ПУСТОТА ІІ - На грані розколу

Максим, Аня й Артем сиділи в одній із кімнат занедбаного будинку, ховаючись від зовнішньої загрози, що ставала дедалі відчутнішою. Аня стояла біля стола, притискаючи розпечений ніж до глибокої рани на своєму боці. Кожен її рух був жорстким, але необхідним, щоб зупинити можливе зараження. Максим стояв біля вікна, звично вдивляючись у темну пустку за склом, тоді як Артем нервово стежив за її діями, чекаючи, коли ця процедура закінчиться. Атмосфера була напруженою, кожен момент здавався вирішальним, і часу на зволікання не лишалося.

— Ми не можемо просто так відкриватися чужакам, — говорив Артем, його голос був сповнений тривоги й невдоволення. — Подивися на нього, Аню! Він не просто дивний, від нього прямо віє небезпекою. Ці здібності... Це не просто якісь мутанти, це щось більше. Нам не варто ризикувати.

Аня, сидячи на стільці зі схрещеними на грудях руками, задумливо глянула на нього. Потім із легким роздратуванням у голосі відповіла:

— Він просто Химера, ти сам знаєш ці історії. Ми вже не раз стикалися з такими, вони не такі страшні, як їх малюють. — Водночас вона акуратно сховала ніж, прибираючи його від чужих очей.

Артем фиркнув, його обличчя скривила настороженість.

— Востаннє, коли ми стикалися з Химерою, — він зробив паузу, підбираючи слова, — це був контроль розуму, який Химера використовувала, щоб керувати монстром. Ми ледь вижили тоді.

Максим повернувся до нього, не приховуючи цікавості й легкої тривоги.

— У якому сенсі контроль розуму? Про що ти? — перепитав він, його погляд став пильнішим.

Артем глибоко зітхнув, із важким виразом обличчя почав розповідати:

— Так, це був контроль розуму. Історія така… Ми з сестрою одного разу перетнулися з Химерою. Вона керувала величезною істотою. Ця істота була як монстр — величезна, страшна, з кістяними наростами на тілі. Вона нападала на все, що траплялося на її шляху, і виконувала кожен наказ Химери. Усе, що та вказувала, воно робило. Ми ледь вижили того разу. Коли Химеру зарубали, усе вийшло з-під контролю, і істота втекла.

Максим, обмірковуючи почуте, знову звернувся до Артема, явно намагаючись усе розкласти по поличках.

— Так, ще раз, — уточнив він. — Ви вдвох зіткнулися з цим монстром, а Химера ним керувала?

Аня, стоячи поруч, трохи його поправила:

— Сталкер, на боці бійців, із якими в нас була сутичка. Він керував цією істотою за допомогою своїх здібностей. Ти правильно зрозумів.

Максим, усвідомивши всю серйозність ситуації, задумливо промовив:

— Ага, зрозуміло... цікаво.

Артем видихнув і повторив слова Ані:

— Так, саме так. Це був Сталкер, який був на боці бійців. Він контролював істоту, ніби вона була його ручним звіром. Він міг спрямовувати її куди завгодно, і вона слухалася його.

Максим, обмірковуючи все, що вони сказали, із цікавістю запитав:

— Зачекайте, ви впевнені, що цей Сталкер був Химерою, яка керувала істотою? Чому ви так вирішили? Що дало вам цю впевненість?

Аня трохи відкинулася на стільці, розмірковуючи, як краще пояснити. Вона глянула на Артема, потім знову на Максима й почала пояснювати:

— Ну, по-перше, щойно Сталкера зарубали, істота просто зникла. Вона більше не йшла за нами, не нападала. Просто пішла, ніби втратила будь-який зв’язок із цим світом. А до того… Вона завжди була поруч із ним, не відходила. Виконувала всі його накази, ніби це був єдиний сенс її існування. Іноді Сталкер просто махав рукою чи відмахувався, і істота починала діяти, ніби за сигналом. Іноді він лише дивився в її бік, і вона атакувала, ніби зрозуміла його наміри. Це не було схоже на звичайне керування звіром чи мутантом. Усе було точним, без зайвих рухів.

