Донька Азраі

Плаваючи навипередки зі зграєю маленьких рибок, Оля помітила вдалині на доволі пласкому дні якийсь виступ й відволіклась подивитись. Нерівне піщане дно в цьому місці було вкрито мушлями та водоростями і серед них, як справжня підводна скеля, білів великий камінь. Він був пласким як стіл, з великою кількістю виїмок по краях, біля яких діловито плавали морські жителі. Сам камінь виглядав так, наче якийсь велетень погриз його, переплутавши з яблуком, а з’ясувавши помилку, розсерджено пожбурив якнайдалі. Дівчина, повільно обпливши круг цього дому дрібних рибок, акуратно приземлилась зверху і зачаровано спостерігала як морські жителі займаються своїми повсякденними справами. Щоб влаштуватись зручніше, що було не дуже просто з огляду на зміну анатомії, дівчина обережно змітала пісок рукою, піднімаючи хмаринку золотавого піску. Раптом її рука намацала щось тверде і занадто рівне. Відволікшись, дівчина почала більш активно копатись у піску і скоро з’ясувала, що на вигляд плаский камінь теж нерівний, просто ретельно засипаний піском. Насправді у верхній частині брили теж багато пустот, в одній з яких ховалась невелика скринька. Знахідка була схоже вироблена з каменю, а може це просто дерево так змінилось за час перебування у воді, якогось сіруватого кольору і закрита на простеньку застібку. Застібка була колись металева, та на жаль зараз це був цілковитий шматок іржі. Ольга довго мучилась, перш ніж його відламала, просто в якийсь момент спересердя збивши шматком твердої породи, що віднайшовся неподалік. Трохи збила пальці при цьому, та то мало вплинуло на азарт юної шукачки скарбів.

У скриньці виявилось кілька золотих каблучок, ланцюжок та красивий червоний камінь розміром з абрикосову кістку. Ольга вирішила що це цілком може бути рубін чи гранат. Відтінок мінералу був багряно-полум’яний, а грані радували око золотавими зблисками. Роздивившись неочікуваний скарб, дівчина подумала, що для її сім’ї це буде чудовою матеріальною допомогою, тож вирішила віднести скриньку в покинутий будинок, сподіваючись її якось потім передати мамі. При згадці про маму, Ольга засмутилась, бо зрозуміла, що поки вона тут тішиться, ненька там, мабуть, місця собі не знаходить, з’ясовуючи куди поділась її дитина.

Дівчина, при ще наявній ейфорії від моря та набутого хвоста, раптом усвідомила, що потрапити додому тепер буде дуже непросто. Одна надія, що Аліна таки повернеться і пояснить їй хоч щось, а також допоможе побачитись з мамою. Як не дивно, але попри все, образи на подругу Ольга не відчувала, радше щиро дивувалась, як можна було добровільно віддати такий дар. Невже це все варте якогось там Роми? Та навіть десятка гарних хлопців не варте! Але було б непогано отримати хоч якісь пояснення. Як це пов’язано з сім’єю Аліни? Невже подруга завжди була русалкою? А де тоді ховала хвіст? Чому ніколи про це навіть не натякала? Що це був за обряд? І що за мова? Питання заполонили голову дівчини як снігова лавина, а от жодної прийнятної ідеї як отримати хоч якісь відповіді, не виникало.

З задумливого стану Ольгу вивело дивне явище. Вона саме пропливала над практично пустим дном, як раптом, здається нізвідки, перед нею встала срібна блискуча рухлива стіна. Це були маленькі дивовижні рибки схожі на сріблястого черв’ячка. Вони утворювали величезну зграю, що ховалась у піску і раптом вся одночасно піднялась в товщу води, миттєво заполонивши собою все навкруги, а через хвилину вони так само миттєво зникли – пірнувши у пісок.

Ольга так і зависла з відкритим ротом, роздивляючись пісок там, де зникли ці дивні й раніше невідомі їй мешканці моря. Нічогеньке таке маскування. Трохи прийшовши до тями, дівчина потихеньку спустилась донизу і хвостом змахнувши шар піску там, де сховалась незвична дрібнота, спробувавши когось відкопати. Мить - і срібляста стіна знову оточила її, а через долю секунди розсипалась як дрібний дощ і сховалась у пісок. Оце так диво! Оля ще якийсь час, як мала дитина, гралась зі своїм відкриттям, доки в неї нарешті не прокинулась совість і вона не згадала, що у цієї малечі, напевне, є й інші справи, аніж веселити русалку.

