Донька Азраі

Прийшла до тями Оля під рівномірне дзижчання якогось човна. В перший момент дівчину охопила паніка — невже знову знайшли? Невже не вдалось втекти? Та прислухавшись, вона зрозуміла — це інше судно (як звучить човен Івана вона тепер довіку пам’ятатиме). Схоже, недалеко вийшли на промисел звичайні рибалки, тож єдине, що їй зараз загрожує — це залишки тенет та мазуту. Хоча й це сумнівне щастя.

Русалка втомлено прикрила очі, потім знову відкрила, обережно ворухнулась — голова відгукнулась калейдоскопом болю, хвіст, руки, спина, плечі — не краще. Оглянувши себе, вона з’ясувала, що вся в синцях, фігурних крововиливах, подряпинах і порізах. «Краса»… Деякі рани виглядали досить загрозливо, схоже збирались загноїтись, а з під луски місцями виділялася сукровиця з неприємним запахом. Потрібен лікар… От тільки де ж його візьмеш? Одна надія - на йодовмісну солону воду та приховані резерви організму азраі. Слабка надія, судячи з самопочуття… Оля втомлено закрила очі провалюючись у небуття.

Кілька днів дівчина відлежувалась, ледь рухаючись і, попри відсутність апетиту, економно харчуючись старими запасами (як виявляється добре бути завбачливою та забудькуватою). Та їжа швидко скінчилась і дівчина з тугою зрозуміла, що схоже їй світить смерть якщо не від ран, то від голоду, бо сил виплисти кудись на пошуки їжі просто не було. Вона навіть піднятись не могла – запаморочення, нудота і біль миттєво вкладали її знову на м’які водорості. Нещасна вже майже попрощалась з життям, як одного дня до неї долинули знайомі, характерні для афалін свисти з дрібним клацанням. Давно вона їх не чула, проте сил визирнути, подивитись востаннє на розумних створінь не було. Вона лише відсторонено слухала, сумно посміхаючись. Та через мить один з дельфінів завітав до неї. Істота уважно подивилась на дівчину, щось просвистіла і… поклала на камінь поряд з русалкою два оглушених, зі слідами зубів оселедці. Оля вражено підняла погляд на гостя.

— Дякую.

Дельфін радісно щось просвистів і почав ретельно оглядати азраі. Наче лікар у поліклініці. Русалка здивовано дивилась на візитера, вгризаючись в рибину — виявляється, вона була дуже голодна. Смачно… Лікар-дельфін — це дивно, проте набагато краще, аніж нічого.

Тим часом цікавий гість витратив кілька хвилин на оцінку стану пацієнтки і виплив, а через деякий час повернувся, принісши в пащеці якусь буру рослину з широким листям. Дівчина задумливо подивилась на дарунок. Дельфін поклав рослину на одну з ран на хвості, обережно посунув носом і уважно подивився на дівчину наче кажучи : «ну, і що ти собі думаєш? Я вже все за тебе зробив, тобі лишилось лише трохи пом’яти це та прикласти до рани. Руки ж є в наявності.»

Оля, спантеличена власним розширеним трактуванням чийогось погляду, слухняно пом’яла водорості 1 приклала до найбільшої рани, тієї, де замість луски була пошматована страшна поверхня, вкрита білим слизом. Рослина була прохолодна й почала трохи пекти. Це нагадувало дію перекису водню.

«Лікар» плавав за водоростями ще кілька разів, доки русалка в них ледь чи не вся замоталась. Вийшла така собі зелененька хвостата мумія. Нагодовану та втомлену від рухів дівчину почало хилити у сон, і, вдячно провівши рукою по пружній спині свого доброго чарівника, Оля непомітно для себе заснула.

Дельфін годував русалку, приносив нові водорості кілька днів, можливо тижнів. Іноді то були одні рослини, іноді інші. Ольга втратила відлік часу. Її життя поділялось на відрізки від одного візиту неочікуваного благодійника, до іншого. Вона прокидалась під переливчасті свисти дельфіна, котрий нею опікувався як рідна матуся, з’їдала доставлену рибу, змінювала рослинні пов’язки, і знову засинала. Здається її організм, повіривши у наявність медичного догляду, радісно перейшов у режим «спати і одужувати». Гірше точно не ставало. А одного разу прокинувшись вранці, Оля з подивом зрозуміла, що має достатньо сил не лише з’їсти принесену скумбрію, а й навіть вибратись назовні.