Аня трохи помовчала, збираючи думки, а потім додала:

— Сумнівів не було. Істота не просто йшла за ним — вона чекала команд. Кожен її рух був обдуманим, як у робота, і все відбувалося надто швидко, без затримок. Ти ж розумієш, що для звичайної істоти цього замало. А коли Сталкера зарубали, вона просто зникла. Ніби цей контроль над нею обірвався.

Максим насупився, обмірковуючи почуте. Він почав усвідомлювати, наскільки небезпечною й незвичайною була ситуація, але його інтерес лише зріс.

— Тобто ви вважаєте, що вона діяла тільки тому, що був хтось, хто керував нею силою розуму? — уточнив він, намагаючись скласти повну картину.

Аня кивнула, а Артем, мовчки вислухавши її, додав, трохи замислившись:

— І ще… Цей Сталкер раніше був із нами. Він був місцевий. Ми всі його знали. Він був одним із тих, із ким ми колись ходили в походи, ділили хліб і вогонь. Але потім, через якийсь час, він зник. А коли ми зустріли його знову, він уже був на боці бійців, і з ним був цей монстр.

Максим завмер, занурившись у думки. Він не чекав почути таке. Цей Сталкер, можливо, колись був одним із тих, хто був їм близький, а тепер став їхнім ворогом і використовував свої здібності, щоб керувати цією жахливою істотою.

— Тобто він був із вами, а потім… пішов до них? — запитав він, намагаючись осмислити цей поворот.

Артем мовчки кивнув, його погляд став ще важчим.

— Так. Ми були друзями, але він обрав інший бік. І тепер він був не просто Сталкером, а тим, хто силою розуму керував цією жахливою істотою. Це було страшно.

Максим повільно кивнув, дедалі більше усвідомлюючи масштаби того, що сталося, і того, що їм ще належить зрозуміти.

— Ти казав про монстра… опиши його, — промовив він, його голос набув наполегливості, а вираз обличчя змінився. — У твоїй розповіді щось здалося мені знайомим.

Артем, трохи здригнувшись від несподіваного запитання, зробив паузу, але потім знову почав розповідати, його голос став серйозним:

— Це була істота гігантських розмірів, із кістяними наростами, ніби вона виросла з самої землі. Вона нападала, а Химера керувала нею, як ляльковод, спрямовуючи куди завгодно. Ми не могли навіть наблизитися — вона була надто небезпечною. Коли Химеру зарубали, істота вирвалася з-під контролю й утекла, але ми так і не зрозуміли, що це було.

Максим уважно слухав розповідь Артема, але раптом відчув, як його думки рухаються в іншому напрямку. Його погляд ковзнув по кімнаті, і він помітив уламок цегли на підлозі. Він підійшов до стіни, взяв шматок і, не роздумуючи, почав малювати.

Артем продовжував говорити, але тепер Максим майже не слухав його, зосередивши всю увагу на лініях, які виводив на стіні. Він чітко почав зображати гігантську істоту — Титана, з яким колись зіткнувся. Кожен штрих, кожна деталь були знайомими, і з кожним рухом руки на стіні з’являвся силует, що, здавалося, був вирваний прямо з його спогадів.

Артем замовк, помітивши, що Максим створює точну копію монстра, про якого він щойно розповідав. Спочатку він не знав, як реагувати, але потім зрозумів: усе, про що він говорив, було знайоме не лише Максиму, а й тій самій істоті, з якою той колись перетнувся.

Він мовчки стояв біля стіни з малюнком, його думки поглинули почуте. Пауза затягнулася, і напруга в кімнаті стала майже відчутною. Аня уважно спостерігала за ним, її погляд був сповнений запитань і тривоги.

— Чому ти взагалі шукаєш цю лабораторію? — нарешті порушила вона тишу. Її голос був тихим, але в ньому відчувалася наполегливість. — Що ти хочеш там знайти? І як ти збираєшся боротися з ними, якщо вони мають такі можливості?

