ПУСТОТА ІІ - На грані розколу

Максим і Кіра стояли в тиші. Їхні погляди перетиналися в кімнаті, сповненій руїн. Увесь цей хаос — результат його люті, його пошуків відповідей, що призвели до насильства й руйнування. Але між ними стояла невидима стіна, яку відчували лише вони двоє. Максим не міг її ігнорувати, і присутність Кіри здавалася відчуженою, ніби віддзеркаленням того, що змінилося між ними.

Він заговорив першим. Його голос був низьким, майже беземоційним, але в ньому прослизали нотки розчарування, які він не намагався приховати.

— Все-таки наздогнала, — сказав він, не відводячи від неї погляду.

Кіра не зводила з нього очей. Її відповідь була такою ж тихою, але голос тремтів від почуттів, яких Максим давно не чув у її словах. Це був не страх, не агресія, а щось глибше — розчарування, печаль і біль.

— Звісно, я ж казала, що більше не покину тебе, — відповіла вона. Її голос здригнувся, як і руки, що мимоволі стиснулися в кулаки. — Заради чого ти пішов? Заради відповідей? Ти хотів їх знайти, але те, що ти робиш зараз, — це не пошуки відповідей, Максе. Я бачу лише насолоду від убивства, а це не ти. Ти не такий.

Її слова пронизали його душу, змусивши серце завмерти на мить. Він мовчав. Його очі спорожніли, ніби в них гасла вся та іскра життя, що колись там була. Її слова проникали дедалі глибше, руйнуючи ілюзію сили, яку він так довго підтримував.

Кіра ступила вперед. Її погляд залишався твердим, але в ньому проглядало щось більше, ніж просто осуд. Вона відчувала, як її власне серце розривається — любов до нього була отруєна тим, ким він став.

Максим стояв, відчуваючи, як його слова губляться в порожнечі. Він намагався пояснити, але розум був у сум’ятті. Він не знав, як виправдати те, що з ним коїлося. Його прагнення помсти, його бажання зупинити тих, хто його використовував, раптом переросло в щось більше — щось, що руйнувало все, що в нього лишалося.

— Я… я не хотів, щоб усе так сталося, Кіро, — сказав він. Його голос тремтів, ніби він шукав щось, що могло б повернути його на той шлях, який він колись знав. — Я намагався знайти відповіді, зрозуміти, що зі мною зробили. Усе це було не просто заради помсти. Я думав, якщо я його вб’ю, усе проясниться. Це мало завершитися, мало дати мені сенс, але… я не знаю, що зі мною стало.

Кіра мовчала. Її очі сповнилися болем і відчаєм, але в них ще жевріла іскра надії. Вона не відводила погляду, а коли заговорила, її слова були тихими, але сповненими рішучості:

— Ти не можеш так продовжувати, — сказала вона. Її голос звучав як вирок, тихий, але чіткий. — Я розумію, що ти страждаєш, що тобі боляче і ти прагнеш відповіді. Але ти думаєш, що все можна вирішити насильством? Ти вбив цю людину, і що тепер? Ти віриш, що він був тим, хто винен у тому, що з тобою зробили? Чи ти просто насолоджуєшся тим, що став тим, кого боялися?

Максим замовк. Його погляд став важким, ніби він намагався знайти в собі сили відповісти. Він відчув, як щось усередині стискається, і не міг позбутися думки, що, можливо, він справді став тим, кого вона боялася.

— Він, може, й не був головним винуватцем того, що зі мною сталося, — сказав він тихо, його голос був низьким і стриманим. — Але він був частиною цього. Частиною всього, що мене зламало.

Кіра похитала головою. Її очі сповнилися жалем і болем.

— Я чула, що він сказав, Максе, — промовила вона. Її слова пронизувала гіркота. — Але ти нічим не кращий за них, якщо діятимеш так. Ти сам стаєш частиною того, що так люто ненавидиш. Ти можеш знищити всіх, хто був із цим пов’язаний, але якщо втратиш себе, що тоді лишиться? Ким ти будеш, якщо станеш таким, як ті, кого хочеш знищити?

