Віллоу

Перший з четвірки інквізиторів так швидко забіг на сходи, що Олексієві здалося ніби рухи незнайомця прискорені в рази. Можливо це була справа магії, або ж чоловік у савані тренував свою швидкість впродовж багатьох років. Так, або інакше, заповітні секунди, які відокремлювали супутника Віллоу від двобою розтанули на очах.

Не вагаючись інквізитор стрибнув до хлопця і лише в останню мить Олексієві вдалося уникнути небезпечного зіткнення. Нещодавня сутичка з примарою наразі зникла із пам’яті, сколихнувши свідомість новим смертельним випробуванням.

На підступах до сходів, пара інквізиторів невпинно сунула до Віллоу, яка поспіхом збігла вниз, аби перейняти на себе увагу решти когорти. За інших обставин вона без вагань прийняла бій, але зараз брак магічної енергії давався взнаки.

Долоня Віллоу невимушено торкнулася шкіряної сумки відчуваючи, як сфера випромінює магічне тепло, виказуючи свою готовність передати силу новій власниці. Світ ніби завмер… На східцях, Олексій ухилився від удару нападника і здається потягнувся до руків’я ножа. Тандем незнайомців у саванах повільно сунув до Віллоу. І здається лише зараз, споглядаючи перед очима сповільнену картинку вона побачила його… Очільник інквізиторів. Той самий, що свого часу став винуватцем подій на площі Конгломерату, після яких Кріс на довгі роки став бранцем свого маєтку.

Спогади, болючі та неприємні знову виплили у підсвідомості огортаючи болем, й сумом за втраченим часом. На якусь мить Віллоу здалося - вона знову відчуває сталеву хватку чоловіка у савані. А потім ловить на собі погляд Кріса, несподівано падаючи на бруківку площі Конгломерату. Із заціпеніння думок Віллоу раптово висмикнув лезг металу.

Олексій, що швидким рухом вихопив з-за пояса ніж, нежчувся, як втратив свою зброю. Влучний, й до божевілля швидкий удар ноги супротивника змусив ніж хлопця полетіти геть, вдарившись десь о підлогу нижнього поверху. Здавалося, наступний удар інквізитора відправить на кам'яну підлогу і самого Олексія, але ні…

Уникнувши стрімкого випаду, хлопець вихопив «Кресало», яке до часу було приховано від очей, завдавши разючого колючого удару. Інквізитор впав на коліна, відчувши, як Олексій висмикує ніж. Він уперше в житті здійснив подібний удар, і побачена кров на металі змусила впустити зброю на східці. Здається лише зараз Олексій на мить спіймав себе на думці, що все це не гра, а тіло інквізитора, яке з гуркотом впало йому до ніг лише ще більше змусило повірити у справжність подій.

Віллоу не мала вибору. Самотужки подолати цю трійку вона не ладна. Схоже очільник зібрав навколо себе найкращих, і єдиний вихід це прийняти долю, перейнявши силу магічної сфери.

Віллоу заплющила очі, й занурила руку до сумки з артефактом, аж раптом, шалене репіння прокотилося стінами підземелля. Так, ніби десятки важких дверей відчинилися водночас. Олексій на мить заціпенів, побачивши як з-за спини Віллоу, неначе примари, що ступають нечутною ходою, підкрадаються троє постатей у саванах. Двоє з них тримали у своїх руках щось на зразок булав з акуратним залізним навершям. Третій з лихої ватаги, що стояв поміж своїх поплічників стискав у шкіряних рукавицях міцну мотузяну сітку, від якої до стелі підземелля поволі тягнулася темно-зелена пара.

Олексій незчувся, як дивна сіть здійнялася у повітря, за мить накриваючи собою тіло Віллоу. За усіма законами логіки, Віллоу мала спробувати позбутися несподіваної пастки, й розпочати пручатися, але цього не сталося. Зелена пара оповила собою тіло дівчини, змушуючи її поволі опуститися на коліна, схиливши голову. Долоня Віллоу повільно сповзла зі сумки.

Приголомшений Олексій, врешті скинув з себе мару заціпеніння, швидко рвонувши сходами, затиснувши у долоні свою зброю.

— Зупинись! — раптово просичав голос очільника інквізиторів, й здавалося Олексій відчув цей заклик у самісіньких вухах. — Інакше вона помре. А потім і ти.

Хлопець невимушено пригальмував, ледь не злетівши зі сходів. Двоє поплічників лихої ватаги, котрі обступили Віллоу, показово занесли булави над її головою.

— Відкинь ніж і стань на коліна навпроти неї, — наказав чоловік у каптурі.

Олексій не зводячи погляду дивився на Віллоу. Наразі вона безпорадно схилила голову неначе поринула до неспокійного сну, застигнувши у позі в якій тіло її зустрілося з проклятою сіткою.

— Сіть не відпустить її. Занадто багато моїх синів працювало над тим, аби «Болотяні пута» втримали таку чаклунку, як вона. Ваша подорож добігає кінця, — зміїним шипінням лунав у вухах голос інквізитора.

Олексій згадав Тіффані та Глоріна, а потім й Кейсі. Як би він хотів, аби бодай хтось із них наразі був поруч. Хоча ні… Ліпше нехай вони будуть там, де зараз безпечніше.

— Кидай і схили свою кляту голову, поки я не проштовхнув тебе твоєю ж зброєю! — не стримуючи люті заволав інквізитор, і Олексій побачив, як над головою Віллоу показово занесли булаву для майбутнього удару.

Ніж Олексія із дзвінким звуком впав на кам'яні сходи.

— Ось так! — задоволено мовив інквізитор. — Вона могла сховатися від очей нижчих створінь, але не від Ордену!

Олексій опустив голову й поволі закрокував східцями. Наблизившись до Віллоу, хлопець вкотре поглянув на неї.

Чолов'яга, який накинув на неї сіть, дістав з-за спини кайдани, й рушив у бік Олексія.

— За вбивство інквізитора, я б привів вирок у дію негайно, — стримуючись мовив очільник ватаги. — Але вона чомусь вперто чіпляється за твоє життя. Наші очі скрізь, тож не пручайся.

Супутник Віллоу повільно опустився на коліна, заплющуючи очі. Відчуття сфери наразі видавалося геть далеким, неначе зелена кіптява сітки оповила і її. Втім Олексій мав спробувати.

Чорні рукавиці інквізитора, які тримали кайдани, тягнулися до Олексія у час, коли із кам'яних східців у повітря, нечутно здійнялося «Кресало»…