Фенікс. Жага безсмертя. Книга 2

Зелені очі Сініті Майнд вдивлялися у різнокольорові холодні вогні, що мерехтіли за широким вікном їхніх із Авріелем апартаментів. Щільніше загорнувшись в ковдру, дівчина-сфінкс втягнула носом запах  гіркувато-деревного повітря. Присмак моху, що м'яко осідав на піднебінні, йшов від привезеної з дому невисокої розлогої добни в кутку кімнати. Насичений аромат її темно-зеленого лапатого листя діяв на Сін мов заспокійливе, адже за пів року життя в Нарталі вона не змогла до кінця звикнути до холодного, без краплі тепла, гірського повітря. Якщо її рідна Столиця була наповнена зеленню, гігантськими віковічними деревами й будівлями, що перепліталися навколо їхніх стовбурів, мов змії, мала безліч запахів. Нартал же, місто-стовп гірських земель, подібно до довколишніх скель, виростав гострими будинками-вежами просто з каменю, не міг похизуватися якимось різнобарв'ям ароматів. Коли вони з Авріелем уперше летіли сюди на запрошення Ґілберта, здалеку Сін навіть не відразу відрізнила гори від врощених у них споруд. Вона востаннє бувала тут ще дитиною і не могла не захоплюватися тим, як розрослося місто-стовп.

Нартал прагнув бути величним, непорушним і найсучаснішим. Гірське місто-стовп вирізнялося не так розкішшю, як прогресом: якщо решта земель Атеї — інші міста-стовпи й провінційні містечка, зокрема й сама Столиця, — надавали перевагу розміреному укладу життя, експлуатуючи істот із нижчих щаблів ієрархії, то гірський центр надавав перевагу винаходам своїх вчених. Поміж суворих кам’яних фасадів веж, прикрашених мозаїками із самоцвітів та полірованими жилами арзарату, які вечорами заломлювали світло ліхтарів і змушували місто сяяти м’яким, дорогоцінним блиском, ледь чутно завивання вітру й гудіння механіки.

Місто було повністю пристосоване для будь-якого виду й розміру істот, що жили в Нарталі чи завітали сюди як гості. Засклені криті галереї вищих ярусів сягали самих хмар, захищаючи мешканців від пронизливого вітру гірських висот. Мережа засклених кабін, що рухалися на ланцюгах, вишукані підйомні платформи й повітряні шахти дозволяли тим, хто перебував у людській оболонці, вільно пересуватися між ярусами — як зовні, так і вглибині гір. А для тих, хто обирав істинну подобу, уздовж веж простягалися монументальні злітні тераси, де крилаті чи звірині тіла могли вільно приземлятися, не заважаючи пішоходам.

Деякі представники вищих щаблів ієрархії без особливого захоплення сприймали таку заміну живої сили механічною, побоюючись, що це може розбестити "нижчих" істот. Багаті поклади арзарату на території гірських земель лише додавали місту впливу та ваги — зокрема й завдяки родині Ґолдері, яка володіла найбагатшими шахтами мінералу.

І ось вони з Авріелем жили тут уже пів року. Сін працювала помічницею професора в лабораторії місцевого Наукового центру з вивчення арзарату, а Авріель обіймав посаду другого заступника Управляючого гірських земель. Час від часу вони проводили вечори у Ґілберта. На диво, Ґіл не став засуджувати Сін за її нові стосунки, залишивши їй право жити власним життям.

Сініті не могла заснути. Щось непокоїло її, викликаючи дивний, тривожний сум. За вікном щось спалахнуло насиченим темним сапфіром. На шпилі далекої вежі повільно блимав сигнальний ліхтар, і щоразу його світло витягувалося в нічному тумані тонким пером. Спалах. Темрява. Спалах. Темрява.

На мить стиснулося серце, сфінкс прикрила повіки, і темрява миттєво вихопила з пам’яті Фела. Його сині очі, сережку із сапфіром і висячим пером на кінці, шию, якої торкалося це перо. Від згадки про дотик до шкіри фенікса пальці запекли й мимоволі здригнулися. Сін пригадала, як уперше побачила Фела багато років тому, на першому курсі, коли вони були підлітками. Дівчина не була прихильницею споглядання студентів, які обрали посилені тренування, але тоді її подруга палко хотіла познайомити Сін зі своїм братом, який теж тренувався. Та шепотіння на спортивному майданчику були лише про одного хлопця. Фенікс без єства. Аномалія. Недоістота... Ні, це не було кохання з першого погляду, але відвести очей вона просто не могла. Перше, що спало на думку:

«Який упертий… Упертий фенікс. Він палає власною впертістю».

