ПУСТОТА ІІ - На грані розколу

Коли тиша нарешті стала абсолютною, Максим повільно підвівся на ноги, ховаючи пістолет у кобуру, і вислизнув зі свого укриття. Кожен його рух був точним і обережним, черевики торкалися землі безшумно, мов у хижака, що вичікує слушної миті.

Він уважно оглянувся. Світло фар, яке ще недавно виривало з темряви похмурі силуети техніки, почало згасати. Декілька транспортних засобів усе ще гуділи на холостому ходу, але довкола не було видно ні бійців, ні руху.

Максим наблизився до тіл бійців Янтаря, що лежали в хаотичному безладі. Різкий запах крові й пороху бив у ніс, змішуючись із ароматом вологої землі. Він опустився на одне коліно біля найближчого тіла, намагаючись знайти бодай якісь сліди.

Постріли були точними. Поранення в голову, жодного зайвого хаосу. Стрілець явно знав свою справу й, судячи з усього, використовував глушник, щоб не видати свого місця.

Максим підняв погляд, вдивляючись у дальні кути периметра. Він усе ще відчував легке напруження в повітрі, ніби хтось досі спостерігав.

— Де ти, чорт тебе забери? — пробурмотів він собі під ніс, обмацуючи поглядом околиці.

На землі він помітив свіжі сліди, що вели за купу ящиків біля складу. Звідти могли стріляти. Друга група тіл лежала ближче до цієї точки, що підтверджувало його здогадки.

Максим повільно рушив у напрямку ящиків, усе так само безшумно. Він тримав руку на кобурі, готовий будь-якої миті вихопити пістолет. Чим ближче він підходив, тим чіткіше бачив деталі: відбитки ніг, потертості на землі, навіть краплі крові, що вели кудись далі.

Опинившись поруч, він зупинився, прикрившись ящиком, і завмер, намагаючись вловити бодай якийсь звук чи рух. І лише тоді, в ледь чутному свисті вітру, він почув це: тихий, нерівний вдих.

Максим повернув голову до джерела звуку, відчуваючи, як напруга сковує все його тіло. Він повільно обійшов ящики, готовий зустріти невідомого стрільця віч-на-віч.

Він обійшов купу ящиків, рухаючись обережно й з максимальною увагою. Його погляд гасав по кожному кутку, по кожній тіні, що могла приховувати стрільця. Дихав він тихо, намагаючись залишатися непомітним.

І нарешті він її побачив. Спершу — лише силует, що сидів на землі, спираючись на ящик. Світло фар ледь торкалося її постаті, але було видно, що це жінка. Вона тримала гвинтівку, яка тепер лежала біля її колін, а одна рука була притиснута до боку.

Максим зупинився, дивлячись на незнайомку. Її дихання було важким і уривчастим. Вона явно була поранена. Але попри це, у її позі відчувалася загроза: вона не кинула зброю, а її погляд, хоч і ослаблений болем, залишався пильним.

— Ти? — її голос пролунав хрипко, але з викликом. — Хто б ти не був, підходь ближче, якщо хочеш спробувати долю.

Максим не ворухнувся. Його рука повільно ковзнула до кобури, але пістолет він не дістав.

— Доля тут ні до чого, — сказав він рівним голосом, стежачи за кожним її рухом. — Це ти їх поклала?

Жінка всміхнулася, але її посмішка виглядала болісною.

— А ти, мабуть, сам хотів це зробити?

Вона спробувала підняти гвинтівку, але рука ослабла, і зброя лише глухо стукнула об землю.

— Не старайся, — продовжив Максим, роблячи крок ближче. — Ти поранена. Якби я хотів убити тебе, давно б це зробив.

Вона мовчала, дивлячись на нього з підозрою, але потім знову всміхнулася, хоч і через силу.

— І що тепер? — її голос звучав як у людини, що пережила забагато, щоб боятися. — Доб’єш мене? Чи маєш інший план?