Обережно випливши, Оля одразу наткнулась поглядом на страшну залізяку, котра була гирею на її хвості. Це нагадування здійняло в душі таку бурю емоцій, що дівчина незчулась, як вже намагалась відтягти якнайдалі кляту штукенцію. Та залізяка виявилась на подив важкою, азраі не могла її навіть зрушити з місця, лише хитала. Як вона її сама примудрилась перекинути за борт? Звідки сили взяла? І це ж у воді все легше…

Поряд з русалкою раптом з’явився дельфін і, втиснувшись між нею та «гирею», обурено подивився на свою пацієнтку: «я тут її лікую-лікую, а вона за всіляку бридоту хапається!». Оля покаянно підняла руки й попливла в інший бік, намагаючись відволіктись, розім’ятись та оцінити, як власне почувається. Була слабкість, тіло відлунювало болем на кожен рух, проте все ж вона вже ближче була до живої, аніж до мертвої.

Хвостатий лікар провів дівчину підозрілим поглядом, повернувся до «гирьки» і почав її штовхати до урвища. Зробивши два кола навколо свого дому, Оля побачила як ненависна їй залізяка плавно падає у темряву прірви, а за її рухом спостерігає задоволена мордочка афаліни.

— Дякую, — Переповнена вдячністю дівчина підпливла до дельфіна. — Дякую за все…

Дельфін щось проклацав пару разів, видав тихий свист і поплив геть, на прощання щось ще сказавши. Здавалось наче він чимось трохи розчарований, та в цілому задоволений виконаною роботою. Ольга дивилась як зникає її рятівник в синій далечині, шалено жалкуючи, що не розуміє цю дивовижну істоту і відчуваючи якусь неправильність ситуації. Щось було не так. Щось вона випускала з уваги…

Більше дельфін не повертався, та дівчина доволі швидко одужувала і вже могла знайти їжу сама. Через деякий час вона вже могла плавати з хіба що з трохи меншою вправністю і швидкістю ніж раніше. Полишились невеличкі рубці на хвості, руках, та то вже були дрібниці.

Оля мала багато часу на роздуми, тож прийшла до логічного рішення покинути це «добре море». Ситуація недвозначно натякає, що пора рухатись далі, якомога далі від усіх охочих її спіймати й одночасно на пошуки народу азраі. А ще варто розібратись з власними здібностями. Бо це ж схоже вона щось зробила з тими людьми на кораблі. Так, з дуже поганими людьми, але ж Оля не знає, що саме зробила і як. Потрібно це зрозуміти, дізнатись, аби комусь випадково не зашкодити. А допомогти з цим могли лише азраі. Тож це означає, що потрібно шукати цей хвостатий народ, якщо вже вони самі цим питанням не переймаються. І взагалі, хто придумав цю дурню з трьома роками в морі для новеньких? А інструктора полишити? А навчити? Та якби вона не зустріла Тамаза, то й половини елементарних речей би не знала! І це незважаючи на те, що Тамаз їй про морський народ так майже нічого й не розповів! Так не правильно! Якби не цей добрий дельфін – вона б просто склеїла свої новенькі ласти та й по всьому!

Повертатись до узбережжя Криму Оля більше не ризикувала. Роздивляючись свою заламіновану карту світу вона намагалась зорієнтуватись як потрапити до океану, в якому за словами Тамаза живуть азраі. Карта порадувала її наявністю проходу між Чорним, Мармуровим, та Середземним морями, а там і до океану наче є вихід. Вже непогано. Та одна справа розглядати карту, а інша – орієнтуватись на місці. Проблеми масштабу нікуди не поділись, та й карти підводної частини моря ніхто не надав. Тож, крути не крути, а доведеться плисти орієнтуючись на здоровий, глузд, везіння і своєрідну ехолокацію русалки. А, ще вона колись читала, що Середземне море солоніше за Чорне. Варто й це врахувати. Ох вже ця дивна пам'ять! Оля чомусь весь час стикалась з тим, що в цілому вона наче щось знає, а починає розбиратись детально – майже чистий аркуш!

