Грань (Сильвія Плат)

Жінка довершена.

Її мертве тіло носить

Усмішку задоволення від досягнутого,

Ілюзія грецької необхідності

Ллється сувоями її тоги.

Її босі стопи ніби кажуть:

Ми так далеко дійшли — все скінчилося.

Кожне мертве дитя, згорнуте, немов біла змія,

Лежить біля свого маленького глечика з молоком,

Тепер порожнього.

Вона склала їх назад у своє тіло —

Як пелюстки троянди закриваються,

Коли сад застигає й запахи кровоточать

Із солодких, глибоких горлянок нічної квітки.

Луна не має причин засмучуватися,

Вдивляючись з-під свого кістяного капюшона.

Вона звикла до таких речей.

Її чорний покрив тріщить і тягнеться.

ㅤㅤㅤㅤㅤEdge

The woman is perfected.

Her dead

Body wears the smile of accomplishment,

The illusion of a Greek necessity

Flows in the scrolls of her toga,

Her bare

Feet seem to be saying:

We have come so far, it is over.

Each dead child coiled, a white serpent,

One at each little

Pitcher of milk, now empty.

She has folded

Them back into her body as petals

Of a rose close when the garden

Stiffens and odors bleed

From the sweet, deep throats of the night flower.

The moon has nothing to be sad about,

Staring from her hood of bone.

She is used to this sort of thing.

Her blacks crackle and drag.

ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤSylvia Plath