Полишивши незвичних рибок та розмірковуючи над тим, скільки ще дивинок рідного моря вона не знає, не бачила, про які не читала і навіть не здогадувалась, дівчина пливла далі, вбираючи наче губка нові враження. Оговталась Оля лише тоді, коли опинилась практично під знайомими руїнами. Як же вона здивувалась, зрозумівши, що не думаючи сюди повернулась, наче на автоматі блукаючи знайомими з дитинства стежками. Перша думка була «ноги самі принесли», та згадавши про їх лускату заміну, вона лише посміхнулась. Проте факт полишався – Оля усвідомила, що напрочуд легко відчуває напрямок у морі. Без будь-яких явних орієнтирів розуміє де сьогодні була, де бачила білий камінь, де зустріла малих рибок, що закопуються в пісок. Наче у неї в свідомості з’явився якийсь компас з напрочуд точним орієнтуванням у просторі й відстані. Оце так…

Запливши у будівлю, Оля залізла на острівець, пару разів не дуже вдало впавши у воду, (все ж хвіст для лазіння явно не пристосований), і задумливо оглянула кімнату, розмірковуючи куди сховати скриню, як почула за спиною знайомий голос.

— То ось як Аліна вирішила проблему…

Дівчина рвучко розвернулась не втрималась і… знову звалилась у воду. Обережно виринувши, вона з подивом помітила, що в дальньому кутку спокійно сидить з цигаркою в зубах мама Аліни. Габаритна жінка з каштановим, як у подруги дитинства, проте брудним й коротко стриженим волоссям, темним від засмаги обличчям, у потертих штанах і сорочці. Вона влаштувалась на цегляному виступі, підмостивши під п’яту точку якусь одежину й задумливо так, з жалем, розглядала Ольгу

— А-а…ви тут звідки? — спантеличено спитала русалка.

— Звідки-звідки…, — жінка видихнула через ніздрі дим. — От виявила щасливу Аліну замість моря в парку з пройдисвітом Ромою і зрозуміла, що вона комусь таки вручила, так би мовити, свій дар. І щось у мене закрались сумніви, що при цьому моя дочка сподобилась повідомити, як породу «кота в мішку», так і свій вчинок. Я права?

— Ну, взагалі так, — розгублено кивнула Ольга.

— І чим вона тебе сюди посеред ночі заманила? – спитала гостя, знову затягуючись цигаркою.

— Сльозами… Просила допомогти, — знизала плечима Ольга.

— Свята наївність…Чи дурість? — гостя закотила очі, демонструючи своє відношення до ситуації. — І тебе нічого не здивувало? Ні її раптова згадка про подругу дитинства, ні поїздка кудись серед ночі, ні обряд?

— Здивувало, та я не очікувала від неї чогось поганого. Аліна ж не погана... — Оля запнулась, не знаючи як аргументувати власну думку, — А в казки я не вірю, тож вирішила нехай проводить, якщо то їй допоможе.

— Не чекала поганого… Наївна як дитя. В казки не вірить. Тепер ти сама персонаж неіснуючої казки, — жінка невесело розсміялась сухим сміхом, — І як воно тобі?

— Та власне непогано, я б сказала навіть чудово, от тільки б маму попередити, щоб не переживала та й поїсти чогось, — Ольга тільки зараз зрозуміла, що за цілий день нічого не їла. Вона просто не згадувала про їжу за такою кількістю вражень.

— Хм, а ти непогано тримаєшся, як для непідготовленої. Будь-яка інша на твоєму місці вже б істерику влаштувала, звинувативши мою Аліну у всіх гріхах. Цікаво. Мати кажеш… А не боїшся, що вона від тебе в такому вигляді відмовиться?

— Відмовиться? Чому це? — Ольга спантеличено подивилась на жінку, – Хіба ви б відмовились від Аліни?

— Я… Я — це інша справа. Та може ти й права, твоя мати завжди була занадто доброю.

— Ви б могли її привести до мене, чи допомогти мені до неї потрапити? – тут же вхопилась за можливість Оля.

— Ну ти до неї на хвості навряд чи доскачеш, – криво посміхнулась гостя, — а от її я думаю зможу привести, ну, а поїсти, я думаю, вона вже прихопить, — жінка загасила цигарку об цеглину і встала, направившись до виходу.

— І ще… Ви ж мені розповісте про… про все це? Чи Аліна нехай прийде?

— Розповім, хто ж тобі ще хоч щось повідомить. Аліна навіть при наявності бажання, а його там зовсім не спостерігається, не розповість. Її цікавило лише те, як позбутись морського життя, — матір Аліни вийшла, стомлено хитаючи головою.

Ольга полишилась в самотності і у роздумах. Вона завжди вважала цю людину злою, відлюдкуватою, адже та ніколи не заохочувала їх дружбу з Аліною та візити до них. Оля завжди думала, що чомусь дратує цю жінку. А схоже справа була не в цьому. Під маскою неприступності та грубості завжди ховалась доволі непогана людина, от тільки чому?

Подумавши, що, мабуть, раніше аніж через пару годин до неї все одно ніхто не прийде, Оля полишила скриньку на дні кімнати і вирішила ще трохи поплавати. Дуже вже сподобалось дівчині це єднання з морем. Та й швидкість переміщення під водою була дивовижною. Наче вона якась реактивна торпеда!