Отож, орієнтуючись по карті дівчина неквапливо попливла на захід. Тіло ще іноді нило від енергійних рухів, хоча рани вже майже очистились, являючи світу молоду шкіру чи луску, в залежності від місця розташування травми.

Через кілька днів дівчина відчула, що вода стала солоніша, а ще через деякий час знайшла вхід до протоки, що мала вивести її з Чорного моря. Величезної, дуже довгої, вузької протоки, котру можна було помітити й уночі, орієнтуючись на дражливий звук човнів. Їх тут було дуже багато. Купа суден різного калібру курсувала в обидва боки майже безперервно. Таке зібрання не пропустиш.

Протока навіювала відчуття пастки. Після морської безмежності цей відносно невеликий простір з купою морського транспорту, мостів, містом вздовж обох берегів, викликав у русалки паніку. Та страх вона змогла перебороти і старанно заховати подалі. А от що дівчину справді шокувало, так це — величезне звалище, яке було на дні протоки. На початку вона просто дивувалась мотлоху, що то там то там траплявся, але далі майже весь канал було вкрито рівномірним шаром сміття! Тут було все що хочеш: від шаф і матраців до пакетів та гумових шин! Складалось враження, що всі судна, які тут пропливали, поставили за мету полишити по собі якомога більше непотребу. Це було страшно й гидко. Вода була наповнена дивним специфічним присмаком й асоціювала лише зі звалищем й нічим іншим. Оля, здригаючись від гидливості, постаралась якомога швидше проскочити те місце. Протока була довга і звивиста, над головою раз за разом пропливали кораблі, а біля опор мостів взагалі стояв дратівний гул. Все це викликало шалені приступи жаху та нудоти, та вона пересилила себе і замість повернутись та забитися у найпершу щілинну (чого дуже хотілось), мужньо витримала це випробування і нарешті вискочила у наступне море. Вискочила, минула початок акваторії заповнений безліччю прогулянкових човнів, і втомлено опустилась на дно, намагаючись відійти від побаченого і пережитого. Навіть мертві кораблі в Чорному морі не справляли такого гнітючого враження. Там були трагедія і смерть, тут же - жахливе свинство, що призводить до тисяч смертей. Маленьких і, мабуть, тому не помічених людством.

Трохи прийшовши до тями, азраі нарешті звернула увагу на особливості нового моря. Вода у Мармуровому морі була світліша, не насиченого бірюзового кольору як в Чорному морі і не жовтувато-блакитна, як в Азовському, а світло-блакитна, срібляста, наче підсвічена зсередини. Такого дивовижного кольору Оля ще не бачила. В цьому морі взагалі було набагато світліше. Дівчині здалось наче з темної дерев’яної хатинки з віконцями у пів долоні її перемістили у просторий білий зал з великими вікнами. Піщані мілини на дні були вкриті неймовірно білим піском та яскравою смарагдовою травою, навколо якої вирувало життя. І ще тут було тепліше. Значно. Роздивившись навколишню красу Оля у захваті закружляла — просто неймовірно! І чому вона раніше сюди не припливла? Невже просто боялась змін, чіпляючись за знайомі береги та людей, як якась стара бабця: «тут народилась — тут і помру»? Ото дурепа! Мабуть, варто було таки втрапити до тих шкуродерів, якщо іншим шляхом до її свідомості не доходила необхідність рухатись далі.

В Мармуровому морі було набагато більше аніж у Чорному, кораблів і людей. Дуже швидко Оля зрозуміла, що Чорне море просто величезна безлюдна пустеля у порівнянні з цим. Азраі регулярно чула і бачила катери, кораблі, круїзні лайнери, рибальські шхуни, компанії дайверів. Раз за разом русалці доводилось поспіхом тікати, аби не бути поміченою.

