ПУСТОТА ІІ - На грані розколу

Максим зі своїми супутниками рухався впевнено, час від часу зупиняючись, щоб прислухатися чи озирнутися. Його супутники йшли слідом, напружені й насторожені.

Попереду, серед густих дерев, майнула невелика поляна. Максим підняв руку, сигналячи зупинитися. Він тримав голову низько, його погляд уважно ковзав по навколишньому середовищу. Ліс здавався живим: тіні гілок гойдалися під слабким вітром, ніби граючи в хованки, а кожен крок відгукувався різким шорохом у тиші.

Десь удалині лунали приглушені постріли й рідкісні вибухи. Звуки відбивалися від дерев, розчиняючись у просторі, що ускладнювало визначення напрямку. Максим час від часу завмирав, піднімаючи руку, щоб бійці затаїлися. Він прислухався, намагаючись зрозуміти, звідки доноситься шум. Ліс ніби ховав у собі не лише звуки, а й саму відстань.

— Чорт, — видихнув один із бійців, коли суха гілка голосно хрустнула під його черевиком. Максим миттєво глянув на нього й приклав палець до губ, наказуючи мовчати.

Чим глибше вони заходили в ліс, тим виразнішими ставали звуки перестрілки. Стрілянина була хаотичною — то затихала, то спалахувала з новою силою, ніби там панував чистий безлад. Раптом вибух прогримів ближче, змусивши всіх пригнутися до землі. Максим напружився, його очі швидко обшукали простір навколо.

— Рухаємося швидше, — коротко кинув Максим.

Вони просувалися ривками: від дерева до дерева, намагаючись не створювати зайвого шуму. Земля під ногами ставала дедалі кам’янистішою, дерева рідшали. Максим зупинився біля підніжжя невеликого пагорба й підняв руку, наказуючи бійцям завмерти.

З пагорба відкривався вид на жахливу картину.

Внизу, на просторій поляні, вирував бій. Дим від пострілів і вибухів затягував повітря, ховаючи деталі в сірій пелені. На одному фланзі гарячково відбивалися люди, яких можна було прийняти за Демонів — їхній одяг був пошарпаним, різнорідним, а укриття складалися з уламків машин і повалених стовбурів. Їхні дії були хаотичними, інстинктивними, без чіткої координації.

На протилежному боці поляни наступали інші — бійці в уніформі, хоч і потерпілій, але злагоджені й методичні. Вони вели вогонь чітко й безжально, придушуючи опір Демонів. Максим напружився, його пальці міцніше стиснули зброю. Спалахи пострілів, крики, відлуння вибухів спліталися в моторошну симфонію хаосу й смерті.

— М’ясорубка, — прошепотів один із бійців, присівши поруч із Максимом.

Максим не відповів, його погляд залишався прикутим до сцени внизу. Серце гупало в грудях, але не від страху — від холодної люті. Хтось там убивав, можливо, без розбору, ніби це була гра. Він перевів погляд на техніку, що виднілася серед бійців Янтаря — знайомі обриси "Скорпіонів", легких броньованих машин із характерними гарматами. Їхній гул пронизував повітря, а постріли розривали позиції Демонів, змушуючи тих відступати.

— Що робимо? — тихо спитав другий боєць, пильно дивлячись на Максима.

Максим обернувся, його погляд був важким, зосередженим. Він знову глянув униз, оцінюючи ситуацію.

— Чекаємо, — відповів він. — Спочатку розберемося, що до чого.

Вони залягли на землі, намагаючись не привертати уваги. Кожен постріл, кожен крик ставав частиною розжареного хаосу, що розгортався перед ними. Максим уважно стежив за боєм, його очі ковзали по кожному руху, вишукуючи деталі. Поляна нагадувала стару занедбану складську територію: високі металеві конструкції, покосені рештки будівель, іржаві контейнери й саморобні барикади створювали ідеальні умови для засідки. Кулі свистіли в повітрі, але укриття здавалися міцними, стримуючи натиск.

