ПУСТОТА ІІ - На грані розколу

Максим стояв в напруженому стані після слів Кольта, його кулаки стиснулися так, що кісточки побіліли в тьмяному світлі. Всередині нього спалахнула лють — як, в біса, Кольт міг знати про це? Вони щойно прийшли, а він вже лізе в його минуле, ніби тінь, що чатує в темряві. Його очі блиснули червоним відблиском лампи. Він повільно видихнув, повітря вийшло хрипким, але голос тремтів від стриманого гніву:

— Звідки ти, мать твою, про це знаєш? — процідив він крізь зуби, його тон був низьким, пронизаним темною агресією. — Хто тобі вже розповів? І чому ти лізеш у це?

Кольт не відповів одразу. Він повільно обернувся, його обличчя тонуло в півтіні, але очі горіли холодним блиском — ніби він бачив те, що Максим намагався забути. Темрява в кімнаті ніби згустилася навколо нього.

— Інформатор, — відповів він спокійно, майже байдуже. — Є люди, які бачили, як ти вирвався. Ти ж був не сам Максе, чи не так?

Максим стиснув губи, його погляд став колючим, підозрілим, ніби хижак у темряві. Лють кипіла в грудях, але він тримав її — ледве-ледве. Питання рвалися назовні, пронизуючи тишу:

— Інформатор? — перепитав він, голос просочився сарказмом і загрозою. — Що за інформатор, Кольте? Ми щойно сюди приперлися, а ти вже знаєш про лабораторію? Ти що, стежив за мною? Чи це якась твоя паскудна гра?

Кольт усміхнувся — тонка, ледь помітна усмішка, що загубилася в тіні. Він знову глянув у вікно, де темрява за склом здавалася живою, але голос став глибшим, пронизливішим, із холодним маніпулятивним відтінком:

— Усе в свій час, Макс. Але скажи мені… як це було, коли ти прокинувся?

Кожне слово Кольта падало, ніби камінь у бездонну прірву, відлунюючи низьким гудінням. Підлога ледь здригнулася, тіні на стінах затремтіли. Перед очима Максима спалахнула лабораторія — холодний стіл, ланцюги, що впивалися в шкіру, і вибух усередині, що розірвав стіни, залишивши лише темряву й уламки. Кольт знав про той день, коли Химера прокинулась. Його очі звузилися, ненависть заворушилася в грудях, пульс гудів у скронях.

— Ти пам’ятаєш той стіл? Холодний метал під спиною. Запах хімії в повітрі, крові. Ти пам’ятаєш, як усе почалося? Як ти вибрався?

Скло у вікні тріснуло з різким звуком, осколки впали в темряву підлоги. Максим відчув, як повітря в кімнаті стало важким, ніби просякнуте смолою. Перед очима спалахнуло: стерильна кімната, його тіло прикуте, їдкий запах хімії, далекі крики. Його руки затремтіли, сила ворушалася всередині, темна й голодна.

— А той момент, коли ти зрозумів, що став чимось іншим?

Тріск скла посилився, уламки задзвеніли, падаючи в чорноту. Максим стиснув кулаки, перед очима спалахнув кошмар — його руки на горлі Кіри, її налякані очі, її хрип: "Ти мене душиш… тебе там немає". Біль і провина розірвали його зсередини, темрява в очах поглинула світло лампи.

— Звідки ти це знаєш, Кольте?! Тебе там не було, виродку!

Кольт не здригнувся, його голос пронизав хаос, холодний і виважений:

— А хто відпустив тебе, Максиме? Ти ж не сам вирвався з тих ланцюгів, чи не так?

Підлога затремтіла сильніше, тріщини побігли по бетону, гудіння наростало — стіни гуділи, ніби живі. Максим бачив, як двері лабораторії розлітаються, як він біжить темним коридором, вибухи гримлять, кров на руках — його чи чужа, уже не розібрати. Темрява в його очах стала бездонною, голос прорвався хрипким криком:

— Ти не розумієш, про що, сука, говориш!

