Фенікс. Жага безсмертя. Книга 2

Величне двоярусне приміщення, де кожну стіну займали полиці, було вщерть забите книжками, фоліантами і стародавніми сувоями. Золотаве світло від полум'я каміну, що зазвичай створювало атмосферу затишку і спокою, вмить спалахнуло й раптово згасло, мов його затушив холодний подих лиха. Заставлена високими стелажами бібліотека Ґолдері застигла в тиші неочікуваного переляку.

В одну мить у цій раптовій напівтемряві вигнулися від болю Сініті й Авріель. Фелікс, не роздумуючи, кинувся до дівчини, коли та почала здригатися, мов її серце намагалося вирватися з грудей.  Він підхопив її на руки саме в ту мить, коли почув глухий стук. Озирнувшись, Фел побачив друга: той впав на коліна, хапаючись за груди.

Ілліана схилилася над ним, підтримуючи за плече, але не знала, як допомогти дракону. Він лише безпорадно сперся вільною рукою на підлогу, а іншою відчайдушно намагався послабити краватку. Ілліана впоралася з цим швидше: вона розстібнула верхні ґудзики, щоб Ґілу легше дихалося. Авріель ще тримався за камінну полицю, вдавлюючи пальці іншої руки в грудну клітку,  ніби намагався вгамувати нестерпний біль всередині. Попри те, що ноги зраджували його, він усе одно поривався йти до Сін, не зводячи з неї повного страждання погляду. Раптово й Сін, й Авріель водночас скрикнули й втратили свідомість. Їхні крики, на мить заповнили бібліотеку, залишивши по собі лише лячну тишу та холод згаслого каміна.

Ошелешений від раптової безпорадності, Фел міцно притис непритомну Сініті до себе.

— Пане Рат! Лікаря! Негайно! Пане Рат! — заволав фенікс, але наяда не відповідав. Його голос, зазвичай впевнений, тепер губився серед високих стелажів.

Фел обережно поклав дівчину на диван і на мить кинувся до друга, який усе ще намагався вгамувати пекучий біль у серці.

— Йди по лікаря! — наказала Ілліана, схвильована вдивляючись у Фела темними очима. 

Той коротко кивнув і вибіг у коридор, але щойно переступив поріг бібліотеки — остовпів. Пан Рат і молода служниця лежали долілиць на холодній підлозі, не подаючи жодних ознак життя. Вони впали саме там, де їх застала ця хвиля лиха — пан Рат біля мармурової статуї дракона, а дівчина з тацею й розбитими чашками напівдорозі до бібліотеки.

Фел завмер, прислухаючись до власного пульсу, який калатав у вухах. Що відбувалося в цьому домі? Невже вони вже пожинали плоди своєї зухвалої боротьби? 

***

Темне небо вдарило кулаком об хмари. Його відчай вилився у роздираючий схлип, хриплий, гнівний стогін. Врешті-решт, воно не витримало і спалахнуло проливним дощем. Руїни, що стирчали з землі мов поламані зуби, були жахливим нагадуванням про розкішну садибу, колись уквітчану густим садом.

Молода, темноволоса жінка не відривала своїх тривожних зелених очей від фенікса, останнього живонародженого носія королівської крові, який стояв нерухомо і вдивлявся у небесний розпач. Здавалося, він  незворушна, гордовита скульптура, позбавлена проявів емоцій. Тільки його очі, що намагалися зазирнути крізь невпинну дощову ширму, зараз видавали в ньому живу істоту.

Ніхто й ніколи не чув голосу Аттеєса Фраєнта. Натомість Стародавні боги наділили його іншим даром бути почутим — проникати у чужі думки. Вдивляючись в обличчя сірінґісового фенікса, Алана точно знала: небо говорить за нього.

Небесні сльози лилися рясно, утворюючи водяну завісу. Алана вдивлялася в бліде, незворушне, горде  обличчя фенікса. Вона берегла мовчання, схиляючись перед його непохитністю — єдиною силою, здатною прийняти виклик, що кинув йому Ґроуї. 

Фенікс наблизилася повільно і, як робила це протягом багатьох років, торкнулася його зап’ястя мізинцем і безіменним пальцями.

Тей повернув до неї своє обличчя і подивився в очі. Як і завжди, чоловік не міг відсторонитися від її дотику.  Алана залишалася єдиною, чий розум він ніколи не тривожив своїм проникненням. Їй він вірив без доказів, які зазвичай шукав у чужих думках. Проте за цією миттєвою вразливістю, десь у самій глибині зіниць, Алана знову побачила загартовану незламність у темних очах.

— Стародавні! — видихнула вона. — Цей фенікс постане навіть із дощового попелу!

***

На іншому кінці столиці, у своєму родовому маєтку, що стояв на пагорбі вже не одне століття, чоловік вийшов на широку балюстраду, рясно всіяну дощем. Звідси, з найвищої точки міста, уся столиця Атеї і навколишні містечка  лежали перед ним, мов на долоні. Тепер він був Верховним Атеї, і вся влада над істотами належала йому.

Чоловік повільно, із глибоким захватом, всміхнувся. По тілу пройшло збудливе тремтіння. Лише кілька хвилин тому він бачив і чув пронизливі крики істот, що змішувалися з рокотом грому. Стогони болю й жалоби істот,  які не мали дару переродження.Він знав напевне: уся Атея від лісів і долин, від підземних міст до гірських вершин, навіть небесні та підводні острови здригнулася від цього болю.

Він знав, що зараз більшість рас знайдуть мертвими деяких членів своїх родин. І звинуватять в цій трагедії лише одних істот — феніксів.

Що ж. Колись фенікси отримали право бути поза ієрархією. Тепер вони по-справжньому будуть скинуті з ієрархічного щаблю. Фенікси, на чолі з Аттеєсом Фраєнтом, стануть вигнанцями, на яких полюватимуть, щоб забрати безсмертне єство. Гордовите, мовчазне щеня стане фатумом не лише для своєї раси, а й для усього міфічного світу, якому знадобиться рятівник.

Як добре, що Аттеєс Фраєнт поєднав у собі й королівську кров, і триталанного фенікса — лихе знамення.

Ніхто й ніколи не відбере владу у драконів. Особливо тепер, коли почнеться полювання на феніксів. Фраєнтам було написано на роду стати останніми нащадками королівської крові. Їх єства йому принесуть на тарілі.