Вночі, варто було дівчині зручно влаштуватись на симпатичній зеленій галявині, як її перелякав катер з яскравим прожектором. Човен плив морем, направивши промінь світла у воду і, судячи з усього, когось ловив. Дуже скоро Оля навіть побачила кого — кальмарів. Ці смішні дивовижні створіння пливли на світло, як нічні метелики до ліхтаря і опинялись акурат в тенетах. Азраі ж, доки розбиралась хто кого і як тут ловить, примудрилась потрапити під промінь прожектора й перелякано метнулась вбік, розігнавшись так, що раптом аж вискочила з води й, пролетівши пару метрів, плюхнулась в темні хвилі під здивовані крики рибалок. Діставшись дна, Оля, вражено тамуючи прискорене серцебиття, вляглась на пісок – вона вміє вискакувати з води як дельфін! Оце так! Варто спробувати ще! Піднявшись на поверхню, та віднайшовши відносно спокійну ділянку моря, дівчина ще раз розігналась і цього разу свідомо виплигнула з води. Так! Виходить! Ще! І ще! От тільки над приземленням варто попрацювати, бо один удар об воду прийшовся на живіт і було досить неприємно.

Награвшись з новим вмінням, дівчина нарешті заспокоїлась і віднайшла собі нове місце для ночівлі на м’якому піску під прикриттям невеликої скелі. Та варто було їй закрити очі, як на березі неподалік з’явилась якась галаслива компанія, яка спочатку веселилась на суші, а потім перемістилась у воду. Глибока ніч, втомлений подорожжю та перегонами організм мріє заснути, а ці «добрі люди» влаштували гармидер під самим боком. Крики, сміх, гуркіт каміння під водою, брязкіт, дзвін пляшок, були такими гучними, що Оля скоро вже мріяла про подушку, під якою можна сховати голову. Та така розкіш була недосяжна.

Через деякий час, коли вона вже, не зважаючи на ніч, вирішила таки плисти в пошуках іншого «ліжка» дівчина почула дивний звук – наче далекий дзвін. Дивний, привабливий. Віддалено знайомий. Дзвін під водою? А він був явно видобутий під водою, вже розрізняти джерело звуків вона трохи навчилась. Та потім увагу дівчини привернули інші, ледь чутні звуки. Це не було схоже ані на радісні крики, ані на п’яні. Щось інше, наче схлипування. Інтуїтивно повернувши до цього непорозуміння, русалка побачила світло ліхтаря полишеного на березі, справа від гучної компанії. Це там, поряд зі світлом, що відділяло від компанії зелені чагарники на скелі, був цей звук. Він слабшав і раптом Оля зрозуміла – це когось топлять! І ця людина майже не пручається! Дівчина рвонула на допомогу, забувши про небезпеку. Це ж як треба залякати когось, аби він помирав мовчки?!

У морі стояв кремезний чоловік і рівномірно занурював у воду якусь жінку. Нещасна вже перестала відбиватись, лише намагалась хапнути повітря в ті миті, коли її голова з’являлась над поверхнею. Не довго думаючи, Оля метнулась до садиста, з усього розмаху врізала хвостом по скаженій пиці, а ледь живу жертву схопила й потягла у море. В спину їй понеслась емоційна лайка на якійсь незнайомій мові.

Врятована жінка, при тому, що майже не пручалась, важила все ж пристойно і тому через кілька сотень метрів, коли рівень адреналіну впав, Оля зрозуміла, що варто гребти до берега, бо довго за собою цю нещасну вона не потягає. Власноруч втопити майже врятовану жертву якогось маніяка було б цілковитою дурнею. Варто було терміново віднайти шматок суші, який би не світився як новорічна ялинка. Те ще завданнячко! Старанно покрутивши головою, дівчина нарешті помітила попереду темний шматок берега з якимись чагарниками. Чудово! Чи то ліс, чи то парк. Головне - що темно та тихо.

Ледь витягши потерпілу на піщаний берег, Оля пораділа, що жінка виявилась живучою – бо та почала активно кашляти ще у морі. Незнайомка, незграбно намагаючись всістись у смузі прибою, натужно відкашлювала воду, а Оля мимохідь оглядала врятовану. На ній був темний одяг, що складався зі штанів і наче довгої сорочки з капюшоном (хто ж у такому купатись ходить?), навколо шиї була обмотана темна коса. Чергова жертва навіть не моря – людей. Скільки ж можна? Оля вже розвернулась, аби покинути невдаху-потопельницю, як та раптом вхопила її за руку. Захват був не сильний, тож здригнувшись у перший момент, русалка швидко зрозуміла, що врятована щось просто хоче сказати, а не скрутити їй хвоста і затягти у клітку.

— Зачекай… — дивно, але молода жінка говорила українською.

— Що?

— Дякую. Якби не ти. Він би мене точно втопив.

