Донька Азраі

Спілкуючись з Мартою де жестами, де через підслухані думки, Оля знаходилась у дивному місці кілька днів. Десь на третій день, азраі почала рухатись трохи краще, нарешті відчуваючи кінцівки, а не лише біль в них, і тут помітила, що на шиї відсутній медальйон. Невже загубила? Як? Коли? Обшукавши все дно басейну, дівчина з сумом констатувала, що, напевно, то було ще у морі. Мабуть, черепаха, коли допомагала звільнятись їй від медузи, перекусила і пасок… А може вона сама його загубила… Прикраса стільки з нею пережила й так по дурному загубилась. Оля задумливо крутила в руках іншу, ту, що була намотана на руку. Подивилась уважніше на цей дарунок і, обережно знявши з руки імпровізований браслет, повісила на шию. Так, тепер краще. Бо без медальйона, з яким вона вже майже зрослась, Оля почувалась некомфортно. Наче не якоїсь дрібниці, а суттєвої частини тіла не вистачало.

Від Марти, як звали її рятівницю, Оля дізналась що потрапила до острова Мальта, і зараз знаходиться в одному з прибережних готелів, місці зустрічі та відпочинку дайверів. Басейн готелю закрили на ремонт, та з якихось причин роботи поки що не велись. Отож він стояв наповнений і навіть фільтрувався (Оля використовувала струмінь води, що поступала з фільтра для масажу спини), проте без відвідувачів. Взагалі людей в цьому готелі було наче багато, не рідко до Олі доносились голоси, а кілька разів хтось заходив у приміщення басейну, та на щастя надовго не затримувався.

Марта регулярно приносила їжу — хліб (не було щастя, так нещастя допомогло), фрукти, овочі, каші, рибу, м’ясо. Взагалі годувала вона її напрочуд гарно і смачно, а також постійно займалась пораненнями Олі – спочатку просякала опіки оцтом, а потім мастила якоюсь маззю і замотувала бинтами. Оля в якийсь момент знову нагадувала мумію, тільки цього разу біленьку!

Як зрозуміла русалка, вона втрапила у щупальця дуже небезпечної медузи, котру називали Португальський кораблик. Судячи з усього, Марта взагалі була здивована, що дівчина вижила й досить швидко одужує. Потемніла від опіків луска доволі швидко відновлювала блиск, а тіло, ще прикрашене фігурними червоними слідами, поступово згадувало що воно гнучке і має м’язи. Досить скоро Оля вже роздумувала над тим як натякнути, що варто її відпустити, і єдине, що зупиняло дівчину від підняття подібного питання, це думки рятівниці, коли та оглядала рани. Марта ще вважала вартим долікувати два особливо уражених місця на спині дівчини.

В один з вечорів, вже влігшись спати у дальньому кінці басейну, Оля знову почула, як хтось зайшов у приміщення. Притиснувшись до стіни однієї з найтемніших частин водойми, дівчина напружено чекала, коли візитер піде, сподіваючись що й цього разу її не помітять в темряві. З думок Марти вона знала, що з якоїсь причини освітлення в басейні нещодавно вимкнули і поки що воно не працювало.

Тим часом гість, судячи зі звуків, приніс з собою якесь приладдя. Він якийсь час копирсався, чимось там гримів, а потім почали вмикатись одна за одною невеликі лампи над службовими приміщеннями. Одна, друга, третя… Раптом почувся дзенькіт, потім металевий гуркіт, а через мить прямо перед Олею у воду впав чоловік і судячи з його одягу (штани, футболка, взуття) – це було не планове купання.

Людина впустила якийсь інструмент на дно, тож виринувши майже одразу пірнула і почала озиратись в його пошуках. Тікати Олі було просто нікуди, тому через кілька секунд вона переляканим поглядом зустрілась з нирцем і від здивованого вигуку не втримались обидва.

Хлопець показав пальцем на поверхню й виринув, Оля спантеличено піднялась за ним.