Максим не відповів одразу. Його погляд ковзав по уламках цегли на підлозі, і він трохи відвів очі, ніби намагаючись зібрати думки. Відповідь не приходила миттєво, і все в ньому опиралося спробі пояснити те, що його гризло. Але потім він зітхнув, підняв голову й зустрівся з її поглядом.

— Я не казав, що знаю, як із цим боротися, — промовив він спокійно, але в його голосі чулася твердість. — Але я точно знаю, що мені потрібні відповіді. Вони тримали мене в одній із цих клятих лабораторій цілий рік. Без свідомості. Я не пам’ятаю, що зі мною робили… нічого. І це не дає мені спокою.

Він перевів погляд на потріскану плитку й замовк, ніби намагаючись стримати хвилю емоцій, що накочувала на нього. Тиша знову заповнила простір між ними, і Максим, помітивши, як його слова зависли в повітрі, вирішив розповісти більше. Він відкрив теку, яку йому передала Аліна, і поклав її на стіл, демонструючи вміст.

— Ця істота, яку ми називали Титаном, — почав він, — я зіткнувся з нею випадково. Потужний, агресивний мутант. Я думав, це просто одне з чудовиськ, із якими ми стикаємося. Але нещодавно, коли я отримав цю теку, зрозумів, що помилявся.

Він розкрив файл і, не звертаючи уваги на здивовані погляди Ані й Артема, показав їм сторінку, де описувався монстр:

— "Об’єкт ГГМК-07. Контрольний експеримент із посиленими клітинними структурами. Рівень агресії: високий. Імовірність повного підпорядкування: нижче 10%."

Максим зачекав, даючи їм час осмислити побачене.

— Це мені дістали з вашої лабораторії, — продовжив він, відчуваючи, як напруга в кімнаті зростає. — І ця твар була створена… чи, не знаю, як правильно сказати, тут. Мені потрібні відповіді, Аню.

Аня й Артем насторожилися. Аня мовчки глянула на теку, а Артем насупився, його погляд став підозрілим, а голос набув нотки роздратування.

Артем стиснув кулаки, його пальці нервово здригнулися, а голос понизився, ніби він намагався стримати суміш сумнівів і невдоволення. Він продовжував дивитися на Максима, але в його очах промайнула тінь недовіри.

— Усе це тільки підсилює мої сумніви, — промовив він, повільно похитавши головою. — Ти не пам’ятаєш, що з тобою робили, і хочеш, щоб ми тобі повірили? Ти навіть не знаєш, що з тобою сталося, що вони з тобою зробили, а тепер хочеш повернутися туди й шукати відповіді? Ти впевнений, що це те, що нам потрібно? Ти справді думаєш, що ми можемо просто так тобі довіритися після всього, що сталося?

Він зробив паузу, глянув на Аню, ніби сподіваючись, що вона підтримає його сумніви. Його голос став наполегливішим:

— Усе це виглядає не просто дивно, а чортовски підозріло. Ми щойно розібралися з Химерою, з її здібностями контролювати розум, а ти хочеш сунутися в це саме гніздо? Ти не розумієш, що ми можемо потрапити в пастку, набагато більшу, ніж уявляємо.

Його слова звучали важко, ніби обруч, що стискав повітря в кімнаті. Артем явно не міг збагнути, чому Максим так упевнено йшов до лабораторії, не боячись того, що за цим могло ховатися щось значно небезпечніше.

— Максе, ти хочеш піти в лабораторію й знайти відповіді, а ми можемо допомогти тобі дістатися туди, — сказала Аня, її тон був м’яким, але в ньому відчувалася твердість.

Артем, почувши ці слова, миттєво підскочив, його очі спалахнули гнівом і недовірою. Він різко повернувся до неї, не приховуючи подиву й обурення.

— Ні, чому ми маємо допомагати йому туди йти? — вигукнув він, стискаючи кулаки, явно готовий сперечатися до кінця.