Кольт ступив ближче, його силует у півтіні здавався примарою. Голос залишався тихим, але слова різали, як лезо в темряві:

— Що ти відчував, коли вперше твоя сила вирвалася? Коли ти ледь не втратив її — Кіру?

Перед очима спалахнула заправка — крик Кіри, боєць Янтаря з автоматом, і той момент, коли сила вирвалася, ламаючи кістки ворога. Хрускіт, кров, її здивовані очі — страх, лють і полегшення змішалися в чорному вирі. Повітря загуділо, предмети зависли в темряві, стіни затряслися, тріск скла став оглушливим. Його голос тремтів, пронизаний темною люттю:

— Ти… ти не смій її згадувати!

Кольт кивнув, його голос став тихим, але пронизливим, як блискавка в ночі:

— Ось це я й хотів побачити, друже.

Темрява в очах Максима відступила, але не до кінця — вона чатувала на межі. Вібрація стихла, предмети впали з глухим стуком, скло перестало тріщати, але гудіння ще вібрувало в грудях. Він завмер, дихання рвалося з горла, лють пульсувала в жилах, змішуючись із збентеженням. Він глянув на Кольта, очі горіли, але слова застрягли — лише низький хрип вирвався з горла.

Кольт не відповів одразу. Він повільно підійшов до вікна й глянув удалину, його погляд залишався холоднокровним. Потім заговорив, його голос був тихим, без тіні жалю:

— Ти не контролюєш себе, Максе. Я хотів побачити, що буде, коли твоя злість візьме гору. Ти сам собі ворог, і тобі ще вирішувати, що з цим робити.

Максим стояв, стиснувши кулаки, його груди здіймалися від важкого дихання. Лють кипіла, але він не відповів — лише глянув на Кольта темним, пронизливим поглядом, ніби готовий розірвати, але стриманий власною тінню.

Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як м’язи знову напружилися, але цього разу він не кинувся вперед. Він був занадто приголомшений, щоб атакувати. Усе, що сказав Кольт, крутилося в голові, ніби тіні, що ковзали по стінах у миготливому світлі лампи. Шок від того, як легко його спровокували й повернули назад, вибив землю з-під ніг. Кольт стояв біля вікна, його силует зливався з темрявою підлоги, де лежали уламки скла. Він не обертався, але його слова пронизували густу тишу, ніби холодний вітер у ночі.

— Думаєш, за стільки років я вперше бачу Химеру? — продовжував Кольт, його голос звучав плавно й безстрашно, наче він говорив про щось буденне. — Різниця між тобою й тими, кого я знав, у тому, що вони вміють контролювати свою силу, а ти — ні. Може, десь трохи й так… Але зараз ти — бомба уповільненої дії.

Максим стояв, усе ще важко дихаючи, його погляд був сповнений суміші люті й розгубленості. Темрява в кімнаті ніби згущалася, лампа в кутку затріщала, кидаючи короткі спалахи на його обличчя. Він не знав, що сказати. Слова Кольта влучили в ціль, і від цього серце заколотилося швидше, а очі мимоволі загострилися, вдивляючись у силует біля вікна. Він розумів, що Кольт правий — його сила вислизала з-під контролю, темна й непередбачувана, як буря, що насувається.

— Ти небезпечніший для друзів, ніж можеш собі уявити, — продовжував Кольт, не піднімаючи голови. Його голос був низьким, майже шепотом, але від того ще більш пронизливим. — Ти — стихія, Максе. І ця стихія зараз може зруйнувати все, що ми намагаємося збудувати.

Повітря в кімнаті стало важким, ніби просякнуте смолою. Максим мовчав, відчуваючи, як усередині борються дві сили. Одна — прагнення захищати, друга — лють, що рвалася назовні, як звір із клітки. Він усвідомлював, що Кольт не бреше. Якщо він не візьме себе в руки, то знищить усе — Кіру, Цитадель, себе самого. Він стояв на межі, і це був не просто гнів чи роздратування — це було щось більше, щось, що могло поглинути все на своєму шляху. Тіні на стінах затремтіли сильніше, коли лампа видала ще один тріск.

