ПУСТОТА ІІ - На грані розколу

Максим дивився у вікно вантажівки, що рухалася вперед, а за склом миготіли зруйновані одноповерхові будинки передмістя. Колись тут вирувало життя, а тепер лишилися лише порожні стіни й сліди забуття. Пейзаж був мертвим, як і все навколо, але він не приносив ні спокою, ні полегшення.

Поруч із ним сиділа Кіра, її голова спочивала на його плечі. У руках вона крутила амулет — той самий, що він колись їй подарував. Її пальці механічно перебирали шнурок, ніби це допомагало їй утримувати думки вкупі. Максим краєм ока глянув на неї, але промовчав. Її мовчання говорило більше, ніж слова. Вона, як і він, поринула у свої роздуми, і хоч вони сиділи поруч, між ними простягалася невидима стіна — їхні страхи й переживання, що розділяли їх, як прірва.

Він знову перевів погляд на дорогу, що тягнулася вперед, як нескінченний шлях у нікуди. Думки роїлися в голові, прокручуючи події останніх днів, ніби зламана кіноплівка. Форт — уламки, дим, кров на руках, коли він не зміг себе стримати. Розмова з Кольтом — холодні слова про бомбу, про інших Химер, про те, що він не готовий. І лабораторія — темний коридор, ланцюги, що впивалися в шкіру, вибухи, коли він виривався. Усе це змішалося в хаотичний клубок, який він не міг розплутати. Голова гуділа, ніби готова тріснути від напруги.

Він опустив погляд на руки, що лежали на колінах. Вони здавалися важкими, ніби саме вони тримали той тягар, що тиснув на плечі. Ніхто в цій вантажівці — ні Кіра, ні Герман, ні бійці позаду — не міг зрозуміти, що він пережив. Форт спалахнув перед очима: крики, плач, його кулаки, що розтрощили барикаду, коли Химера вирвалася. А потім голос Кольта: "Ти можеш бути нашою загибеллю". І ще один — тихий, пронизливий, що лунав із глибини пам’яті: "Ти мій".

Максим здригнувся, різко похитав головою, ніби відганяючи цей шепіт, але він не зникав. "Ти мій". Звідки це? Лабораторія? Щось глибше? Він стиснув зуби, намагаючись заглушити його, але думки лише сильніше закрутилися. Втеча — темрява, вибухи, кров на підлозі, його чи чужа, уже не розібрати. І знову Форт — погляди Паладинів, сповнені страху, коли він стояв серед руїн.

— Занадто великий тягар... — прошепотів він тихо, майже нечутно.

Кіра ворухнулася, її погляд ковзнув по його обличчю. Вона не спитала, що він мав на увазі, лише міцніше стиснула амулет у руці. Її мовчазний жест був зрозумілим без слів — вона відчувала те саме, хоч і не озвучувала.

Вантажівку тряхнуло на вибоїні, і Максим на мить заплющив очі, намагаючись викинути ці думки. Попереду вже виднілися старі склади чи лабораторії — їхня мета. Але навіть це не відволікало. Він знову глянув у вікно, на пустки, що тяглися до горизонту. Зруйновані будинки й випалена земля не давали розради, але їхня мертва тиша хоч трохи приглушувала внутрішній гул.

Пам’ять повільно поверталася, шматок за шматком, але від цього не легшало. Навпаки, кожен спогад лише додавав болю. Лабораторія — холодний стіл, запах хімії, далекі крики. Форт — уламки, що падали навколо, і його руки, що тремтіли від сили, яку він не контролював. І голос: "Ти мій". Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти цей хаос, але той не вщухав.

"Тільки б позбутися цих думок", — промайнуло в голові, і він стиснув зуби сильніше. Кіра поруч усе ще крутила амулет, її спокійна присутність була єдиним, що тримало його на межі. Але навіть вона не могла заглушити той шепіт, що лунав із глибини.

Раптом удалині пролунав глухий вибух, ніби грім серед ясного неба. Максим здригнувся, його свідомість різко повернулася до реальності, обірвавши вир думок. У вантажівці запала напруга, повітря стало густішим. Він випрямився, оглядаючись, і різко гукнув:

— Германе! Що це було?

Герман, що стояв попереду біля водія, не відповів одразу. Його голос пролунал різко й чітко:

— Звертай! У зарості, швидко! Геть із дороги!

