ПУСТОТА ІІ - На грані розколу

Через деякий час, коли вони нарешті зібрали все, що було розкидане по кімнаті, Максим, втомлений, але трохи полегшений, опустився на край столу, відкинувши голову назад. Він тихо видихнув — утома відчувалася в його рухах, як і напруга, що не покидала його весь цей час. Кіра стояла поруч, дивлячись на нього з м’яким, але тривожним поглядом.

Вона підійшла ближче й сказала — її голос був тихим, але наполегливим:

— Максе, не можна весь час бути в такому стані. Ти не можеш жити лише минулим, своєю провиною й болем. Тобі треба рухатися вперед.

Максим мовчав кілька секунд, його погляд ковзав по кімнаті, ніби шукаючи відповіді серед цих розкиданих речей. Він не міг знайти їх тут, але думки були десь далеко — там, де сталася вся ця катастрофа.

Він повільно повернувся до Кіри, його голос був хрипким від накопичених переживань:

— Я мушу докопатися до правди, Кіро. Не можу просто забути. Я звик втрачати людей, розумієш? Звик утрачати все. Або я помилявся, або вони зникали. Але цього разу я втратив не просто напарника… я втратив друга, того, хто був поруч, коли це було важливо. І я не можу собі цього пробачити. Особливо коли міг усе змінити.

Кіра мовчала, лише уважно слухала. Вона знала, що її слова зараз можуть бути не тим, що він хоче почути, але продовжувала дивитися на нього, відчуваючи всю глибину його болю.

Поміркувавши, вона сказала м’яко, але впевнено:

— Ти не всемогутній, Максе. Ти не можеш рятувати всіх і вирішувати все. Це не твоя провина. Ти не винен, що не зміг усе змінити одразу.

Максим глянув на неї з такою інтенсивністю, що в його очах спалахнула майже несамовита рішучість.

— З такою силою я мушу бути, Кіро, — відрізав він. Його голос став твердим, а вираз обличчя набув жорсткості. — І я докопаюсь до правди. Я відчуваю це. Тут, зараз. Це не просто полювання, не просто знищення. Я впевнений, що тут криється щось більше. Я мушу зрозуміти, що сталося і чому, бо без цього не зможу рухатися далі.

Кіра довго дивилася на нього. У її погляді було розуміння, але й легка тривога. Вона знала, що Максим не заспокоїться, поки не досягне свого, і її серце стиснулося від думки, що ця боротьба всередині нього — ще не кінець. Але вона також розуміла: якщо він піде цим шляхом, то може втратити себе.

Між ними запала тиша. Слова Максима зависли в повітрі, а обоє занурилися в свої думки. Він усе ще сидів на краю столу, його погляд був прикутий до однієї точки, ніби він намагався розгадати щось невидиме, заховане в тінях.

Тиша була майже відчутною, її порушували лише легкі звуки дихання. Кіра стояла поруч, не кваплячись заговорити. Вона розуміла, що він ще не готовий відпустити свої думки, що йому потрібен час, щоб осмислити все сказане.

Вона глянула на нього, її голос був м’яким, але з ноткою турботи:

— Максе, тобі треба відпочити. Ти не можеш так довго себе гнати.

Максим не відреагував. Його погляд залишався прикутим до однієї точки, ніби він не чув її слів. Думки кружляли в голові, витісняючи все інше. Нарешті він порушив мовчання, його голос був тихим, але твердим:

— "ВАСКЕС".

Кіра злегка підняла брову, не одразу зрозумівши, до чого він хилить. Максим продовжив, не відриваючи погляду від щоденника, який усе ще тримав у руках, ніби шукаючи в ньому відповіді на запитання, що терзали його душу.

— Ми тоді знайшли папери… якийсь "Експеримент №3. Спроба контролю розуму" чи щось таке. Записи… щось пов’язане з розумом. Але все це здається неповним, ніби щось приховане, чого ми не бачимо.

Кіра раптом пригадала ті документи з моторошними дослідженнями. Вона завмерла, а потім м’яко, але з ноткою тривоги, сказала:

— Ти пам’ятаєш, уже вдруге від Янтаря ми чуємо про тебе як про "Актив"? Спочатку той боєць, потім ще один. Що, якщо це не просто слова? Ти ж вибрався з лабораторії. Може, вони робили з тобою щось подібне?

Максим замовк, ніби слова Кіри вдарили його в саме серце. Він знову глянув на неї, і в його очах змішалися тривога й непохитна рішучість.

— Актив… — прошепотів він, відкинувши голову назад, ніби від цього слова залежало все його життя. — Я не міг зрозуміти, чому мене так називають, але тепер усе починає складатися. Усі ці уривки пам’яті… Вони випробовували мене. Ці експерименти, цей контроль розуму… Я завжди думав, що це не може бути правдою. Але що більше я про це думаю, то більше розумію — це не випадковість.

Він задумався, його погляд затуманився. "Якщо Янтарівці називають мене Активом, то хтось із них знає більше. Є полонені Янтарівці. Треба їх допитати", — промайнуло в його голові. Рішучість спалахнула в очах, але він ще не озвучив цю думку.

Тиша знову розтягнулася між ними. Кіра стояла поруч, її погляд був зосереджений на Максимі, але думки віднеслися кудись далеко, ніби вона намагалася осмислити все, що відбувалося останнім часом. Вона знала, як сильно він страждає від невідомого, і його прагнення знайти відповіді стало майже одержимим.

Нарешті вона порушила тишу, її голос був м’яким, але рішучим:

— Ти був у тій лабораторії майже рік, Максе. Це довгий час. Усе, що ти не пам’ятаєш, може бути… ти став частиною їхнього експерименту. Ти ж сам казав, що не пам’ятаєш, що з тобою там робили. Може, все це пов’язано? Може, ти не просто жертва, а частина чогось більшого?

Максим повільно підняв голову, і його очі зустрілися з її поглядом. Її слова знайшли відгук у його душі. Він розумів, що, можливо, в цьому й криється правда, яку він так довго шукав.