4.2.

Гарячий вітер ганяв пилюку центром села, здовж будівлі клубу, між високими чахлими ялинами та бур’яном на клумбах, кількома будівлями магазинів, амбулаторією та будиночком сільської ради. Старенький асфальт на дорозі, був вкритий ямами, тріщинками, а попід кривими бордюрами буйно зеленіли будяки. Центр села в обід був розпечений як піч і пустий, якщо не брати до уваги одного нещасного торговця на місцевому базарчику та парочки місцевих пліткарок, що активно обговорювали переваги й мінуси китайських будильників. Це напрочуд інформативне спілкування філософськи-меланхолічно слухав продавець, непомітно підсуваючи ближче до жіночок ще кілька зразків товару, сподіваючись продати хоч щось.

Та це видиме запустіння нікого з місцевих жителів не обманювало. Всі знали, варто чомусь цікавому трапитись, і одразу знайдеться три десятки очевидців. Наприклад бабці з сусідніх городів, що виплигують з зелених заростей як чорт з табакерки варто почути щось цікаве (непідготовленій людині легко серцевий напад від такої появи отримати), чи електрики, котрі прикорнули на лавці за магазином в обідню перерву. Також звично «чатували» на щось цікавеньке в цьому сонному царстві продавчині двох сільських магазинів. Ці панянки бачили все і завжди, наче в їх приміщеннях були не старенькі закриті ґратами вікна, а якийсь інформаційний центр зі зведенням всіх даних про весь район.

Все було як завжди. Народ влітку в селі вдень на вулицях майже не з’являється, бо у всіх вистачає роботи якщо не в колгоспі, який нещодавно перейменували в агрофірму, то вдома з господарством, городом. Так склалось, що навіть останні ледар та любитель випити, в селі садить город і тримає хоч пару курей. Просто безцільно гуляти вдень не притаманне місцевим жителям. Саме тому завжди можна легко ідентифікувати приїжджих – вони блукають у спеку по вулицях, спантеличено озираючись з німим питанням в очах: «А де всі?». Таких гостей, при всій розслабленості, впевненості у собі, завжди супроводжує легкий перманентний стан подиву.

Проревів мотоцикл, сколихнувши сонне царство, та зупинившись в центрі. Хлопець років вісімнадцяти сплигнув і пішов до магазину, а смуглява дівчина з довгим розпущеним волоссям, одягнена в яскраво зелену коротку спідницю і подібного кольору майку, залишилась на сидінні. Вона, бездумно втупившись у запилену будівлю амбулаторії, неквапливо палила, полишаючи сліди помади на цигарці. Та за мить красуня підібралась, прийняла гарну позу і почала напрочуд уважно вивчати свій яскраво зелений манікюр, удавши, що не помітила високого засмаглого хлопця, котрий вийшовши з-за повороту. Тим часом юнак явно здивованим поглядом зупинився на дівчині й змінив траєкторію руху.

— Алінка! Яка зустріч. Не очікував тебе тут побачити, — мовив він з нотками подиву.

— О! Привіт, Андрій. Чого б то раптом? — підняла на нього очі красуня, одночасно манірно потягнувшись.

— Та думав ви вже на море поїхали, — хлопець зупинився біля мотоцикла, окинувши уважним швидким поглядом старенький «Іж» та Аліну.

— Ні, ми через два тижні їдемо. Рома там з дідом ще дошабашить і поїдемо, — гордо поділилась планами дівчина, наче ненароком поправляючи пасмо блискучого довгого волосся.

— Зрозуміло… А ти часом не знаєш де Ольга?

— Ні звичайно. Звідки мені таке знати? Ми з нею не спілкуємось, – спохмурніла Аліна і відвела погляд. – Нащо вона тобі?

— Та так… Цікаво, — Андрій задумливо крутив у руках пачку цигарок.

— Ой, тільки не кажи, що ти запав на цю притрушену, — саркастично-недовірливо посміхнулась дівчина.

— Чому ти її такою вважаєш? — враз зупинив рух пальців хлопець.

— Бо вона далі своїх баранів і книжок нічого не бачить.

— На відміну від тебе, що знає нічне життя вздовж, впоперек і в усіх позиціях? — іронічно спитав співрозмовник, недвозначно провівши рукою по оголеній нозі дівчини.

— А хоч би й так! Зате зі мною не нудно, а що ще вам чоловікам потрібно? Розмови про зірки? — впевнено посміхнулась красуня, не намагаючись прибрати руку зі своєї ноги, а навпаки багатозначно облизуючи губи. Та Андрій сам відняв руку, проігнорувавши недвозначні моменти.

— Про зірки це точно не до тебе. Ти їх, певно, ще вважаєш прибитими до неба, — хмикнув хлопець.

— Не вдавай розумного. Ромі поскаржусь, він тебе швидко на місце поставить, — ображено надула губи Аліна.