— Ти тут звідки? — спитав, старий знайомий, всідаючись на бортик басейну та вкладаючи поряд якусь металеву штукенцію. За його спиною непевно світились три світильники та валялась драбина під четвертим, не ввімкненим.

— А сам? Ти тут звідки, Андрію? — спитала здивовано Оля. — Ти ж, наче, в Україні полишився!

— Ага і навіть живий. Саме тому, що мені подобалось бути живим, я й накивав звідти п’ятами, — хмикнув хлопець, знімаючи та викручуючи футболку з якимсь написом.

— Що, тебе знову намагались відправити на корм рибам? Що ж ти там такого витворив?

— Гірше — посадити! Довелось швидко кумекати, аби не опинитись за ґратами. А тут якраз вдало один дальній родич з плавання повернувся, та у гості до тітки заїхав. Отож довелось нахабно припахати дядьку, аби він мені швиденько допоміг організувати, так би мовити, трудовий виїзд. Я вирішив, що краще світ подивлюсь, аніж буцигарню.

— Оце так… Примхливе життя, – Оля розгублено роздивлялась давнього знайомого. Він зараз мав довше волосся, трохи стомлений вигляд, трохи незвичний одяг, та це був все той же чудний Андрій, що дарував їй маки на узбережжі. То здавалось було так давно, наче у іншому житті.

— Ще й яке.

— Де б ми ще зустрілись…

— Та зі мною все просто, — відмахнувся Андрій, очі якого світились цікавістю, – а от ти тут як опинилась? Вирішила вдати з себе екзотичну акваріумну рибку?

— Ні. Просто подорожувала і невдало познайомилась з хижою медузою. А потім мене сюди непритомну хтось приніс. Тепер от одна добра жіночка лікує, годує і всіляко переймається моєю долею. Сподіваюсь, щоправда, що ще й випустять у підсумку… — відповіла Оля, всаджуючись поряд з хлопцем на край басейну. Хвоста приховувати сенсу вже не було, а розмовляти зручніше, сидячи поряд.

— Якщо вони не випустять — я випущу. Я ж твій боржник. Та й буде привід русалку на руках поносити! – підморгнув їй Андрій.

— Ти невиправний, — розсміялась Оля.

— А хто тебе лікує? Як звуть? — спитав між тим хлопець.

— Марта. Така чорнява, худенька жіночка.

— А! Так, знаю таку. Це ж треба! В житті б не подумав, що ця гримза може кимось опікуватись. Вона зазвичай така суха, мовчазна, правильна. Не посміхнеться зайвий раз. Мене ганяє, як панчук холопа. Втім, я тут холоп і є. Та все одно — дивовижно!

— Не знаю. Мені вона здалась доброю і турботливою, – не погодилась Оля. — Хіба що трохи мовчазною.

— Справді? Може то я її не з того боку роздивлявся? Слухай, а я й не знав, що ти знаєш мальтійську мову!

— А я й не знаю.

— Як же ти з Мартою говориш? Вона ж ні англійської, ні німецької не знає.

— Ну… Якось так… — помахала рукою в повітрі Оля, зображаючи щось непевне.

— Зрозуміло — мову жестів ще ніхто не скасовував, — хмикнув Андрій. — Теж варіант. Та то таке, а от хвіст в тебе фантастичний! – хлопець нахилився й обережно торкнувся пальцями луски на нижній частині хвоста.

— Самій подобається, — усміхнулась Оля. Вона з подивом зрозуміла, що щиро рада зустріти тут Андрія. Схоже в неї наявний дефіцит спілкування! А вона ж, наївна, все життя думала що є відлюдкуватою особою! Схоже то був самообман. А ще дівчина чомусь була впевнена, що Андрій, побачивши її, не побіжить одразу за сіткою і гарпуном. Та й навіщо? Куди вона від нього зараз втече? Чомусь, попри гіркий досвід, поряд з цим хлопцем не з’явився страх бути спійманою. Що було тому причиною, віра Олі в кращі риси людей, чи наївність, важко було сказати, та дівчина не вважала за потрібне це ретельно аналізувати. Їй було зараз просто весело, цікаво і добре поряд із цим чудним хлопцем.