— Ти кажеш, що змінюєшся, — її голос був низьким, напруженим. — Але ти навіть не хочеш намагатися не бути тим, в кого перетворюєшся. Тобі ж це подобається, правда?

Її слова вдарили Максима, мов електричний розряд, пронизавши його душу. Він завмер, стоячи за крок від неї, його погляд сповнився розгубленістю. Він знав, що вона бачить його наскрізь. Але відповідь, якої вона чекала, не була простою. Він не міг просто заперечити, бо десь у глибині душі відчував, що, можливо, вона має рацію.

Максим замислився. Його голос став майже нечутним, коли він відповів:

— Може, так просто легше…

Він сам не розумів, що це за відповідь. Це скидалося на визнання слабкості, виправдання вибору, який він не хотів усвідомлювати. Можливо, він уже не знав, як інакше бути. Легше було пливти за течією цього шляху, ніж зіткнутися з тим, що ховалося за цим рішенням.

Кіра стояла в тиші. Її погляд був пильним, але в ньому вже не було гніву — лише печаль і безмежна втома від того, що вона бачила перед собою. Вона не могла дозволити собі здатися, навіть якщо це означало знову боротися за нього, за того Максима, якого вона знала й любила.

— Легше? — її голос був тихим, але в ньому бриніла тривога. — Легше руйнувати, ніж шукати вихід? Легше бути тим, кого ти ненавидиш, ніж повернутися до себе?

Вона повторила свої слова в тиші, її погляд залишався пильним, сповненим смутку й виснаження. Кіра не могла просто відступити, хоч би якою важкою була ця боротьба за нього.

У цей момент їхню увагу привернув загін Аліни, що увійшов разом із Артемом і Анею. Усі завмерли, побачивши Кіру й Максима. Аліна ступила вперед. Її очі шукали відповіді, і вона тихо, але з острахом запитала:

— Усе гаразд?

Кіра промовчала, не знаючи, що відповісти. Аліна кинула погляд на Максима, а потім обвела очима кімнату, помітивши те, що лишилося від співрозмовника Максима. Вона миттю зрозуміла, що сталося. Тіло вченого було невпізнанним, а решта предметів у кімнаті промовляли самі за себе. Аліна не сказала ні слова, але її погляд видав усе.

Кіра знову звернулася до Максима. Вона стиснула кулаки, намагаючись стримати бурю почуттів, що кипіла всередині. Глибоко вдихнувши, вона заговорила, але її голос тремтів, ніби кожне слово давалося їй із неймовірним зусиллям:

— Я казала тобі, що буду з тобою до кінця, — її слова падали важким тягарем, стискаючи їй груди. — Я казала, що ми впораємося разом… а ти… ти ніби вирішив боротися з цим сам. Ти не один, Максиме. Ми — команда. Я люблю тебе, зрештою. В тебе є ціла команда, яка в тебе вірить.

Максим відвів погляд. Він важко зітхнув, і його очі наповнилися болісним сумнівом.

— Яких я втрачаю? Яких підводжу? — його голос звучав майже безжиттєво, ніби він сам не вірив у свої слова.

Він стояв, не відводячи від неї погляду, відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях. Здавалося, його розривало зсередини, і він більше не міг приховувати правду. Правду, яку сам не хотів визнавати, але яка була надто важкою, щоб її ігнорувати. Він ступив уперед, наближаючись до Кіри, але руки не піднімалися, щоб торкнутися її. Він був надто зруйнованим, щоб зробити хоч один крок назустріч.

— Я люблю тебе, Кіро, — його слова ледь чутно пролунали, але вони проймали до кісток. Він дивився в її очі, сповнені болю й відчаю. — Але я казав тобі, що я не той, ким був раніше. Я змінився, і це не так просто, як ти думаєш.

Його голос переривався, ніби кожне слово було важким і болісним. Він зробив ще один крок, але його погляд був сповнений жалю й розчарування. Він знав, що все, що було між ними, тепер зруйновано, але не міг зупинитися. Не міг відступити. Він так поринув у те, що відбувалося всередині нього, що не помічав, як віддаляється від усього, що колись мав.