Максим підійшов ще ближче, залишаючись насторожі. Тепер він бачив її обличчя: втомлене, з тонкими рисами, на скроні запеклася кров. Її одяг був у бруді, а рукав просочився кров’ю від рани на боці.

— Залежить від того, хто ти, — відповів він, присівши навпочіпки за пару метрів від неї. — Ти явно не з них. І явно знаєш, що тут коїться.

Вона всміхнулася, дивлячись на нього з-під напівзаплющених повік.

— Ти здогадливий. Ні, я не з них. Але й із тобою я не знайома. Тож, якщо хочеш поговорити, будь коротким.

Максим насупився, намагаючись зрозуміти, чи можна їй довіряти.

— Хто ти? І що ти тут робиш?

Жінка коротко розсміялася, але сміх перейшов у кашель. Вона витерла губи й подивилася на нього.

— Зови мене просто Міра. А що я тут роблю? Рятую цей клятий світ від таких, як вони.

Максим глянув на тіла бійців ВАСКЕСа, потім знову на неї.

— І багато врятувала?

Міра хмикнула.

— А ти як думаєш?

Він мовчав кілька секунд, а потім запитав:

— Лабораторія. Ти знаєш, що вони там роблять?

Її погляд став серйозним, і вона на мить відвела очі, ніби щось зважуючи.

— Скажімо так, вони займаються тим, чого не мало б існувати. І якщо ти також туди прямуєш, краще готуйся.

Максим насупився.

— Готуватися до чого?

Вона подивилася йому прямо в очі, її обличчя стало суворим.

— До того, що все, що ти там побачиш, змінить тебе. Назавжди.

Максим уважно спостерігав за жінкою, чиї очі, попри біль, залишалися пильними й настороженими. Вона не відводила погляду, але в її позі відчувалася ледь помітна напруженість, ніби вона щось приховувала.

— Лабораторія, — повторив він, підвищивши голос трохи гучніше. — Що вони там роблять?

Міра злегка всміхнулася, її губи торкнула легка, майже насмішкувата посмішка.

— Може, й знаю, — відповіла вона, потягнувшись до боку, ніби поправляючи поранену руку. — А може, й ні.

Максим відчув, як усередині закипає роздратування.

— У мене немає часу на ігри, — кинув він холодно. — Якщо знаєш щось важливе, кажи.

Вона злегка похитала головою, ніби шкодуючи через його нетерпіння.

— А в мене, здається, час є, — сказала вона хрипко, не поспішаючи, явно намагаючись виграти ще кілька секунд. Її погляд був спрямований на нього, але в глибині очей промайнула іскра, яку він не одразу вловив.

Максим зробив ще один крок ближче, насупивши брови.

— Я повторюю: що ти знаєш про цю лабораторію?

Міра глибоко зітхнула, ніби збираючись відповісти, але раптом замовкла. Її погляд ковзнув за плече Максима лише на мить, але цього вистачило, щоб у нього прокинулася настороженість.

— Лабораторія — це їхнє гніздо, — промовила вона несподівано м’яким, майже задумливим голосом. — Те, що вони там роблять... ну, скажімо, вони грають із речами, з якими краще не грати.

Максим примружився, відчуваючи, що її слова звучать як відволікаючий маневр.

— І що це означає?

Вона знову всміхнулася, але цього разу її посмішка була ширшою, майже веселою.

— Це означає, що ти щойно проґавив найочевидніше.

Перш ніж він устиг зреагувати, Максим відчув, як холодний метал пістолета вперся йому в потилицю. Кроки, які він вважав неможливими, усе-таки пролунали.

— Довго ти, братику, — сказала Міра, її тон став насмішкуватим.

Максим стояв нерухомо, оцінюючи свої шанси. У тиші він почув голос позаду:

— А ти, як завжди, така ж балакуча, — промовив чоловік за його спиною. Голос був низьким, спокійним, але з нотками роздратування.

Максим повільно підняв руки, показуючи, що не збирається чинити опір.

— То що, у вас тут сімейна зустріч? — спокійно запитав він, намагаючись говорити рівно, щоб виграти час.

