Моральний лабіринт

Сухопарий чоловік у темному сюртуку мало не розтрощив двері, увірвавшись до лабораторії. Його налиті кров’ю очі пропалювали наскрізь, зморшкувате обличчя тремтіло від люті.

— Геть звідси! Негайно! — гарчав він.

Йоганн, світловолосий худорлявий юнак, швидко закрив журнал експериментів.

— Вітаю, пане ректоре, — відповів він, підводячись.

Ректор наближався до столу, немов хижак, готовий будь-якої миті кинутися на жертву.

— Я більше не потерплю вашої присутності! Ви осквернили Університет. Зганьбили звання вченого. Я зроблю так, що вас не пустять на поріг найбільш занедбаної сільської школи! Котіться до біса, кращої компанії вам тепер не знайти!

Йоганн відчув як кров відхлинула від обличчя.

— Вам доведеться говорити прямо, якщо бажаєте звинуватити мене в чомусь, — сказав він, опустивши під стільницю тремтячі руки.

— Нахабства вам не позичати! Думали, ми не дізнаємося про ваші мерзенні злочини? Аспіранти… — ректор загарчав так сильно, що мало не вдавився власним криком. — Минулого тижня аспіранти знайшли колби з людською плоттю, сховані під підлогою в старій лабораторії у північному крилі.

Йоганн зойкнув, в очах потемніло, він ухопився за стіл, намагаючись втриматися на ногах.

— Нащо… що вони там робили? — пробурмотів він перше, що спало на думку.

— Готували лабораторію для дослідів за наказом декана, — відповів ректор. — Однак ви підкинули нам іншу задачку. Не важко було зв’язати жахливу знахідку з описаними в газетах випадками розкрадання могил. Але хто міг впасти так низько, щоб переступити всі людські та Божі закони! Зізнаюся, на вас я подумав далеко не одразу.

— Дозвольте мені…

— Не смійте виправдовуватись! Ви були наймолодшим викладачем в історії Університету. Якби не той випадок, вам уже готували б місце в раді професорів. Але ви зганьбили звання вченого, зрадили наукову спільноту! Кинули тінь на своїх колег!

— Вислухайте мене!

— Закрий рота, хлопчиську! Вас не везуть до буцегарні лише тому, що я не хочу ставити під удар Університет. Якби не це, ви вже сиділи б у клітці, де вам і місце!

У лабораторію заглянув захеканий лакей і доповів:

— Готово, пане ректоре.

— Все зібрали? — уточнив той, не зводячи з Йоганна презирливого погляду. — Щоб і клаптику паперу від цього мерзотника не залишилося в тутешніх стінах.

— Не смійте чіпати мої роботи! — поперхнувшись, вигукнув Йоганн.

— Нікому непотрібні ваші трекляті записки, — відмахнувся ректор.

Йоганн кинувся до лакея, спробував схопити його за грудки, але той легко відсторонився.

— Де вони? Де мої папери?

— Було наказано, — лакей перевів погляд із Йоганна на ректора, — помістити все на вулиці біля службового входу.

Йоганн помчав коридором, скотився сходами, на повному ходу мало не зніс двері з петель — і тільки вискочивши на внутрішній двір, перевів дух.

Біля стежки стояв акуратно зібраний саквояж, з боків його підпирали дві скрині з одягом та особистими речами. Йоганн схопив скриньку, з якої вивалювалися списані формулами нотатки. Перевірив кожен лист і, переконавшись, що все на місці, полегшено зітхнув.

Ректор стояв у дверях і витріщався Йоганну в потилицю.

— Позбавте нас, нарешті, вашої присутності і ганьби, яку ви на нас накликали.

Двері з гуркотом зачинилися, кілька разів клацнув замок.

Йоганн спробував підвестися, проте ноги не слухалися і він плюхнувся на траву. Він знав, що йому не можна бігати, але від думки, що може втратити результати своїх досліджень, тіло кинулось надвір швидше, ніж він встиг усвідомити.

Збираючи розкидані по землі папери, Йоганн натрапив на затертий дагеротип юної дівчини. Вона сором’язливо посміхалася, накручуючи довгий локон на палець, немов щойно утнула якусь капость. Йоганн не сумнівався, що так воно й було. Він акуратно поклав знімок у внутрішню кишеню піджака, і продовжив складати свої записи в скриньку.

Як же безглуздо він попався, безглуздо і так недоречно! За час роботи в Університеті Йоганн жодного разу не бачив декана в лабораторному халаті, і саме зараз цей бовдур, нездатний відрізнити свинячий зад від людського мозку, надумав зробити наукове відкриття?

Йоганн дістав з кишені хустку, відкашлявся. Мокроти майже не було, хустка просочилася самою кров’ю.