Водій кивнув, і вантажівка різко звернула з потрісканого асфальту на вибоїсту стежку, заховану серед густих кущів. Машина заскрипіла, пробираючись крізь колючі гілки й суху траву.

Кіра, відчувши маневр, підняла голову з плеча Максима, її очі миттю сповнилися тривогою.

— Що відбувається? — прошепотіла вона, глянувши на нього, але Максим лише похитав головою, спостерігаючи, як Герман подає знаки бійцям.

— Хтось щось бачить? — гучно спитав хтось із заднього ряду.

— Тихо! — наказав Герман, його голос був суворим і непохитним. — Це може бути засідка.

Максим відчув, як його серце пришвидшило ритм. Вибух... Зарості... Засідка? Він стиснув зуби, уважно прислухаючись до звуків зовні. Усе всередині нього було напружене, готове до бою — втома й перенапруга відступили, залишивши лише холодну зосередженість.

Коли пролунали перші постріли, вантажівка миттєво поринула в хаос. Звук куль, що пробивали броню, оглушав — глухі удари, ніби металеві молоти, гримали по кузову, відлунюючи всередині. Здавалося, машина ось-ось стане решетом. Кожен постріл змушував вантажівку здригатися, наче її намагалися стягнути з дороги. Усередині стало задушливо від перегріву двигунів і спалахів на потрісканому металі.

Кіра, схопившись за спинку сидіння, низько пригнулася, намагаючись сховатися. Бійці Чорної Мітки інстинктивно припали до підлоги, ховаючись за стінками кузова. Кулі свистіли, пробиваючи броню з глухим стуком, рикошетили й врізалися в стіни та підлогу, змушуючи вантажівку вібрувати. Максим відчув, як повітря ріже свист куль, посилений вітром, що проривався крізь щілини.

Він не міг просто сидіти. Тіло саме розпрямилося — він встав із сидіння, тримаючись за поручні, щоб не впасти на трясучій дорозі. Усе довкола було чітким: іскри від ударів, свист куль, тремтіння металу. Жодних думок, лише холодна ясність — тут і зараз.

— Германе! — прокричав він, перекрикуючи гуркіт. — Що за чорт відбувається?!

Оглушливий шум куль не вщухав, але ворога видно не було. Спалахи й удари лунали звідусіль, і кожен постріл лише посилював відчуття, що противник може бути будь-де. Вогонь був невблаганним, кулі рикошетили від броні, пронизуючи повітря. Максим стояв, його очі блищали від напруги, усе його єство було зосереджене на звуках, рухах, ударах.

Усі в кузові поприсідали, ховаючись за будь-яким укриттям. Кіра притиснулася до сидіння, намагаючись закритися, але кулі падали, як злива, і від глухих ударів метал тремтів. Максим не відводив погляду від вікон, його серце гупало, але він був холодним і зібраним — слабкість тут не мала місця.

Герман стояв біля передньої двері, не реагуючи на крики й хаос. Його очі залишалися непохитними, ніби він уже десятки разів переживав таке. Він схопив зброю і, помітивши, що Максим підвівся, гукнув крізь шум:

— Ми не знаємо, звідки стріляють! — Його голос був твердим, рішучим. — Ворог може бути всюди! Ховаємося й чекаємо вказівок!

Максим стиснув поручень сильніше, його погляд пробіг по кузову — Кіра, що пригнулася, бійці, що сховалися, Герман, що зберігав спокій. Він не думав про минуле, не згадував — лише оцінював ситуацію. Якщо це засідка, чекати не можна. Треба діяти.

Максим відчув, як його тіло наповнюється рішучістю, попри всю цю невизначеність і небезпеку. Його погляд знову ковзнув до Германа, який усе ще стискав зуби, наказуючи водієві звертати з дороги.

Раптом вантажівка здригнулася від нового влучання, і Максим миттю повернувся до реальності. Він швидко ухвалив рішення і, не зважаючи на ризик, рушив уперед, пробираючись до Германа через трясучий кузов, щоб зрозуміти, що робити далі.

— Германе! — гукнув він, перекрикуючи гуркіт. — У нас є хоч якийсь шанс дізнатися, хто по нас стріляє?!

Герман оглянувся на нього — його погляд був швидким, майже відчуженим. Він не відповів прямо, лише коротко кивнув, даючи зрозуміти, що зараз не час для пояснень.

— Ми не знаємо, хто стріляє. Вогонь іде з лісу...