— Може, ти й права, — тихо промовив він, дивлячись на неї. — Можливо, я справді був частиною експерименту. Але якщо це так, мені треба знати, що сталося. Треба допитати полонених Янтарівців. Вони щось знають.

Кіра зітхнула, і в її очах промайнуло занепокоєння. Вона розуміла, наскільки це важливо для нього, але пам’ять про його попередній зрив, коли він утратив контроль, стискала її серце. Вона обережно відповіла:

— Ти хочеш допитати Янтарівців? — її голос був стриманим, але тривожним. — Максе, я не впевнена, що це хороша ідея. Ти пам’ятаєш, що сталося минулого разу? Ти вийшов із-під контролю. Ми ледь витягли тебе назад.

Максим не відповів одразу. Він стояв поруч із нею, його вираз був твердим і рішучим.

— Ми мусимо дізнатися правду, Кіро, — сказав він, не відводячи погляду. — Ми не можемо сидіти тут і чекати, поки відповіді самі знайдуться. Треба допитати полоненого Янтарівця. Він знає більше, ніж ми думаємо.

Кіра замовкла, але її сумніви не зникли. Вона знала, що не зупинить Максима, якщо він вирішить діяти, але в її серці наростала тривога. Вона глибоко вдихнула, намагаючись дібрати слова, які могли б дійти до нього, як колись робив Герман.

— Максе, послухай, — почала вона, її голос був м’яким, але наполегливим. — Я розумію, що ти хочеш відповідей, але ідея з допитом… вона може нічого не дати. Ти впевнений, що Янтарівець щось знає? А якщо він мовчатиме? Або скаже те, що ми й так здогадуємося? Ти ризикуєш заради примарного шансу, коли нам треба думати тверезо.

Максим глянув на неї, і в його очах промайнула тінь подиву, змішана з вдячністю. Але він не відступив. Його голос залишався твердим:

— Навіть якщо це примарний шанс, Кіро, я мушу спробувати. Ми не можемо просто чекати.

Кіра зітхнула, її погляд став серйознішим, ніби вона брала на себе роль голосу розуму, якого йому так бракувало після втрати Германа.

— А тобі не здається це дивним? — обережно запитала вона, перемикаючи його увагу. — Усе зруйновано в тій лабораторії, і тільки ти вцілів. Чому саме ти? Чому все так склалося? Може, хтось відпустив тебе… допоміг утекти. Чому все було таким… порожнім? Може, відповіді не в Янтарівцях, а в тому, що сталося там?

Максим тихо зітхнув, але його погляд залишався непроникним.

— Я вже казав тобі про це, Кіро, — відповів він, дивлячись їй у вічі. — Мені здається, що мене справді відпустили. Або допомогли втекти. Це не було випадковістю. Я не вірю, що мене просто залишили живим… Вони хотіли, щоб я пішов. Але навіщо? І чому?

Кіра зрозуміла, що він сам не до кінця розбирається в тому, що сталося, і це лише додавало напруги. Вона знала, що його одержимість пошуком відповідей може завести їх обох у небезпеку, і намагалася достукатися до нього.

— Максе, ти не думаєш, що нам варто взяти когось іще? — сказала вона, її тон став більш наполегливим. — Це занадто ризиковано для нас двох. Якщо допит піде не так, якщо ти знову втратиш контроль, нам знадобиться допомога.

Максим похитав головою, рішучість у його очах лише посилилася.

— Ми впораємося, Кіро. Нас вистачить, — відрізав він із упевненістю, що межувала з чимось моторошним. — Ми завжди справлялися самі… Нам ніхто інший не потрібен.

Кіра зітхнула, але, бачачи непохитність у його погляді, зрозуміла, що переконати його буде важко. Вона кивнула, хоча сумніви не покидали її.

— Гаразд, — тихо промовила вона, — ідемо. Ми все одно не можемо залишити це просто так.

Максим більше не сказав ні слова, але в його очах палав вогонь, який він не збирався гасити. Разом вони рушили до виходу, готові зустріти все, що їх чекало.

Зібравши необхідне спорядження, Максим і Кіра стояли в кімнаті, готові вирушити. Він допоміг Кірі підібрати найкраще спорядження з того, що було під рукою, знаючи, як важливо для неї бути підготовленою. Кіра оглянула бронежилет і кілька ножів, потім поклала пару гранат у сумку. Її погляд був зосередженим — вона відчувала, що їх чекає щось серйозне.

Максим же обмежився пістолетами й легким бронежилетом. Передчуття довгої подорожі змушувало його відмовитися від усього зайвого, зосередившись лише на тому, що могло знадобитися для виживання.

Коли вони вийшли у двір, їх зустріли насторожені погляди кількох місцевих жителів. Небо над Фортом повільно вкривалося піщаним кольором, ніби передвіщаючи наближення бурі. Повітря стало важким, наповненим дрібним пилом, що кружляв у вітрі. Усі, хто бачив Максима й Кіру, відчували напругу, яка змішувалася з неспокоєм природи. Люди не наближалися, але стежили за кожним їхнім кроком. Максим глянув угору, на хмари, що насувалися, і тихо промовив під ніс:

— Буря прибуває.

Незабаром їхню увагу привернула постать Арсена, який підійшов до них у супроводі кількох паладинів. Він зупинився перед ними, його погляд був серйозним і проникливим.

— Куди ви зібралися? — запитав він, і в його голосі відчувалася стурбованість. — Мені здається, зараз не найкращий час для таких походів. Що відбувається?

Максим, не змінюючи рішучого виразу, глянув на Арсена. Він знав, що друг завжди обережний, особливо в такі моменти, але зараз не було часу на вагання.

— Нам із Кірою треба дещо з’ясувати, — відповів він, не вдаючись у деталі, але зберігаючи впевненість. — Я відчуваю, що близький до розгадки, і зволікати не можна.

Арсен задумливо подивився на Максима, ніби намагаючись розгадати щось у його словах. Потім перевів погляд на Кіру, і його обличчя стало ще настороженішим.