Погляд зачепився за його волосся. Ні, це не той яскравий, легкий і грайливий мідний відтінок, як у Рі, що так пасував до його безтурботного характеру й ластовиння. У Фела колір був важким, глибоким, мов самородна мідь. Глибокі сині очі, темні брови, що суворо зійшлися на переніссі, та стрімкі, невагомі рухи: здавалося, годі й вгадати, куди в наступну мить злетять його руки. Сін дивилася й намагалася збагнути, що палало всередині істоти без єства, яка водночас не здавася ані зацькованою, ані слабкою. Він занадто відрізнявся від решти — від тих, хто мав пробуджене єство.

Упертий… Який же упертий…

Сін розуміла, що варто відвернутися, аби він не подумав, ніби вона прийшла повитріщатися на «недоістоту». Але не змогла. Бачачи перед собою настільки затятого юнака, вона відчула, як у грудях запекло дивне відчуття, ніби це вона дивилася на нього знизу вгору. Та Фел тоді навіть не глянув у її бік.

Легке бурмотіння Авріеля поруч змусило її повернути до нього обличчя. Чоловік лежав у розслабленій позі на спині, напівоголений, закинувши одну руку над головою. Красивий, витончений профіль — без жодної фізичної вади Принаймні зараз: як чорнокровка, Авріель вживав міцне й добротне зілля, яке на кілька днів приховувало його роги й надто загострені навіть для сфінкса вуха, що псували його людську подобу. Для переважної більшості істот з вищих щаблів ієрархії будь-яка зовнішня вада була подібна до дефекту, через який гидливо зморщать носа. Сін торкнулася обличчя Авріеля, проводячи пальцями по вилицях і лінії щелепи. Вона кохала його. Сфінкс промовчала про спогад про іншого чоловіка й поклала голову на груди Авріеля. Через деякий час, слухаючи заспокійливе серцебиття коханого, заснула.

Уранці її розбудив м’який ледь чутний передзвін посуду з кухні. Сін повільно розплющила очі, ще не до кінця виринаючи зі сну. Нартальське сонце, що пробивалося крізь широкі вікна, малювало на підлозі білі смуги. Авріель з'явився в спальні і нахилившись над ліжком, поцілував Сін у чоло. Пасма його темного волосся ковзнули по її обличчю, лоскочучи шкіру.

— Добрий ранок, кохана, — тихо промовив сфінкс, усміхаючись. — Тобі лист від Ґілберта Ґолдері. Приніс тільки-но його посильний.

— Від Ґіла?

Авріель простягнув їй конверт.

— Напевно це щось дуже важливе, якщо з самого рання.

На губах Сін ледь помітно промайнула зацікавлена усмішка. Вона піднялася на ліктях, взяла лист у руки, поки Авріель тактовно пішов знову до кухні і потягнулася за окулярами, що лежали на прикраватному столику. Обережно розкривши конверт із печаткою Ґолдері, вона швидко пробігла очима по рівному, знайомому почерку. Усмішка зникла, а брови поступово зсунулися.

— Авріелю! — гукнула дівчина, поправивши окуляри.

— Що сталося? — долинуло з іншої кімнати.

За мить у спальню увійшов Авріель. Спокій на його обличчі змінився  уважністю і здивуванням. Сін перечитала кілька рядків ще раз.

— Нам терміново потрібно відвідати Ґілберта. Завтра ввечері він буде у Нарталі і чекатиме нас. За нами пришлю екіпаж.

Вона сіла на ліжку, нервово поправила темне волосся із синіми пасмами, навіть не помітила як одним рухом зняла окуляри. Серце закалатало в горлі, викликаючи легку нудоту.

— Ґіл учора був на прийомі у ді Моарте. Фраєнти… Ці Фраєнти… Вони повернулися.

— Фраєнти?.. — голос Авріеля звучав розважливо, але в темних очах спалахнула тривога. — Тоді вже сьогодні до вечора ми знатимемо всі плітки, які тільки ходять вищими ярусами. 

Щелепи Сін стиснулися. Фраєнти повернулися, а Фел, який їх шукав — ні.