Він намагався зрозуміти, хто саме стоїть за цією бійнею. Демони відчайдушно чинили опір, але Янтар явно перемагав. Їхні "Скорпіони" методично розстрілювали позиції, а бійці в бронекостюмах із сріблястими нашивками просувалися вперед, змушуючи Демонів розбігатися. Частина з них уже кинулася в ліс, кидаючи зброю в паніці.

Максим стиснув зуби, упізнавши Янтар. Він уже стикався з ними раніше — їхня дисципліна й техніка не залишали сумнівів. Але що вони робили тут? І чому так люто громили Демонів?

— Усе заплутано, — прошепотів один із бійців, дивлячись через приціл. — Занадто багато невідомого.

Максим кивнув, але промовчав, його погляд усе ще був прикутий до поляни. Він був готовий діяти, але кожен крок міг стати фатальним. Він аналізував, як підійти до цього безпечно, не втрапивши під перехресний вогонь.

Раптом із іншого кінця поляни долинув новий звук — ще одна перестрілка, ближча й різкіша. Максим миттєво насторожився й повернув голову в той бік. Його очі звузилися, коли він помітив рух — ще один загін Янтаря заходив із флангу, відрізаючи Демонам шлях до відступу. Їхня перевага ставала абсолютною.

— Янтар, — тихо промовив Максим, піднявши руку й показавши жест.

Він швидко оглянув поле, його погляд зачепився за "Скорпіони", що розривали останні укриття Демонів. Інтуїція підказувала, що прямий бій із ними — це самогубство. Треба було діяти розумніше. Він прийняв рішення.

— Ти! — сказав він одному з бійців, указавши на нього жестом. — Зв’яжися з Германом. Нехай збирає загін і йде сюди. Ми просуваємося далі.

Боєць кивнув, але в його очах промайнуло вагання.

— Але, Максиме, може, краще дочекаємося, поки Герман сам вийде на зв’язок?

Максим глянув навколо, його погляд став твердим і непохитним. Він ступив уперед, не зупиняючись, і кинув коротко, але різко:

— Якщо що, скажеш, що не втримав мене.

Він рушив униз із пагорба, тримаючись низько й обходячи відкриті ділянки. Бійці пішли за ним, їхні рухи були обережними, але рішучими. Унизу Демони остаточно втрачали позиції — Янтар тіснив їх, а "Скорпіони" добивали тих, хто ще чинив опір. Максим знав, що часу мало: або вони встигнуть діяти, або стануть наступними.

Сказавши це, Максим рушив уперед, відкинувши будь-які сумніви. Його план був чітким — просуватися далі, не гальмуючи, попри небезпеку. Янтар був близько, і це означало, що часу на роздуми немає. Напруга наростала з кожною секундою, але він не дозволяв собі зупинятися.

Боєць, помітивши рішучість Максима, не став сперечатися. Він дістав рацію й, стиснувши її в руках, швидко почав викликати:

— Германе, ти на зв’язку? Нам потрібне підкріплення, Янтар поруч. Підтягуйтесь до поляни, живо!

Максим тим часом ішов далі, ховаючись за укриттями, уважно стежачи за кожним рухом навколо. З кожним кроком він наближався до можливої сутички, але був готовий до будь-якого повороту подій. Він знав, що все може змінитися за мить. У голові крутилося одне питання: чи встигне Герман із загоном?

Звук рації розірвав тишу, коли боєць повторив виклик, але Максим не зупинявся. Він рухався обережно, мов тінь серед дерев, використовуючи кожне укриття — стовбур, кущ, камінь. Постріли й крики з поляни ставали гучнішими, наближаючись із кожним його кроком. Цей бій був не просто перестрілкою — це була справжня бійня, де кожен момент міг стати останнім.

Він не поспішав, хоч напруга всередині росла. Максим розумів, що зараз не можна ризикувати бездумно. Що чекає за наступним поворотом — невідомо, і помилка могла коштувати життя. Янтар був небезпечним ворогом, і необережність могла все зруйнувати. Повітря густішало від звуків бою, просякнуте запахом пороху й напругою.

