The Last Embers : У пошуках Надії (книга 2)

На містку стояла важка тиша. Кожен боявся її порушити.

Металеві стіни здавалися ще холоднішими, ніж зазвичай. Лампи над головою ледь гуділи, відкидаючи жорстке світло на бліді обличчя. У повітрі відчувалася напруга, наче статична електрика перед грозою.

Сет, спершись на кріокамеру Бродеріка, вдивлявся в екрани. У голові крутилися спогади з бази, думки про людей там. Обличчя спалахували уривками пам’яті — короткі розмови, сміх у коридорах, тіні вогню під час атаки. І тепер… лише уламки планети.

— На кораблі були люди, — раптово озвався Роберт, який досі стояв нерухомо.

Його голос прозвучав так глухо й відсторонено, що наче не він, а сам корабель промовив ці слова.

Усі погляди команди звернулися до нього в очікуванні продовження. Та він мовчав, витримуючи паузу.

— Що ти маєш на увазі?! — не витримала Айві, вигукнувши майже криком.

Вона сиділа на холодному металі, а її руки нервово крутили якусь деталь, з якою вона досі бавилася. Сльози блищали в її очах у світлі моніторів, і кожне клацання дрібної запчастини в руках здавалося надто гучним у цій тиші.

— Я провів сканування перед їхнім стрибком, — нарешті продовжив андроїд. — Дані не надто точні, але я зафіксував близько тридцяти тисяч осіб.

— ТОДІ СТРИБАЄМО ЗА НИМИ! НАМ… — голос Айві зривався на крик і сльози.

— Ми не можемо.

— ЯК ЦЕ — НЕ МОЖЕМО?! ЦЕ Ж ТВІЙ КОРАБЕЛЬ!

— Він має лише варп-двигуни, — холодно перебив Роберт. — Навіть якби у мене були стрибкові — я не встиг проаналізувати, куди вони направились. Лише приблизний напрямок.

— І що тепер? — озвався Сет.

Роберт повільно обернувся до нього й довго вдивлявся, ніби оцінював. В його темних зіницях відбивалося світло панелей, і в цю мить він виглядав не як союзник, а як суддя.

— Що тепер, Роберте? — повторив скаут, стискаючи кулаки.

Андроїд різко рвонувся вперед, наблизившись майже впритул. Здавалося, ще мить — і він штовхне Сета, та замість цього його долоня лягла на кріокамеру. Команда завмерла, чекаючи відповіді.

— Гаразд. Потрібно модифікувати корабель, — нарешті сказав Роберт. — А вже потім шукати те судно.

— Модифікувати? — Айві схлипнула, але в її голосі вже прозвучала цікавість.

— Так.

— Тут? — уточнив Сет.

Роберт проігнорував запитання й рушив до виходу.

— Куди ти?! — гаркнув скаут.

— Перевірю двигуни. Треба бути впевненим, що вас не випалить під час наступного стрибка, — кинув андроїд, навіть не обернувшись.

Він йшов швидко — і за мить зник у коридорі, залишивши команду в гнітючій тиші.

Ще кілька хвилин ніхто не проронив ні слова. Нарешті Сет тяжко видихнув:

— З ними все гаразд, — його голос звучав менш упевнено, ніж зазвичай. — Повинно бути.

— Але що це за корабель? — зірвалась Айві.

Віктор стояв мовчки, притримуючи Дору. Він прибіг сюди майже одразу після крику, та дівчина зупинила його вигуком і попросила донести її. Медик здивувався, як у неї знайшлися сили на той різкий голос, але нічого не сказав. Просто підхопив на руки й приніс на місток.

— Можливо, їх хтось забрав? — з надією промовив Лео.

— Хто? — не переставала сипати запитаннями Айві.

— Поняття не маю. Добрі самаряни… чи як там.

— Хто-хто? — перепитала інженерка.

— Та не знаю. Колись чув такий вираз, — зніяковіло скинувши плечима відповів шахтар.