Він мовчки дивився на Кольта, але в глибині душі виникало ще більше запитань, що гуділи, як рій. Звідки Кольт черпає ці знання? Чому він так упевнений у своїй обізнаності про Химер? І як він сам, не усвідомлюючи того, став частиною цієї небезпечної гри? Хто його інформатор, адже ці натяки звучали не вперше? Але він не озвучив жодного з них. Губи стиснулися, дихання залишалося хрипким. Він знав, що мусить стримуватися, але як, коли всередині все кипить, а темрява шепоче з глибин?

Кольт, помітивши його мовчання, ледь повернув голову. Його очі блиснули в напівтемряві — холодні й пронизливі, ніби леза, що розтинають ніч.

— Я не хочу, щоб ти став проблемою, Максе, — сказав він нарешті, його голос був спокійним, але твердішим, ніж раніше. — Ти з цим впораєшся. Але тільки якщо сам захочеш цього.

Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як слова Кольта проникли в саму душу — різкі, точні, мов лезо ножа, що ковзнуло по оголеній шкірі. Він не міг пояснити, чому вони так сильно його зачепили, але це був не просто протест — це було щось глибше, болючіше, ніби хтось розкрив стару рану. Він мовчав, дихання стало важким, хрипким, ніби повітря в кімнаті згустилося до свинцю. Тіні від миготливої лампи танцювали на стінах, підкреслюючи напругу, що висіла між ними.

— Хочеш запитати, але мовчиш? Питання течуть рікою, а запитати нічого? — сказав Кольт, помітивши, як Максим застиг на місці. Його голос був спокійним, але в ньому чувся ледь помітний виклик.

Максим глянув на нього, відчуваючи, як холод пронизує шкіру, ніби подих з темряви за вікном. Ці слова розкрили перед ним прірву запитань, які він сам боявся собі ставити — про Химеру, про себе, про те, ким він став. Очі Кольта відбивали слабке світло лампи, і від цього погляд здавався ще гострішим.

— Щось типу того, — тихо промовив він, майже не усвідомлюючи, що відповів. Голос вийшов низьким, приглушеним, ніби з глибини.

Кольт повністю повернувся до нього, його силует виринув із тіні, а погляд став прямим і проникливим, ніби пронизував наскрізь.

— Ти можеш бути нашим спасінням, Максиме, а можеш стати нашою загибеллю, — сказав він, і ці слова, ніби темна магія, перенесли Максима в інший момент. Перед очима спалахнуло випробування Рейдерів — похмурий підвал, дзеркало, і його двійник, що стояв навпроти. Ті самі слова пролунали від його власного відображення, холодні й неминучі, як пророцтво, що йшло за ним по п’ятах.

Щось у грудях стиснулося, ніби серце здавили невидимі лещата. Він відчув, як холод розтікається по венах, повільно й невблаганно. Страх — мимовільний, тихий — просочувався в його свідомість, але він стиснув зуби, ховаючи його глибше. Він не міг дозволити собі слабкість — не зараз, не перед Кольтом. Усе, що пов’язане з його силою, з його станом, з внутрішніми демонами, мусило залишатися під контролем. Лампа тріснула, світло мигнуло, і тіні на мить загострили його риси.

— Ти зараз герой, тож залишайся ним, — продовжував Кольт, його голос був рівним, але в ньому чувся сталевий відтінок. — Я не твій наставник, це була робота Арсена, але зараз ти не можеш кинути всіх. У тебе є за що боротися. Просто пам’ятай це, коли знову захочеш думати так, як сьогодні, коли збирався звідси піти.

Максим відчув, як слова Кольта просочуються в його свідомість, змушуючи по-новому глянути на все. Це було важке, болюче усвідомлення. Герой… Він був ним, але водночас і не був. Усе, що він пережив — лабораторія, заправка, кошмар із Кірою, — не дозволяло йому залишатися в цій ролі без наслідків. Але Кольт мав рацію. Він не міг просто здатися, піти. Було не лише за що боротися, а й що захищати. Він повільно вдихнув, повітря обпекло горло, даючи час обдумати все.