— Ти зараз імпульсивний, Максиме, — м’яко зауважив він. — Не думаєш, що варто трохи заспокоїтися, перш ніж ухвалювати такі рішення? До речі, Рейдери прибули у Форт. З ними Аліна. Вона шукає тебе — каже, привезла якусь інформацію.

Максим тихо видихнув, його брови злегка насупилися. Він відірвав погляд від Арсена й коротко запитав:

— Де вона?

Арсен кивнув, указавши рукою в бік.

— Біля мого штабу, — відповів він. — Якраз готувала щось для тебе стосовно інформації. Сказала, що це важливо.

Максим глянув на Кіру, потім знову на Арсена. Його рішучість похитнулася лише на мить, але він швидко опанував себе й кивнув.

— Гаразд, ідемо до неї, — промовив він, його голос був стриманим, але в ньому відчувалася напруга.

Кіра, що стояла поруч, відчула зміну в настрої Максима. Вона знала, що він не відступить від свого плану, але новина про Аліну додавала нову нитку до його пошуків. Вона повернулася до Арсена й із легкою усмішкою сказала:

— Ми впораємося, Арсене. Не хвилюйся. Але дякую, що попередив.

Арсен зітхнув, його погляд залишався серйозним, але він кивнув, визнаючи, що не переконає їх зупинитися. Утрьох — Максим, Кіра й Арсен — вони рушили до штабу, де чекала Аліна. Небо над ними дедалі більше затягувалося піщаним серпанком, а вітер посилювався, ніби підганяючи їх до невідомого. У голові Максима гуділи думки про допит і правду, але тепер до них додалася цікавість до того, що могла принести Аліна.

Піщане небо над Фортом дедалі більше затягувалося хмарами, вітер посилювався, піднімаючи в повітря дрібний пил. Максим, Кіра й Арсен наближалися до штабу Арсена, коли вдалині з’явилися силуети кількох фігур. Це були Рейдери — загартовані, обвітрені, із грубою впевненістю в рухах. У центрі стояла Аліна, розмовляючи зі своїми людьми. Її голос, хоч і приглушений відстанню, звучав твердо, коли вона віддавала короткі вказівки.

— Так це правда, ти повернувся? — раптом промовила вона, не обертаючись. Її слова різко зависли в повітрі, ніби вона відчула його присутність ще до того, як побачила.

Максим зупинився, його серце мимоволі стиснулося. Аліна повільно повернулася, і коли її погляд упав на нього, на її обличчі спалахнула щира усмішка. Не чекаючи відповіді, вона швидко ступила вперед і міцно обняла його, промовляючи:

— Я так рада, що ти живий!

Її обійми були теплими, дружніми, сповненими щирої радості. Максим відчув, як у грудях щось стиснулося — суміш полегшення й провини. Він злегка усміхнувся у відповідь, хоч і був трохи розгублений, і обійняв її у відповідь.

Кіра стояла поруч, її очі зловісно блиснули. Під час обіймів вона намагалася зберігати спокій, але не могла приховати, як її серце болісно стиснулося. Щира радість Аліни була надто очевидною, і Кіра відчула укол ревнощів. Її губи мимоволі скривилися, але вона стримала зітхання, підозріло спостерігаючи за сценою.

Аліна відступила на крок, тримаючи Максима за плечі, але її усмішка раптово затьмарилася. Її голос став тихішим, сповненим болю:

— Мені так шкода… через Германа. Я чула, що сталося.

Ці слова вдарили Максима по хворому місцю. Його усмішка зникла, очі потемніли, і він опустив погляд, відчуваючи, як у грудях знову наростає знайомий біль. Провина, що гризла його зсередини, ніби ожила з новою силою. Він тихо кивнув, не в змозі знайти слів.

— Аліно… я теж радий тебе бачити, — нарешті промовив він, його голос був хрипким, але щирим.

Аліна помітила напругу в повітрі й перевела погляд на Кіру. Її усмішка стала м’якшою, без жодного натяку на підступ.

— Не хвилюйся, Кіро, — сказала вона, злегка похитавши головою. — Це не те, що ти думаєш. Ти ж знаєш, я не збираюся його забирати. Я рада бачити його живим, але це все. Ти для нього важливіша. Я не хочу, щоб ти почувалася погано через це.

Кіра змусила себе розслабитися, її погляд пом’якшав, хоч у грудях усе ще залишалася тінь неспокою. Вона кивнула, визнаючи щирість Аліни, але промовчала.

Кіра, трохи заспокоївшись від слів Аліни, все ж не могла приховати легкої напруги в погляді. Вона ступила назад, намагаючись повернути собі контроль, і коротко кивнула.

— Я зрозуміла, — промовила вона, не приховуючи натяку на стриману напругу в голосі. Потім вона змусила себе всміхнутися, щоб не дати цьому вплинути на їхні стосунки.

Не гаючи часу, Кіра підійшла до Арсена, що стояв осторонь, і тихо шепнула йому, прикривши рот рукою:

— Слідкуй за ним. Він на межі.

Арсен ледь помітно кивнув, його погляд став ще настороженішим, коли вітер різко посилився, здіймаючи піщані вихори у дворі біля штабу Форту.

Максим стояв між Аліною й Кірою, відчуваючи дивну атмосферу, що раптово виникла. Йому хотілося, щоб усе було простіше, але він розумів, що так не буде. Усе завжди складніше, ніж здається.

— То для чого ми тут, Аліно? — запитав він, повертаючи розмову до суті й намагаючись розрядити ніяковість у повітрі.

Аліна, усе ще всміхаючись, трохи напружилася, відчувши, що Максим і Кіра чекають серйозних відповідей. Вона кивнула, її погляд став пильнішим.

— Ми знайшли дещо, що може бути корисним для тебе, Максиме.

Він кивнув, і в його очах спалахнула нова рішучість. Це було те, чого він давно чекав. Аліна зробила паузу, її погляд посерйознішав. Вона озирнулася на своїх Рейдерів, що стояли позаду у дворі, ніби перевіряючи, чи можна говорити далі.