Айві покосилась на нього, але нічого не додала.

— Що взагалі могло статись з планетою? — неочікувано озвалась Дора. — Це схоже...

Та вона урвала себе на півслові. Її пальці стиснули край крісла так сильно, що побіліли кісточки. Вона дивилась кудись повз екрани, наче бачила не їх, а щось давно поховане у пам’яті.

— На що? — запитав Сет.

— Зброю Скрадів, — ковтаючи тихо промовила Дора.

Напруга згусла, мов холодне повітря перед бурею. На очах Айві знову виступили сльози, скаут важко ковтнув, наче повітря раптом стало густим, а Віктор просто стояв мовчки, втупившись в екран.

Тиша давила сильніше за будь-який крик: чути було лише легке потріскування старих панелей і далекі звуки систем життєзабезпечення.

— Ви ж не думаєте... — слова Айві зависли, наче вона не змогла вимовити решту.

— Ні. Роберт сказав, що на судні люди... — перебив Сет. — Можливо... це наші.

Він намагався звучати впевнено, але кожен відчував — це були радше слова віри, ніж факт.

— І ми далі просто сліпо віримо Роберту? — озвався Віктор. Його голос був сухим, без жодної емоції. — Він явно знає більше, ніж говорить.

— Не схоже, що у нас є вибір, — видихнув Сет, стискаючи кулаки. — Він єдиний, хто може хоч якось допомогти.

— Або він і став причиною цього, — знизав плечима медик.

— Що… що ти маєш на увазі? — Айві підвелась, її руки мимоволі стиснули деталь, яку вона досі крутила.

— Варп стрибок. Хто зна як він працює.

— Тоді чому корабель полетів тільки зараз? — різко втрутився Сет.

— Перевіряв, що сталось, — так само спокійно знизав плечима медик.

— Ти завжди мусиш бути таким песимістом?! — вигукнула Айві, і її голос зірвався на надрив.

Віктор стиснув щелепу. Було видно, що він ось-ось щось скаже, але врешті лише важко ковтнув і замовк.

— Досить, — гаркнув Сет дивлячись на медика. — Чекаємо Роберта.

Айві аж сіпнулась від тону скаута, а Віктор лише невдоволено промичав щось.

— Я у медвідсік, — кинув медик. — Перевірю як Пол.

Він розвернувся різко, його кроки гучно відлунювали по містку, наче нагадування, що кожен у цій команді тримає в собі більше, ніж готовий показати.

— Та ну, може то якийсь круїзний лайнер забрав? З баром, басейном і програмою «виживи після апокаліпсису», — спробував пожартувати Лео.

Айві пирхнула крізь сльози, Сет тільки зітхнув, і навіть Дора ледь помітно усміхнулась. Напруга на мить відступила, залишивши в повітрі крихітний шматок тепла.

***

Роберт повернувся за десяток хвилин. Погляди тих, хто залишився на містку миттєво втупились в нього, очікуючи на його рішення.

— Один, можливо два стрибки ми витримаємо, — холодно промовив він.

— Куди ми направимось? — по-лідерськи запитав Сет.

— Варіантів небагато, — підійшовши до екранів відповів андроїд. — Один, насправді.

Його пальці торкнулись дисплею, швидко перебираючи команди. Вже за мить — з'явилась картинка якоїсь пустельної планети.

Її поверхня була потрісканою, мов висохле море, темні кратери тягнулись до обрію, а над ними висіло тьмяне криваво-червоне небо, закручене пиловими вихорами. В окремих місцях виднілись руїни — гострі уламки колишніх споруд, напівзанесені піском, немов кістки давно мертвого велета.

— Це — Хадесія.

— О, то ми офіційно в пекло. Хоча, думаю там буде краще, ніж на Ностромо... — посміхаючись кинув Лео.

— Там має бути один контакт, — ігноруючи шахтаря продовжив Роберт. — Він має допомогти з двигунами. І, можливо, якщо вам пощастить — може щось знати.