* * *

Ночувати довелося в готелі. Невисокий, підстаркуватий господар провів Йоганна вузьким коридором у його кімнату, хлопчик-служка приніс багаж.

Йоганн звелів подати вечерю і озирнувся. Велике ліжко, камін, вікна виходять на річку.

— Влаштовуйтесь, пане, — сказав господар. — Як щось знадобиться, смикніть за шнурок. Покоївка прийде тієї ж хвилини.

Він показав на оксамитову мотузку, яка через кімнату тяглася від дверей до ліжка. Незграбно вклонився. Йоганн вклав йому в долоню срібний форинт і кинув хлопчику філер.

Залишившись один, Йоганн без сил опустився в крісло навпроти вікна. Поривчастий вітер нещадно гнув пожовклі крони дерев, вируюча річка внизу стрімко несла опале листя. Йоганн дивився на це і закипав від люті. Через кілька місяців земля і дерева знову вкриються свіжою зеленню, а він до того часу згниє і обернеться прахом раз і назавжди.

Приступ кашлю обпік йому груди. Закривавлена хустка полетіла на підлогу. Йоганн кинувся до саквояжу, дістав пляшечку з бірюзовою рідиною, зробив ковток, зморщився від гіркоти, але пересилив себе і допив. Без цих ліків він напевно вже помер би, але навіть із ними перших пролісків йому не бачити.

У голові лунав крик ректора: «Зганьбив звання вченого!» Забобонний старигань! Ні він, ні його запліснявілі колеги нічого не тямлять у новій науці. Все життя вони зубрили древні трактати філософів, метафізиків і богословів, але хіба хоч одну з цих порожніх голів турбувало питання, як насправді влаштований світ, в якому вони живуть? Скільки безсонних ночей вони провели у спробах знайти відповідь?

Йоганн відчинив вікно і розпалив камін. На камінну підставку виставив кухоль із товченим листям коки. Інакше йому не протриматися до світанку, а гаяти час на сон — безглуздо і навіть злочинно.

Насамперед треба знайти місце, щоб продовжувати досліди. Непогано б влаштуватися до іншого університету. Але навіть якщо ректор не стане ганьбити його ім’я в академічних колах, паперова тяганина забере багато часу; і коли він, нарешті, отримає доступ до лабораторії та обладнання, буде запізно.

Йоганн дістав із саквояжу олівець, розгорнув на столі аркуш паперу і почав складати список. Потрібно багато формаліну, щоб зберігати та консервувати зразки; його можна дістати у будь-якій аптеці. Знадобляться стандартні спирти та концентровані кислоти. Морфій теж дуже потрібен. Вудилинозин, тартиморин, ортофініл можна купити за посвідченням професора. Ректор так розлютився, що забув його відібрати.

Але це далеко не все… Більшість необхідних реагентів надто складні. В Університеті їх приготуванням займалася група аспірантів. Без помічників і без лабораторій, оснащених перегінними кубами та мікроскопами, буде неабияк складно.

Йоганн накреслив таблицю, вписав формули складних речовин і під кожною вказав схему реакції, за якою їх можна синтезувати з доступних прекурсорів.

— Прокляття! — вилаявся він.

На це піде не один тиждень.

Йоганн відклав список реагентів і перейшов до обладнання: перегінні куби, насоси, ланцети, кожен шприц та піпетка опинилися у педантично вичерпному переліку.

Сьорбнувши відвару, Йоганн перевірив списки. Тут було все, що потрібно для успішного експерименту. Крім свіжого трупа, звісно. Але про це краще не згадувати навіть у особистих нотатках.

Йоганн часто бачив, як колишні колеги ходили повз ліжка хворих, тицяючи указками у виразки і пухирі вмираючих, барвисто розписуючи студентам, яким чином вони незабаром прикінчать живу людину. Але коли справа стосується мерця, їхнє ставлення одразу ж змінюється. До чого ж лицемірним мерзотником треба бути, щоб благоговіти перед бездиханним трупом і виказувати йому більше поваги, ніж власному пацієнтові!

Чому їх так лякає ідея пізнати себе? Хіба не це має стати першочерговим завданням будь-якої мислячої істоти? Як можна розглядати в телескоп далекі планети, куди ніколи не потрапити, якщо власне тіло зберігає стільки таємниць? Вони роками переказують один одному запліснявілі догми, не сміючи навіть подумати про те, що людину можна вивчати як частину природи.

Не дивно, що за кілька років Йоганн досяг більшого, ніж усі його колеги разом узяті. Він відтворив у пробірці те, що вважали чудом — чимось поза межами людського розуміння.

Ще місяць, можливо, два, і експеримент обов’язково б вдався. Але тепер… Що, як він не встигне?

