Фенікс. Жага безсмертя. Книга 2

Вже здалеку Ґолдері та й інші гості бачили велич двоталанного фенікса. Здавалося, сонце зійшло серед ночі, настільки яскраво сяяв маєток пана Аделє Дара ді Моарте. Будівля випромінювала тепле, густе світло, яке підтримував арзарат. 

До головного входу вели широкі під’їзні алеї, вистелені білим гравієм, що в сяйві ліхтарів здавалися розсипаними перлами. Вони буквально тонули в розкішному саду, який не знав нічних сутінків. Тут, підживлені магічним теплом, цвіли квіти лише сонячних барв: густо-помаранчеві лілії, яскраво-жовті суцвіття мімози, схожі на застиглі іскри та білосніжні чаші пахучого жасмину. Весь сад здавався  продовженням маєтку — квітучим сонячним шлейфом фенікса. Гравій захрустів під екіпажем Ґолдері, коли той зупинився. 

Перед головним входом вже вишикувалася черга з розкішних екіпажів. З них виходили високородні істоти, наділені всіма благами і талантами Стародавніх богів. Лакеї у молочно-білих лівреях одним відточеним рухом відчиняли дверцята, допомагаючи гостям ступити на бездоганний гравій.

Сама архітектура будівлі була викликом: у центрі височіла багатогранна споруда, схожа на ядро, від якого розходилися криті переходи до дванадцяти витончених башт. Згори маєток нагадував гігантське золоте сонце, чиї промені-башти впиналися в землю.  На самій вершині маєтку владно розгорталися величні  крила  фенікса. Вилиті з чистого золота, вони немов вбирали нічну темряву й перетворювали її на сонячне сяйво. Ці крила не тягнулися до небес у благанні, не шукали милості Стародавніх богів і не знали смирення.  Вони ніби накривали весь світ своєю золотою тінню, кожним вигином пера.

Це викликало в Ґілові дивне відчуття: хто б не увійшов до садиби, який би статус не мала істота в суспільстві та на якому б ієрархічному щаблі не стояла — тут панував лише ді Моарте. Тільки він був господарем, і лише за ним лишалося право вирішувати й повелівати. Ґілберт ледь помітно всміхнувся. Мабуть, саме через це Ґроуї уникали візитів до маєтку: пиха не дозволяла їм допустити, щоб чужі крила накривали їхні драконячі голови.

Ді Моарте тримався як бездоганний господар: він зустрічав гостей у великій залі «ядрі», обдаровуючи кожного своєю увагою. Він пам’ятав ім’я кожного, був ввічливим і підкреслено чемним. Фенікс усміхався всім, і кожен гість у ту мить вірив, що саме він є найбажанішим у цій золотій залі.

Проте Ґілберт бачив гру за цією маскою привітності і розумів ще одну причину, чому Ґроуї воліли не з'являтися тут. Але якщо Верховний Атеї не з’явиться у ді Моарте — чи не стане це ляпасом для господаря?Чи був Ґроуї-молодший готовий зараз грати на чужій території? Навряд чи він зміг би в цьому маєтку затьмарити господаря. Якщо він і з'явиться тут, це стане справжнім балом лицемірства між драконом і феніксом.

Щойно Ґолдері переступили поріг "ядра" як їх відразу помітив господар. Але Ґілберт не міг не здивуватися, побачивши ді Моарте в елегантному білому костюмі з мерехтливим чорним гаптуванням. Адже зазвичай той носив одяг із незмінною золотою вишивкою Фенікс наблизився до драконів і привітався.

— Радий, що ви прийняли запрошення, пані Ґолдері, — ді Моарте торкнувся губами руки Таміли Ґолдері, а потім обмінявся коротким кивком із паном Ґолдері. Нарешті його погляд спинився на Ґілберті. У глибині золотавих очей фенікса промайнуло щось схоже на іскру веселості, якою той хотів поділитися саме з ним. — Ґілберте. Ви не пошкодуєте, що відвідали мене сьогодні. Ви усі. 

Пані Ґолдері всміхнулася, і ді Моарте не посмів би засумніватися в цій щирості й дружелюбності. Але тільки не члени її родини.

— Чекатимемо з нетерпінням, пане ді Моарте.

Пан Ґолдері лише ввічливо кивнув. Фенікс, усміхаючись, запропонував руку пані Ґолдері, і та її прийняла.

— Сподіваюсь, дорога вас не занадто виснажила, люба пані Ґолдері?

— Дорогою мене не виснажиш, любий пане ді Моарте! — Жінка широко всміхнулась.