— Янтар б’є по всіх фронтах, — почала вона, але її голос став тихішим, напруженішим. — Але це… це щось інше. Не те, що було раніше, коли ми всі були разом. Тепер усе змінилося. Ми — лише інструмент. А той, хто за цим стоїть… — Вона глянула на Максима, і їхні погляди зустрілися, — головний гравець… він набагато ближче, ніж ми думали.

Максим різко видихнув, ніби передчуваючи, до чого вона веде. Він закінчив її фразу:

— ВАСКЕС, — промовив він, не давши їй договорити. Це ім’я миттєво пробудило в ньому важку хвилю спогадів і болю. Він знав, що ця людина стоїть за всім, що відбувалося з ним і світом довкола. За тими, хто маніпулював ними, примушуючи служити своїм цілям.

Аліна продовжила, і Максим уважно слухав, відчуваючи, як її слова набувають дедалі глибшого сенсу.

— Янтар — це інструмент, — сказала вона, її голос був твердим, але в ньому бриніла тривога. — Усе, що ми з вами пережили, усе, що бачили… Це не випадковість. Ми — пішаки в його грі. Ця війна, ці битви… Ми робили те, що було потрібно, але справжня мета була іншою.

Максим відчув, як його серце закалатало швидше. Він інтуїтивно знав, куди вона хилить, і його підозри підтвердилися. Стиснувши кулаки, він перебив її:

— ВАСКЕС, — повторив він, переводячи подих. — Це він усе влаштував. Усе, що відбувалося з нами, із цим світом… Ми думали, що Янтар — це головне. А він — лише засіб. Інструмент.

Аліна кивнула, її обличчя стало ще похмурішим.

— Так, ВАСКЕС — той, хто за всім стоїть. Я не знала, хто він, поки не побачила, як це працює зсередини. Але тепер ясно: він не просто маніпулює нами. Він контролює все. І те, що ми робимо, — лише частина його плану.

Максим насупився, обдумуючи її слова. Він притулився до стіни штабу у дворі, схрестивши руки на грудях, і на мить заплющив очі, ніби намагаючись зібрати думки докупи. Вітер знову шугонув, здіймаючи пил навколо.

— Ти не сказала нічого нового, Аліно, — сухо промовив він, розплющивши очі. — ВАСКЕС, Янтар, змови… Я це вже знаю. Усе це — ланки одного ланцюга, але ланцюг усе ще розірваний.

Аліна ледь усміхнулася, але в її погляді з’явилася іскра впертості.

— Ти не один шукаєш відповіді, Максе, — відповіла вона, ступивши ближче. — Ми всі їх шукаємо. Бо це не просто винищення, а щось більше. Просто ми опинилися серед тих, хто зміг дати відсіч. Янтар цього не чекав.

Максим пирхнув, похитавши головою. Він відштовхнувся від стіни й глянув на Аліну прямо в очі.

— Так, ми дали відсіч. Але це не означає, що ми близькі до перемоги. Скільки ще грати в ці "кішки-мишки"? Ми тупцюємо на місці. Усе, що ти сказала, — ще один шматочок пазла. Але що далі? Ми досі не знаємо, із ким граємо.

Кіра стояла в кутку двору біля штабу, спершись на стару металеву бочку, що слугувала тимчасовим укриттям від вітру, який гудів навколо. Вона підняла погляд, і її очі блиснули — ніби вона хотіла щось сказати, але стрималася. Вона розуміла роздратування Максима, але відчувала, що воно більше від безсилля, ніж від слів Аліни.

Аліна, ніби прочитавши її думки, ступила вперед, наблизившись до Максима.

— Ми знайшли дещо. Те, що може дати відповіді. Точніше, те, що ти можеш знайти, Максиме.

Він напружився, чекаючи чогось вагомого. Піщаний вітер шугонув сильніше, здіймаючи пил у дворі, але він не звернув на це уваги.

— Що ви знайшли? Говори прямо, Аліно, — його голос різонув, як удар батога.

Аліна на мить затримала погляд на Кірі, ніби оцінюючи її реакцію, але потім перевела увагу на Максима. Вона простягнула йому потерту папку, яку до цього тримала під курткою, захищаючи від пилу.

— Ми часто натрапляли на такі місця, — почала вона. — По різних регіонах. Лабораторії, нотатки… Деякі покинуті десятиліттями, а інші — ніби вчора залишені.

Максим узяв папку й обережно відкрив її. Перше, що впало в очі, — схематичний малюнок. Нервові, незграбні лінії зображали величезну істоту, її силует був упізнаваним навіть у грубих штрихах. Він миттю впізнав його.

— Титан, — прошепотів він, перегортаючи сторінки.

У папці лежали креслення, уривки звітів, нотатки про створення. На полях виднілися рукописні коментарі про численні експерименти над цією істотою. Його очі ковзали по рядках: «Об’єкт ГГМК-07. Контрольний експеримент із посиленими клітинними структурами. Рівень агресії: високий. Імовірність повного підпорядкування: нижче 10%».

— Ця хрінь… — Максим завмер, його пальці стиснули край паперу, — це не просто мутант.

— Ні, — підтвердила Аліна, її голос став серйозним. — Це штучно вирощена істота.

Максим мовчав, вчитуючись у рядки. Він згадав зустріч із Титаном — його нелюдську силу, звірячу жорстокість. Але тепер, знаючи, що це не витвір природи, а результат чиєїсь роботи, йому стало ще важче.

— Це те, чим вони займалися? — промовив він, не відриваючись від папки. — Створювали такі… машини руйнування?

Аліна кивнула:

— Це один із прикладів. Їхні проєкти розкидані, але всі ведуть до одного: керовані істоти, зброя нового рівня.

Кіра ступила вперед, зазираючи через плече Максима. Вітер кинув їй у обличчя жменю піску, але вона лише примружилася.

— Але чому це залишають? — запитала вона. — Чому такі важливі речі просто… кидають?

Аліна знизала плечима, її куртка зашелестіла під поривом вітру.

