. Ольга знизавши плечима відвернулась. Жодного бажання лізти в човен та ще й з невідомо з ким не було.

Говірливий юнак тим часом полишив речі й кудись пішов, а через деякий час рибалки вже гребли до дівчини.

— Красуне, вибачай, якщо завадили. Ось, це вам, – протягнув, коли човен наблизився, незнайомець засмученій дівчині букетик яскраво-червоних польових маків.

— Дякую, – щиро здивувалась Оля. Це було…неочікувано. Якось квіти їй, навіть ось так просто, жартома ніхто не дарував. Не брати ж до уваги рідного дідуся і обов’язковий дарунок однокласників на 8 березня? Але зараз їй квіти приніс симпатичний засмаглий кароокий хлопець з русявим волоссям, що смішно стирчало з під старого бриля.

— Може сплаваєте з нами? Бо я рибалка так собі, а похвалитись перед тіткою уловом хочеться. Он заради такого навіть вдосвіта прокинувся! – з напрочуд приємною посмішкою попросив він.

— Ні, дякую. Я не люблю човни, — Ольга ніяково повела плечима. Роздратування за порушену самотність потроху минало.

— Я теж, але плавати без човна з вудкою та відром, то геть незручно. Риба ж розгубиться на що ловитись! – розсміявся він, викликавши усмішку й у Олі. — Припливайте до нас самотужки. Тільки обережно, на гачок не втрапте. А то ще й справді голову відкрутять, а вона мені якось дорога, – хлопець щиро посміхнувся під спантеличеним поглядом друга і старанно повеслував далі від берега. Схоже він здивував не лише її.

Взагалі Ольга звикла, що залицятись, розсипаючись компліментами, щоправда, найчастіше з вульгарними натяками, можуть до всіх окрім неї. Саня, напарник цього незнайомця, цю традицію чудово знав, та схоже на чужинців її «недоторканість» не розповсюджувалась. Чи він просто був іншим? Цікаво.

Рибалки поплили далі, а Ольга сиділа і зачудовано дивилась на букетик, такий красивий, ніжний. Михайлович каже вона приносить вдачу у рибній ловлі? Хм, він звичайно дядько з гумором і казкар ще той, та чому б не сплавати? Та й хлопець цікавий, ні непристойних натяків, ні притаманної більшості знайомих однолітків нецензурщини. І так зворушливо просив. Поклавши квіти так, аби вони були трохи у воді, але хвилі до них не діставали, Оля азартно попливла за рибалками.

— О, ти до нас справді припливла! — зрадів і одночасно здивувався ввічливий хлопець, помітивши дівчину. — А не боїшся так далеко запливати? Берег же ледь видно.

— Нормально. Якщо що, у вас човен є, — хмикнула дівчина. Насправді хлопці були не так вже й далеко, принаймні за її мірками. Пірнувши вона попливла далі, одночасно намагаючись для себе скласти уявлення про незнайомця. Приємний, не місцевий, культурний і якийсь позитивний. Незвичне поєднання.

Сонце вже доволі високо піднялось коли дівчина з розчаруванням згадала, що пора додому — викроєний на відпочинок час стрімко закінчувався. Зробивши коло, вона попливла до берега.

— Русалка, як тебе хоч звати? — крикнув незнайомець їй навздогін.

— У друга спитай, — відповіла Ольга в черговий раз пірнувши. Виринула вона вже далеко і не чула про що розмовляли хлопці. Захопивши букет та зібравши речі дівчина направилась додому. Літнє сонечко все сильніше припікало, а попереду було десять кілометрів на велосипеді, город, вівці та далі за списком.

2.3.

Наступного разу з ввічливим хлопцем вона зустрілась через два тижні. Велика компанія молоді облаштувалась на її улюбленому пляжі і Ольга, з тугою подивившись на цей натовп, проїхала далі.

— О, наша недотрога поїхала, — почувся голос однієї з її однокласниць.

— Та вона не недотрога, просто недорозвинута. Олька ж взагалі не в курсі чим з хлопцями займатись можна. Навіть якщо їй скажуть — «ляж та розсунь ноги», вирішить, що то фізкультура — піддакнула їй інша. — Тупа, що з неї взяти.

— Алінка, а ти ж колись з нею шарилась? — спитав ще хтось.

— Я? Так то коли було? Я тоді ще пішки під стіл ходила, – почула Оля до болю знайомий голос та сумно посміхнулась. От цікаво, чому варто комусь одному почати поливати брудом щось відмінне від звичного і більшість з радістю приєднується? Вони від цього краще почуваються? Чи просто так прикривають свій страх опинитись одному проти всіх? Але що в тому страшного?