Кіра стояла, її серце стискалося від того, що вона бачила в його очах. Це був не просто відчай. Це було щось більше — страх, що він уже не повернеться, що він більше не той, кого вона колись любила.

— Ти ж не мусиш іти цим шляхом, — її слова були майже шепотом, але вони вдарили в його душу, мов невидимий удар. — Я не хочу знову тебе втрачати, Максиме.

Тиша між ними поглиблювалася. У коридорі не лунало жодного звуку, ніби час зупинився. Максим і Кіра були замкнені в цьому моменті, з тим, ким вони могли б бути, але не стали. Погляд Кіри не відривався від нього, і в її очах жевріла іскра надії, хоч і змішана з гіркотою. Але Максим усе ще стояв, ніби не в силах знайти в собі сили повернутися.

— Ти вже мене втратила… — Максим промовив це з такою впевненістю, що його слова здавалися не просто констатацією, а вироком, від якого не сховатися. — І ти це відчуваєш. Ти хочеш, щоб до тебе повернувся той, ким я був раніше, але він помер, тоді, ще на мосту. Як тільки стався перший спалах здібностей. Він помер.

Кіра завмерла. Вона розуміла, що кожне його слово — як ніж, що дедалі глибше врізається в її серце. Він не помилявся — вона справді втратила його. Але надія, що, можливо, усе ще можна повернути, не відпускала її.

Максим, помітивши її реакцію, повернувся й кинув погляд на Аліну, що стояла осторонь. Його очі були безжальними.

— Може Максим навіть помер ще у бурі… — сказав він, а потім перевів погляд назад на Кіру й додав: — Подякуй їй. — Його голос звучав так, ніби він пояснював щось самому собі, виправдовуючи те, що з ним сталося. — А може і взагалі, нічого не змінилося… завжди був таким, просто це стало помітніше.

Ці слова були нестерпно правдивими. Він не міг знайти себе, не міг повернутися до того Максима, яким був колись. І, можливо, уже було надто пізно.

Кіра мовчала. Її очі були сповнені болю, але вона не могла знайти слів. Усе це було надто важким. У якийсь момент їй стало ясно, що Максим уже не той. І, можливо, вона не зможе його повернути.

Після довгої тиші Максим ступив уперед і пішов коридором, заглиблюючись у тіні лабораторії. Він не оглядався, не кидав погляду назад. Він знав, що все вже вирішено. Їхні шляхи розійшлися.

Кіра порушила тишу. Її голос прорізав напружений простір, як лезо:

— Якщо ти хочеш бути таким жахливим, яким зараз себе показуєш, якщо це так, — її слова тремтіли від відчаю й болю, — то чому намагався врятувати тих людей під час нашої першої зустрічі? Чому допомагав їм? — вона вказала на Аню й Артема, що стояли трохи осторонь, і її погляд був сповнений запитань.

Максим завмер, не рухаючись, ніби її слова розбудили в ньому щось, що він давно намагався ігнорувати. Кожне слово Кіри проникало в його свідомість, але він не міг знайти відповіді. Він не знав, що сказати, бо його почуття були розірваними й заплутаними. Він не розумів, що з ним коїться, і не знав, як пояснити свої дії.

Він ступив назад, а потім повернувся до Ані й Артема, що стояли неподалік. Вони дивилися на нього без осуду, лише з нерозумінням і, можливо, відчаєм. Але він не міг знайти в собі сил пояснити, чому врятував їх, якщо сам не вірив у те, що робить. Він не знав, чому це для нього щось значило. Не знав, що лишилося від того, ким він був колись, якщо його життя більше йому не належить.

Він відчув, як важко говорити правду, але все ж зважився:

— Бо так хотів би Герман, — його голос звучав порожньо, як відлуння в спорожнілій кімнаті. — Бо…

Але Кіра не дала йому закінчити. Вона перебила його, її слова були сповнені рішучості й болю:

— Ти правий, — сказала вона. Її голос був низьким і напруженим. — Він бачив у тобі героя ще до того, як ти отримав ці здібності. А тепер… коли вони в тебе є, ти чомусь хочеш стати гіршим, ніж ти є насправді. Чому ти не можеш просто бути тим, ким був раніше? Чому ти вирішуєш, що мусиш бути тим, ким тебе хочуть бачити інші? Ти сам не віриш, що можеш бути кращим за це?