— Нема за що. Спробуй більше не втрапляти до таких «добрих рук», — розгублено мовила Оля.

— Ще й рідна мова… — жінка зачудовано похитала головою. — Диво… А мені навіть нема чим тобі віддячити.

— І не варто.

— Ти не повернешся?

— Звичайно ні. Чи ти пропонуєш почекати натовп цікавих з гарпунами і підсаками?

— Ні, такі тут точно не потрібні. Та і в мене ще той вигляд зараз – мокра відьма на вигулі, — молодиця сумно хмикнула. — Я так давно ні з ким з наших не розмовляла...

— Та я наче не з ваших, — Оля демонстративно покосилась на свій хвіст, що сяяв сріблом у місячному сяйві. Не помітити таку незвичну деталь було просто неможливо.

— З наших. Мова рідна. А хвіст… Та навіть якби у тебе були роги, пащека з якої виривається полум’я й ікла по пів метра, ти б мені все одно була ближча за Саіда.

— Того, що тебе топив?

— Його. Мого чоловіка. Йому не сподобалось як я поводилася з гостями. Морда турецька! А обіцяв же мені золоті гори, коли заміж гукав. На руках носити, золотом осипати! І я, як дурепа все покинула заради нього. Приїхала в чужу країну з мріями жити як королева, а стала… безоплатною, безправною рабинею. Це мої обов’язки, те мої обов’язки, туди не ходи, сюди не дивись, те не можна, це не можна. Прийшли друзі посидіти з ними не можна, сміятись не можна, пити пиво — взагалі смертний гріх!

— Так повернись додому. Тебе ж не в кайданах тримають, — здивувалась таким скаргам Ольга.

— Нікуди мені повертатись. Мати торік померла, батько ще раніше коні двинув з перепою, — жінка всілась і обхопивши ноги руками, що помітно тремтіли, дивилась пустим поглядом у море.

— Якщо тобі тут погано, то варто щось змінювати, — знизала плечима русалка.

— Я боюсь… Мені нікуди йти… Вже пізно щось змінювати…

— Отже, тобі недостатньо погано. Твоє життя – твій вибір. А пізно щось змінювати лише після смерті. До цього моменту ти жива, а отже є шанс щось змінити, – задумливо сказала Оля, згадавши власний стан після можливості загинути.

— Може ти й права…

— Думай. А мені пора, — Оля розвернулась відпливати. Врятувати панянку вона врятувала, та працювати священником-сповідником, що вміє порадити як впоратись з власним життям, не була готова. Самій би не завадив такий.

— Стій! Що це в тебе? — дівчина раптом знову схопила азраі за руку, вказавши на медальйон на шиї русалки.

— Дарунок. Подруги…Колишньої, — Оля подивилась на прикрасу згадуючи Аліну. Не найкращі спогади – сум перемішаний з жахливим розчаруванням.

— І в мене схожий…

— Справді? — русалка здивовано підняла очі на врятовану. Та вказала на свою руку, на якій був намотаний шкіряний пасок з подібною прикрасою. Мимоволі Оля потяглась до імпровізованого браслета незнайомки. Доторкнулась до прохолодної поверхні, провела пальцями камінцям, що відчутно виступали та таємничо виблискували у місячному сяйві. Камінчики у відповідь слабко засвітились жовтуватим кольором, дивне світло зібралось в центрі прикраси у зірку, а через мить Олю наче вдарила струмом маленька блискавка.

— Ай! — русалка відсмикнула руку. На пальці виступила червона крапля. За дитячою звичкою запхнувши пораненого пальця до рота, Оля відчула солоний смак крові. В голові дивно зашуміло.

— Прикраса-злючка… Мені подобається! — мовила спантеличено русалка, мотнувши на диво важкою головою. Медальйон наче манив її, і на звичну привабливість красивої цяцьки це зовсім не скидалось. Він був… ніби знайомим. І навіть цей дурний укол… Було відчуття, що дивна прикраса їй зраділа, та при цьому помстилась за довгу відсутність. Чого б то раптом?