Максим перетнувся поглядом із Кірою, і в її очах спалахнула тривога. Вона знала, що він задумав, і в її погляді промайнуло щось більше, ніж просто занепокоєння. Вона не встигла нічого сказати, лише різко видихнула, коли він одним рухом вирвав автомат із рук Германа, вирішивши діяти по-своєму.

Герман хотів заперечити, але не встиг. Максим, не глянувши на нього, різко смикнув двері вантажівки й за мить опинився надворі. Щойно він вискочив, Герман кинув погляд на Кіру — його обличчя напружилося, а в очах промайнуло роздратування. Він повернувся до неї, не стримуючи емоцій.

— Ти можеш його якось тримати? — спитав він, ніби сам до себе, але голос був чітким, сповненим невдоволення. — Це все виходить з-під контролю!

Кіра не відповіла одразу. Вона знову глянула на Максима, який уже був надворі під градом куль. У її очах змішалися тривога й розуміння. Вона знала, що він не може інакше — він був як буря, яку не зупинити словами, і ніхто з них не міг його стримати, коли рішучість брала гору.

Вона ступила до вікна, злегка нахиливши голову, і ще раз глянула на Максима. Вогонь не вщухав, але вона розуміла, що тепер, коли він опинився на вулиці, усе стане лише гірше.

— Ти ж знаєш відповідь! — крикнула вона у відповідь. — Я не можу. І ти знаєш, який він.

Герман зітхнув і різко розвернувся, намагаючись зосередитися на тому, що відбувалося навколо. Але його думки кипіли. Максим діяв по-своєму, і кожен його крок змушував Германа відчувати, як старі тривоги оживають.

Надворі Максим пригнувся, вичікуючи. Він знав, що вогонь не може тривати вічно — вороги теж чекатимуть. Його пальці стиснули руків’я автомата, тіло напружилося. Далеко попереду, у глибині лісу, він відчув, як тиша почала повільно заповнювати простір — оглушлива, як відлуння його дихання. Він дочекався моменту: постріли стихли, і в ту мить, коли все завмерло, він рвонув уперед.

Максим дав два швидкі удари по дверях вантажівки, подаючи сигнал. Його рухи стали чіткими й рішучими. Він перебігав від одного укриття до іншого — за дерева, камені, кущі, завмираючи щоразу, щоб прислухатися. Кожен звук у лісі здавався чужим, підозрілим, але його слух був налаштований на ворога. Він знав, що противник — хтось невідомий — десь поруч, уже рухається, і кожен момент міг стати вирішальним.

Він зосередився, його розум майже не фіксував власних рухів — він був частиною цього лісу. Ледь помітні коливання повітря, тремтіння трави під ногами підказували йому напрямок. Пульс бився в такт крокам, але паніка не мала місця — лише холодна ясність.

Небо темніло, ліс ставав дедалі заплутанішим. Усе його єство було спрямоване на виживання й захист тих, хто залишився в вантажівці. Він знову рвонув уперед, відчуваючи, як ноги грузнуть у м’якій землі. Раптом його погляд зачепився за темні силуети серед дерев — люди. Він притиснувся до стовбура, дихання стало майже непомітним.

Він не знав, скільки їх і хто вони, але відчував їхню близькість. Серце гупало, але увага була гострою, як лезо. Помилитися він не міг. Кожен крок був на межі, але він знав, що треба діяти — і діяти швидко.

Максим рухався лісом, зберігаючи тишу й уникаючи зайвих рухів. Попереду він помітив двох виживших, що стояли між деревами й перезаряджали автомати. Їхні рухи були невпевненими — не бійці, а радше люди, загнані війною чи бідою в цю глушину. Вони не чекали нападу, і Максим зрозумів, що має шанс.

Підійшовши ближче, він спрямував зброю й гучно скомандував:

— Стояти!

Вони завмерли, їхні очі спалахнули здивуванням і страхом. Один із них смикнувся назад, але в цю мить Максим відчув різкий удар по руці — зброя вислизнула з долоні й гримнула об землю. Він не встиг зреагувати, лише побачив, як виживші, усе ще ошелешені, почали вставляти магазини в автомати.

Часу не було. Максим простягнув руку вперед, зосередивши всю свою волю на зброї, що лежала в кількох метрах. Його сила спалахнула, і раптом, ніби від невидимого поштовху, обидва автомати відлетіли вбік, грюкнувши об землю далеко від своїх власників.