Вони ще пів ночі розмовляли. Андрій час від часу з цікавістю поглядаючи на її хвоста, розповів, що добродії, котрі його намагались втопити, отримали просто реальний шок, побачивши його живим. Та на жаль швидко придумали інший спосіб позбутись живучого хлопця. Буквально наступного дня тітка повідомила «чудову новину» – Андрія розшукує міліція як ймовірного ґвалтівника Аліни!

— От від кого-кого, а від неї не очікував такого. Я був про неї кращої думки, – мовив Андрій і на мить якось наче випав з власної розповіді, та потім широко посміхнувся й продовжив. — А оскільки «ґвалтував» я цю красуню акурат в ту ніч коли старанно топився з мішком на голові, то і виправдань не мав. Хіба що тебе свідком покликати, та якось посоромився, — хлопець хитро посміхнувся.

— Та ти що?

— Так, це я, мабуть, дарма. Якби ти прибула в суд, чи навіть до слідчого, людей би моя справа взагалі не хвилювала, — відверто веселився її співрозмовник. — Отож, поки мене посилено шукали менти, я швиденько заплигнув до автобуса, потім до потягу до Севастополя, а потім на судно, що йшло до Великобританії. Добре, що міліція в нашій країні працює повільно, особливо якщо її трохи про це попросити, підкріпивши прохання кольоровими папірцями.

— Слухай, я звичайно не великий географ, але де Великобританія, а де Мальта. Як ти тут опинився?

— А, та до Великобританії так просто не потрапиш, там така купа папірців потрібна, що я б її до пенсії збирав. Отож, мене «випадково» забули на більш ліберальній землі. Хто там тих зайців на човні рахує? Дядько домовився з якимось знайомим про роботу, не зовсім легальну, але краще аніж нічого. Обіцяли пізніше зробити документи. Взагалі я тут непогано влаштувався — отримують тут батраки, на кшталт мене, набагато більше, ніж дома. Щоправда, доводиться прискорено вчити іспанську мову, а ще я потроху нахватався розмовної мальтійської. У мене завжди був хист до мов. З наших тут мешкає лише один давній дідуганчик, що втік з СРСР ще за часів залізної завіси, отож спілкування постійно йде іншими мовами. Іспанська, мальтійська, англійська. Цікаво. Іноді тут, правда, бувають російські туристи, та вони зазвичай жах, які гонористі. З ними не лише поговорити, до таких підходити страшно. Окинуть тебе презирливим поглядом, так що одразу почуваєш себе пилом під ногами фараонів, і вже й бажання зникає, щось там питати, чи казати.

— Це ж треба. Не думала що росіяни такі, — здивувалась Оля.

— Ще й які. Всі інші набагато приємніші у спілкуванні, простіші, — кивнув Андрій. Англійці стримані та ввічливі, французи — найчастіше весельчаки, японці чи китайці — ці просто до сміху цікаві, особливо пенсіонери. А росіяни… Іноді навіть шкода, що я їх розумію. Як почнуть насміхатись та обговорювати інших, так хоч крізь землю провалюйся від сорому.

Спілкування Олі та Андрія було перервано приходом ще якогось чоловіка. Русалці довелось швиденько ховатись, а Андрію, повільно підбираючи слова, старанно виправдовуватись чому це він вночі сидить мокрий біля басейну. Судячи з сердитої інтонації, співрозмовник не поділяв захоплення купатись при ремонті електрики.

Скоро люди пішли, а Оля не могла ще пів ночі заснути, прокручуючи в голові їх зустріч з Андрієм. Вона була такою неочікуваною і чомусь несла в собі дивне відчуття тепла. Наче зустріла гарного старого друга чи рідню. Мабуть, це тому, що зараз він в неї асоціював з домом, мамою. Як там мама без неї? Справляється?