— Впевнена? — схрестив руки на грудях хлопець й насмішкувато розглядаючи досить яскраво, як для білого дня, нафарбовану особу.

— У чому вона має бути впевнена? — з магазину саме вийшов високий, м’язистий хлопець з двома пляшками пива та ще чимось у сумці.

— В тому, що зі мною набагато цікавіше проводити час, аніж з усілякими повернутими на книгах, дурепами. Правда, Рома? — безтурботно-вередливо протягла Аліна, терміново відступаючи. Дівчина знала славу Андрія, який за останні пару місяців регулярно рознімав в бійках місцевих хлопців, в тому числі і її Рому, при цьому цілком невимушено й чомусь досі безкарно роздаючи пендалі всім учасникам. Такого красеня-крутелика вона була б рада приписати до лав своїх залицяльників, але точно не ворогів.

— Це саме собою. Привіт, Андрюха, — знизав плечима Рома та заплигнув на мотоцикл, — Щось хотів?

— Ні, в магазин йшов.

— Цигарку стрельнеш?

— Легко, – Андрій дістав з пачки дві штуки під незадоволеним поглядом дівчини.

— Дякую, — кивнув Роман прикурюючи, — То що, поїхали? — спитав вже свою красуню.

— Так.

— Бувай, — махнув він Андрію. Аліна лише прикрила очі, випускаючи дим з останньої затяжки та викидаючи недопалок. Пара, оглушивши всю околицю ревом мотоцикла, зірвалась з місця, полишивши за спиною щедрого хлопця.

— Повернуті на книгах дурепи… Мда. Чудове формулювання, — Андрій сумно покачав головою, — Не очікував, Аліно, зовсім від тебе такого не очікував… Два тижні… Наче багатенько… Хм… Цікаво куди ж таки поділась Оля і чому ти від неї так активно відхрещуєшся? Я ж вас, наче, нещодавно бачив разом…

4.3.

Знову повернувшись до напівзруйнованого будинку Ольга знайшла там свою маму та маму Аліни. Спочатку дівчина як завжди «отримала чортів» від мами за те, що не попередивши «загубилась», а вже потім, коли потік емоцій трохи вгамувався, Оля мовчки виринула і демонстративно всілась на острівець хвостом до неньки, за що була нагороджена хвилиною враженого мовчання. А мовчання і мама це, потрібно визнати, доволі важко поєднувалось. Та варто віддати належне – мовчання було не довгим. Мама діловито перекинула дошку до острівця, підійшла, уважно оглянула хвіст, помацала, пощипала, спробувала зняти, відклеїти, мало не відірвала під зойки дочки одну луску і впевнившись що це не розіграш, розвела руками спитавши: «І як ти примудрилась у таке втрапити?».

Ольга коротко переповіла події ночі. Шикарний перелік емоцій відобразився на обличчі матері, від подиву до гніву і задумливості. По закінченню розповіді вони вдвох, як за командою, повернулись до мами Аліни, яку, як лише зараз згадала Оля, звали Надія. Жінка їх уважно розглядала і, зрозумівши, що зараз втрапить під шквал питань, мотнула головою.

— Розповім все що знаю.

— Та вже будьте ласкаві, — не втрималась від їдкого коментаря мама Олі.

— Всідайтесь, розповідь буде не коротка, — спокійно кивнула Надія і запаливши чергову цигарку, задумливо провела поглядом дим. А потім почала свою розповідь.

Народилась Надія в Черкасах і там же до тринадцяти років жила з батьками. Потім батьки втрапили у аварію й загинули разом з її молодшим братом. Сироту вже збирались помістити у дитячий будинок, коли як сніг на голову, з’явилась бабця з боку матері. Надія завжди думала, що бабуся давно померла, як і батьки татка, адже жодної згадки про неї не чула. Та родичка на щастя дівчини виявилась цілком живою. Бабусю звали Зіна і вона була дуже незвичною. Зустрівши вперше Надю – заплакану, розгублену дівчину, вона вразила онуку своїм поглядом. У неї були сині, бездонні, наче вічно молоді й все про тебе знаючі, очі. Було трохи дивно побачити такі очі на обличчі п’ятдесятирічної бабусі. Наді родичка одразу припала до душі.

Бабуся забрала її до себе у Севастополь – закрите військове місто розташоване на узбережжі Чорного моря. Життя дівчинки кардинально змінилось. Замість брудної комуналки з одвічно п’яними сусідами, вона потрапила до окремої квартири на березі моря в чистому сонячному місті. Замість постійних сварок батьків та побитих кривих меблів її оточували шафи з книжками й кришталем. Бабуся розповідала онуці дивовижні казки про море та його жителів і завжди, вдивляючись у синю далечінь, виглядала навдивовижу молодою і трохи далекою. Він неї Надія дізналась, що причиною розладу в сім’ї і була надмірна любов бабусі до моря. Жінка нізащо не бажала відпускати дочку жити далеко від узбережжя, та вона її не послухала та у 17 років втекла з якимось циганом. Жодної звістки не полишила. Лише напередодні аварії дочка раптом написала перший лист. Та приїхавши до загубленої дитини, бабуся потрапила на похорони і познайомилась з онукою.