— Можливо, це частина гри. Сліди лишають навмисне — щоб заплутати нас чи підштовхнути туди, куди їм треба.

Максим закрив папку й підняв погляд на Аліну. Його обличчя було похмурим.

— Це не гра. Це щось набагато більше. І якщо Янтар — інструмент, то ці лабораторії… вони частина механізму.

Він уважно глянув на папку, ще раз перегорнув кілька сторінок і закрив її, глибоко вдихнувши, щоб заспокоїтися. Потім його погляд зупинився на Аліні.

— Дякую, що принесла це. Де ти знайшла цю папку?

Аліна склала руки на грудях і злегка нахилила голову, її волосся розвівалися на вітрі.

— В одній із лабораторій. Вона за Броварами. Ми були там кілька днів тому, — відповіла Аліна, склавши руки на грудях і злегка нахиливши голову.

Максим різко повернувся до Кіри, його обличчя набуло рішучого виразу.

— Значить, моя лабораторія зачекає. Треба йти туди, де ви знайшли цю папку.

Аліна похитала головою, її погляд став серйозним.

— Немає сенсу. Там уже Янтар орудує. Коли ми йшли, вони тільки закріплювалися. Зараз це їхня територія.

Кіра примружилася, стривожено глянувши на Максима.

— Максе, якщо там Янтар, це може бути надто небезпечно. Ми не прорвемося просто так.

Максим стиснув пальці на папці, його голос затвердів.

— Це не означає, що ми не маємо спробувати. Якщо вони там, значить, ми на правильному шляху.

Аліна підтиснула губи, її погляд став ще серйознішим.

— Це не просто загін Янтаря. Вони закріпилися там, бо знають, наскільки це місце важливе. Ми ледь встигли звідти вибратися. Ти не зможеш просто прорватися.

Максим на мить завмер, обдумуючи її слова, а потім глянув на Кіру.

— А якщо ми підійдемо інакше? Не лізти навпростець, а діяти розумніше?

Кіра кивнула, погоджуючись, але додала:

— Навіть так, нам треба знати, із чим ми зіткнемося. Аліно, що ще ви там знайшли, крім цієї папки?

Вітер раптово посилився, завиваючи у дворі біля штабу Форту. Піщані вихори загуділи, здіймаючи пил, що бив у обличчя. Аліна озирнулася, ніби згадуючи, що бачила в лабораторії, і її голос став тихішим:

— Обладнання покинули поспіхом, частину документів спалили. Але знаєш, що найдивніше? Вони залишили живі зразки.

Максим різко повернувся до Аліни, його погляд став настороженим.

— Що значить живі зразки? — запитав він, чітко вимовляючи кожне слово.

Аліна на мить зам’ялася, але потім зібралася з думками.

— У резервуарах залишалися істоти, — пояснила вона, її голос звучав низько й напружено. — Вони виглядали… незакінченими. Ніби їх виростили, але не встигли довести до кінця.

— Ти хочеш сказати, це були мутанти? — уточнила Кіра, намагаючись зрозуміти.

Аліна похитала головою.

— Ні. Це не просто мутанти. Це… штучно створені організми. Щось, що вони намагалися зібрати по частинах, використовуючи технології й генні модифікації.

Шум вітру став гучнішим, заглушаючи віддалені звуки Форту. Арсен, що стояв осторонь, ступив уперед і підняв голос, перекрикуючи гудіння:

— Може, зайдемо всередину? Буря набирає обертів, а нам треба це обговорити спокійно.

Максим кинув на нього швидкий погляд, але не відреагував, повернувшись до Аліни.

— У сенсі… штучно створені? — перепитав він, його голос різав крізь шум вітру.

Аліна злегка повернула голову, добираючи слова.

— Це не просто експерименти з мутаціями, як із зараженими радіацією чи хімією. Вони збирали їх… із різних істот. Як конструктор. Використовували генну інженерію, щоб створити щось нове.

Кіра насупилася, її голос прозвучав різко:

— Це звучить божевільно. Як можна взяти частини однієї істоти, з’єднати з іншою й зробити з цього… щось живе?

Аліна кивнула, погоджуючись із її реакцією.

— Саме це я й побачила. Вони намагалися поєднати різні елементи: тканини, органи, навіть нервові системи. Деякі резервуари були порожні, але кілька… — Вона замовкла, її обличчя потемніло. — Вони ще працювали.

Максим мовчки розкрив папку знову, його погляд зупинився на зарисовці істоти з чужою анатомією. Титан. Він повільно видихнув, його голос прозвучав глухо:

— Тобто це не природні мутації. Усе це… сконструйовано.

Аліна підтвердила кивком, її слова ледве пробивалися крізь шум вітру:

— Так. Це зброя.

Кіра глянула на Аліну, потім на Максима, намагаючись зберегти спокій.

— Ви залишили їх там? — запитала вона.

— У нас не було часу, — відповіла Аліна. — Янтар був уже близько. Ми встигли забрати лише документи й піти.

Максим закрив папку й опустив погляд.

— Це означає, що Янтар продовжує їхню роботу.

— Або використовує те, що залишилося, — додала Кіра, її голос звучав похмуро.

Максим підняв очі на обох. Його голос затвердів:

— Це нічого не змінює. Ми не можемо просто залишити це.

Кіра глянула на нього, потім на Аліну.

— Ти хочеш туди повернутися?

Максим кивнув без вагань.

— Так. Якщо Янтар збирається використати це як зброю, ми мусимо знати, із чим маємо справу.

Аліна похитала головою, її голос став жорсткішим:

— Немає сенсу. Янтар уже взяв ту лабораторію під контроль. Усе, що там було, тепер у них.

Максим стиснув зуби, його погляд став рішучим.

— Навіть якщо так, ми маємо дізнатися, на що вони здатні. Ми не можемо чекати, поки це стане катастрофою.

Аліна насупилася, її погляд загострився.

— Максиме, ти не до кінця розумієш, що відбувається, — сказала вона. — Це набагато більше, ніж здається. Ми говоримо не просто про лабораторії чи Янтар.