У двері постукали. Покоївка принесла гарячу вечерю та грілку для ліжка. Йоганн попросив її роздобути детальну карту королівства і взявся за їжу. Немає часу піддаватися страху, треба братись до роботи.

Незабаром дівчина повернулася з купою паперів, за якими ледь було видно її саму. На карті можна було чітко розгледіти сітку доріг, що з’єднували кожне місто, селище, навіть дрібні хутори, якщо вони знаходились поблизу транзитних станцій.

Йоганн дав покоївці кілька монет за клопіт, розстелив карту на підлозі, розставив свічки по кутах, а сам став у центр, де була позначена столиця. На півночі є три великих міста, до них можна дістатися за кілька днів. Ще одне лежить за гірським кряжем на південному сході. Там, напевно, можна знайти все необхідне, але чи зуміє він добути у великому місті тіло, не привертаючи уваги? У столиці він переконався, що розкопати могилу на цвинтарі складніше, ніж пограбувати банк. А після того, як поліція запідозрила, що хтось проникає в опечатані склепи, охороняти їх стали краще, ніж військові склади.

Потрібно місце, де трупи не доведеться з боєм відбирати у поліції. Тихе маленьке містечко з лінивими поліцейськими, де ніколи нічого не відбувається.

Йоганн ступав картою, вивчав місцевість і транспортні розв’язки. Нарешті вибрав чорну цятку — містечко Криптен, майже на околиці графства, оточене лісом і болотами. Йоганн пригадав, що Криптен згадувався у довідкових виданнях: колись велике місто, розташоване на перехресті торгових шляхів. На початку століття країну перекроїли залізниці, і Криптен втратив торгове значення, широкі тракти, які вели у місто, перетворилися на розбиті дороги. Криптен виживав завдяки рідкісним цілющим рослинам з тамтешніх боліт, але попит на них з кожним роком знижувався.

Затишна, далека від міської метушні діра, що зберегла залишки пізньофеодальної архітектури, — саме те, що потрібно. Там напевно знайдеться маєток, де можна облаштувати лабораторію, і пристойна аптека, в якій продається щось, окрім настоянки з гадючої отрути і товчених кролячих зубів. І там немає натовпу чиновників і журналістів, які перетворюють кожен закуток на галасливий вулик.

* * *

— Мені потрібен квиток на поїзд до станції Ялларбру́, — сказав Йоганн, коли до нього заглянув господар. — Телеграфуйте на станцію, щоб подали кеб. Маю великий багаж.

— Ви нас залишаєте?

— І терміново. Буду вдячний, якщо дістанете квиток на перший ранковий поїзд.

Йоганн замкнув двері і опустився в крісло. Біль у грудях спалахував все частіше. Йоганн спустошив пляшечку з мікстурою, але це не допомогло. Кожен вдих давався через силу, повітря дряпало легені, в роті з’явився присмак крові. Йоганн сидів нерухомо, час від часу змушуючи себе проковтнути кілька пігулок, щоб запобігти нападу.

Щойно біль відступав, Йоганн повертався до роботи: вивчав свої записи, креслив схему експерименту. Він уже зібрав необхідні дані, залишилося тільки перевірити їх та переконатися, що його гіпотеза вірна. І тоді історія розділиться на «до» і «після». Життя кожної людини — і всього людства — зміниться. Це буде перетворення подібне до неолітичної аграрної революції! Тільки цього разу світ завдячуватиме одній людині.

* * *

Безсонна ніч пролетіла як одна мить. Йоганн ледве встиг розписати допоміжні хімічні реакції, як кімнату осяяли перші сонячні промені. У двері постукав хазяїн готелю.

— Кеб чекає біля входу, пане, — намагаючись не розбудити інших постояльців, прошепотів він. — Ми віднесемо ваші речі вниз.

Йоганн протер очі. Зазирнув у кухоль із настоєм — порожній. Він змахнув папери зі столу в саквояж і засунув у кишеню носовичок з плямами крові.

— Хутко! — махнув господар двом хлопчакам, які, позіхаючи на весь рот, човгали за ним коридором.

Йоганн спустився сходами, залишив жменю флоринів на книзі постояльців і невдовзі клював носом над блокнотом, вмостившись у кебі.

У вікні одна за одною змінювалися порожні вулиці ранкового міста. Зрідка між будівлями мелькотів патрульний констебль, стукаючи черевиками по бруківці в такт розміреному кінському кроку, чи пробігали дітлахи, які гасили гасові ліхтарі.

Без особливого поспіху візник доставив Йоганна на вокзал. Кучер дістав багаж, і Йоганн у супроводі кондуктора пройшов до зарезервованого місця.