Команда переглянулась, і Сет промовив :

— Хто цей контакт?

— Їх двоє. Талановитий інженер і... Скажімо так... його супутник.

Скаут перевів погляд на зображення планети.

— Вона виглядає... не надто гостинно.

— О так, — кивнув Роберт, його голос залишався рівним, майже відстороненим. — Зоря цієї системи змінна. Пульсує з періодом у шість годин. Кожен викид — достатній, щоб випалити верхні шари ґрунту й зробити будь-яке перебування на поверхні смертельним.

Він збільшив зображення: тріщини на землі, розпечені рівнини, марево над горизонтом.

— Планета сама по собі майже непридатна для життя. Атмосфера тонка, нестабільна, насичена вуглекислим газом і оксидами. Кисню мало, але його продукують місцеві форми флори. Вони синхронізовані із зоряним серцем: перед кожним пульсом випускають хмару O₂, утворюючи локальні куполи виживання. Тривалістю — кілька хвилин.

— І ці твої знайомі... обрали ЦЮ ПЛАНЕТУ?! — вибухнув Сет.

— Так. — Роберт навіть не повів бровою. — З міркувань безпеки. Ніхто при здоровому глузді не шукає притулку в місці, де сама зоря вбиває все живе.

Лео пирхнув:

— А може, у тебе ще є друзі на планетах із аквапарками й безлімітними смаколиками?

Роберт не озирнувся. Його пальці й далі ковзали по дисплею, фіксуючи дані.

— Він — один із небагатьох, кому я можу довірити роботу над двигуном. І тут гарантовано можна перечекати достатньо циклів, щоб завершити всі необхідні процедури.

— Як нам "вижити" на цій планеті? — важко видихнув Сет.

— О. Легко. Просто слідкуйте правилам. І не перебувайте на поверхні в моменти викиду.

— І які це правила? — Лео підняв брову.

— Поняття не маю, — відказав андроїд без жодної паузи, навіть не відриваючи погляду від дисплею.

— Ну звісно... — буркнув Сет.

— А зв’язатись з ними...? — обережно запитав Лео.

— Неможливо, — холодно відрізав Роберт. — Кожен викид зорі створює електромагнітний шторм, який глушить будь-які канали зв’язку. Навіть міжпланетні ретранслятори не витримують цього рівня перешкод.

Він нахилив голову до дисплею, ніби перевіряючи параметри.

— Єдине, що доступно — локальний маяк. Він сигналізує лише одне: чи безпечно сісти в найближчі години, чи чекати наступного пульсу.

— А корабель витримує ці "викиди"? — озвалась Айві.

— Цей — так. В загальному — залежить від щитів та рівня заряду.

— Гаразд. Не гаймо часу, — відрізав Сет. — Чим швидше пройдемо через це — тим швидше дізнаємось все.

Він затримав подих, наче на мить намагався заспокоїти власний пульс. Після короткої паузи додав, уже спокійніше:

— Піду перевірю, як Віктор.

Його кроки важко пролунали в тиші містка, немов підкреслюючи невидимий тягар, що ліг на плечі кожного.

Роберт м’яко кивнув йому й майже відразу перевів погляд на Айві.

— Потрібна ваша допомога, — сухо промовив він.

Інженерка здригнулась, не очікуючи звернення саме до себе. Її пальці все ще стискали невеличку деталь. Очі блиснули — чи то від залишкових сліз, чи від несподіваної пропозиції андроїда.

Айві підняла погляд на Роберта. У ньому не було ані тіні співчуття, лише спокійна впевненість машини, що вміє рахувати тільки «можна» і «неможна». Проте саме ця холодна впевненість, як не дивно, трохи вгамувала її паніку.

Вона ковтнула й хрипко спитала:

— Що... саме треба робити?

Роберт злегка нахилив голову, ніби оцінюючи її готовність, і тільки після цього відповів:

— Хтось повинен контролювати живлення. Після твого ремонту — стало... краще. Але я не маю можливості займатись і цим і навігацією. А також, бажано щоб я спостерігав за стрибком.