— За що ви так до дівчини? — на подив Олі, на її захист став ледь знайомий односелець.

— Вася, не жени. Ти що цю боронити будеш?

— Це ти не жени. Що вона тобі зробила?

— Ну нічого…

— От і не чіпай її, пий давай вино, не переводь продукт.

Ольга вкотре відмітила, що хлопці до неї ставляться краще дівчат, особливо від тих, котрі живуть дискотеками. Чим вона їх так дратує?

Зрозумівши, що сьогодні тут нормально не відпочине, Ольга звернула на ґрунтову дорогу, котра вела геть від моря, петляючи степом. Шкода, що вранці не вийшло вирватись, після обіду вже зовсім не те. День видався напрочуд гарний і на пляж вибралось дуже багато людей, а самотня дівчина чомусь завжди викликає цікавість. Схоже спокійно поплавати їй просто не дадуть, а мандрувати кудись далеко узбережжям, в пошуках вільної місцини, часу не було.

— Зачекай, русалка, — Оля здивовано озирнулась. Їй напереріз, вискочив той хлопець, що нещодавно дарував квіти. Здається його звуть Андрій. Це ж треба, а вона його і не помітила. Усвідомлення того, що всі уїдливі коментарі дівчат чув і він, було неприємним. А втім, не звикати.

— Привіт. Знову спішиш на рибну ловлю? – пригальмувала Оля, не поспішаючи зупинятись.

— Ні. Хотів подякувати, — хлопець схопив рукою велосипед за багажник, остаточно зупиняючи сталевого коня дівчини, вгадавши, що вона не планує особливо затримуватись. Він був правий, розмовляти під прицілом не найдобріших поглядів Оля не любила.

— За що? — здивувалась вона, спираючись однією ногою для рівноваги, та насторожено дивлячись на співрозмовника.

— Риби ж і правда ми тоді наловили багато. Саньок був у шоці.

— Не приколюйся, — відмахнулась Ольга.

— Та правду кажу. Хочеш Саню як свідка покличу?

— Не варто… Я тут точно ні до чого. Там просто рибне місце, — усміхнулась дівчина.

— Хто знає. Ти далеко йдеш? Може до нашої компанії приєднаєшся?

— Щось мені підказує, що не всі зрадіють такій перспективі, — іронічно хмикнула Ольга.

— Та хто їх питатиме, — легковажно відмахнувся хлопець. Дівчина уважніше придивилась до жартівника. Вміння і сміливість протиставити свою думку натовпу вона цінувала, бо знала, що так вміє далеко не кожен.

— Андрій, йди-но сюди, ми вже вино розлили, — почулось з-за схилу. Ольга кинула погляд за спину співрозмовника і мимоволі скривилась. П’яна шумна компанія … Ні, навіть заради цього цікавого хлопця, вона туди не піде. Гарного відпочинку точно не вийде. Не любила вона випивку. Просто не розуміла її призначення, а п’яних так взагалі на дух не переносила.

— Ні, дякую, не люблю створювати дискомфорт чи пристосовуватись до нього. Та й часу в мене немає. – покривила душею дівчина.

— Та все буде нормально. От побачиш.

— Вибач, я поспішаю.

— Ти ж лишень приїхала, — здивувався хлопець, на мить відпустивши велосипеда.

— Просто проїжджала повз, — викрутилась Оля, миттєво скориставшись можливістю накивати п’ятами, а точніше педалями.

Хлопець полишився на дорозі уважно дивлячись їй в спину, тож Ольга бажала якнайшвидше ретируватися. Було дивне відчуття, наче він своїм поглядом дірку випалить в спині. І навіщо він за нею пішов? Он же поряд Маша, Наташка – місцеві зірки. А ще Аліна, за якою зараз схоже впадають геть усі. Однокласниці їй кістки перемивають так ретельно, що навіть до Олі чутки дійшли, попри повне невміння бути в курсі новин села. Щоправда, закоханих хлопців й заздрість дівчат можна зрозуміти — Аліна була дійсно вродлива. Висока, засмагла, з фантастичною фігурою, довгими ногами, довгим хвилястим темно-каштановим волоссям, карими, майже чорними очима, прикрашеними чорними довгими віями. Та з неї, особливо якщо змити кілограм косметики, портрети можна було писати! В цій дівчині відчувалась якась сила, дика, хижа граційність і виклик. Не дивно, що хлопці від неї втрачають голову. Андрій просто не міг на фоні такої красуні зацікавитись непримітною Олею. То навіщо наздоганяв?