Максим зітхнув, його голос був твердим, але в ньому бриніла тінь сумнівів:

— Ні, Аліно, це ти не розумієш. Для вас це пазл, який треба скласти. Але для мене… для мене це особисте. Я провів у полоні цілий рік. Вони щось робили зі мною, і я досі не знаю, що саме.

Кіра кинула на нього тривожний погляд, але промовчала, не перебиваючи.

— Може, це пов’язано з цими зразками, а може, щось іще, — продовжив Максим, його голос загрубів. — Але я знаю одне: ми мусимо зрозуміти, із чим зіткнулися. Бо якщо ми цього не зробимо, то не знатимемо, як із цим боротися.

Він розкрив папку й указав на одну зі сторінок.

— Тут пишуть про якийсь контроль, — сказав він, примруживши очі. — І недавно я бачив дещо схоже. У тій лабораторії, де все пішло не так.

Аліна кивнула, її обличчя стало серйознішим.

— Я розумію твою біль, Максиме. Але ми не впораємося, якщо будемо діяти наосліп.

Максим стиснув кулаки, його голос різко зірвався:

— Я не можу просто стояти осторонь, Аліно! Ці зразки, Янтар, ВАСКЕС… Усе це пов’язано. І я мушу знати, що вони зі мною зробили!

Кіра здригнулася від його тону, але швидко опанувала себе. Вона обережно поклала руку йому на плече, її голос був тихим, але твердим:

— Максе, досить. Це не тільки твоя проблема, ти не один в цьому. Ми розберемося, але тільки разом.

Аліна, трохи відступивши, заспокоїла подих і ступила ближче.

— Максиме, якщо ми хочемо зупинити це, нам потрібен план. Не просто кидатися вперед.

Вітер завив ще сильніше, піщані вихори закрутилися у дворі біля штабу. Арсен, що досі мовчки спостерігав, підняв голос, перекрикуючи шум:

— Ходімо всередину! Буря посилюється, а нам треба це обговорити спокійно.

Максим глибоко вдихнув, його плечі трохи розслабилися.

— Гаразд. Зараз підійду, — промовив він, його голос став тихішим, але в ньому відчувалася напруга.

Аліна кивнула, жестом указавши Рейдерам рухатися до штабу. Кіра й Арсен рушили слідом, але Максим затримався, його погляд затуманився. Він тихо відступив убік, ніби щось обдумуючи, і попрямував не до входу, а в бік, де тримали полонених Янтарівців.

Кіра, уже біля дверей штабу, помітила його рух краєм ока. Її обличчя напружилося, і вона зупинилася, стежачи за ним поглядом. Аліна, відчувши її занепокоєння, нахилилася до неї.

— Що таке? — тихо спитала вона.

Кіра стиснула губи, її голос був ледь чутним:

— Щось не так.

Кіра й Аліна стояли біля входу до штабу, їхні погляди стежили за Максимом, який віддалявся в бік під’їзду. Він ішов швидко, але раз у раз озирався на них, ніби перевіряючи, чи помітили вони його. Піщаний вітер гудів у дворі, заглушаючи звуки його кроків.

Кіра нахмурилася й повернулася до Арсена, що стояв поруч.

— Полонені Янтарівці ще тут? — тихо спитала вона, її голос ледь пробивався крізь шум бурі.

Арсен кивнув, його обличчя було напруженим.

— Так, у підвалі. Їх досі тримають там.

Кіра різко обернулася назад, але Максима вже не було видно. Його постать зникла за рогом під’їзду, розчинившись у пиловій завісі. Вона стиснула губи, відчуваючи, як тривога стискає груди.

Тим часом двері до підвалу зі скрипом відчинилися. Тяжкі кроки Максима відлунювали в темному, ледве освітленому коридорі, де слабке світло мерехтіло від старих ламп. Він підійшов до першої кімнати, що слугувала імпровізованою камерою з гратами. Там лежав полонений Янтарівець, якого він допитував минулого разу. Чоловік повільно розплющив очі й побачив Максима, що стояв у дверях. У його погляді спалахнув страх, але Максим лише мовчки дивився на нього, не рухаючись. Потім, не сказавши ні слова, він пішов далі.

Поруч була ще одна кімната. Там сидів інший полонений Янтарівець, скутий і притулений до стіни. Максим зупинився й глянув на нього — його погляд був пронизливим, ніби свердлив душу. Чоловік завмер, відчуваючи напругу, що повисла в повітрі, але Максим усе ще мовчав, його думки гуділи, як буря зовні.

Темрява в підвалі була густою, майже матеріальною. Слабке світло від тьмяної лампи над головою Максима ледве розсіювало морок, кидаючи різкі тіні на бетонні стіни. Він стояв перед гратами, що відділяли його від полоненого Янтарівця, стискаючи в руках папку від Аліни. Його погляд був темним, очі горіли холодною ненавистю, що пронизувала повітря. Боєць сидів, притиснувшись до стіни, його дихання було уривчастим, а в очах миготів неприхований страх.

Максим нахилився ближче до грат, його голос прозвучав низько, як шепіт із безодні:

— Чого ти боїшся найбільше в житті?

Боєць здригнувся від звуку його голосу, ніби той ударив його невидимим лезом. Він не відповів, лише стиснувся ще сильніше, його очі бігали в пошуках порятунку, якого не було.

Максим стиснув кулак, і в ту ж мить грати затремтіли. Легке дзижчання металу переросло в гучний скрегіт, ніби невидима сила стискала їх ізсередини. Його погляд загострився, і грати раптово вирвалися з кріплення — не від дотику, а від самої його волі. Метал зігнувся й відлетів убік із тріском, ударившись об підлогу з оглушливим гуркотом, що відлунням прокотився коридором. Пил посипався зі стелі, а боєць відсахнувся, його обличчя перекосилося від жаху.