Думки про дім, витіснив сон з тими ж яскравими образами підводного міста. Уві сні Олю знову гукали. Переконливо, старанно.

17.2

Марта саме йшла з чистою постільною білизною, як помітила, що з закритого басейну вийшло двоє. І якщо старшого вона знала, той все життя тут прожив, працював у готелі довше за Марту, то другий, котрий йшов поряд з ним у повністю мокрій одежі… Цього хлопця вона й раніше бачила кілька разів побіжно, але не звертала уваги. Постоялець зазвичай був в бейсболці з козирком та вона й не дуже придивлялась. Сьогодні одні, завтра – інші. Лише постійних клієнтів мимоволі запам’ятовуєш, а ця пара постійною не була. Так – залітні пташки. Марта й зараз не подумала б чоловіків роздивлятись, та вони вийшли з басейну де була її підопічна. Чоловіки саме крокували повз неї, коли хлопець випадково зустрівся з Мартою очима, і жінка просто застигла на місці. Вона його згадала…

Вже зникли люди за поворотом і у коридорі запанувала тиша, а Марта так і стояла. Перед її очима розгортались давні спогади. Спогади дитинства.

Бурхливе вранішнє море, крики чайок, батько… День, коли зникла її старша сестра Марія.

Того недільного ранку Марта прокинулась не від веселих жартів Марії, а чомусь у пустій кімнаті. Дівчинка здивовано спустилась до кухні, очікуючи знайти сестру там, проте її надії не справдились. На кухні, замість ранкових ароматів смачного сніданку, була матір вся у сльозах і похмурий батько. Вони читали прощального листа Марії. З проханням її не шукати. Батько сварився і кричав, що то все той хлопець задурив їй голову. Той клятий англієць. Врешті решт, батько гримнувши дверима кудись побіг, а Марта за ним.

Він пішов до моря. До юнака, що сидів на березі з вудкою і якоюсь дивною коробочкою, яку одразу сховав, варто було батькові Марти підійти.

Дівчинка сховалась за великим каменем і старанно прислухалась до розмови дорослих намагаючись зрозуміти, куди той юнак подів її сестру.

Вітер доносив до неї лише шматки фраз. Батько звинувачував молодика, кричав, що то він десь сховав Марію, що він останній з ким її бачили. Що він сволота, котра збирається зруйнувати життя його дочки. Хлопець щось тихо, проте напрочуд спокійно відповідав, але батько не заспокоювався. Нарешті він просто кинувся на хлопця й Марта з жахом дивилась, як її, завжди спокійний добрий, батько б’є людину. Намагається побити. Бо його, такого великого й сильного, раптом спритно скрутив та повалив на землю худий чужинець. Притис до землі і знову почав щось говорити. Тихо, переконливо. Доки батько щось там бубнів, намагаючись вирватись, хлопець раптом підняв голову та уважно подивився прямо в очі Марти. Спокійно, серйозно. І дівчинка, котра вже переляканим зайцем збиралась дременути геть, почула у своїй голові голос.

— Погукай матір, — наказ, беззаперечний, спокійний. Але ж губи англійця не ворушились! Дитина перелякалась до півсмерті і з зойком таки дременула до матері. Мати, почувши про батька та англійця, полишивши дочку вдома під страхом клятви, поспішила до моря…

Повернулась вона не скоро. Заплакана, втомлена. Обняла Марту та так і сиділа з нею, доки дочку не зморив сон.

Батько повернувся через кілька днів. Тихий, з впалими червоними очима, новими зморшками, він присів перед дочкою та простягнув їй пошиту ляльку. Незвичну красиву ляльку з довгими темними косами, гарним, вишитим різнокольоровими нитками обличчям і сріблястим, обшитим блискучими прикрасами, хвостом замість ніг.