Її слова вдарили Максима в саме серце. Він стояв, не знаючи, що відповісти. Усе, що вона казала, було правдою, але його розум не міг цього прийняти. Він усе ще боровся з собою, і тепер, коли вона озвучила це, він зрозумів, що втратив щось важливе. Щось, що вже не повернути.

— Чому ти так хочеш бути протилежністю того у кого ми повірили? — її очі блиснули, сповнені розчарування й болю. — Ти був тим, хто встав за нас, хто боровся, щоб ми були разом. Ти був героєм для всіх нас. Чому тепер ти хочеш бути іншим?

Максим стояв нерухомо, але за мить у його очах промайнула тінь сумніву. Він не міг відповісти одразу. Її слова доходили до нього, але в душі вирувало стільки суперечностей, що навіть спроба пояснити себе здавалася неможливою. Він усе ще не міг знайти відповіді, яких вона від нього чекала.

Кіра дивилася на нього, її серце розривалося, але вона не могла перестати вірити, що той Максим усе ще десь усередині. Він повільно обернувся. Його погляд більше не був порожнім — у ньому вирувала буря. І ця буря штовхнула його вперед — до Кіри.

— Бо я втратив друга, Кіро, — його голос був тихим, але сповненим болю, який він так довго носив у собі. — І я не хочу втратити тебе.

Але раптом його вираз змінився, ніби всередині спалахнуло полум’я, яке він не міг загасити.

— Я монстр, Кіро! — його голос зірвався на крик. — І ти не можеш цього не бачити! Я можу вийти з-під контролю, і я не знаю, що мене чекає далі! Я не знаю, що зі мною зробили, але це не я! Я… я навіть не можу пояснити, що коїться в мені!

Здавалося, стіни лабораторії тремтіли від напруги, що випромінювалася від нього. Він задихався, намагаючись виплеснути все, що розривало його зсередини.

Кіра дивилася на нього. Вона бачила, як він бореться із собою, як страх і гнів пожирають його зсередини. Але вона не відступила.

— Ти не монстр, Максиме, — її голос був твердим. — Я не дозволю тобі ним стати. Ти ще можеш повернутися.

Але Максим, здається, не чув її. Його дихання стало уривчастим, м’язи напружилися, а в очах спалахнуло щось дике, неприборкане. Він дивився на неї, ніби шукав відповідь, якої не міг знайти.

— Не монстр? — його голос був хрипким, просякнутим втомою й гнівом.

І тоді щось усередині нього зламалося.

Він заплющив очі, а коли розплющив їх знову, вони були чорними, як безодня. Його волосся здійнялося в повітря, ніби охоплене невидимою силою. Повітря довкола нього кипіло, вібрувало від енергії, що переповнювала його.

— То скажи мені, Кіро, — його голос став низьким, спотвореним, наповненим чимось чужим. — Кого ти бачиш зараз?

Тиша стала оглушливою.

Артем і Аня завмерли, їхні серця шалено калатали в грудях. Вони ніколи не бачили такого раніше. Вони не знали, що з ним відбувається, але відчували небезпеку.

Аня мимоволі ступила назад, її кулаки стиснулися. Артем пильно дивився на Максима, напружений, готовий до будь-якого розвитку подій.

Але Кіра не ворухнулася.

Вона бачила, як він втрачає себе, але не відступила. Вона ступила вперед, її голос звучав твердо, хоч у ньому бриніла біль:

— Я бачу людину, яка вже майже втратила себе, Максе, — її слова були тихими, але сповненими відчаю. — Але я вірю, що ти можеш повернутися. Ти все ще ти. Я не вірю, що ти справді хочеш бути цим… чудовиськом.

У її очах не було страху.

Максим відчув її слова, як удар, але вони не зупинили його. Він відчував, як страх і гнів переповнюють його, але не міг стримати цей потік. Він був на межі, і в той момент, коли Кіра дивилася на нього, здавалося, сама реальність стиснулася довкола них, змушуючи все навколо потемніти.