Максим ступив усередину, його тінь нависла над полоненим, як темна хмара. Він не поспішав, але кожен його рух випромінював загрозу. Боєць відповз до стіни, його руки тремтіли, коли він намагався відгородитися від нього. Страх у його очах був майже тваринним, але Максим не зупинився. Він присів навпочіпки перед ним, стискаючи папку в одній руці, і його голос став холодним і різким:

— Чого ви хочете насправді? Яка ваша мета?

Боєць лише хрипло дихав, не в змозі відповісти. Максим нахилився ближче, його погляд пронизував, ніби розтинав душу.

— Звідки ви всі мене знаєте? — продовжив він, його голос загрубів. — Що означає "Актив"?

Боєць затремтів, його губи ворухнулися, але звідти вирвався лише тихий схлип. Максим стиснув кулак сильніше, і бетонна підлога під ним ледь помітно здригнулася. Темрява в його очах поглиблювалася, ніби щось усередині нього — щось чуже, неконтрольоване — прокидалося з новою силою.

Темрява в підвалі була густою, майже задушливою. Слабке світло від тьмяної лампи мерехтіло, кидаючи тривожні тіні на бетонні стіни. Максим стояв над полоненим Янтарівцем, стискаючи в руках папку. Його очі палахкотіли холодною ненавистю, що пронизувала морок. Боєць тремтів, притиснувшись до стіни, його очі були повні жаху після того, як грати з оглушливим тріском відлетіли вбік від одного лише погляду Максима.

Максим присів навпочіпки перед ним, його голос різав тишу, як лезо:

— Повторюю! Чого ви хочете і яка ваша мета?

Боєць затремтів сильніше, його губи ворухнулися, і він прохрипів, ледь чутно:

— Ми… ми лише виконуємо накази…

Максим різко схопив його за шию однією рукою, стискаючи пальці. Боєць захрипів, його ноги задерлися, шукаючи опору, але Максим підняв його, притиснувши до стіни. Його голос став темним, лякаючим, ніби лунав із іншого світу, перебиваючи слабкі спроби бійця виправдатися:

— Люди, які виконують накази, зруйнували цей світ. Це не виправдання.

Його пальці стиснулися сильніше, і очі бійця вирячилися від страху й болю. Максим нахилився ближче, його обличчя було лише в кількох сантиметрах від полоненого, і він викрикнув, його голос прогримів коридором, відлунюючи від стін:

— Що означає "Актив"? Хто такий ВАСКЕС? Що ви робите в тих лабораторіях?

Боєць хапав ротом повітря, його руки безсило чіплялися за зап’ястя Максима, але той не відпускав. Темрява в очах Максима поглиблювалася, ніби щось нелюдське прокидалося в ньому, заглушаючи залишки його стриманості. Відлуння його крику ще гуділо в підвалі, коли боєць, захлинаючись, намагався вичавити хоч слово.

Максим різко відпустив бійця, відступивши вбік. Його руки тремтіли, коли він схопився за голову, стискаючи скроні. У його свідомості вирував хаос думок: "Що я роблю? Що зі мною коїться?" Він важко дихав, груди здіймалися від напруги, а в голові гуділо, ніби чужий голос намагався пробитися крізь його власні думки.

Боєць упав на підлогу, хрипло кашляючи й хапаючи повітря. Його руки безсило чіплялися за горло, намагаючись віддихатися після задухи. Темрява підвалу згущувалася навколо, слабке світло лампи мерехтіло, відкидаючи тіні на бетон.

Раптом у голові Максима промайнула думка — не його власна, а чужа, холодна й чітка: "Він знає правду". Ці слова вдарили, як блискавка, змусивши його завмерти. Він повільно, неохоче повернувся до бійця. Його погляд потемнів, очі спалахнули моторошним блиском. Максим стиснув кулак, і в ту ж мить у кімнаті пролунав різкий хруст кісток.

Боєць закричав, падаючи на бік. Його коліно вигнулося під неприродним кутом, зламане невидимою силою. Він корчився в агонії, його крик відлунював від стін підвалу, але Максим не ворухнувся. Він випрямився, стоячи над ним, його тінь нависла над полоненим, як безжальний вирок.

— Мені потрібні відповіді, — промовив він, його голос був низьким і твердим, але в ньому бриніла ледь помітна дрож від того, що він щойно зробив.

Боєць стогнав, стискаючи зламану ногу, його обличчя перекосилося від болю й страху. Максим стояв нерухомо, його подих був важким, а в голові продовжували гудіти думки — його власні й ті, що не належали йому.

Боєць, захлинаючись від болю, прохрипів, його слова виривались уривками:

— Вони… проводили допити… Я нічого не знаю…

Максим закричав, його голос зірвався від емоцій, що вирували всередині:

— Ти брешеш!

Він стиснув кулаки, і бетон під ногами ледь помітно здригнувся від невидимої сили. Боєць затремтів сильніше, його очі розширилися від жаху, але він продовжив, хриплячи крізь біль:

— ВАСКЕС… Вони проводили дослідження… Експерименти… Я не знаю деталей… Ми лише група зачистки…

Максим різко випрямився, його обличчя перекосилося від люті й відчаю. Він викрикнув, його голос відлунням рознісся коридором:

— Як мені знайти ВАСКЕС?!

Та в ту ж мить позаду нього пролунав різкий, твердий голос Арсена:

— Максе! Відійди від нього!

Максим різко обернувся. У дверях стояв Арсен, а за ним — кілька паладинів, їхні руки стискали зброю, готові вступити в бій. Світло лампи відбивалося від їхньої броні, але в очах Арсена горіла тривога, змішана з рішучістю. Максим стиснув щелепи, його темний погляд зіткнувся з поглядом друга.

— Він знає правду, — процідив Максим, його голос тремтів від гніву. — Не зупиняй мене, Арсене.

Арсен ступив уперед, його тон став жорстким, але в ньому бриніла стримана турбота:

— Ти себе не контролюєш, Максе. Не змушуй мене.