— А в тебе чудове почуття гумору, — відповів голос позаду, явно насміхаючись.

Міра хмикнула, узявши гвинтівку з землі, хоч і з явним зусиллям.

— Він тут не випадково, шукає їхню лабораторію, — сказала вона, кивнувши в бік Максима. — Він може бути нашим щитом.

Чоловік за спиною коротко розсміявся, але його тон різко змінився:

— Щитом? Я б швидше пристрелив його прямо тут, щоб не тягати зайвий вантаж.

Максим відчував, що має лише кілька секунд, щоб вирішити, як діяти далі: ризикнути й напасти просто зараз чи продовжувати розмову, доки не з’явиться шанс. Міра та її брат сперечалися про його долю, і в їхніх словах відчувалася небезпека, що могла вибухнути будь-якої миті.

— Я кажу, залишимо його живим, — наполягла Міра, оглядаючи Максима з цікавістю. — У ньому щось є. Він може нам знадобитися.

— Щось є? — брат фиркнув, його голос став різким і злим. — Він небезпечний, Міро. Один постріл — і ми позбудемося проблеми. Ти хочеш тягати за собою цього пса?

Максим залишався зосередженим, його свідомість сконцентрувалася на телекінезі. Він не рухав рукою, але його сила почала діяти на руки брата Міри. Майже непомітно для самого себе, Максим став спрямовувати руку чоловіка до його підборіддя, ніби невидима нитка тягнула її за собою.

Брат Міри відчув, як його власна рука піднімається, і спробував чинити опір, стискаючи кулак, але марно. Сила Максима була невблаганною. Рука продовжувала рухатися вгору, і незабаром пістолет, який він тримав, опинився спрямованим прямо йому в обличчя. Його дихання прискорилося, очі наповнилися панікою.

— Чорт, що за... — почав він, але його тіло завмерло, ніби він став маріонеткою в руках Максима.

Міра, побачивши, що її брат не може поворухнутися, миттєво направила гвинтівку на Максима. Але перш ніж вона встигла вистрілити, її зброя вирвалася з рук, відлетівши на кілька метрів убік, ніби хтось із силою штовхнув її. Вона завмерла, з подивом і гнівом дивлячись на Максима, але той залишався спокійним, ніби все було під його контролем.

Максим із легким зусиллям стиснув кулак, змушуючи брата Міри притиснути пістолет до власного підборіддя. Він нахилився до нього, його обличчя опинилося майже на одному рівні з обличчям чоловіка.

— Тепер я знову поставлю запитання, — сказав він, не підвищуючи голосу, але його слова звучали твердо й загрозливо. — І ви мені дасте відповіді.

Його голос був сповнений упевненості, і навіть у таких умовах, коли на нього були націлені зброя, він відчував, що тримає ситуацію під контролем.

Міра глянула на брата, потім на Максима. Побачивши, що опір марний, вона нарешті опустила погляд. Брат, відчувши, як його тіло втрачає контроль, зрозумів, що Максим не з тих, хто піде на поступки.

— Що ти хочеш знати? — прохрипів він, його погляд потьмянів, а обличчя скривилося від болю й страху.

Максим не відповів одразу, уважно стежачи за кожним рухом. Тиша затягнулася, ніби він чекав чогось, що підніме ключове питання для розуміння їхніх намірів.

Міра з гнівом дивилася на Максима, її очі блищали люттю. Вона не могла повірити, що він так безжально тримає її брата під контролем, не докладаючи видимих зусиль. У якийсь момент її терпець урвався, і вона прошепотіла:

— Ти... Химера...

Максим злегка всміхнувся, попри всю напругу ситуації, і з холоднокровністю відповів:

— Я починаю звикати до цього здивування людей.

Він не відводив від неї погляду, продовжуючи стримувати брата, який не міг зробити й кроку. Але Максим не гаяв часу й знову зосередився на головному.