Виживші озирнулися один на одного, паніка промайнула в їхніх очах. Вони не встигли збагнути, що сталося. Максим відчув, як тіло починає здавати — сила виснажувала, — але зупинятися він не міг. Ці двоє не були справжніми воїнами, але залишалися загрозою.

Він різко підняв погляд, очі горіли рішучістю. Це був лише тимчасовий верх, і треба було рухатися далі. Та раптом він відчув рух позаду — один із виживших, що вибив його автомат, стояв, ошелешено дивлячись на нього. Не гаючи часу, той замахнувся металевою трубою, цілячись у Максима.

Максим зреагував миттєво: він пірнув під удар, ухиляючись від труби, і водночас ударив ліктем у ніс нападнику. Удар був точним і жорстким — противник відсахнувся, втрачаючи рівновагу.

Не зупиняючись, Максим опинився за його спиною. Виживший, намагаючись устояти, спробував завдати ще одного удару, але Максим штовхнув його ногою вперед. Той гримнувся об землю, а Максим, не гаючи часу, розвернувся до двох інших.

Один із них уже піднімав автомат із землі. Максим зосередився, зробив різкий рух рукою — ніби штовхаючи на відстані. Виживший похитнувся, автомат вислизнув із його рук і відлетів у бруд на кілька метрів.

Третій виживший, що стояв осторонь і спостерігав за всім, налякано впустив зброю й опустився на коліна, закриваючи голову руками, ніби намагаючись сховатися від невидимої загрози.

Максим, важко дихаючи, оцінював ситуацію. Сумнівів у його голові не було — він не розслаблявся, пильно стежачи за двома іншими, що все ще стояли на ногах. Його погляд був холодним, гострим, готовим до будь-якого руху.

Він стояв у лісі, напружено відстежуючи кожен порух виживших. Раптом один із них кинув сокиру прямо в його бік. Максим інстинктивно пригнувся, ухилившись від леза, що просвистіло над його головою й увіткнулося в дерево позаду з глухим стуком. Він випрямився, його очі звузилися, але він залишався спокійним.

Усі завмерли, ошелешені його реакцією. Обличчя виживших спотворилися від здивування й страху. Максим відчув напругу в повітрі й зрозумів, що треба діяти, щоб не дати їм оговтатися.

Він ступив до одного з чоловіків, його голос був спокійним, але твердим:

— Так, хлопці, видихаємо. Я з Цитаделі, — сказав він, сподіваючись розрядити обстановку.

Та його слова не викликали реакції. Виживші стояли, наче в ступорі, але один із них, той, що кинув сокиру, глянув на нього пильніше й прохрипів:

— Ми бачимо, хто ти, Сталкере.

Максим придивився — пошарпаний одяг, знаки на рукаві. Демони. Клан Асторота, батька Кіри. Його губи скривилися в холодній усмішці, і він кинув із ноткою сарказму:

— О, чудово. Якраз ви мені й потрібні. Я тут до Асторота в гості хочу завітати. Не підкажете, де його шукати?

Демони переглянулися, їхні очі блиснули настороженістю, але раптом іззаду пролунав шум. Один із них кинувся на Максима, поваливши його на землю. Максим відчув удар об твердий ґрунт, але миттю відштовхнув нападника ногою, відкинувши його вбік. Та щойно він почав підводитися, інший виживший уже біг на нього, тримаючи сокиру, підняту з землі.

Максим різко виставив руку вперед — не торкаючись, лише зосередивши силу. Нападник випустив сокиру з рук і відлетів на кілька метрів, гримнувшись об дерево з глухим звуком. Максим підвівся, відчуваючи, як адреналін гудить у жилах, і в цю мить побачив, як перший виживший, що напав, також підводиться. Він схопив його за плече, різким рухом перекинув через себе, і той грюкнувся об землю.

Саме в цей момент із глибини лісу виринули Герман із бійцями. Вони швидко зайняли позиції, спрямувавши зброю на виживших. Герман кинув швидкий погляд на Максима, його обличчя було напруженим, але зосередженим. Бійці тримали Демонів на прицілі, чекаючи наказу.

Герман не давав їм часу на роздуми. Він твердо прицілився, а решта бійців трималися насторожі, готові до будь-яких дій. На обличчі Максима знову з’явилася рішучість — він бачив, як виживші почали опускати зброю, усвідомлюючи, що ситуація кардинально змінилася.