Вони завели бесіду, йдучи до інших гостей. Пан Ґолдері не збирався полишати дружину. Ґілберт напевно знав: уже на зворотній дорозі вона розповість щось цікаве про фенікса зі своїх спостережень. Та він не поспішав за батьками. Дракон взяв піднесений келих тартіґи — легкого кисло-солодкого золотавого напою, що виробляли саламандри з бруньок тарти. Він не п’янив, проте розслабляв і дарував легкість та тверезість думки.

— Мій любий, любий Ґілеберте! — почувся знайомий голос, і з-за спини дракона показалася висока, струнка червоноволоса панянка, яка відразу цокнулася своїм келихом тартіґи об келих молодого Ґолдері.

— Вітаю, Анабелло! — дракон навіть зрадів, що першою серед аристократів йому зустрілася саме Анабелла Крістолі.

— Мені страшенно подобається маєток ді Моарте! — промовила вона, підносячи келих до червоних губ і обводячи поглядом залу. — Золото і краса! Краса і вишуканість!

Ґіл усміхнувся, проте погодився з нею.

— Проте, Ді Моарте все одно не варіант для тебе.

— Ах ти ж злюко, — засміялася дівчина, грайливо поправляючи червоні пасма. Ти ж знаєш, Ґіле, — вона злегка наблизилася, так що він відчув тонкий аромат її парфумів, що дражнили свіжістю та водночас огортали солодкістю, — я ніколи не віддаю те, що належить мені, тим, хто не здатен це оцінити. Моє ліжко — це не прохідний двір, це тронний зал. І те, що ти там був, лише підтверджує мій винятковий смак... і твій. 

Яскраві зелені очі вп'ялися в молодика. Легка усмішка не полишала пухких губ і Ґілберт відчув, як зрадливо прискорився пульс, бо тіло пам'ятало Анабеллу набагато краще, ніж він хотів би визнати. Дракон знав напевно, що ніколи не був у неї закоханий, проте щиро захоплювався цією жінкою і не міг нею не марити. Вона була занадто досконалим творінням Стародавніх, щоб залишатися до неї байдужим.

— Сто п'ятдесят здаються такими далекими роками... У зв'язку з тим, що діється, нам тепер слід раніше думати про своє потомство. Нехай навіть такі ранні шлюби і не триватимуть довго, головне — мати нащадків, у яких тектиме наша кров, наше продовження. А я, мій дорогоцінний Ґілберте, хочу народити чистокровного дракона.

— Домінантність твоєї крові подарує тобі лише дракона, люба Анабелло, з ким би ти її не зачала.

Вона повела плечем. Повз неї пройшло двоє молодих чоловіків: дракон і мантикора, обидва зупинилися біля Анабелли, щоб привітатися з нею і отримати крихту її уваги. Жінка лише підвела підборіддя дозволивши їм поцілувати свої пальці обтягнуті тонкою рукавичкою.

— Я хочу чистокровного дракона, і не лише з моєю кров’ю, — продовжила вона, повернувшись до розмови з Ґілом. — Те, що я маю слабкість до представників іншої раси — так це в нас, драконах, закладено природою. Хіба не так? 

Анабелла знайшла поглядом ді Моарте і підняла голову, мов це вона уважно слухала фенікса, а не пані Ґолдері. Легким жестом вона торкнулася кольє на шиї, і коли господар підняв на неї очі, вона ввічливо всміхнулась і знову звернулась до Ґіла:

— Шкода, що він не дракон.

Ґілберт стримався, щоб не всміхнутися.

— Я цікава йому, він не вперше зупиняється на мені поглядом, — додала вона тихіше, — хоча таке враження, що він готується до чогось.

Тепер уже Ґілберт не стримав свого зацікавлення. А коли ді Моарте попрямував до них, Анабелла промовила, майже не ворушачи губами:

— Ді Моарте прямує до тебе. Але не смій мене ігнорувати і вести бесіди про арзарат, затьмарюючи мою присутність!

— Сподіваюся, я не перервав надто інтимну розмову? — голос ді Моарте прозвучав м'яко. 

Він ввічливо вклонився Анабеллі лиш на мить затримавши погляд на її обличчі, але його очі, золотаві й проникливі, одразу перейшли на Ґілберта.

— Якби ви знали, пане Ґолдері, як сьогодні не вистачає в цій залі пана Аланги.

Анабелла звела брову. Ґілберт протяжно вдихнув і, щоб не розвивати тему далі, привернув увагу офіціанта, вказавши на келих пані Крістолі.

— У вас прекрасний сад, пане ді Моарте, — промовила Анабелла, дивлячись господарю просто в очі. — Аромат жасмину п’янить голову.

— Також обожнюю його пахощі, — відгукнувся той.