Надійці чудово жилось з бабусею. Вона влаштувала її в школу, допомагала з уроками, ніколи не сварила, завжди допомагала порадами. Лише іноді під час походів до моря, дівчинка ловила на собі пильний, а потім трохи сумний погляд.

Коли Наді виповнилось вісімнадцять, одного дня бабуся повела її незвичним маршрутом до моря. Не на відкритий пляж, а на один з важкодоступних, закритих, оскільки поряд знаходилась військова база. Спустившись з неймовірною вправністю як для бабусі, ледь помітною стежиною крутим схилом до підніжжя мису Фіолент, бабуся розстелила на кольоровій гальці покривало і всадовила на нього Надю.

Дівчина буквально впала на цупку тканину, ледь розігнувши ноги, що трусились від напруги, бо м’язи були просто в шоці від отриманого навантаження. Спускаючись вниз з неймовірної висоти, пару разів Надя думала що от-от зірветься і вб’ється, та попереду плигала як гірська коза бабуся, змушуючи стидатись власної слабості.

Бабуся сіла поряд, дивлячись на онуку з посмішкою та легко примружившись. Надя знала цей погляд, саме з таким зазвичай її критикували за неспортивні навички. Але Надя справді не любила скелелазіння та іншу фізкультуру, якось це було зовсім не її.

Хоч цього разу бабуся нічого не сказала, Надя і так все зрозуміла. Дівчина роздратовано повернулась до моря і деякий час ображено сопіла, намагаючись відійти від екстремального спуску. Та через деякий час бабуся порушила тишу.

— Мій час тут дійшов краю, Надю, — мовила вона. Онука спантеличено повернулась. Бабуся невідривно-замріяно дивилась кудись на синій обрій. — Я зробила для тебе все, що могла. У квартирі ти прописана, всі свої збереження я переоформила на тебе, оформила свій від’їзд. За документами я відправляюсь відвідати могилу батьків. На Алтай. Ще якийсь час від мене надходитимуть листи. Це будуть мої листи. А ще полишаю тобі одну важливу річ, – з цими словами вона торкнулась сріблястого медальйона на шкіряному паску, що сьогодні як і завжди висів на її шиї. – Тобі, на жаль, не звертаючи уваги на мої надії, він користі особливої не принесе. Так, лише пам'ять про мене. Та можливо буде в нагоді твоїй дитині. Є особливі люди, зазвичай кровна рідня, в яких ця прикраса може розбудити прихований дар. Природа на жаль не дала тобі такої можливості, мабуть, ти пішла в батька. Та можливо у твоєму дитяті прокинуться мої здібності. Дивись, у мене на плечі є відмітка, — і бабуся показала родимку, що у свій час так веселила Надю. Та була в формі маленької рибки

— І?

— Ця відмітина зазвичай є від народження, без неї нічого не вийде. Я все перевіряла, лише при наявності цього знаку є шанс активувати потрібні гени.

— А якщо я не захочу нічого активувати у своєї дитини? — здивовано підняла брови Надя, яку завжди лякали розповіді про гени, мутації і тому подібне.

— Гени не можна ігнорувати. Та є спосіб відмовитись від активації… — почала бабуся, та помітивши зовсім розгублений погляд онуки, змінила манеру пояснень. – Людина може відмовитись від дару, передавши його іншому. Я описала все у своєму щоденнику, який зберігаю у шафі. Ти його не раз бачила. Той темно-синій зошит з приклеєною рибкою на обкладинці. Будь-хто прочитавши його, подумає що то казка для дитини, саме так я його писала. Але ти… Ти зрозумієш його зміст тому, що зараз побачиш підтвердження цієї казки. З цими словами бабуся Зіна встала і скинувши сарафан під яким нічого не полишилось, зайшла у воду. Почала щось шепотіти, тримаючи в одній руці медальйон, а іншою з любов’ю проводячи по хвилях. І хвилі навколо неї спочатку потроху, а потім все сильніше і сильніше, почали світитись ледь помітним при яскравому сонці сріблястим світлом. А через мить це сяйво охопило всю людину, сховавши її наче туманом з очей Наді. Дівчина перелякано скочила на ноги.

Сяйво раптово опало і розійшлось колами поверхнею води, а перед Надією явилась молода дівчина з довгими русявим волоссям та чітко помітним в прозорій воді, сріблястим риб’ячим хвостом. Тільки очі в цієї незнайомки були рідні, знайомі. На цьому гладенькому вродливому обличчі вони були цілком доречні.