Максим глянув на групу, його погляд був холодним і прямим, але без агресії. Та щойно бійці зайняли позиції, із вантажівки вискочила Кіра. Вона швидко підійшла до одного з виживших — того, що кинув сокиру, — і зупинилася перед ним. Її очі спалахнули впізнаванням, коли вона заговорила, її голос був твердим, але спокійним:

— Ми не вороги. Ти ж знаєш, хто я така.

Хлопець, що стояв перед нею, повільно підвівся з колін, усе ще тримаючи залишки паніки в погляді. Він прокашлявся, намагаючись опанувати себе, і глянув на Кіру. Його обличчя виражало суміш страху й здивування, але він тихо відповів:

— Так, знаю. Але це не означає, що ми тобі вірні. Ти давно покинула нас.

Інші виживші переглянулися, але вони вагалися, опускаючи погляди. Кіра стиснула губи, її терпець уривався. Вона різко ступила вперед і з усієї сили вдарила того, хто відповів, кулаком у живіт. Хлопець скривився, зігнувшись від болю, і впав на коліна, хапаючи повітря.

Максим, стоячи поруч, здивовано підняв брови — він не чекав від неї такого. Кіра, не звертаючи уваги на його реакцію, схопила нападника за шию, піднявши його обличчя до свого. Її голос став низьким, загрозливим, але контрольованим:

— Або ти відповідаєш мені зараз, або він, — вона кивнула на Максима, — знову жбурне тебе в дерево. Вибирай швидко.

Той, кого вона вдарила, закашлявся й прохрипів, тримаючись за живіт:

— Ми з Демонів... Але ми втекли від твого батька. Ми просто виживші, що лишили клан.

Кіра схопила його за шию, піднявши його обличчя до свого, її голос став загрозливим:

— Втекли?

Максим ступив ближче, його голос був холодним і прямим:

— Так, якого біса ви почали стріляти?

Чоловік, що кинув сокиру, глянув на нього, його очі блиснули панікою, і він почав виправдовуватися, плутано й нервово:

— Ми... ми думали, ви з Янтаря! Тут постійно стрілянина, сутички. Хтось із наших крикнув, що бачив вантажівку, схожу на їхню. Ми не знали, хто ви, просто... запанікували!

Інший виживший, що тримав автомат, додав, його голос тремтів:

— Ми не хотіли залишатися з Демонами. Там одні війни з Янтарем. Асторот нещодавно захопив якийсь склад, чи що воно таке, і тепер Янтар постійно нападає. Ми втекли, бо не хочемо гинути в цій м’ясорубці.

Кіра стиснула його шию сильніше, її погляд просвердлив нападника:

— Який склад? Де мій батько?

Той закашлявся, але відповів, опустивши очі:

— Не знаю точно, що то... Склад чи база. Кілометрів п’ять звідси, на північ. Асторот захопив його в Янтаря кілька днів тому. Після того Янтар почав ганятися за всіма, хто ще лишився від Демонів. Ми гадали, ви їхні. — Він глянув на Кіру й додав тихо: — Ти сама знаєш, яким він став останнім часом.

Кіра завмерла на мить, її очі звузилися, але вона відпустила його шию. Різко відійшовши вбік, вона закричала, її голос тремтів від злості й утоми:

— Ааааа! Як же це все дістало!

Максим глянув на неї, його холодна маска ледь здригнулася від здивування. Він перевів погляд на Германа, підійшов ближче й тихо спитав:

— Чого я не знаю?

Герман зітхнув, його тон був стриманим:

— Вона тобі не розповіла?

Максим похитав головою:

— Ні.

Кіра різко повернулася до них, її очі спалахнули роздратуванням. Вона глянула на Максима й кинула, її голос був різким:

— Не говори про мене так, ніби мене тут немає, Максе!

Максим завмер, його погляд став холоднішим, але він промовчав. Герман зітхнув і повернувся до своїх бійців, його тон став твердим і чітким:

— Відпустіть їх. Нехай ідуть. Зброю заберіть.

Бійці опустили автомати, швидко підійшли до виживших і почали забирати їхню зброю — автомати, сокиру, усе, що лишилося на землі. Виживші, усе ще налякані й виснажені, повільно підвелися, кинувши останні насторожені погляди на Кіру й Максима, і почали відступати в ліс, зникаючи серед дерев.