Він просувався до джерела шуму — туди, де Янтар громив Демонів. Перестрілка гуділа дедалі сильніше, вібрації від вибухів відлунювали в лісі. Максим чув гул "Скорпіонів" і бачив спалахи пострілів, що пронизували темряву. Він обережно перемістився до наступної позиції, прислухаючись і озираючись.

Попереду, на межі відкритої місцевості, вималювалися силуети. Вони стояли біля складу — того самого, про який говорили раніше. Щось там відбувалося, але деталей Максим розгледіти не міг. Він притиснувся до землі, оцінюючи ситуацію. Один із бійців Янтаря в чорній броні був неподалік, але щойно Максим спробував підійти ближче, різкий свист куль розітнув повітря.

Він завмер. Кулі пролетіли в кількох сантиметрах від нього, вдаривши в землю з глухим стуком. Земля здригнулася, і його серце заколотилося шалено — його помітили. Максим інстинктивно пригнувся, швидко оглядаючись, щоб зрозуміти, звідки стріляли.

Його погляд зупинився на групі бійців Янтаря, що стояли на відкритій ділянці. Він зайшов їм у тил — це був його шанс. Не гаючи часу, він прискорив крок, пробираючись крізь кущі й дерева, тримаючись низько. Рухи стали швидшими, впевненішими, хоч напруга не відпускала. Він ще раз глянув на Янтар — вони, здається, не помітили його маневру. Кулі свистіли навколо, але він уже не зупинявся.

Треба було вибрати момент для удару — прослизнути в їхні ряди непомітно. Максим тихо вилаяв себе за попередню поспішність, але тепер усе змінилося. Він був у тилу, і цей шанс міг стати вирішальним. Він рухався, ховаючись у тінях, постійно змінюючи позицію, щоб не стати мішенню для снайпера чи когось із висоти. Його тіло зливалося з лісом, але серце гупало в такт кожному кроці.

Звуки перестрілки наростали, і в цьому вихорі він наближався до бійців Янтаря, готуючись до вирішального моменту. Адреналін заполонив його кров, коли він нарешті вирвався з укриття в лісі й ступив на відкритий простір. Він стиснув кулаки, зосередився й вирішив діяти швидко. Усе, що він робив до цього — скриті пересування, обережність — привело його сюди. Він кинувся вперед, прагнучи дістатися до найближчого укриття.

Та щойно він зробив крок, кулі прошили повітря навколо. Різкий звук пострілу змусив його рвонути ще швидше. М’язи напружилися, він біг із усіх сил, не оглядаючись, відчуваючи, як кулі розтинають простір позаду. Якщо він не встигне — відкрите поле стане його могилою.

Коли він пробіг кілька метрів, перед ним раптово виринули двоє бійців із наставленою на нього зброєю. Максим не став гаяти часу на роздуми. Без уповільнення він різко виставив руку вперед, відчуваючи, як уся його внутрішня сила зосередилася в цьому жесті. Воля спалахнула в ньому, і автомати вирвалися з рук ворогів, ніби дитячі іграшки. У ту ж мить він випустив кілька коротких черг у їхній бік, не даючи їм жодного шансу зреагувати.

Противники спробували відповісти вогнем, але Максим був швидшим. Він рухався далі, не дозволяючи собі зупинитися навіть на секунду. Треба було дістатися до кращої позиції — сховатися й підготуватися до наступного удару, адже бій ще не закінчився. Кулі свистіли над головою, але він перебігав від укриття до укриття, впевнено й швидко просуваючись уперед. У його голові була лише одна думка: не дати ворогу жодного шансу.

Максим тихо видихнув — його дихання було важким, а серце гупало в грудях, ніби після марафону. Він обережно глянув убік, де його бійці вели вогонь, прикриваючи його просування. Напруга згущувала думки, але часу на рефлексію не було. Він прокашлявся й прошепотів сам до себе:

— Давай, Германе, швидше.