— Я не збираюся відступати, — сказав він нарешті, його голос був твердим, хоч і з ноткою болю, що прорвалася крізь маску. — Ви самі мені нав’язали це геройство, але обіцяти, що я буду тим, кого ви хочете бачити теж не стану.

Кольт дивився на нього, і його погляд проникав у саму душу, ніби той бачив не лише Максима, а й те, що ховалося всередині — усі терзання, сумніви, темряву, що чатувала на межі. Емоції, які він стримував, раптом почали спливати — лють, страх, провина, — але він миттєво стиснув їх у кулак, повертаючи собі ту холодну маску, що колись допомагала вижити. Лампа мигнула востаннє й згасла, залишивши їх у темряві, де чути було лише його хрипке дихання. Усе, що він пережив, здавалося лише першим кроком на довгому, непроглядному шляху.

Його обличчя стало безжиттєвим, мов скло. Порожній погляд, у якому більше не було місця для жалю чи сумнівів. Нічого не видавало його внутрішнього стану, і, здається, навіть він сам не знав, що відчуває. Його стара догма — вижити за будь-яку ціну — знову наповнила душу, ставши єдиним орієнтиром. Він глянув на Кольта — холод в його очах був очевидним.

— Не намагайся грати роль, яку ти вже не потягнеш, — сказав Кольт, його слова різали, як ніж. — Ти боїшся себе не менше, ніж любиш її. Просто прийми це й розберися в собі. Коли ти це зробиш, усі твої запитання й сумніви складуться в одну картину.

Максим відчув, як ці слова лягли на плечі важким тягарем. Кольт мав рацію. Він завжди боявся того, що ховається в ньому, завжди намагався контролювати свої емоції, але ніколи не усвідомлював, наскільки це небезпечно для нього самого. Він боявся не лише своєї сили, а й того, що вона може зруйнувати його — і, можливо, тих, хто зараз поруч. Це був його найбільший страх.

Вони стояли, не відводячи поглядів один від одного. У повітрі висіла напружена тиша, і здавалося, що їхні очі просканували один одного до найпотаємніших куточків душі. Максим відчував, як внутрішнє напруження зростає з кожною секундою, але його обличчя залишалося непроникним, як камінь. Він не хотів поступатися, але в глибині душі розумів, що це не просто змагання волі. Це було щось більше.

Кольт не відводив очей, ніби намагаючись розбудити в Максимі те, що той давно хотів забути. Його обличчя було спокійним, але в очах мелькала ледь помітна усмішка — ніби він знав, що коїться в голові Максима, і це лише підливало масла у вогонь.

— Ти думаєш, я не бачу, що ти ховаєш? — сказав Кольт тихо, але з ноткою впевненості, що дратувала. — Ти можеш надягати цю маску, але я знаю, що за нею. Ти боїшся не лише своїх здібностей, а й того, ким ти можеш стати.

Максим примружив очі, відчуваючи, як гнів ворушиться всередині, але стримав його.

— Ти думаєш, що ти усе знаєш Кольт? — відповів він холодно, його голос був рівним, але з тінню виклику. — Що ж, давай, розкажи мені, що ти ще викопав про мене. Бо я відчуваю, що ти граєш зі мною, ніби я якась пішак у твоїй грі.

Кольт ледь усміхнувся, його погляд став ще пронизливішим.

— Я не граю, Максе. Я лише відкриваю тобі очі. Ти сам не бачиш, наскільки ти сліпий до себе. Але я бачу. І не лише я.

Максим стиснув зуби, його терпець тріщав по швах.

— І хто ще? Твій таємничий дружок інформатор? — процідив він, його голос просочився сарказмом. — Ти знаєш більше, ніж говориш, і це мене бісить. То чому б тобі не викласти все прямо зараз, замість цих твоїх загадок?

Кольт нахилив голову, ніби обмірковуючи його слова, але його усмішка не зникла.