— Марто, твоя сестра покинула нас. Вона пішла у море, перетворилась на русалку. Прекрасну і вічно молоду. Вона на жаль не зможе повернутись, та передавала тобі гарячі обійми і цю ляльку — щоб ти про неї завжди пам’ятала. Пам’ятала, проте нікому те не розповідала. Це — таємниця, — мовив тоді батько та обійнявши Марту міцно притис до себе.

Марта дуже скучала, та була занадто мала, аби довго ставити питання від яких мама починала плакати, а батько — опускати очі та відмовчуватись. Лялька стала її вірною подругою на довгі роки, і навіть зараз сиділа у спальні на комоді. Мати й батько більше ніколи не підіймали тему зниклої сестри, а того дивного молодика вона більше не бачила. Врешті-решт Марта переконала себе, що сестра з якоїсь причини просто поїхала з коханим хлопцем. Довгі роки вона вважала слова батька про русалку казкою, аби втішити маленьку доню, та це не заважало їй вірити в русалок як явище. Легенд про них багато гуляло островом. І от вона знайшла справжню русалку. Це підтверджувало її віру в те, що давня казка її дитинства може бути правдою. В це дуже хотілось вірити. А тепер цей хлопець. Стільки років минуло. Марта вже перетворилась з маленької дівчини в жінку середніх років, а він не змінився. Все той же молодий, впевнений у собі юнак зі спокійним уважним поглядом. Хто він? Як таке можливо? Марта досі пам’ятала, як він так само на неї дивився багато років тому. Цей погляд вона, напевне, довіку пам’ятатиме. І ось зараз він, наче звична людина, йде з басейну… Мокрий. Він виявив русалку? Вони виявили її?

Жінка раптом отямилась і перелякалась. Перелякалась за маленьку юну дівчинку. Її охопили паніка і страх. Та бігти зараз до басейну вона не ризикнула, а повернувшись до своєї роботи, лише докладала максимальних зусиль, аби ніхто не помітив її стану.

Вдосвіта Марта поквапилась до своєї підопічної. Її потрібно терміново випускати! Оглянувши в черговий раз майже повністю загоєні рани, та пригостивши сніданком русалоньку, жінка закотила до басейну інвалідного візка з влаштованою подушкою. Жестами запропонувала Олі в нього сісти. Дівчина здивовано на неї подивилась.

— Як же тобі пояснити, що лишень так я тебе зможу вивезти? Потрібно тікати, ти у небезпеці. А я більше нічим не можу допомогти, – сказала Марта, занепокоєно дивлячись на дівчину. Та подивилась якусь мить на крісло, усміхнулась і заплигнула. Взагалі жінка давно помітила, що русалка розуміла не слова. Швидше наміри, емоції, загальний зміст сказаного. Цікаво чи такою ж стала Марія?

Жінка швидко накинула на довгий мокрий хвіст припасене покривало і повезла дівчину до моря. В таку годину туристи зазвичай ще спали, та Марта все одно нервувала. Однак вони без пригод пройшли всі коридори та спуски, виїхали на пряму кам’яну доріжку, що вела просто до моря. Доки Марта нервово озиралась, лякаючись натрапити на когось з туристів чи співробітників готелю, русалка з щирою цікавістю все розглядала. В ній не помітно було страху – дитина дитиною.

Варто було візку доїхати до краю пустого причалу, глибини біля якого цілком вистачало для підходу човнів, як дівчина скинула покривало й радісно стрибнула у море, піднявши фонтан бризок. Марта вже полегшено зітхнула, ховаючи якнайдалі маленьку образу на таку швидку втечу, як русалка виринула.

— Дякую! — мовила морська діва і її очі світились такою вдячністю, що перекладати сказане не було потреби. Марта усміхнувшись перехрестила дивовижне створіння.

— Бережи тебе Бог. Передавай вітання Марії, якщо зустрінеш. Скажи, що я за нею дуже сумую… — мовила жінка, відчуваючи, що зробила все правильно. Русалка схиливши голову подивилась на жінку з цікавістю, усміхнувшись кивнула і помахавши рукою на прощання, пірнула. Лише срібляста луска зблиснула наостанок, зникаючи вглибині.