Погляд Кіри був сповнений рішучості — вона не могла дозволити йому стати тим, чого він боявся. Але питання лишалося: чи зможе він знайти в собі сили повернутися?

Кіра зробила перший крок уперед, і все довкола ніби завмерло в очікуванні. Кожен її рух був сповнений не лише рішучості, а й обережності — вона знала, що балансує на небезпечній межі. Вона відчувала, як його внутрішній світ розривається, як його сили, наче дикий звір, вириваються назовні. Вона йшла повільно, майже беззвучно, ніби її кроки могли стати останніми на цій тонкій грані між ним і тим, ким він ставав.

— Я бачу біль, яка просочилася крізь тебе, — вона дивилася на нього крізь відчай.

Кожен крок Максима ставав дедалі важчим, ніби сама його реальність починала руйнуватися. Його дихання було уривчастим, тіло тремтіло від напруги. Він не міг контролювати те, що відбувалося всередині. Його сили, його емоції — усе зливалося в одну величезну бурю, яку він не в силах був зупинити. Коридор довкола них заскрипів, стіни почали прогинатися, лампи на стелі гуділи й іскрили, а предмети вібрували, ніби сама будівля намагалася витримати його внутрішній тиск.

Максим намагався стриматися, але кожен рух Кіри, кожен її крок ближче посилював відчуття втрати контролю. Він не міг не відчувати, як його сили виходять за межі його волі. Він не міг їх зупинити, не міг повернути все назад. Коридор довкола ставав дедалі нестабільнішим: предмети падали, стіни тріщали від вібрацій, які він створював мимоволі.

— Страждання, страх та ненависть до себе самого…

У його очах з’явився той самий страх, який він намагався приховати. Він був небезпечним. Це вже не була просто людина — це було щось більше, щось, що він сам не міг приборкати. А Кіра, попри все, продовжувала йти до нього — крок за кроком, повільно, але впевнено, ніби знала, що лише вона може його повернути.

— Максиме, зупинися, — її голос був тихим, але сповненим такої впевненості, що вона сама ставала якорем у цьому штормі. — Ти не один. Тобі не треба справлятися з цим самотужки.

Максим завмер. Його дихання збилося, і в очах промайнуло щось схоже на відчай. Він стиснувся, його тіло все ще вібрувало, а довкола все гойдалося від сили, яку він більше не міг стримати. Усе всередині кричало, щоб він виплеснув це, але Кіра була так близько. Її присутність була єдиним, що могло привести його до зриву — або до порятунку.

— Ти частина чогось більшого, але ти руйнуєш себе з середини Макс…

Він заплющив очі, намагаючись хоч на мить повернути контроль, але його внутрішній світ продовжував тріщати й руйнуватися.

Максим повільно розплющив очі, коли Кіра обережно торкнулася його обличчя. У цей момент, ніби її дотик став ключем, його стан почав змінюватися. Внутрішня напруга, що так довго рвалася назовні, почала стихати, ніби він нарешті зумів приборкати ту шалену силу, що вирувала в ньому. Усе довкола стало повертатися до норми — навіть коридор перестав тремтіти від його неконтрольованої моці.

Кіра дивилася на нього, її погляд був сповнений наполегливості й турботи. Вона не могла дозволити йому далі руйнувати себе — вона вірила, що він здатен на більше.

— У твоїх руках велика сила, — її голос був твердим і рішучим. — Відповідай їй, керуй нею. Не вона володіє тобою, а ти.

Максим тремтів, стискаючись від болю й відчаю. Він відчував, що вона має рацію, але ці слова здавалися такими далекими. Він не знав, як впоратися з тим, що було всередині, і, втрачаючи впевненість, тихо прошепотів:

— Не можу…

Кіра не відступала. Її слова лунали, як одкровення, що мало дати йому сили:

— Світ і так тримається на ниточці, — її голос став м’якшим, але в ньому відчувалася безмежна сила. — Не треба руйнувати його ще більше. І без того вистачає руїн і монстрів. Світ треба будувати, і ти можеш допомогти його склеїти. Ти хороша людина, у тобі є добро. Не намагайся бути гіршим, ніж ти є.