— Прощавай, дитино. Я йду в інший світ, на жаль недоступний тобі. Я дала тобі все що могла. Далі ти вже впораєшся.

— Але ба…буся, – було важко назвати цю молоду красуню бабусею, – Ми ж можемо бачитись? Я приходитиму сюди, чи… куди скажеш…

— Ні, Надюша, я вичерпала свій термін на землі в сухопутному тілі, і в мене полишилось право лише на дві появи на поверхні за ці сто років. Це я полишу на крайній випадок. У мого народу є певні обмеження, особливо у тих, хто нещодавно жив серед людей. Знай, якщо я тобі дуже сильно знадоблюсь, прийди на пляж, опусти медальйон у воду й постукай по ньому монеткою. Я почую і прийду. Та лише двічі. Запам’ятай. На листи, що ти отримаєш від мене, відповідати не потрібно. До мене відповідь не дістанеться.

З цими словами русалка віддала шокованій дівчині прикрасу і пірнула у море, наостанок зблиснувши сріблястим хвостом та полишивши самотньою розгублену онуку на березі. Надя не знайшла в собі сили навіть кинутись навздогін. Просто стояла, тримала чудну прикрасу і ковтала сльози…

Вона знайшла той щоденник не одразу. Спочатку їй було просто не до цього. Надя ледь вибралась з того пляжу, чомусь потрапивши до уваги військових. Відповіді на питання «Хто вона така? Що тут робила? Як потрапили на пляж?» зайняли всю ніч. Та коли втомлена і спантеличена дівчина повернулась до квартири там її зустріли пуска і тиша.

Ранок більше не починався зі смачних оладків та доброї посмішки єдиної рідної людини і не завершувався розповіддю про все, що трапилось за день. Надя знову відчула себе шалено самотньою, навіть гірше аніж тоді, коли втратила батьків. Тоді була бабуся, зараз – нікого. Численні друзі не рятували й з кожним днем пустка ставала все відчутнішою. Надя не могла знайти спокою і з притаманним юності максималізмом почала шукати винних. І знайшла – бабусю. Одного дня дівчина просто вигребла з шаф і розпродала всі її речі, взуття, картини, кришталь. Вона нічого не бажала знати про причини дій бабусі, бо не могла прийняти їх, не розуміла як найрідніша людина могла з нею так жорстоко вчинити!

Через кілька років у сусідів сталась пожежа й хоча квартира Наді постраждала не сильно, книжкова шафа знаходилась саме у постраждалій кімнаті. Перебираючи вцілілі речі дівчина лише протерла синій щоденник від сажі та не розкриваючи закинула до валізи. Викинути не наважилась, читати — образа не давала.

Ще кілька років потому цей, місцями обгорілий щоденник знову потрапив до її рук. Дивлячись на рядки написані рукою улюбленою бабусі, Надя пересилила гіркоту образи й нарешті відкрила його. Заглибилась в читання того, що колись було довгою історією, а тепер лишень уривками неймовірної розповіді. Це справді було написано як казка. Казка про підводний народ, який іноді відправляє на землю добровольців для вивчення питання можливості спілкування з цивілізацією людей. Добровольці мають право полишитись на землі на строк рівний життю людини в обраній країні. Та повідомляти правду людям не дозволялось. Хіба що на прощання рідні. Саме тому ця історія була написана як казка. Покажи її кому Надя – люди вирішать, що в дівчини та її бабусі багата уява і не більше. Мабуть, саме так з’явилась відома казка про русалоньку.

В одній частині розповіді бабуся описувала ритуал передачі дару іншій особі, та уточнювала що це хоча й можливо, та дуже ризиковано. Людина, якій передають дар, має бути особливою, здатною прийняти і зрозуміти море та мати серед предків морський народ. Якщо таких предків не буде, людина може загинути. Той, хто отримає дар таким шляхом, має прожити в морі три роки, доки організм повність перебудується і закріпить зміни, а сама людина отримає необхідні знання про життя у воді. Через три роки така особа матиме вибір – піти в море назавжди, чи повернутись до рідних, прожити життя людини і в кінці шляху мати знову вибір — кладовище чи море.

Надя використала медальйон бабусі двічі. Вперше перед весіллям. Бабуся довго хмурилась вдивляючись у фотокартку обранця онуки, слухаючи хвалебні розповіді. Хлопець бабусі не сподобався, вона була категорично проти вибору Наді, та дівчина повторила самовпевнену помилку власної матері. Про що жалкувала до сьогодні.