Айві видихнула, ще раз витерла очі тильним боком долоні й рвучко підвелась. Маленька деталь вислизнула з її пальців і впала на металеву підлогу, дзенькнувши так голосно, що звук розлетівся по всьому містку.

Вона кинула короткий погляд на інших, і на мить в її очах з’явилась іскра професійної впертості, яка завжди тягнула її до роботи.

***

Сет повільно рухався коридором. Важкі кроки віддавали легким ехом, яке допомагало скауту зануритись у власні думки.

Слова Рози все ще не виходили з голови, мов відлуння, яке не вщухає навіть у тиші. Але зараз не було часу на це.

"Та й що ти можеш зробити, Сете", — промовив він подумки. — "Навіть якщо це правда — зараз це абсолютно неважливо."

Він зупинився біля ілюмінатора. Темна порожнеча космосу, з легкими обрисами світла. І навіть крізь товщу скла, здавалося, можна було відчути слабке тремтіння — корабель ніби сам прислухався до чогось попереду.

"Але чи можу я довіряти, якщо це — правда?" — нав’язлива думка поверталася знову і знову.

Сет стиснув кулаки, видихнув, відпускаючи зайву напругу.

"Головне — витягнути всіх. Знайти наших. А далі буде видно", — відрізав він для себе.

Коридор повів його до медвідсіку. Кроки знову стали рівними, упевненими. Він уже прокручував у голові список: перевірити Віктора, зібрати команду, роздати ролі на посадку, виставити якорі довіри там, де вони тримаються — не на словах, а на діях.

Перед дверима він на мить заплющив очі. Тиша стала густішою; корабель ніби затаїв подих.

"Не показуй, що знаєш щось. Особливо перед медиком", — наказав він сам собі й ледь помітно посміхнувся, торкаючись панелі.

Металеві двері швидко роз’їхались убік. Віктор лежав на одній із койок, гортаючи щось у планшеті. Він опустив дисплей лише на мить, щоб оцінити, хто увійшов, і вже за секунду знову втупився в екран.

Сет обережно підійшов до Пола, який, схоже, спав.

— Я ввів йому снодійне. І анальгетики, — коротко буркнув Віктор, навіть не піднімаючи очей.

Сет лише розкрив рота, як медик одразу, різко, додав:

— Стабільний. Має бути в порядку. Медичне обладнання тут дійсно… щось.

Скаут злегка нахмурився. Занадто швидко. Занадто передбачувано. Віктор відчув погляд і, не відриваючись від планшета, заговорив знову:

— Про різні раси. Потрібно знати, з ким ми можемо стикнутись. Слабкі місця, сильні сторони, і все інше.

Його голос звучав рівно, без емоцій.

— І ні, я не хочу говорити. Я не проти твого перебування тут, але зараз... дай мені залишитись наодинці з моїми думками.

"Можливо…" — голос недовіри пронісся у голові Сета. — "Та ні…"

Він ще раз глянув на медика.

Віктор лежав на койці так, наче йому байдуже до всього довкола. Ліву руку закинув за голову, поклавши її між нею й подушкою, наче для більшої зручності. Одна нога була витягнута, інша — зігнута в коліні, що робило його позу дивно розслабленою, майже неуважною.

Для Сета ж у цій картині було щось неприродне: занадто спокійно, занадто буденно на тлі того, що щойно сталося. Він відчув, як недовіра знову ворухнулася десь глибоко, але вирішив не виводити це назовні.

Скаут лише коротко кивнув і, вже виходячи з медвідсіку, промовив:

— Якщо будуть новини з Полом — дай знати.

Він ішов коридорами далі. Просто блукав серед холодного металу й неонових стрічок під ногами. Корабель гудів, ніби віддалене серце, але це не приносило спокою. Скаут намагався не думати про базу. Про людей, що залишились там. Про слова Рози. Та все це вперто лізло в голову, як колючки крізь тонку тканину.