Ді Моарте, здавалося, хотів залишитися й поговорити з Ґілбертом наодинці, проте сам дракон волів би, щоб Анабелла нікуди не йшла. Він чекав на те, що мало зробити цей вечір «особливим». У голові Ґіла на мить сяйнула обнадійлива думка: невже ді Моарте знайшов Фелікса? Невже саме його він представить сьогодні, але вже після прийому?

— Ґіле? — Анабелла торкнулася його ліктя.

— Перепрошую, — отямився від думок Ґолдері.

Проникливий погляд двоталанного фенікса видав, що він зрозумів, про що думав дракон. Проте увагу господаря привернули нові гості. Тепер уже Ґілберт не міг відірвати очей від фенікса, спостерігаючи, як той раптом змінився в обличчі.

В очах фенікса спалахнуло торжество — холодне й гостре, наче блиск відшліфованого арзарату. Його обличчя на мить застигло, а кутики вуст здригнулися в ледь помітній, переможній усмішці істоти, чия пастка щойно закрилася. 

Серед нових гостей з'явився Верховний Атеї — Ка́йас Ґроуї. Ґілберт не міг повірити власним очам, проте розумів мотиви Верховного. Той не збирався уникати ді Моарте; він прийняв виклик, вступивши в німе й холодне протистояння з іншою, не менш сильною та впливовою істотою.

Гамір змінився збентеженим шепотом. Ґроуї запізнився навмисно, і кожен у цій залі, включно з ді Моарте, це розумів.

Верховний Атеї переступив поріг і, як і його покійний батько, так само придушував простір навколо себе. Його русяве хвилясте волосся м’яко торкалося плечей, відливаючи золотом у світлі люстр з арзаратом. Ця м’якість здавалася майже справжньою, якби не його очі. Ґроуї дивився на присутніх спокійно — не зверхньо, проте настільки холодно, що будь-яка спроба зустрітися з ним поглядом змушувала гостей мимоволі відводити очі. 

Стародавні боги наділили його тією вродою, яка змушувала істот або схилятися, або ламатися. Його молодість не вводила в оману: у впевненій ході відчувалася могутність прадавнього роду, який звик, що світ підкоряється його амбіціям і наказам.

За ним невідступною тінню слідувала свита — ряд мовчазних, суворих чоловіків і жінок у вишуканих шатах, обвішаних коштовностями. Їхні очі, на відміну від очей господаря, дивилися на натовп відверто зверхньо. Ґроуї не поспішав. Він зупинився, оглянув присутніх, що схилили в пошані голови — бо як могло бути інакше, коли перед ними стояв сам Верховний Атеї.

Ді Моарте тріумфував! Він щиро радів появі Верховного, і ця радість була подібна до азарту мисливця. Ґілберту стало не по собі від цієї усмішки; тільки тепер він збагнув: господар маєтку не просто чекав, він жадав появи Ґроуї у своїх стінах.

Погляди двоталанного фенікса і дракона уп’ялися одне в одного.

Саме сьогодні хитка рівновага між феніксами і драконами мала або остаточно стабілізуватися, або ж розлетітися на друзки. Неможливо було передбачити, хто першим зробить крок і куди він приведе — і ця невідомість глибоко тривожила молодого Ґолдері.

— Радий вас бачити, пане Ґроуї! — привітався ді Моарте, наблизившись до Верховного. — Певен, кожен гість сьогодні відчуває особливу гордість від того, що ви вшанували нас своєю присутністю.

Обидва усміхалися одне одному, проте ді Моарте... Ґілберт відчув, як крижана хвиля прокотилася по хребту. Його нарешті осяяло: ось той, хто мав бути тут. Ось той, для кого готувалася головна «особливість» вечора.

— Ви саме вчасно, пане. І ваші супутники теж, — ді Моарте ввічливо кивнув драконам, що супроводжували Верховного. —  О! А ось і наші останні гості!

Він жестом вказав за спину Верховного. Ґроуї повільно обернувся, і разом із ним, наче за поштовхом невидимої хвилі, повернулися всі присутні.

У проході з’явилося кілька молодих істот у чорних елегантних сукнях та костюмах. Залою знову прокотився тихий шелест голосів — здивованих і заінтригованих. Ді Моарте із неприхованим захопленням та очікуванням вдивлявся в групу прибулих, які раптом розступилися, звільняючи шлях двом: надзвичайно вродливим молодим чоловіку та жінці, що були разюче схожі між собою.

— Ласкаво прошу до мого маєтку, спадкоємці роду Фраєнтів!

Натовп, що ще мить тому гудів від шепоту, миттєво заціпенів. Усі погляди прикувала до себе пара, чия поява стала останнім штрихом у  безжальній грі, де фігури нарешті зайняли свої місця.