Дівчинку, що народилась в неї зі знайомою родимкою, схованою під волоссям на голові, Надя назвала Аліна, що перекладалось як «інша, чужа», знаючи про можливу долю дочки. Не вгадала. Аліна, як і її старший син з самого дитинства розчаровували матір. В дочки не було моральних перепон, вона не відала почуття провини, не грішила співчуттям. Всі спроби виховати дівчину натикались на впертість, байдужість і зневагу. Спроби зайняти дитину роботою, виховати биттям спочатку допомагали, та варто було трохи послабити контроль і дитина наче з ціпка зривалась. Саме тому Наді так не подобалась дружба Олі й Аліни. Вона знала свою дитину і щиро боялась, що наївність Олі зіграє з нею поганий жарт, а відповідатиме матір дурної бешкетниці. Та доля берегла дівчат, а потім вони самі перестали спілкуватись. З дорослішанням Аліна все більше виходила з-під контролю, а з років чотирнадцяти стала взагалі некерованою.

Другий раз Надя викликала бабусю перед шістнадцятиріччям Аліни. Вона питала, що робити з дочкою, яка народилась з відміткою та була справжнім покаранням і не сприймала намагання матері її приструнити, а також повідомити про незвичайну долю. Дівчина жорстоко висміяла спробу неньки розказати їй щось про русалок. Й сміятися перестала лише після того, як двічі на молодий місяць прокидалась зранку мокра і з хвостом, який, мов частина якогось моторошного привиду, окутував її ноги. Одного разу Аліну в такому вигляді ледь не застукав її новий хлопець. Він навіть побачив хвіст, але оскільки погано кумекав після чергової гулянки, Аліна змогла все списати на похмілля. Та після цього випадку дочка з’явилась на порозі дому матері з вимогою розповісти як позбутись від «цієї хріні». Надія спробувала пояснити, що це її доля, що варто її прийняти як дар. Дочка лютувала. Надя пішла за порадою до бабусі.

Бабуся з сумом похитала головою, щось пробурмотівши про «кляту брудну кров» і мовила, що потрібно віддати дочці щоденник. Все саме має вирішитись.

— Оце так вирішилось, — хмикнула Ольга.

— Аліна ж могла її вбити! — обурилась мама, Олі. — Про що вона лишень думала?!

— Та не вбила ж! Мама, не гарячкуй! Я випадково отримала такий дар! Такі можливості! Це ж неймовірно!

— Не зовсім випадково, — фиркнула мама. — Родимка в тебе справді є.

— Так… А це означає…

— Означає, що серед ваших предків була морська істота, — кивнула головою Надія.

— Не знаю. Вся моя рідня, до самих прадідів, жили біля моря і судячи з історії їх життя, загадково ніхто не щезав, — не підтримала оптимізм Надії мама Олі. – Хіба що її батько…

— Тато?

— Гм… Не зовсім. Твій батько. Твій справжній батько…Ти його не знаєш. Він зник з мого життя раніше, аніж дізнався про тебе.

— Мій тато не мій тато? — здивовано округлила очі дівчина.

— Так вийшло… — мати сумно розвела руками.

— А… Цікаво коли ти то мені планувала сказати? — протягла дівчина шоковано, та тут же накинулась з питаннями, — А який був мій справжній батько? Куди зник? — Не те щоб Оля занадто погано ставилась до батька, що їх покинув, але… Ні, таки погано. Якщо не кривити душею, вона була відверто рада почути що, ота байдужа сволота, яку вона бачила останнього разу роки три тому - не її рідний батько. І вона не зобов’язана бути йому вдячною за свою появу.

— Він був чудовий… — мрійливо-сумно посміхнулась мама, — Ми разом вчились. Він дуже красиво проявляв свою увагу, був такий уважний, ніжний, а потім так раптово і незрозуміло щез. Я й досі не знаю куди він подівся. І навіть дарунок його не зберігся…

— Досить сімейних драм, потім поговорите. Дівчина вижила і отримала дар, – перервала їх розмову Надія, — і це на даний момент її найбільша проблема.

— Проблема що вижила? — мама Олі миттєво наїжачилась.

— Можна й так мовити, — байдуже знизала плечима жінка.

— Мама, ти уяви, я отримала можливість пожити у морі й вічну молодість на додачу. Та й вибір між кладовищем та морем я точно зроблю на користь останнього! — радісно розсміялась Оля, не звертаючи уваги на похмурий вираз облич двох жінок. — До речі, ма, у мене для тебе є дарунок!

— Що? — жінка з подивом подивилась на сповнену натхнення дочку. Ольга пірнула і дістала скриньку.

— Дивись, що я знайшла у морі!

Доки мама Олі, неуважно роздивлялась вміст скриньки, дівчина нарешті дібралась до принесених млинців з сиром, гречаної каші, запиваючи це все компотом. Мама таки захопила їжу, хоча Оля і не уявляла що саме їй розповідала тітка Надія.

В якийсь момент піднявши голову від їжі, Ольга зрозуміла, що маму не дуже цікавить дарунок. На відміну він Надії, яка з цікавістю роздивлялась знахідку через плече жінки, мама задумливо дивилась на дочку.

— І що ми робитимемо? Ти ж поступати збиралась, вчитись… — з сумом похитала вона головою.

— Ой, ма, ми ж ще до путя не визначились куди мені варто йти. От якраз буде час подумати.