Максим завмер. Його погляд спорожнів, ніби ці слова вдарили в саме серце, розкриваючи рану, яку він намагався ігнорувати. Він довго мовчав, відчуваючи, як тиск у грудях наростає. У ньому було стільки болю й жалю, що він не знав, як знайти шлях назад. Він спробував щось сказати, але слова не йшли. Натомість він лише промовив:

— Я…

Максим замовк. Його голос здригнувся, губи ледь розтулилися, але слів не було. Він не знав, що сказати. Не знав, що відчувати.

Усе всередині нього кричало, розривалося, вирувало, але в цьому хаосі, серед руїн його свідомості, лунав її голос. Голос, що пробивався крізь темряву, розганяючи бурю в його душі.

Кіра стояла перед ним, її рука все ще торкалася його обличчя, і цей дотик — теплий, реальний — тримав його на межі. Він відчував, як його дихання поступово вирівнюється, як гамір у голові стихає.

Але разом із цим приходило усвідомлення. Усвідомлення того, що він не контролює себе. Що він не знає, як довго зможе тримати свою силу в шорах. Що в будь-який момент усе може повторитися.

— Я… — він знову спробував заговорити, але цього разу його голос був ледь чутним, сповненим чогось, що він сам не міг пояснити.

Максим опустив голову, важко дихаючи. Уся ця буря всередині, увесь цей хаос… він не знав, як із цим упоратися.

— Я не знаю, як… — нарешті видихнув він. Голос зірвався, і в цих словах було все: біль, розгубленість, страх.

Кіра не відводила погляду. Її очі світилися теплом, розумінням, вірою — чимось, що він не міг проігнорувати.

— Ніхто не знає, Максиме, — її голос був м’яким, але сповненим сили. — Ніхто не може до кінця зрозуміти, що ти відчуваєш, через що проходиш. Але в тебе є близькі люди, яким не байдуже. Друзі, готові допомогти, якщо ти дозволиш.

Вона ступила ще ближче, її слова лунали, як якір у бурхливому морі його емоцій.

— Ти не погана людина, — її голос став тихішим, але від того не менш твердим. — Ти рятував людей. Ти допомагав їм. Ти завжди був тим, хто обирав боротьбу, навіть коли сам був на межі. І за це…

Вона завмерла, але лише на мить.

— За це я тебе й покохала. Так сильно, як і швидко.

Максим звів на неї погляд. У його очах усе ще було стільки болю, стільки сумнівів… але в глибині цих темних зіниць зажеврів слабкий проблиск чогось іншого.

Кіра не чекала відповіді. Вона просто ступила вперед і обійняла його — міцно, усім тілом, усім серцем.

— Ти не втрачений, Максиме, — прошепотіла вона, притискаючись до нього.

І в цей момент світ довкола, здавалося, нарешті завмер.

У цей самий момент Артем глянув на сестру. Аня стояла мовчки, її очі були спрямовані на Кіру й Максима. У її погляді не було ні страху, ні сумнівів — лише тиха впевненість у тому, що щойно сказала Кіра. Артем знав цей вираз. Саме так вона колись дивилася на нього, коли вірила в нього попри все. І, як виявилося тоді, вона мала рацію. Тепер вона так само вірила в Максима — і це змусило Артема переосмислити все.

Він перевів погляд на Максима. Людина, якій він не довіряв із самого початку, у якій бачив загрозу, тепер стояла перед ним. Але це був не просто чужак чи боєць. Це був чоловік, зламаний усередині, поранений так глибоко, що цього не розгледиш одразу. Артем думав, що Максим — той, хто витримає все, хто йде вперед попри втрати, хто навіть без емоцій продовжує битися. Але зараз перед ним був не незламний воїн, а людина, яку розтрощили. Людина, що несла на плечах тягар, важчий за її сили. Людина, яка боролася не з ворогами, а із собою.

І, можливо, саме тому в нього були ті, хто не давав йому остаточно впасти.