Кіра стояла нерухомо, її плечі здригнулися від напруги. Вона повільно підійшла до Максима, шукаючи в ньому опору, і притулилася до нього, притиснувшись боком до його грудей. Її дихання було важким, ніби вона намагалася сховатися від усього, що щойно сталося.

Максим глянув на неї зверху вниз, його холодна маска трималася, але в голосі з’явилася нотка тихого напруження:

— Виходить, ти не все мені розповіла?

Кіра промовчала. Її руки лише сильніше стиснули його куртку, вона притиснулася до нього ще ближче, ніби уникаючи відповіді. Її мовчання було красномовнішим за слова.

Герман, що стояв поруч, кинув погляд на Максима. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах промайнуло легке запитання. Він заговорив, його голос був спокійним, але рішучим:

— То що, Максе? Далі йдемо туди?

Максим не відповів одразу. Він відчував тепло Кіри поруч, її мовчазну вагу на собі, але його погляд став далеким, ніби він обмірковував усе, що почув від виживших. Склад. Асторот. Янтар. Його рука мимоволі лягла на плече Кіри, але очі залишалися холодними, спрямованими кудись у ліс. Нарешті він тихо видихнув і промовив:

— Так, ідемо.

Він опустив погляд на Кіру, що все ще притискалася до нього. Її руки міцно стискали його куртку, але вона не піднімала очей. Максим легенько стиснув її плече, змушуючи її глянути на нього. Її очі зустрілися з його — утомлені, сповнені тривоги, але вперто мовчазні. Він заговорив тихо, але твердо:

— Можеш зараз не відповідати, але я повернуся до цього питання. А зараз треба йти, мала.

Кіра стиснула губи, її погляд на мить затримався на ньому, але вона лише коротко кивнула. Максим відпустив її плече, і вона відступила, випрямляючись. Герман коротко кивнув у відповідь і різким жестом — піднятою рукою й швидким рухом долоні вперед — показав бійцям рухатися. Група миттю зрушила з місця.

Вони йшли мовчки, лише хруст гілок під ногами порушував тишу лісу. Бійці Чорної Мітки рухалися попереду, їхні погляди ковзали по сторонах, вишукуючи будь-який рух у заростях. Герман очолював групу, його постать була напруженою, але зібраною, автомат міцно стиснутий у руках. Він час від часу оглядався, перевіряючи периметр, але не промовляв ні слова.

Максим і Кіра йшли позаду, відставши на кілька кроків. Її плечі були зсутулені, ніби тягар останніх хвилин усе ще тиснув на неї. Вона дивилася в землю, уникаючи його погляду, пальці нервово стискали амулет, що висів на шиї. Максим ішов поруч, його кроки були рівними, але очі весь час поверталися до неї. Його холодна маска трималася, але в погляді проступала суміш напруження й очікування.

Вони йшли далі, ліс навколо ставав дедалі густішим, а тиша між ними тягнулася, як вічність. Бійці попереду з Германом зникали за поворотами стежки, їхні постаті розчинялися в сутінках, але Максим і Кіра не поспішали наздоганяти. Час тягнувся повільно, хруст гілок під ногами відмірював кожен крок, а холодне повітря кусало шкіру. Максим не відводив від неї очей, чекаючи — терпляче, але наполегливо.

Раптом Кіра зупинилася. Її рука міцніше стиснула амулет, а погляд, досі прикутий до землі, здригнувся. Вона видихнула, ніби борючись із собою, і тихо заговорила, її голос тремтів від напруги:

— Коли тебе не стало...

Вона замовкла, слова далися їй важко, ніби виривалися з глибини, де вона їх довго ховала. Максим зупинився поруч, його погляд став гострішим, але він не перебив — лише слухав, уважно й мовчки. Кіра підняла очі, але не на нього, а кудись у темряву лісу, і продовжила, її голос став хрипким:

— Коли тебе не стало, я повернулася до батька. Він казав, що застерігав мене ще тоді, коли ми були разом — під час укладення миру. Казав, що я дурепа, яка піддається емоціям, як мати. Що буду ганятися за тінями, і це мене зламає. Ми посварилися... сильно.