Максим стояв, задумавшись, коли Аня запропонувала допомогти йому дістатися до лабораторії. У її голосі була рішучість, але й тривога, ніби вона сама не до кінця розуміла, що їх чекає на цьому шляху.

— Максе, ти хочеш піти в лабораторію й знайти відповіді, а ми можемо допомогти тобі дістатися туди, — повторила Аня, її тон залишався м’яким, але твердим.

Артем, почувши це вдруге, підірвався, його очі горіли гнівом і недовірою.

— Ти серйозно? — його голос був сповнений обурення. — Ти, Аню, справді збираєшся допомогти йому? Після всього, що я сказав, ти все одно готова йому довіряти?

Аня, відчувши його реакцію, не відступила. Вона зустрілася з його поглядом, її очі були твердими, рішучими.

— Я мушу, Артеме, — її голос не здригнувся. — Ми маємо допомагати одне одному. Ти знаєш, чому нас учив батько. Вижити можна лише разом.

Артем закотив очі, явно роздратований її словами.

— Ти що, з глузду з’їхала? Він чужак! Ми нічого про нього не знаємо, а ти хочеш іти з ним до лабораторії, щоб шукати відповіді? Ти серйозно думаєш, що це хороша ідея?

Аня не відвела погляду, її слова були спокійними, але сильними.

— Я не можу просто сидіти й чекати, Артеме. Ми не можемо залишатися в страху. Він також шукає відповіді, і я не можу покинути його самого.

Артем замовк, його обличчя було напруженим, очі все ще повні недовіри.

— Ти що, забула, що він може бути частиною цієї лабораторії? — сказав він, відчуваючи, як усередині наростає роздратування. — Ми не знаємо, що з ним робили. Може, він узагалі не людина! Чому ти так впевнена, що не помиляєшся?

Аня, вислухавши його, зітхнула й зробила крок уперед.

— Я не впевнена, Артеме, — визнала вона. — Але іноді треба ризикувати, щоб знайти правду. Ми не можемо сидіти й чекати, поки все не стане занадто пізно.

Артем знову зітхнув, але тепер його погляд став ще настороженішим.

— Ти вирішуєш, сестро, — промовив він, стримуючи гнів, але в його голосі відчувалася біль. — Але якщо щось піде не так, винна будеш ти.

Він замовк, кинув останній погляд на Максима й пішов збиратися, не приховуючи розчарування й тривоги.

Аня, коли Артем замовк, глянула на Максима. Її обличчя трохи потьмяніло від болю, але в очах палав рішучий вогонь. Вона нахилилася, щоб зібратися, але її рука ледь здригнулася, і вона відчула слабкий біль у рані. Максим, помітивши це, непомітно підійшов до неї, став поруч і мовчки взяв її рюкзак.

— Дай, я допоможу, — сказав він тихо, не чекаючи від неї подяки.

Вона злегка здригнулася, але не відсторонилася. Їхні погляди зустрілися, і на мить у її очах промайнуло щось більше, ніж просто вдячність. Але вона не сказала ні слова, лише тихо подякувала.

— Дякую, — промовила вона з легким збентеженням.

Максим кивнув у відповідь, не додавши слів. У цей момент більше нічого не треба було казати. Між ними панувала тиша, але вона була радше знайомою, ніж незручною. Він допоміг їй із рюкзаком, навіть не усвідомлюючи, як ці прості дії змінювали атмосферу між ними.

Артем стояв біля дверей, спостерігаючи за ними з явним невдоволенням. Він зробив кілька кроків у їхній бік, але мовчав, усвідомлюючи, що його слова не змінять рішення сестри. Його погляд залишався настороженим, і хоча він не міг приховати тривоги, розумів, що подальші суперечки марні.

— Може поспішите, — сказав він трохи роздратовано, уникаючи ще одного погляду на їхню взаємодію. — Нам треба йти, поки не стемніло.

Аня, усе ще трохи збентежена, підняла очі на брата, але кивнула, погоджуючись. Вона відійшла до своїх речей, а Максим повернувся до підготовки, стежачи за кожним рухом. Час не чекав, і вони знали, що шлях буде складним.