Артем ще раз глянув на Аню, і його охопило відчуття, яке він не одразу зміг назвати. Гіркота? Гордість? Захоплення? Вона знову побачила те, що він пропустив. Максим, якого він спочатку відкидав, виявився не просто бійцем чи тим, хто вижив — він став другом. Людиною, яка, як і вони, шукала світло в темряві, але занадто довго блукала в ній самотньо.

Артем знову подивився на Максима. Тепер він бачив не лише його силу, а й слабкість. І, можливо, вперше за весь цей час він по-справжньому зрозумів, що означає бути зламаним.

Тихо, ледь чутно, Артем промовив:

— Максе… Я помилявся. Вибач.

Максим виглядав так, ніби стояв на межі цілковитого виснаження. Але попри це, він підняв голову й глянув на Артема. На мить у його очах промайнуло щось — розуміння, визнання? Він ступив уперед і простягнув руку.

Артем не одразу відреагував, але потім міцно стиснув його долоню. У цьому жесті не було ні незручності, ні залишків недовіри. Лише просте, чесне визнання один одного.

— Тобі нема за що вибачатися, — тихо сказав Максим. — Ти захищав сестру.

Після цих слів він легко поплескав Артема по плечу — жест, у якому не було ні докору, ні образи, лише мовчазна повага.

Артем на мить затамував подих. Усе, що він відчував до Максима раніше — підозру, недовіру, навіть ворожість — розтануло. Перед ним стояв не просто чоловік, а той, хто виніс на своїх плечах занадто багато й усе ще тримався. Хай зламаний, хай загублений, але не зданий. І в цей момент Артем зрозумів, що помилявся не лише в словах, а й у тому, як бачив Максима від самого початку.

Аліна зробила кілька кроків уперед. Її погляд був пильним, але вже без тієї жорсткості, що раніше. Вона зупинилася біля Максима й, не вагаючись, обійняла його. Її обійми були короткими, але міцними — такими, якими обмінюються ті, хто пережив занадто багато, щоб розкидатися словами. У її очах не було жалю чи осуду — лише розуміння. Перед нею стояла не Химера, не машина для бою, не просто напарник. Це була людина, розтрощена з усіх боків, загублена в собі, стерта тягарем випробувань до самої межі. Людина, яка балансувала на грані, але все ще стояла, тримаючись на останньому подиху.

— Я рада, що ти повернувся, — сказала Аліна, відпускаючи його.

Максим слабо кивнув, але вона не дала йому замкнутися в собі. Примружившись, вона понизила голос, і в її очах спалахнув знайомий сталевий вогник.

— Але не смій більше залишати її саму, зрозумів? Яким би сильним ти не був…

Вона зробила паузу, щоб її слова міцно закарбувалися в його пам’яті, а потім, схиливши голову набік, додала з погрозою, у якій відчувалося щире, непідробне занепокоєння:

— Прострелю тобі коліно, якщо ще раз її кинеш.

Максим не стримав короткого смішка, хоч у його очах промайнула вдячність. Він розумів, що за цією бравадою ховається справжня турбота.

— Прийнято, — відповів він. — Берегтиму.

Аліна зиркнула на нього, переконуючись, що він не бреше, і, мабуть, залишившись задоволеною, ледь кивнула.

— Ну от і добре, — пробурмотіла вона й відступила, лишаючи його поруч із Кірою.

Максим, відкинувши все, що сталося за останні кілька хвилин, зібрався з думками. Він глибоко зітхнув, намагаючись опанувати себе, а потім підняв голову й заговорив твердо й упевнено:

— Отже, який у нас тепер план?

Аліна, усе ще пильно стежачи за ним, відповіла без зволікання:

— Бійців нагорі ми прибрали, там чисто. А ось тут… тут треба розібратися.

Максим кивнув і, озирнувшись, помітив теку, яку він сам кілька хвилин тому жбурнув убік ученого. Вона лежала на підлозі, розкрита, із розкиданими аркушами. Він повільно підійшов, підняв її й поклав на найближчий стіл, кинувши погляд на решту кімнати.

— Тут має бути багато такого, — сказав він, провівши рукою по обкладинці. — Треба зібрати все, що зможемо знайти, і забрати. Будь-які згадки, будь-яка інформація, яка може нам знадобитися, — усе має бути в нас.