— Вперше бачу в цієї цяцьки спецефекти, — мовила хриплим голосом врятована. —А мені ж її ще в дитинстві дідусь подарував. Сказав, що цей медальйон принесла з лісу одна з його ручних тваринок. Любив дід рятувати та лікувати їх. Кого тільки в його лісовій хатинці не бувало: їжаки, ворони, зайці, лисиці, навіть ведмежа якось було… Дідусь сказав, що дар лісів має принести щастя. Не приніс. Хоча це практично єдина річ що полишилась у мене від дому… Візьми, — жінка раптом поспіхом почала розмотувати пасок.

— Навіщо?

— Він наче прагне до тебе, а я хоч якось віддячу за порятунок.

— Дякую… Оля взяла до рук прикрасу з якоюсь обережністю та шануванням. Цей медальйон справді був схожий на той, що висів на її шиї і дійсно її вабив. — Та мені все ж пора…

— Так. Я розумію. Дякую, — врятована усміхнулась русалці. А я на берег піду, бо щось мене трусить. Думаю то нерви, та й холодно вже…

— Не живи з тим, хто дозволяє собі так з тобою поводитись. Це ж твоє життя. І воно в тебе одне, — мовила наостанок Оля, намотуючи пасок з медальйоном на руку. Їй незрозуміло було, як наче доросла жінка не розуміє таких елементарних речей.

— Я спробую щось змінити. Врешті-решт мені сьогодні Доля твоїми руками дала другий шанс, — панянка піднялась і непевною ходою почимчикувала до лісу.

Оля відпливла й виринувши через якийсь час ще раз задумливо подивилась в спину темній постаті. Така доросла і така нерішуча… Та знаходження на межі життя і смерті змінює. Оля особисто в цьому переконалась й чомусь думала незнайомка також це відчула. Подібний стан дає змогу зрозуміти цінність життя, його неповторність. І це розуміння не дозволяє й надалі марнувати безцінний дар.

Русалка знову пірнула, вирішивши відплисти від цього острову якомога швидше. Жінка їй шкоди явно не бажає, а от чоловік, у котрого вона її відбила, може й ґвалт підняти, вийти у море на пошуки «потопельниці» та її рятівниці. Не кожного ж дня, певно, по пиці риб’ячим хвостом отримує (Оля намагалась вдарити по руках, та вже, як вийшло). І ще цей дивний шум в голові. Незвичний. Щось подібне вона відчувала після келиха шампанського на новорічному святі. Але ж тут нічого подібного вона не пила… Тож що це таке?

15.2

Гена дописував дипломну роботу, коли вирішив відволіктись. Встав, потягнувся, відклав підручники, поставив чайник, ввімкнув телевізор. Іноді, щоб впорядкувати думки, потрібно, аби фоном щось дурне балакало і мелькало екраном. Зробивши чаю, хлопець задумливо дивився у вікно на море, що проглядало між будинками.

Оля так і не з’являлась. Він спочатку втрачав розум від занепокоєння, не міг ні їсти, ні пити, ні вчитись, ні з друзями спілкуватись. Зліг з якимось дурним вірусом, втрапив до лікарні і майже випав з життя, просто роздивляючись стелю та пригадуючи чарівну русалоньку. Плакала мати, розводили руками лікарі, а Гені було все по цимбалах. А потім одного дня завітав Андрій. Завалився в палату з жартами, апельсинами, поставив на вуха пів лікарні і зник. І Гена, що раптом почав одужувати, досі намагався зрозуміти, привидівся йому на мить зустрінутий уважний погляд і слова: «з нею буде все добре», чи ні.

Та з того часу якось відпустило. Ні, він все ще переймався долею Олі та звідкілясь прийшла впевненість, що вона жива і з нею справді все гаразд. А разом з цим знанням і розуміння, що варто вчитись жити без неї. Бачив казку і дякуй.

Увагу студента раптом привернув сюжет новин, в яких прозвучало слово «русалка». Зацікавлено повернувшись до телевізора, Гена зробив гучніше і вже уважно дивився репортаж про невідому істоту котра вкрала молоду жінку і побила туриста. Потім показували інтерв’ю з якимось смуглявим чоловіком, який наче пішов купатись вночі з дружиною, а її вкрала русалка, вдаривши хвостом нещасного по обличчю. Синець на пів обличчя з довгим тонким порізом — підтверджував, що принаймні не все з розказаного вигадки. Чоловік довго й обурено скаржився, демонструючи пошкодження та репетуючи про втрачену дружину. А закінчив свою промову цей турист взагалі феєрично — вимогою від влади розібратись з нахабною невідомою морською грабіжницею. Схоже його не скільки доля дружини бентежила, скільки обурив ляпас та посягання на його «власність».