— В таку рань і біля моря? — почувся за спиною веселий голос, що змусив Марту здригнутись і повільно озирнутись. До неї підходив той загадковий хлопець. Попри широку посмішку його очі занадто уважно вивчали жінку.

— Так. Добрий ранок, — мовила Марта, розгублено опустивши погляд.

— А нащо вам інвалідний візок, та ще й мокрий? Чи у вас дайвери навіть з інвалідного візка пірнають? — весело спитав він, проте Марта шкірою відчувала його невдоволення.

— Ні. Вибачте, мені пора, — жінка опустивши голову, спробувала проскочити повз людину, котра чомусь її дуже лякала. Вона не бажала знати хто чи що він таке, а просто хотіла швидше сховатись від цих занадто знайомих, дорослих очей на обличчі юнака. Є речі які пересічній людині не варто знати, і на думку Марти, особа що стояла перед нею, була уособленням всього подібного.

— Так, звичайно, розумію. Робота, — кивнув юнак пропускаючи її, і Марта поспіхом пішла до готелю, спиною відчуваючи уважний погляд і обдумуючи можливість термінової відпустки. Страх затопив її настільки, що вона ледь стримувалась, аби не покинути візок та не побігти до готелю.

§§§

Оля, опинившись нарешті у морі радісно закружляла, покинувши бухту у лічені хвилини. Море! Просторе, живе, рідне! Як же вона за ним скучила!

Дівчина влаштувала собі шалений заплив навипередки з косяком скумбрії, і лише трохи скинувши емоції, вирішила повернутись та роздивитись береги острова, що був до неї таким добрим. Спливши недалеко від острова вона роздивилась берег. Пейзаж був дуже схожим на Крим, а точніше на околиці Севастополя, біля якого вона провела літо. Ті ж скелясті береги, той же теплий вітер, доволі рідка рослинність, світлі будівлі. Та варто було опустити голову під воду і одразу приходило чітке розуміння, що вона дуже далеко від рідних берегів — підводний світ був геть інший.

Острів Мальта… В пам’яті за цією назвою до сьогодні була лишень непевна пляма на карті та історії з книг про мальтійський орден. Хто міг подумати, що одного дня вона відвідає його? Майже відвідає. Безвилазне сидіння в басейні протягом тижня чи трохи більше – це ж можна вважати відвідуванням? Номінально точно можна. Проте, ватро й з доступними околицями ознайомитись.

Огляд допоміг зрозуміти чому тут побудували готель для дайверів — куди не попливи, всюди звивисті, цікаві печери з купою живності. Окрім цього вздовж усього узбережжя зустрічались затонулі кораблі які облаштували собі за домівку риби та інші морські істоти.

Почулись звуки морського транспорту і русалка заховалась за скелі, а потім відправилась далі від берега й людей. І так поки що щастить, не варто випробовувати Долю навмисне. Добра жінка котра її врятувала, вилікувала та повернула у море була неймовірною. От і не правий був Тамаз. Люди різні! Є серед них гарні та безкорисні. Є!

Спостерігаючи за восьминогом, що переміщаючись дном нагадував зв’язаних до купи змій, Оля раптом помітила попереду силует людини й перелякано сахнулась вбік, притислась до дна. Восьминіг, котрому дісталось плавцем незграбної русалки, перелякався ще більше і втік, випустивши хмару чорнил. Коли чорнила розсіялись Оля обережно поглянула в бік загрози. Силует був на місці. Це було неправильно. Щось тут було не так… Обережно наблизившись, Оля з подивом роздивилась те, що її спочатку злякало, а потім спантеличило. Це була не жива людина — під водою стояла майже триметрова статуя Христа. Поросла мушлями та водоростями статуя! Цікаво, це так азраі намагаються навернути у християнство? Бо хто ще може її побачити на глибині близько десяти метрів? Хіба що морські істоти, котрі поселились на затопленому поряд поромі «Malta Gozo Ferry».