— Але все ж, я так розумію, ти й твій братик знаєте, де лабораторія? — його голос звучав холодно, без зайвих емоцій. Він смикнув пальцями, ніби мимохідь, і в наступну мить пістолет, який тримав хлопець, вилетів із його рук і полетів убік, глухо вдарившись об землю з металевим звуком.

Брат Міри спробував схопити зброю, але Максим уже знову контролював його рухи, позбавляючи можливості діяти. Хлопець стиснув зуби, відчуваючи, як напруга в повітрі наростає. Його погляд став безпорадним — він зрозумів, що протистояти цьому чужому контролю неможливо.

Міра, не відриваючи погляду від Максима, відчувала, як її план руйнується. Вона намагалася зберегти холоднокровність, але всередині все кипіло. Її брат, своєю чергою, явно був готовий заговорити, аби лиш зберегти собі життя.

Максим не поспішав. Він був упевнений, що їм не вдасться уникнути того, що він може дізнатися про лабораторію.

Міра, помітивши, що опір марний, почала говорити. Її голос став менш упевненим, хоч вона й намагалася приховати роздратування, але в ньому відчувалася не лише злість, а й якась прихована біль:

— Ти не розумієш. Це не просто лабораторія. Це наша земля, наше місто. Вони прийшли сюди, знищили все, що в нас було, а тепер намагаються відновити цю кляту лабораторію, ніби мають на це право. Все, що нам лишилося, — це сховатися й вижити.

Її брат, усе ще стискаючи руки, які Максим контролював силою, додав:

— Ми не захищаємо лабораторію, ми намагаємося вижити. Лабораторія — це їхній слід. Вони прийшли й зруйнували наше життя, а ми просто шукаємо свій шлях у цьому пеклі.

Максим дістав свій пістолет і націлив його на хлопця, який усе ще намагався вирватися з телекінетичного захвату. Його погляд залишався холодним і рішучим.

— Сядь поруч із сестрою, — наказав він, не рухаючись. Він усе ще тримав ситуацію під контролем, готовий до будь-якого руху з їхнього боку. Хлопець слухняно опустився на землю, не наважуючись заперечити.

Коли той сів, Максим зробив крок назад і присів навпроти них, тримаючи пістолет у руці, готовий діяти в разі небезпеки. Він уважно дивився на них, перш ніж сказати:

— І що ви хочете тепер? Втікати? Чи допомогти мені туди дістатися? — його голос став твердим і рішучим. — Мені треба туди потрапити. Зрозуміти, що там відбувається. Я не можу дозволити цьому залишитися без уваги. Якщо ця лабораторія — це те, що я думаю... нам потрібно зупинити це, поки не пізно.

— Ми з братом і нашим кланом жили тут до війни, у цьому місті. Але відтоді, як світ занурився в це пекло, ми намагалися вижити. Місто було нашим домом, але все змінилося, коли прийшли ці виродки. — Вона кивнула в бік бійців Янтаря. — Вони почали нас винищувати. Спочатку просто вбивали, а потім стали називати це все "Об’єкт Б". Ми намагалися чинити опір, але... роки війни з ними забрали все, що ми колись мали.

Її брат, сидячи поруч, подав голос, додавши:

— Роки... кілька років ми з ними воювали, і щохвилини нам здавалося, що ось-ось ми переможемо. Але вони все-таки зламали нас. І після того, як нам удалося вибити їх із міста, вони пішли, а через якийсь час повернулися. І знову запустили цю лабораторію. Ми не розуміємо, що там коїться.

Максим, почувши про ці "кілька років" боротьби, не міг не здивуватися:

— Років? — його голос був сповнений подиву. — Скільки ж часу ви з ними боролися?

— Так, — відповів брат, — кілька років.

Міра продовжила, її очі стали тьмяно-серйозними:

— І ось тепер вони знову повернулися, запустили лабораторію. Ми не знаємо, що всередині, що вони створюють, але... це не просто люди. Це не просто зброя. Ми намагалися розвідати, але... вони тримають це в секреті.