Йоганн совався на оббитому оксамитом дивані, вивчав напої в барі, перечитував свої записи. Чим більше він думав про майбутню роботу, тим сильніше розпалювалося нетерпіння. Перед очима миготіли хімічні формули, змішувалися найрізноманітніші розчини, відкриваючи речовини з досі небаченими властивостями. Йоганн хапався за олівець і робив нотатки. Потім думки поверталися до експерименту, і він знову не знаходив собі місця, наче хлопчисько, який вперше побачив карусель.

Коли поїзд виїхав за місто, всі недоспані години звалилися на Йоганна. Він прокинувся вже коли кам’яні будинки та вимощені вулички поступилися місцем широкому степу і густому узліссю, що виднілося біля горизонту. Йоганн відсунув шторку і побачив зграю птахів, що летіли повз. Вони прямували на південь, залишаючи позаду високі пагорби, де, серед сухої трави та опалого листя, лісова живність готувалася до зими. У селах, що миготіли за вікном, Йоганн спостерігав однакову картину: селяни діловито заповнювали комори та погреби, утеплювали халупи, вкривали стоги на полях. Подібно до звірів, вони збиралися з настанням холодів сховатися в барлогах, законопатити дупла і нори, перечекати негаразди, щоб з весняним теплом вибратися назовні.

Йоганн налив собі рому і поклав ноги на банкетку. Йому згадався старий викладач філософії, професор Флатулент — найпретензійніша людина з усіх, кого він знав. Однак, дечому він таки його навчив. Якось після пафосної тиради він розштовхав задрімалого Йоганна і, мабуть, вирішив поглумитися над нелюбимим студентом.

— Невже вам не шкода подарованого часу, що ви так легковажно розкидаєтеся ним? — спитав він. — Чи ви здатні присоромити всіх наймогутніших королів та імператорів своїм умінням повернути втрачену мить?

— Ні, професоре, — відповів Йоганн.

— Не засмучуйтесь — поблажливо сказав Флатулент. — Цим не могли похвалитися навіть ті, кого сучасники називали володарями світу. Однак, якщо час для вас так само невблаганний, як і для інших смертних, якщо з кожною секундою зникає частка і вашого життя, то, можливо, було б мудро не ставитися до них так марнотратно? Адже той, хто не цінує час, не цінує життя. Пам’ятається, ми вивчали працю філософа, якого б таке ставлення нажахало…

— Немає цінностей, окрім життя, адже лиш поки ми живі, ми можемо цінувати, — вигукнув хтось із гальорки. — Маркус Авріліан, «Роздуми».

— Правильно! — кивнув професор. — Краще, мабуть, і не скажеш. Справді, любити, захоплюватися, пізнавати ми здатні лише тому, що ми живі. Але справжній філософ на цьому не зупиниться. Він неодмінно спитає: а для чого ми живі? Адже цей дар, безсумнівно, ми отримали не просто так.

— Я розумію, — знову звернувся він до Йоганна, — що ваш юний розум ще недостатньо зміцнів для таких питань. Але краще задуматися про це надто рано, ніж надто пізно. Спробуйте відповісти, у чому ви бичите сенс життя?

Йоганн підвів голову, глянув у широке обличчя професора — зарозуміле, але без глузування. Професор був абсолютно серйозний.

Йоганн розумів, що, питаючи про сенс життя, Флатулент мав на увазі не життя напівзгнилого яблука у нього на столі, і не життя комара, якого він прибив, коли той сів на його обвислу щоку. І навіть не життя слона, чия, набита соломою голова висіла у нього в кабінеті як прикраса. Він говорив про людське життя і, як мільйони людей до нього, без вагань визнав непрохідну межу між собою та різноманіттям життя, що не відноситься до людського роду. Більшість людей не помічають цього штучного кордону. Так само, як не помічають, що вони народжуються, живуть і помирають, підкоряючись тим самим законам і принципам, що й хробак, якого вони чавлять кваплячись у своїх справах.

Ця думка давно свербіла на задвірках свідомості Йоганна, але того дня вона промайнула розрядом блискавки. Він дивився на професора, слухав, що відповідали студенти, намагаючись умилостивити Флатулента, і ясно відчував замкнутість, приреченість і безглуздість круговороту життя. Людина їсть яблуко, а потім яблуня пускає коріння в її труп і їсть її. Знову, і знову, і знову. Покоління змінюються, але все залишається однаковим — лиш повні наївної зарозумілості промови претензійних мерців луною носяться над їхніми нащадками. Що б ми собі не уявляли, ми не більше ніж корм, і в житті відіграємо не важливішу роль, ніж з’їдена на обід тарілка супу. Різниця лише в кількості гонору.

Відтоді Йоганн не відвідував лекції з філософії, а також з історії та літератури. Він навчився цінувати свій час і домігся дозволу вивчати лише важливі науки: хімію, математику, анатомію і, звичайно ж, медицину. Щоб вирватися з кола життя, потрібно вивчити його принципи.