Оглянувши дивинку, Оля розчарувалась – незвично, та не більше. Це творіння людей поступово руйнувалось під дією моря та його жителів і втрачало початкову чіткість рис. Черепашки та водорості, що росли на обличчі і руках статуї, це було якось ближче до кошмарика, аніж до світлого образу сина Бога.

Азраі витратила день на ознайомлення з місцевістю, а вночі знову попливла до причалу з якого пірнула зранку. Навіщо – вона й сама не розуміла. В Олі було стійке відчуття, що її чекають. Хтось важливий. Але ж ніхто окрім Андрія її не міг чекати. Марта з нею попрощалась, а інших людей вона не бачила. Та чи варто було заради Андрія повертатись? Гарне спілкування, то звичайно чудово, та як це скомбінувати з її наміром знайти азраі? І звідки ця дивна впевненість в тому, що вона повинна, просто зобов’язана приплисти?

Будівля готелю та пришвартовані поряд неї човни та яхти світились теплими золотими вогниками, які гарно відображались у воді. З берега чутно було сміх та розмови. Оля задумливо дивилась на острів. Занадто багато людей… Занадто дивне відчуття… Ні, не подобається воно їй. Нагадує якусь незвичку пастку. Мабуть, не варто випробовувати долю двічі.

Не звертаючи уваги на гостинність цього моря і доброту людей (одну отруйну медузу брати до уваги не будемо), потрібно рухатись далі. Там, десь далеко її теж чекають. Вона це відчуває. Це — не її дім. Це– світ людей. Гарних, проте людей. І їх тут занадто багато. І навіть Андрій, як неочікуваний привіт з дому, не є аргументом для ризику. Оля розвернула, пірнула і попливла геть.

17.2

Андрій сидів на березі і на невеличкій портативній апаратурі, яка б викликала багато питань у спеціалістів, уважно спостерігав за яскравою крапкою, що віддалялась. Піднявши голову від екрана та ковзнувши по темному обрію поглядом, хлопець сумно посміхнувся. Торкнувся медальйона, що висів у нього на грудях.

— Навіть він не допоміг. Повернулась, відчула що я тебе чекаю, та не наблизилась. Ох, Олю, Олю…. — Андрій задумливо похитав головою. Такої хаотичності та нелогічності вчинків він не очікував від неї. Він взагалі, не очікував, що його підопічною буде вона! Це повинна була бути інша і його завдання було геть іншим… Та все з самого початку пішло не так. І познайомитись не встиг, і рятувала його вона, а не навпаки, що було б логічніше. І шукати її потім прийшлось як чорну кішку в темній кімнаті, звідки хвостате чудовисько завчасно втекло.

А поки він розібрався у вибриках життя, що поставило його завдання з ніг на голову, спритне дівчисько вже й море змінити встигло і азраі в компанію собі десь знайти, хоча вони в водах Чорного вже багато років не з’являлись. От як тепер дізнатись яку інформацію вона від нього отримала? Студенту-медику, попри майже романтичне спілкування, та оту дурню з фотографіями, ані слова не сказала. Навіть імені свого хвостатого друга не повідомила! Про себе ледь чи не біографію всю виклала, а про напарника — ані пари з вуст!

Не завдання, а кара якась. Варто натрапити на її сліди, як це непосидюче дівчисько знову кудись зривається, встигаючи ще й у якусь чергову халепу втрапити. Ось, вже знайшов, навіть як підібратись ближче придумав, а тут — Марта. Ну добре, впізнала (ох і пам'ять у жіночки виявилась!) та навіщо ж терміново випускати русалку? Занадто рано випускати! Він майже нічого не встиг! І взагалі, куди це дівчисько постійно несе! Навіщо? Нащо тобі незнайомі моря, якщо ти у рідному ледь ласти не склеїла!? Ти ж нічого не знаєш про води в які пливеш, і португальський кораблик цьому яскравий приклад! Але ж ні, самовпевнено прямує все далі і далі…