— Бо ти ще не готовий, — відповів він спокійно. — Ти думаєш, що хочеш знати, але правда розчавить тебе, якщо ти не розберешся спершу з собою. Я лише даю тобі шанс зрозуміти це. Напад показав тобі що ти ще не готовий!

Максим відчув, як ці слова вдарили по ньому, але не показав цього. Він не витримав і мовчки розвернувся, прямуючи до виходу, не даючи Кольту шансу відповісти. Але коли він уже був біля дверей, Кольт заговорив, дивлячись йому в спину:

— Я знаю про тебе більше, ніж ти можеш уявити, Максе. Ти завжди під моїм наглядом.

Максим трохи сповільнив кроки, але не зупинився. Він напівобернувся, не дивлячись на Кольта, і сказав стримано, але з тінню погрози в голосі:

— Рано чи пізно, Кольте, ця гра закінчиться. І я дізнаюся, що ти ховаєш і яка в тебе роль в цьому всьому.

Не чекаючи відповіді, він продовжив шлях до Германа й Кіри. Максим вийшов із кабінету Кольта, відчуваючи дивну тяжкість на душі. Його кроки відлунювали по дерев’яних сходах, поки він спускався на перший поверх. Унизу, трохи осторонь від входу, стояли Герман і Кіра, тихо про щось розмовляючи. Їхні обличчя були зосередженими, але, побачивши Максима, вони замовкли й повернулися до нього.

Максим вийшов із кабінету Кольта, відчуваючи, як тяжкість у грудях стає гострою, ніби щось холодне й гостре вп’ялося між ребрами. Його кроки глухо відлунювали по дерев’яних сходах, поки він спускався на перший поверх. Унизу, трохи осторонь від входу, стояли Герман і Кіра, тихо перемовляючись. Їхні обличчя були зосередженими, але, побачивши Максима, вони замовкли й повернулися до нього.

— Усе гаразд? — першим озвався Герман, його погляд пронизував, але з ноткою стриманої турботи.

Максим зупинився на останній сходинці, не поспішаючи ступати на підлогу. Він глянув на Германа, потім перевів очі на Кіру. Її обличчя здавалося напруженим, хоч вона й ховала це за тонкою маскою спокою. Він стиснув поручень, відчуваючи, як дерево тріщить під пальцями, і видихнув:

— Гаразд? — Його голос був холодним, але з тріщиною, що видавала надлом. — Ні, Гере. Нічого не гаразд.

Герман насупився, схрестивши руки на грудях.

— Що сталося? Кольт щось сказав?

Максим опустив погляд на свої руки, ніби розглядаючи їх — ті самі руки, що рвали барикади у Форті, коли сила вирвалася назовні. Він ступив на підлогу, його голос був рівним, але пронизаним болем, що ховався за логікою:

— Він назвав мене бомбою. Сказав, що я можу вас знищити. І я думаю... він правий. — Він підняв очі, холодно глянувши на Германа. — Пам’ятаєш Форт? Як я розніс пів стіни, коли Янтар наступав? Я не хотів цього. Але це сталося.

Кіра ступила ближче, її очі спалахнули тривогою, але вона спробувала заперечити:

— Ти не...

— Не перебивай, Кіро, — різко кинув він, але без злості, а з холодною прямотою. — У Форті я втратив контроль. Люди гинули, а я стояв посеред цього, і все, що я міг, — це дивитися, як усе палає через мене. Кольт, Янтар, усі, хто бачить у мені загрозу, — вони мають рацію. І я це знаю.

Герман зітхнув, спершись на стіл. Його голос був твердим, але з ноткою роздратування:

— Ти знову за своє? Ми ще живі, Максе. І ти з нами.

Максим скривився, його губи склалися в тінь гіркої усмішки.

— Живі? А для чого? Цей світ уже згорів. Форт — лише доказ. — Він глянув на Кіру, його очі потемніли від спогадів. — Я стояв там, серед уламків, і чув, як Паладини тягли тіла. Мої руки були в крові, і я не знав, чия вона — моя чи їхня. Я не врятував нікого. Я лише додав хаосу.