Раптово повз нього промчала Айві, тримаючи в руках якийсь контейнер. Вона навіть не глянула в його бік — настільки захоплено кудись поспішала. Її кроки відбивались по стінах, залишаючи за собою відчуття поспіху й дії.

"А якщо…" — майнула в нього думка, коли силует інженерки зник за поворотом.

Але за секунду її голова визирнула назад, волосся збилося на бік, а очі блищали від збудження:

— Ми готуємось до стрибка! Я перевіряю енергоживлення, а Роберт — щось там на містку робить!

Слова вилетіли швидко, одним подихом, і вона так само швидко зникла знову, немов вихор у вузькому коридорі.

Сет лишився стояти на місці, в тиші, яка знову накинулась на нього після її появи. За мить на його вустах з’явилася м’яка посмішка. Він був радий бачити, що дівчині стало легше.

Скаут не міг сказати напевно, чи Роберт справді відправив її перевіряти системи, чи це було лише відволікання, аби зайняти її руки та голову.

"Мені здається, він… дійсно турбується про нас", — подумки промовив Сет і повільно обернувся до ілюмінатора. За товщею скла простягались уламки планети, що повільно дрейфували у порожнечі. Холодний хаос, який стояв у різкому контрасті з теплим відчуттям, що ще жевріло після усмішки Айві.

"Принаймні, в певній мірі."

Скаут продовжив неспішно йти коридорами, поки врешті не зробив повне коло цим рівнем та не повернувся до містку.

Роберт стояв біля екранів, його пальці ритмічно ковзали по панелях, немов відбивали якийсь внутрішній такт. Постава андроїда лишався холодною, сконцентрованою, наче нічого, крім цифр і діаграм, у світі не існувало.

Дора сиділа на кріслі поруч. Вона злегка нахилилася вперед, руки складені на колінах. Її очі, червоні від недавніх сліз, тепер були спрямовані лише на Роберта. Здавалося, вона уважно стежить за кожним його рухом, кожною дрібною зміною в його голосі чи жестах.

На мить Сету здалося, що вони тихо розмовляють — губи Дори ледь-ледь ворухнулися, а Роберт ніби дав коротку відповідь, не відриваючись від роботи. Але вже за секунду він не був певен, чи це справді відбулося, чи лише гра його втомленої уяви, яка шукала чогось.

Він не став заважати їм і лише затримав погляд на мить довше, ніж слід було. Потім зітхнув і розвернувся. Коридор зустрів його звичним холодом металу й рівним гудінням систем.

Скаут направився до кухні — саме там, як він припускав, мав бути Лео. Після всього, що сталося, він був майже певен: якщо хтось і намагався втримати бодай уламок нормальності, то це був шахтар зі своїми саркастичними репліками й постійною жагою знайти щось поживне навіть у найгірших умовах.

Кухня зустріла Сета запахом розігрітого протеїнового концентрату й легким шумом старої плити. Він уже хотів кинути звичне зауваження, але застиг на порозі.

Лео стояв біля столу, розмахуючи ложкою так, ніби це була диригентська паличка, і водночас підстрибував у такт якомусь ритму, що лунав лише в його голові. Ноги вибивали дрібний танцювальний крок, плечі рухалися, а губи беззвучно шепотіли уривки пісні.

На плиті повільно парувала проста страва — щось на основі крупи й сухих овочів із запасів, але для Лео це було майже кулінарне шоу.

Сет стояв, схрестивши руки на грудях і мовчки спостерігав кілька секунд. І було в цій картині щось несподівано тепле: попри уламки планет, загублених людей і тиск невідомості попереду, Лео примудрявся влаштовувати маленькі танці з каструлею, наче світ навколо все ще вартий усмішки.

Сет нарешті не втримався й прокашлявся, привертаючи до себе увагу.

Лео підстрибнув так, що ложка мало не випала з рук. Він різко обернувся, витріщився на скаута, а тоді, ніби нічого й не сталося, широко посміхнувся:

— О-о… Е-е… Це… ну… так, перевіряв, щоб підлога не просідала. Все за планом.