— Та багацько часу…

— Мама, я тут подумала. Я ж завжди мріяла поїхати до Чорного моря, подорожувати, а тепер я матиму таку можливість! — натхненно продовжувала новоспечена русалка, пережовуючи черговий млинець, – я можу стільки побачити! Одного дня в Азовському морі вже вистачило б на пів життя розповідей, а тут стільки часу, стільки можливостей! Мамо, виявляється я можу чудово орієнтуватись у воді! Я навіть на суші так не вмію, і не факт, що навчилась би колись. Це якесь дивне відчуття, ближче до інстинкту. А ще я вмію дуже швидко плавати ! І риби приймають мене за свою! Я можу погладити рибку як одну з наших овечок!

— Все-все, я зрозуміла, що ти в захваті і від перспектив, і від ситуації в цілому. Переконувати тебе в протилежному не збираюсь, бо це не має сенсу, — нарешті посміхнулась мама, уступаючи такому ентузіазму. — Я просто пропоную більш тверезо розглянути ситуацію і з’ясувати, що нам далі робити. На даний момент я так розумію, ти точно не знаєш, що тобі знадобиться у морі окрім їжі. Хоча й це важливий момент, який потрібно обміркувати. Давай поступимо так. Я кожного дня приїжджатиму сюди, привозитиму їжу, а ти спробуєш зрозуміти, що тобі ще потрібно? Добре?

— Добре, матусю! Ти найкраща! А давай я пошукаю у морі ще щось цінне, може трохи зміню наш сумний фінансовий стан, — з веселою посмішкою спитала Оля. — Це ж буде чудово?

За перебігом розмови слідкувала Надія. Вона застерегла, що краще нікому не розповідати про хвостату Ольгу. Люди різні бувають, та нічого доброго від них чекати не варто. В кращому випадку можуть виловити для сенсації, дослідів, щоб комусь продати як незвичну дивинку. В гіршому можуть вбити, як щось незрозуміле.

Такі навдивовижу похмурі перспективи не дуже сподобались ані Олі, ані її мамі, тож вони звичайно вирішили нікому нічого не розповідати. Тобто мама пообіцяла нікому нічого не розповідати, а Оля пообіцяла бути обережною і не втрапити до рибачих тенет. Алінина мати схоже теж не збиралась спричиняти шкоду русалці, а про свою дочку взагалі різкувато висловилась: «Цій березневій кішці зараз все окрім хлопців по цимбалах. Сама така була — точно знаю».

Більш-менш зорієнтувавшись у ситуації, мами поїхали додому, а дівчина полишилась. І хоч як Оля вдавала впевнену перед матір’ю, та ночувати самій в морі їй було трохи лячно. Вона розуміла, що якщо просто засне на мілині, то її навряд чи хтось спіймає, про хижаків небезпечних для людей, а отже і русалок в їх морі вона не чула. Та попри всі ці знання, коли стихли голоси жінок, Оля з тугою роззирнулася. Рідне ліжко полишилось вдома як і купа інших таких звичних, а тому непомітних речей. Непомітних до того моменту, доки вони не зникають. Дівчина зітхнула, пірнула й виплила у море. Сонце сіло за материк, а з іншого боку вже виповзав повний місяць. У морі вже були глибокі сутінки та на поверхні все ще відносно світло. Довгий червневий день закінчився і йому на заміну неспішною ходою простувала ніч.

Ольга припливла на одну з виявлених вдень підводних галявин і, влігшись на піщане дно з морською травою, дивилась крізь товщу води в небо. Воно поступово темніло, з’являлись зірки. Від легкого руху хвиль здавалось, що зірки це світляки, котрі впали на поверхню води. Дівчина з посмішкою ловила себе на бажанні простягнути руку і спіймати одного з них.

Через деякий час місяць залив все сріблястим світлом. Його промені надали морській воді якийсь містичний вигляд і русалці здавалось, що вона лежить в сріблястому тумані, котрий час від часу спалахує відблисками рухливих риб. Вона відчувала себе так, наче вибралась з наметом ночувати на природу, а потрапила до казки. Та намету не було і все інше було геть незвичним. Навколишні підводні звуки були більш м’якими, гармонійними, схожими на ніжну тиху музику. Вона чула й навіть якось відчувала, бо це був якийсь дивний слух, як дном шурхотів якийсь підводний рак, як поряд пропливла зграйка дрібних рибок. Їх переміщення відзначилось легким, схожим на вітерець, коливанням води та зблиском сріблястого відображення місячного сяйва на лусці.

Місячні промені пронизували товщу води і нагадували містичні струни, на яких водорості, ледь помітно погойдуючись, наче якийсь геніальний музика грав тиху незвідану мелодію. Окутана цією містикою, почуваючи себе під невидимим захистом казки що ожила, прислухаючись до такого нового та одночасно такого рідного світу, Ольга непомітно для себе заснула.