Кіра підійшла ближче, її голос став м’якшим, але наполегливим:

— Ти повернувся заради нас, Максе. Ти боровся. Ти не...

— Повернувся? — Його голос різонув повітря, але в ньому не було крику, лише холодна ясність. — Я повернувся, і що? У Форті я ледь не розірвав усе, що ми тримали. Ви бачили ті погляди — Паладинів, Рейдерів. Вони боялися мене. І правильно робили. — Він стиснув кулаки, відчуваючи, як жар Химери ворушиться всередині, але стримав його. — Я логічно це розумію: я небезпечний. І заперечувати це — брехати собі.

Герман ступив уперед, його тон став жорсткішим:

— Максе, ми не знаємо, що з тобою сталося там, у лабораторії. Але ти не один у цьому. Ми ще тримаємося.

Максим глянув на нього, його очі були холодними, але в глибині проглядала тріщина — надлом, який він не міг сховати.

— Тримаємося? Гере, у Форті я чув плач. Дитячий чи чийсь — не знаю. Але я знав, що не можу їх захистити. Бо я був не порятунком, а частиною того, що їх убило. — Він перевів погляд на Кіру. — І тебе я ледь не задушив уві сні. Кольт правий: я бомба. І ви це знаєте, хоч і не хочете казати вголос.

Кіра здригнулася, але не відступила. Її голос затремтів, але вона не відвела очей:

— Ти зупинився, Максе. Ти не загроза. Ти...

— Я зупинився, — перебив він, його голос був спокійним, але пронизаним невблаганною правдою. — Але наступного разу можу не зупинитися. У Форті я бачив, що можу накоїти, коли Химера бере гору. І я розумію — холодно, чітко, логічно: я можу вас убити. Не тому, що хочу. А тому, що не вмію це стримати.

Герман випрямився, його голос став твердим, майже наказовим:

— Ти думаєш, що світ не вартий боротьби. Але ми ще тут. Борися хоча б за нас.

Максим стояв мовчки, вдивляючись у їхні обличчя. Його груди здіймалися від важкого дихання, але він не відводив погляду. Нарешті він заговорив, його голос був тихим, але з холодною ясністю, що різала глибше, ніж крик:

— Германе, ти знав, що Кольт бачив інших Химер?

Герман здивовано підняв брови, його постава напружилася.

— Химер? — перепитав він, кинувши на Максима недовірливий погляд.

Максим кивнув, його тон був рівним, але всередині все тремтіло від цієї правди.

— Так. Він сказав, що вони вміли себе контролювати. А я — ні. І Форт це довів. — Він опустив погляд на свої руки, ніби бачив на них кров із того дня. — Я стою тут, перед вами, і розумію: усі, хто боїться мене, мають рацію. Я не герой. Я загроза. І це не сльози чи відчай — це факт.

Кіра насупилася, перевівши погляд на Германа, ніби шукаючи в нього відповіді. Герман похитав головою:

— Ні, Максе. Я про це не знав. Кольт мені нічого не казав.

Максим стиснув губи, його очі потемніли від усвідомлення.

— Тоді я в темряві. Не хочу бути вашим порятунком, бо не вірю, що можу ним бути. Але й піти не можу. — Він глянув на Кіру, його голос став глухим, але з тінню болю. — Я бачив, що накоїв у Форті. І знаю, що можу повторити це з вами. Логічно, холодно, як є.

Кіра поклала руку йому на плече, її дотик був легким, але наполегливим. Її погляд пронизував, але в ньому горіла віра:

— Ти не зламаєш нас, Максе. Ми разом у цьому. І я вірю в тебе, навіть якщо ти сам не віриш.

Максим стояв нерухомо, відчуваючи, як її слова б’ють по ньому, але не дають тепла. Він знав правду — холодну, логічну, нещадну. Форт був лише початком. І все ж її рука на його плечі, її голос тримали його тут, хоч він і не розумів, чому. Він видихнув, хрипко й важко, і опустив голову, ховаючи очі.