— Угу, — кивнув Сет, не розводячи усмішки.

— Та я серйозно! — Лео обурено підняв ложку, в якій залишилась крихітна крапля соусу. — Якщо корабель витримає мої рухи, то й пульси тієї клятої зорі його не злякають.

Сет зітхнув, але в кутиках губ таки промайнула м’яка тінь усмішки.

— Не знав, що ти вмієш готувати.

— Пф-хх. Я живу заради того, щоб смачно їсти! — урочисто проголосив Лео. — Хочу спробувати один з рецептів, що мені розповіла Роза.

Він швидко помішав каструлю, знову щось пританцьовуючи. На згадці про Розу очі скаута ледь звузилися, мов на мить знову ожили ті слова, що не давали йому спокою. Але вже за секунду погляд знову став теплим.

— Ти теж хочеш? — запитав шахтар, навіть не озираючись.

Сет покрутив головою, але сів за стіл, дозволяючи собі бодай хвилину відпочинку. Атмосфера кухні, легковажність Лео й цей дивний «танець із ложкою» справді ненадовго відсунули тривогу на задній план.

***

Минуло близько тридцяти хвилин. Кожен займався своїм: Айві зосереджено перевіряла живлення, Лео возився на кухні, намагаючись витиснути з запасів бодай щось схоже на нормальну їжу, Віктор замкнувся у медвідсіку, а Сет мовчки сидів, спостерігаючи за шахтарем.

З динамиків озвався Роберт. Його голос пролунав так, наче той належав самому кораблю:

— Час. Ми стрибаємо. Чекаю вас на містку.

Сет відчув, як знову тягне під ложечкою, той знайомий холодок, який супроводжував кожен варп-перехід. І от — легке тремтіння корпусу, різкий спалах світла за ілюмінаторами, відчуття, ніби тебе одночасно розтягують і стискають. Їх киднуло в темряву, де час і простір втратили будь-який сенс.

А потім — різкий видих. Вібрація вщухла. Корабель повернувся у звичні рамки реальності.

За вікнами їх чекала нова система.

Зірка тут не була схожа на жодну з тих, які вони бачили раніше. Маленька, але пульсуюча, вона висіла у просторі, мов серце світу. Її світло було не рівним, а рваним — червоні хвилі розтікались, наче вогняні кола по воді. Здавалося, сам космос навколо спотворюється під цим ритмом: простір то стискався, то тремтів, немовби не витримуючи чужого дихання.

— Червоний карлик, — холодно повторив Роберт.

Можна було побачити, як зоря «дихає»: то трохи розширювалась, стаючи тьмянішою, то різко стискалась, і тоді викидала назовні потужний спалах. Навіть із цієї відстані корабель злегка здригався, фіксуючи ударні хвилі.

Навколо неї крутилась лише одна планета — самотня й похмура. На чорному тлі вона виглядала потрісканою кулею, ніби висохла земля, кинута у вакуум. Деякі ділянки її поверхні були вкриті темними плямами, схожими на кратери, інші сяяли червоними розломами, звідки виривався слабкий жар.

Атмосфера, здавалось, ледь трималася на місці — тонка вуаль, яка розчинялась у спалахах зорі. Навколо планети блукали хмари пилу й уламків, що світилися у світлі карлика, немов криваво-червоні привиди.

— Вона одна, — тихо сказала Айві, не відводячи погляду від ілюмінатора. — Уся система… і лише ця планета.

Роберт кивнув, не відриваючись від дисплею.

— Цілком достатньо.

Сет втупився в екран. Карлик бився у своєму пульсі, і на мить йому здалося, що він справді чує цей ритм — повільний, важкий, невблаганний.

— До імпульсу чотири години. Спершу ми сховаємось за планетою, а після наступного викиду — сядемо.

Роберт плавно запустив маневрові двигуни і вони рушили на зустріч цій хижій, смертельній планеті.