Максим, не приховуючи інтересу, підійшов трохи ближче, намагаючись розгледіти вираз їхніх облич:

— Ми не знаємо, що всередині, — сказала вона, усе ще говорячи з легким відтінком напруги. — Але це місце явно не безпечне.

Максим, вислухавши її, не відриваючи погляду, знову зосередився на її обличчі, перш ніж сказати:

— Ти ж казала, що якщо я піду туди, це мене змінить, і що ти там була.

Міра всміхнулася кутиками губ, її очі заіскрилися хитрістю.

— Я тягнула час, щоб брат зайшов до тебе ззаду... — її голос був м’яким, але з чіткою впевненістю.

Максим із цікавістю й легкою усмішкою подивився на неї. Він зрозумів, що вона вже прорахувала кілька кроків наперед.

— Гарно спрацювала, — промовив він із невидимим захопленням, на мить усміхнувшись.

Максим і Міра якийсь час мовчки дивилися одне на одного. У їхніх поглядах відчувалася прихована напруга, ніби кожен намагався розгадати іншого, усвідомлюючи, що ця зустріч — лише частина чогось більшого.

Міра порушила мовчання, її голос був рівним, але в ньому відчувалася прихована підозра:

— Чого ти хочеш, Сталкере? За стільки часу ніхто не знав про ці лабораторії, а тут... коли прийшли ці виродки, з’явився ти, який також їх шукає. Ти ж бував у схожому місці, чи не так?

Максим трохи примружився, його погляд став ще зосередженішим, ніби вона розбурхала в ньому спогади, які він довго намагався придушити. Він задумався, повільно обмірковуючи її слова.

— Бував, — відповів він, його голос був твердим, але в ньому прослизнула невпевненість. — Теж шукав відповіді. Ці місця... лабораторії. Вони не просто покинуті об’єкти. Вони щось створюють. І це... щось. Щось, що може змінити все.

Максим підвівся, його рухи були спокійними й упевненими, але все ще приховували напругу, що витала в повітрі. Він сховав пістолет назад у кобуру, ніби підкреслюючи, що момент загрози минув. Підійшовши до брата Міри, він простягнув руку, пропонуючи допомогу.

— Вставай, — сказав він, його голос був не жорстким, а радше байдужим.

Брат Міри, трохи повагавшись, прийняв його допомогу, не чекаючи, що Максим раптом виявить таку люб’язність. Він підвівся з його підтримкою, насторожено стежачи за кожним його рухом. Це було майже як випробування — для обох.

Потім Максим ступив до Міри, підходячи до неї з тією ж пропозицією, яку зробив її братові. Він знову заговорив, намагаючись зробити голос нейтральним, але в його словах промайнула тінь чогось важливого, що його турбувало.

— Я знаю, що ти дивишся на мене як на загрозу. У цьому світі довіра — це привілей, чи не так, хлопче? — його погляд був спрямований на брата Міри, ніби навмисне підкреслюючи його розгубленість.

Брат Міри залишився спантеличеним, не розуміючи, про що саме йдеться. Але Максим просто повернувся до нього з легким докором в очах.

— Якщо в нас спільний ворог, значить, ми союзники, — промовив він із легким відтінком усмішки.

Потім Максим простягнув руку, ніби хотів показати щось більше, ніж просто привітання. Він був готовий трохи відкритися, але лише до певної межі. Довіра й відвертість давно стали для нього чужими.

— Мене звати Максим, — сказав він, уже м’якше, але його голос усе ще звучав твердо.

Брат Міри, трохи повагавшись, усе ж простягнув руку, приймаючи її від Максима. Він стримано потиснув її й відповів, не приховуючи легкого невдоволення, але водночас не перериваючи цього жесту, ніби підтверджуючи, що вони на одній хвилі, попри всю напругу.

— Артем, — сказав він, дивлячись Максимові прямо в очі. — Мене звати Артем.

— Я Аня, моє справжнє ім’я Аня, — сказала Міра, поглянувши на Максима.