Кіра не прибрала руку, її погляд був напруженим, але мовчав. Герман стояв поруч, постукуючи пальцями по столу, ніби чекав, що Максим скаже щось ще. Тиша стала важкою, майже відчутною, але Максим раптом підняв голову, його очі звузилися, ніби він ухвалив рішення в темряві власних думок. Його голос був холодним, рівним, але з тінню надлому:

— Треба розвідати ту територію. Де Демони з Янтарем б’ються. — Він глянув на Германа, потім на Кіру. — Кольт казав, там може бути щось важливе. Може, відповіді. Може, пастка. Але сидіти тут і чекати я не буду.

Герман здивовано завмер, його брови піднялися. Він похитав головою, його тон був стриманим, але з ноткою протесту:

— Максе, почекай. Ми ледве тримаємося. Лізти туди зараз — це божевілля. У нас людей обмаль, а ти сам казав, що не хочеш бути проблемою.

Кіра стиснула губи, її рука злегка здригнулася на його плечі. Вона глянула на нього з тривогою, її голос був тихим, але наполегливим:

— Він правий, Максе. Ми не знаємо, що там. Демони, Янтар... це може бути занадто ризиковано. Ти щойно казав, що боїшся себе. А якщо там щось піде не так?

Максим не відповів одразу. Його думки гуділи — Форт спалахнув перед очима: уламки, кров на руках, сила, що вирвалася без його волі. Потім слова Кольта — про бомбу, про інших Химер, про те, що він не готовий. Він розумів їхні вагання, але всередині щось штовхало його вперед — не надія, а холодна потреба знати. Чи зламатися остаточно. Він стиснув кулаки, відчуваючи, як жар ворушиться всередині, але стримав його.

— Я знаю, що ризиковано, — сказав він глухо, його погляд був прикутий до Кіри. — Але у Форті я чекав. І що? Пів стіни рознесло, люди гинули, а я стояв і дивився. — Він перевів очі на Германа. — Якщо там є хоч щось — про мене, про Янтар — я мушу знати. Інакше ми просто гниємо тут.

Герман насупився, потер підборіддя, його голос став різкішим:

— А якщо це пастка? Якщо ти втратиш контроль, як тоді? Ми не потягнемо ще один Форт, Максе.

Кіра кивнула, її очі спалахнули тривогою:

— Він має рацію. Ти сам казав, що боїшся бути загрозою. А там... там може бути гірше. Ми не готові.

Максим стояв мовчки, його обличчя було непроникним, але в очах промайнула тінь — не гніву, а холодного усвідомлення. Він розумів їх. Вони боялися — і правильно. Але сидіти склавши руки він більше не міг. Форт навчив його одного: бездіяльність убиває не гірше, ніж його сила. Він різко вдихнув і заговорив, його голос був твердим, хоч і з надломом на останньому слові:

— Германе, збирай загін. Ми їдемо.

Герман здивовано глянув на нього, його рука завмерла над столом. Він хотів щось сказати, але стиснув губи й кивнув, визнаючи, що сперечатися марно:

— Гаразд. Невеликий, так? Скільки людей?

Кіра зітхнула, її рука впала з плеча Максима, але вона не відступила. Її погляд був важким, але вона тихо додала:

— Якщо ти впевнений... ми з тобою. Але обережно, Максе.

Максим глянув на неї, його очі блиснули — не від рішучості, а від чогось темнішого, ніби він ішов на це не заради перемоги, а заради відповіді чи кінця.

— Невеликий. Досить, щоб розвідати, але не лізти в бій. І зараз, — відповів він Германові, а потім додав глухо, дивлячись на Кіру: — Якщо це пастка, то краще я попаду в неї, ніж ви.

Герман кивнув ще раз, уже рішучіше, і відступив, готуючись виконувати наказ. Кіра стояла поруч, її обличчя було сповнене тривоги, але вона мовчала. Максим відвів погляд, занурений у думки — Форт, Кольт, його власна темрява спліталися в один клубок. Він не вірив у порятунок. Але, можливо, там був хоч якийсь сенс — або його остаточний злам.