Він повернувся до інших, його голос був спокійним, але твердим:

— А все, що залишиться… знищити.

У кімнаті запала коротка тиша. Усі розуміли, наскільки це важливо. Це місце мало зникнути разом зі своїми таємницями, але не раніше, ніж вони витягнуть із нього все цінне.

Аліна першою відреагувала, ствердно кивнувши:

— Розбираємося й робимо все швидко. Чорт його знає, скільки в нас часу, перш ніж сюди хтось заявиться.

Артем вже рушив до металевих шаф біля стіни, перевіряючи їхній вміст. Аня підійшла до столу з купою документів, швидко переглядаючи їх і відбираючи найважливіше. Решта також розійшлися по лабораторії, зосереджено виконуючи завдання.

Максим провів їх поглядом, а потім знову глянув на теку перед собою. Він відчував, як поступово збирається з думками, як напруга всередині нього вщухає, поступаючись місцем зосередженості. Усе, що сталося за останні хвилини, лишило в ньому слід, але зараз не було часу розбиратися з цим.

Він глибоко вдихнув і видихнув, остаточно приходячи до тями.

Коли він підняв погляд, то зрозумів, що в кімнаті залишилася лише Кіра.

Вона не пішла з іншими, не стала шукати документи, не відвернулася, даючи йому час опанувати себе. Вона просто стояла й дивилася на нього.

— Ти в порядку? — тихо запитала вона.

Максим на мить затамував подих. Він знав, що це просте запитання, але відповісти на нього було не так легко.

— Навряд чи, — чесно сказав він, криво всміхнувшись.

Кіра підійшла ближче, її погляд був сповнений розуміння. Вона зупинилася поруч, її голос став ще тихішим:

— Ніхто з нас до кінця не знає, що ти відчуваєш. Ніхто не знає, що ти пережив. Але я знаю одне: у тебе є близькі, яким не байдуже. Ти не один. У тебе є друзі, які хочуть допомогти.

Максим заплющив очі. Її слова боляче вдарили в ту частину його душі, яка звикла не довіряти, не сподіватися, не дозволяти собі слабкості.

Кіра відчула, як він напружився в її руках, але він не відсторонився. Його дихання було важким, нерівним, ніби він боровся сам із собою.

— Мені його бракує, — нарешті прошепотів він.

Кіра трохи відступила, зазираючи в його обличчя. Максим не дивився на неї, його погляд був спрямований у порожнечу.

— Я не врятував його, — продовжив він, його голос був тихим, але сповненим глибокого, роз’їдаючого болю. — І тепер це гнітить мене зсередини. Воно пожирає мене, наче хробак…

Кіра не одразу відповіла. Вона знала, про кого він говорить. Про Германа.

Вона бачила цю рану в ньому ще раніше, але тепер вона розкрилася повністю — як свіжий поріз, який занадто довго ховали під пов’язками, не даючи йому загоїтися.

Кіра обережно стиснула його руку, даючи зрозуміти, що вона тут. Що він не сам.

— Максиме… — вона вимовила його ім’я м’яко, але стримано.

Вона знала, що жодні слова не зменшать його болю. Що вона не може повернути Германа чи зняти з Максима провину, але може хоча б бути поруч.

— Ти зробив усе, що міг, — тихо сказала вона. — Я знаю, що це не прибере твій біль. Але ти не можеш звинувачувати себе за те, що не було в твоїх силах.

Кіра не відпустила його руку.

— Він був важливий для тебе.

— Так, — прошепотів Максим.

Кіра знала, що Максиму не потрібні порожні втіхи. Йому треба було пройти через цей біль, але не наодинці.

— Він був важливий для всіх вас, — продовжила вона. — І я впевнена, що якби він був тут, то не хотів би, щоб ти руйнував себе через це.

Максим прикрив очі, важко видихнувши.

— Але його тут немає.

— Тут про тебе… — тихо промовила Аня, повільно розкриваючи теку.

Її голос тремтів, ніби вона не до кінця вірила в те, що побачила.

Максим напружився, його погляд миттєво затуманився. Він уже знав — ці слова приведуть до ще однієї страшної правди, ще однієї темної сторони експериментів.