Сили танули, але зупинятися він не міг — не тепер, коли його частина роботи ще не зроблена. Максим знову визирнув із-за укриття, ледь піднявши голову, щоб оцінити ситуацію. Бійня на горизонті тривала, і з кожною секундою її масштаби ставали зрозумілішими. Бій був жорстоким, і Янтар явно не був стороннім глядачем. Ці бійці не щадили нікого.

Він зосередився, його погляд затримався на полі бою. У очах не було страху — лише холодна рішучість. Максим намагався розібратися, із ким саме воює Янтар. У кожного тут була своя мета, але що стояло за цим хаосом? Він шукав знайомі деталі — форму, знаки розрізнення, будь-що, що могло б дати відповідь.

Його погляд упав на два мертвих тіла неподалік, і він примружився. Один був у пошарпаній уніформі Янтаря — сріблясті нашивки тьмяно блищали на броні. Інший — у рваному одязі Демонів, із грубо нашитим знаком клану на рукаві. Максим зітхнув, ковзнувши очима по тілах. Деякі з них могли бути місцевими, що випадково потрапили під перехресний вогонь, але більшість носила сліди війни між Демонами й Янтарем. Відповіді не ставало більше — лише запитання.

Він сховався за укриттям, готуючись знову вступити в бій. Максим зосередився, його рука стиснула зброю, і він почав висуватися з-за рваного металевого контейнера. Та щойно він ступив крок, неподалік прогримів вибух. Одна з будівель поруч — напівзруйнований склад — розлетілася вщент. Ударна хвиля накрила його, відкинувши вбік із силою, від якої затріщали кістки.

Максим гримнувся об землю, світ поплив перед очима. У вухах дзвеніло, звук бою заглушився пронизливим гудінням. Він спробував сфокусуватися, але все розпливалося — дерева, дим, уламки. Сили покидали його, руки тремтіли, коли він спробував підвестися. І тут, у цьому хаосі, у голові пролунав голос — знайомий, холодний, той самий, що шепотів раніше: "Давай, вставай."

Це був голос його двійника, відлуння з глибин свідомості, що виринало, як рефлексія з минулого. Максим стиснув зуби й прохрипів уголос:

— Замовкни!

Але голос не затихав. Контузія розмивала межі, і він ставав гучнішим, пронизливішим, ніби насміхався з його слабкості. Максим бачив, як із диму виринули двоє бійців Янтаря. Їхні бронекостюми виблискували в тьмяному світлі, кроки були впевненими. Він спробував піднятися, але ноги підкосилися. Він упав на коліна, його погляд затуманився, коли вороги наблизилися. У голові знову пролунало: "Вставай слабаку."

— Замовкни! — гаркнув Максим уголос, його голос тремтів від злості й безсилля, але голос не переставав бути в голові.

Раптом пролунав різкий постріл — один із бійців Янтаря гримнувся на землю, його броня тріснула від влучання. Другий миттєво розвернувся й відкрив вогонь у відповідь, черга розітнула повітря. Але в ту ж мить із диму вирвався величезний спрямований струмінь полум’я — наче від вогнемета. Воно накрило бійця, і той закричав, корчачись у пекучому жарі. Його броня плавилася, а крик пронизав тишу, заглушуючи навіть дзвін у вухах Максима.

Максим силою волі розплющив очі. Погляд був розмитим, ніби крізь каламутне скло, але достатньо ясним, щоб побачити його. У центрі диму й полум’я стояла темна фігура. Вона дивилася прямо на нього — висока, нерухома, її обриси тремтіли в жаркому мареві. Очі горіли, немов два палаючих вогнища, пронизуючи його наскрізь. Максим відчув цей погляд — холодний, важкий, ніби крижаний вітер у розпеченому хаосі.

Він спробував зосередитися, стиснув кулаки, але марно — голова гуділа, тіло не слухалося. Свідомість пливла, і темна фігура розчинялася в тумані його зору. Максим видихнув, його голова безсило впала на землю, пил і попіл забилися в горло. Останнє, що він відчув, — той палаючий погляд, що ніби викарбувався в його душі.