Гена посміхнувся і вже збирався перемикати емоційну розповідь репортера, як помітив річ, що змусила його вражено всістись на стілець. На піску, прямо під ногами постраждалого, що саме демонстрував якісь пошкодження на гомілці, лежав порваний браслет з черепашок. Цю річ Гена впізнав би й з тисячі — такий самий ланцюжок з невеличкою трояндою з рожевих мушель висів у нього на стіні — подарунок Олі. Отже, Оля дійсно жива! Чомусь зайнялась мордобоєм, і викраденням людей, але жива! І вже в іншому морі, що просто чудово! От і добре…

В новинах почався черговий сюжет, та студент вже не слухав. Він встав, підійшов до полиці з книгами, дістав «Довідник інфекційних хвороб». Зручна схованка — таку книгу точно не візьме «подивитись» випадковий візитер. Пара перших же ілюстрацій, у людей не пов’язаних з медициною, на раз відіб’є апетит. Відклавши вбік схованку, Гена дістав свій скарб — єдине фото Олі. Цей доказ його неймовірного знайомства він так і не зміг викинути. З фотокартки на нього дивилась усміхнена азраі, наче жива, наче от-от заговорить, пожартує, засміється. Провівши пальцями по ламінованій поверхні, хлопець знову поклав фото до книги. Вдягнувшись вийшов на вулицю та почимчикував до міської набережної. Було бажання пройтись, подивитись на море, подумати, попрощатись…

Містом гуляв пронизливий вітер, сипав лапатий сніг, котрий за мить перетворив Гену на подобу сніговика. Зима нарешті вирішила лютувати. Вся набережна Севастополя була вкрита кригою, що фігурно, наче якийсь божевільний витвір мистецтва, застигала під дією морозу і вітру. Стовпи з півметровими крижаними «вітрилами», перила в напівпрозорій твердій шубі, сходи, що перетворились на одну білу ковзанку.

Гена пройшов проспектом Нахімова, минув графську пристань і повільно крокуючи попрямував набережною вздовж моря. Перед пам’ятником загиблих кораблів зупинився. Вітер шарпав куртку, норовив зірвати шапку, вибивав сльози з очей, проте студент стояв, не зважаючи на це. Він задумливо дивився на сіре зимове море, та не бачив його. Перед очима все ще стояла синя гладь, сірі очі, мила посмішка, сміх, бризки від хвоста, розсип дорогоцінностей на рушнику. Вона пішла своїм шляхом, а йому варто рухатись своїм… Варто її відпустити…

Роман та Іван давно одужали, а Аліна й справді схоже залишиться глухою на одне вухо. Правоохоронні органи так і не розібрались у дивній події, та наче закрили справу. Коштовності принесені Олею, Гена поклав на зберіганні у банк, продавши за порадою Андрія (насичений був візит того гумориста до лікарні) лишень кілька старовинних речей – стільки грошей він ніколи не мав. Отриманого Гені вистачило на невеличку квартиру і ще деякі дрібні витрати. Та й мамі допоміг, холодильника нарешті купив нового, телевізора. Краса!

А якось Гена зустрів на вулиці Аліну. Дівчина уважно оглянувши його (наче м’ясо на базарі!) раптово стала така надміру привітна, що Гену аж перекосило. Це ж треба так гроші любити і буди такою безсовісною?! Невже не розуміє, що після того, що вони намагались зробити з Олею він навіть дивитись на неї спокійно не може? І явно не від неймовірної пристрасті! Ні, схоже не розуміла – щиро образилась, коли він її досить грубо послав. До Роми. Щоправда, виявилось, що Рому вона вже замінила на когось іншого. Чи то він її замінив.

Життя потроху налагоджувалось — навчання, практика, вечори з друзями. Дівчата не обходили увагою Гену, особливо після того, як він отримав можливість пригостити красунь не лише морозивом за 1 гривню. Якось непомітно русалка перетворилась для хлопця на гарну казку, яку колись можна буде розповісти дитині на ніч, адже навіть дивлячись на фото, Гена часом щиро не міг повірити, що то все було насправді.