Максим повільно рушив до нього, кожен крок відлунював у тиші підвалу. Паладини напружилися, їхні руки міцніше стиснули зброю, але Арсен жестом зупинив їх, не відводячи погляду від Максима. Той підійшов упритул, зупинившись так близько, що їхні обличчя розділяли лічені сантиметри. Його очі горіли темрявою, коли він тихо, але з викликом запитав:

— І що ти зробиш… Батечку?

Слово зависло в повітрі, важке й провокаційне, ніби кинуте лезо. Арсен завмер, його брови злегка здригнулися, але він не відступив, витримуючи погляд Максима.

Слово зависло в повітрі, важке й провокаційне. Арсен завмер, його брови злегка здригнулися, але він не відступив. У цей момент сходами спустилися Кіра й Аліна, їхні кроки відлунювали в коридорі. Кіра зупинилася, побачивши Максима й Арсена в напруженій близькості, і її голос прозвучав м’яко, але наполегливо:

— Максе, заспокойся. Ходімо на гору, поговоримо.

Максим кинув на неї короткий погляд, його подих був уривчастим, але він повільно відступив від Арсена. Аліна стала поруч із Кірою, її очі уважно стежили за ним. Арсен жестом указав паладинам залишатися на місці, і всі мовчки рушили сходами вгору.

Коли вони піднялися до виходу з підвалу, Максим зупинився. Біля входу стояли ще паладини, їхня зброя була напоготові, очі пильно стежили за ним крізь щілини шоломів. Буря вже шаленіла зовні, пісок гудів у повітрі, вітер завивав, кидаючи сміття в стіни штабу. Максим окинув поглядом цю сцену, і голос в голові наче грім пролунав "Вони всі проти мене", стискаючи його груди. Його руки затремтіли, але він стримав себе, стиснувши кулаки.

Аліна ступила ближче до нього, її голос став спокійнішим, але твердим:

— Максиме, ми знайдемо відповіді. Але не таким шляхом.

Він повернувся до неї, його погляд був похмурим, але в ньому промайнула тінь сумніву, змішана з внутрішньою боротьбою.

Його руки затремтіли, але він стримав себе, стиснувши кулаки.

Аліна, помітивши, як дрожать його руки й ледь стримувану біль у його очах, ступила ближче. Її голос став м’якшим, спокійнішим:

— Максиме, я розумію. Ти хочеш усе виправити. Ти робиш це не лише заради нас чи Германа. Ти робиш це заради себе. І я поважаю твоє рішення.

Вона зробила коротку паузу, а потім додала, дивлячись йому прямо в очі:

— Якщо ти вирішив іти до лабораторії, я підтримаю. Ми з Рейдерами можемо допомогти. Ти не мусиш робити це сам.

Максим різко похитав головою, його погляд затвердів:

— Ні, Аліно. Не варто. Це надто небезпечно, і ти це знаєш.

Він повернувся до Кіри й указав на неї:

— Краще зроби так, щоб вона не пішла зі мною.

Кіра тут же насупилася, її голос став різким:

— Ти серйозно? Думаєш, я дозволю тобі піти туди самому?

Максим глянув на неї з упертістю, але в його очах промайнула щира турбота:

— Я не буду ризикувати тобою. Якщо щось піде не так…

Вона ступила ближче, її погляд був сповнений рішучості:

— Якщо щось піде не так, я маю бути поруч, щоб зупинити тебе від само руйнації. Ти це знаєш.

Кіра зупинилася, її голос став тихішим, але твердішим:

— Але той шлях, який ти вже майже обрав… він неправильний, Максе. Ти в розпачі, і це зрозуміло. Але не можна так.

Аліна спостерігала за ними, розуміючи, що сперечатися марно. Вона зітхнула й додала:

— Вона права. Кіра не залишиться осторонь, а ти не зможеш її зупинити. Але ми знайдемо інший спосіб, Максиме.

Максим тихо видихнув і відвів погляд, ніби обдумуючи їхні слова. Він трохи відійшов від них, його рухи були неквапливими, але в кожному кроці відчувалася прихована рішучість. Він зупинився, дивлячись на бурю, що шаленіла навколо. Густі хмари пилу й сміття кружляли в скаженому танці вітру, ніби передчуваючи неминуче. Максим сжав кулаки, глибоко вдихнув і майже пошепки, але досить голосно, щоб усі почули, промовив:

— Ви не розумієте. Це моє рішення.

На мить здалося що запала тиша, але раптом сталося те, чого ніхто не чекав. Максим різко розвернувся, і невидима хвиля телекинетичної енергії вирвалася від нього, відкинувши всіх назад. Аліна вдарилася спиною об стіну, її обличчя скривилося від подиву. Рейдери та Паладини, що стояли ближче, попадали на замлю. Арсен відступив, тримаючись за дверний одвірок, а Паладини за дверима напружилися ще більше.

Кіра, вражена імпульсом, полетіла назад, але Максим стиснув кулак, зосередивши силу на ній. Невидима енергія обережно підхопила її, пом’якшивши падіння, і акуратно притиснула до стіни, де вона сіла, спершись на неї. Її очі спалахнули шоком і розгубленістю, але вона не постраждала.

— Пробач, — тихо сказав він, дивлячись на неї з щирим жалем.

Він кинув короткий погляд на Аліну, Арсена й інших, а потім рвонув до виходу. Його рухи були швидкими й рішучими. Він ступив у бурю, і вихор піску й бруду миттю поглинув його постать.

— Чорт забирай! — викрикнула Аліна, підводячись на ноги. Вона глянула на Кіру, що все ще сиділа біля стіни. — Він що, геть з’їхав із глузду?!

Вони побігли слідом за ним, але буря вже розгулялася на повну за територією Форту. Пісок сліпив очі, вітер завивав, кидаючи сміття в обличчя. Паладини підводилися з землі після телекінетичної хвилі що їх розкинула, їхня зброя валялась в різних сторонах. Кіра, ігноруючи вітер, що бив їй в обличчя, вибігла вперед і крикнула, перекрикуючи шум:

— Максе, зупинись! Прошу тебе, заспокойся!

Але він не обернувся, його силует уже розчинявся в піщаній пелені.