Вона стиснула губи, її пальці затремтіли на амулеті. Максим стояв нерухомо, його холодна маска не здригнулася, але очі звузилися — він ловив кожне її слово, відчуваючи, що за ними ховається щось більше. Кіра зітхнула, її голос став тихішим, але важчим:

— А потім... Батько... Він наче змінився. Перестав мене слухати, став жорсткішим. Пішов проти всього, що ми створили, проти Ордену. Казав, що це повна хрінь, яка все одно зламається. Що мир — це ілюзія, а сила — єдине, що має значення. Він почав збирати людей, озброювати їх, ніби готувався до війни. Я намагалася його зупинити, але він відмахнувся — сказав, що я слабка, як і раніше.

Вона замовкла, її погляд опустився, а плечі здригнулися від напруги. Максим дивився на неї, його розум швидко складав шматки пазла — Асторот, склад, Янтар, дезертири з Демонів. Він відчув, як у грудях заворушився холодний гнів, але голос залишився рівним, коли він заговорив:

— І що він зробив потім? Цей склад... Це його рук справа?

Кіра підняла очі, її погляд був сповнений утоми й болю. Її голос затремтів, коли вона відповіла:

— Я не знаю, Максе. Я пішла. Пішла до Германа й Арсена, шукала тебе. Залишилася у Форті. Мені нічого не було потрібно — лише ти.

Вона стиснула амулет так, що кісточки побіліли, її очі блиснули — сумішшю розпачу й відчаю. Максим завмер, її слова вдарили сильніше, ніж він чекав. Його холодна маска ледь здригнулася, але він швидко опанував себе. Він ступив ближче, його голос став тихим, але твердим:

— Чому ти не сказала раніше?

Кіра глянула на нього, її очі спалахнули — провиною, болем, усім, що вона тримала в собі. Вона відкрила рот, але слова застрягли. Замість відповіді вона лише похитала головою, ніби сама не могла пояснити. Тиша між ними знову стала густою, але тепер вона була пронизана її зізнанням — крихкою правдою, що вирвалася назовні.

Попереду пролунав тихий свист — сигнал від Германа. Бійці зупинилися, їхні силуети завмерли в сутінках. Максим різко повернув голову в той бік, його думки переключилися на рух попереду. Він уже зробив крок, коли почув тихий голос Кіри — майже шепіт, але чіткий:

— Максиме...

Він зупинився, обернувся до неї. Її очі зустрілися з його, і вона додала, ще тихіше, але так, що він почув:

— Тому що це було не важливо. Ти повернувся...

Її голос тремтів, але в ньому відчувалася полегкість, ніби ці слова зняли частину того тягаря, що тиснув на неї. Максим завмер на мить, його погляд став глибшим — холодна маска трималася, але в очах промайнуло щось тепле, майже невловиме. Він не відповів, лише кивнув, коротко й стримано, і повернувся до Германа, рушаючи вперед. Кіра стояла ще секунду, дивлячись йому в спину, а потім пішла слідом, її кроки стали трохи впевненішими.

Максим наблизився до Германа, його постать уже маячила попереду серед бійців, коли раптом удалині пролунав глухий вибух — низький, важкий звук, що прокотився лісом, ніби далекий грім. Земля під ногами ледь помітно здригнулася, вібрація пройшла по підошвах, змусивши всіх насторожитися. За мить після цього тишу розірвала серія автоматних черг — спочатку слабких, але дедалі гучніших, ніби хаос наближався.

Усі різко обернулися в бік шуму. Звуки доносились із глибини лісу — ще далеко, але їхня інтенсивність натякала, що там коїться щось серйозне. Герман тихо вилаявся:

— Що за...

Він схопився за зброю, його рухи стали різкими й чіткими. Максим, уже готовий рухатися далі, зупинився й прислухався, намагаючись визначити напрямок. Його погляд застиг, він напружено вдивлявся в лісову гущавину, ніби за кожним деревом міг ховатися ворог.

Кіра підійшла ближче, її обличчя посерйознішало. Вона стиснула зброю в руці й тихо промовила:

— Це точно не випадковість.

Максим глянув на неї, потім перевів погляд на Германа. Їхні очі зустрілися — короткий, мовчазний обмін, сповнений розуміння. Максим заговорив першим, його голос був твердим і спокійним:

— Ти з Кірою та іншими йди тією стороною, — він кивнув на стежку, що вела ліворуч. — А я з цими двома піду через ліс.

Він вказав на двох найближчих бійців Германа, що стояли поруч. Герман насупився, його обличчя напружилося, але він промовчав, лише коротко кивнув у відповідь. Кіра кинула на Максима швидкий погляд — у її очах промайнуло занепокоєння, але вона стрималася й рушила за Германом.