Одинадцять тижнів

ПРОЛОГ

Коли, нарешті, в автобусі всі поснули, настала відносна тиша, яку порушували лише ненав’язливе гудіння двигуна й шум коліс, Валентина поклала під голову кофту й дивилася у вікно.

На руках міцно спала онучка. У голові жінки снували думки, які зазвичай роїлися хаотично й не могли вгомонитися. Зараз вони вишикувалися рівним рядочком, одна за одною, утворюючи послідовний ланцюг.

«Про що ти мріяла, Валь?» — питала себе жінка. Перед очима був блокнот, в якому вона записувала перед новим 2022 роком бажання: покинути роботу, відкрити магазин в’язаних речей, поїхати, нарешті, в Європу на екскурсію і купити сережки з діамантами. «Так, я веду щоденник бажань. Так, доросла жінка. А що, дорослим жінкам це неприйнятно? Їм не потрібно мріяти? Не потрібно розвиватися, змінюватися? Потрібно, ще й як!» — думалося.

Ось і роботу залишила, і в Європу поїхала. З магазином поки не склалося, та й гроші, відкладені на сережки, підуть зовсім на інші потреби.

Горло стиснула невидима рука. Стало важко дихати. «Тепер можна поплакати», — подумала Валя й дала тим сльозам волю. І вони полилися, гарячі й великі. Котилися горошинами по щоках, спадаючи на гольф. Як колись було в дитинстві, коли заб’єшся сильно, чи коли батьки несправедливо насварять. Зараз теж боліло. Але боляче було в душі. Хотілося обійняти маму чи тата, пожалітися й відчути той захист, який дарують батьківські обійми у хвилини розпачу.

Закрутилася Богданка. Валя переклала її на іншу руку, ногами вперлася в ніжку столика, щоб зручніше було тримати дитину. Добре, що вдалося придбати білети на автобус у такому зручному місці — біля виходу, ще й зі столиком. Інакше як би вони їхали з маленькими дітьми в таку далеч?

Як чудово було почався рік. Валя нарешті дозволила собі купити курс у коуча. Вона хотіла змінити все, що їй не подобалося. І це вдавалося. День за днем вона слухала лекції програми «Компас», виконувала вправи. Боротьба зі страхами йшла успішно. Їй вдалося через інстаграм продати два пледи, які вона зав’язала у січні. З’явилися нові замовлення не через рекламу, а через звичайне сарафанне радіо.

Блокнот майорів ідеями, списаними схемами в’язання, малюнками й кресленнями. Так багато для втілення своїх бажань жінка ще не працювала. Тривожний зовнішній світ із його нагнітаннями апокаліпсису для Валі на певний час перестав існувати.

Останній запис у щоденнику — 21 лютого. Вправи з «Компасу» (символічна назва, як зрозумілося, чомусь, згодом). Двадцять один день Валентина виконує завдання на рефлексію. Практики подяки і записи подій дня.

«Що буде найважливішим і найціннішим сьогодні?

Чути гарні новини, що в Україні буде мирно» — запис на верхньому рядку.

«Що було найціннішим?

Погратися з онуками, взяти участь у зустрічі клубу в’язальниць у зумі» — запис на нижньому рядку сторінки, який відповідає за підсумок дня.

«Які сьогодні переважали емоції?

Тривога: весь день читаю новини. На порозі війни. Проте паніки не маю. Спокій. Уся робота була в радість» — запис нижче.

«Дякую собі за ясний розум» — підсумок дня.

Втома взяла своє і Валентина заснула.

ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ

22 лютого на роботі було напружено. Ніхто не хотів вірити, що нападе росія. Яка війна в ХХІ столітті?

— Це ж абсурд! Ті маленькі внутрішні розборки в певних країнах явище тимчасове. Які то війни? Так, періодичні теракти, — чулося від одного столу.

— Як і наша АТО. Чи як її зараз називають — ООС? Ніяк не розберешся, хто з ким воює на сході країни, — лунало від іншого.

Так гомоніли в колективі і сьогодні, і завтра. Містами напередодні прокотився марш єдності. Україна давала світові, виснаженому хворобою COVID-19, нові теми для сюжетів на телебаченні. А російські війська вже впритул стояли на кордонах України зі сторони Білорусії, очікуючи команди «вперед».

У середу, 23 лютого, повітря було настільки напруженим і густим, що його можна було нарізати скибками. Було холодно. Не хотілося працювати. Ввечорі, вивішуючи білизну у дворі, Валентина відчула, що знаходиться ніби у вакуумі. Зникли навіть звуки. Якийсь страх охопив на декілька секунд. Здавалося, що хтось стоїть за спиною й ось-ось вдарить. Ліхтар, який слабко освітлював двір, не рятував, а навпаки, ще більше додавав неприємних відчуттів своїм блиманням. Валентина, опанувавши себе, піднялася на сходи, вимкнула ліхтар. З другого поверху подивилася на містечко. Його було видно, як на долоні. Усе світилося й мерехтіло. У відчинену кватирку почувся рух потягу. Єдиний далекий звук за останні п’ять хвилин.

«Дякую за можливість жити у власному будинку» — мовила тихенько жінка, дотримуючись щоденної практики подяки. Проте в блокнот писати не стала. Не писалося.

А на ранок прийшла вона…

Війна.

Валя прокинулася від вибуху. Спочатку здалося, що то зять вийшов на перекур і не притримав залізні вхідні двері. Подумки розізлилася. Подивилася на телефон — близько п’ятої ранку. «Якого дідька? Ну можна ж хоча б вранці тримати ті двері!» І сталося вдруге.

Вибух. Гучний настільки, що аж загула земля і задзвеніли вікна. Жінка сіла на ліжку. В кімнату без стуку зайшов Роман, зять.

— Стріляють, — сказав дрижачим голосом, — надворі вибухи (вилаявся).

Валя увімкнула світло. Підвелася з ліжка в теплому халаті — як і заснула вчора, зігріваючись. Сіла, зібрала своє довге русяве волосся в пучок. Поряд незадоволено муркнула кицька, що потривожили її старечий сон.

— Ромка, не дай Бог! Може, то щось інше? Може, на базі що сталося?

— Тьоть Валь, я надворі був, чув. І бачив зарево, коли вперше гепнуло, — сказав зять.

— Настя спить?

— Так, розбудити?

— Ні, зажди. Ідемо новини переглянемо.

Вони пішли на кухню. Поки завантажувалися в телефоні новини, поки увімкнули телевізор — стався третій вибух. Задзвеніли двері. Вийшла Настя, бліда як папір. Ромка кинувся до неї, аби не впала від втрати свідомості.

На роботу Валентина не пішла. Завис в повітрі невидимий кинджал невідомості.

Перші дні війни минули як в тумані. Робота була лише у Валі. Держустанова, як-не-як. Дочка в декреті, а кав’ярня зятя закрилася на невизначений термін.

У перший день поралися в підвалі, аби обладнати хоч якесь сховище. Про організацію укриттів, правило двох стін в багатоквартирних будинках вже писали в кожному телеграм-каналі, говорили в усіх новинах по телевізору. Це потрібно на випадок, якщо буде необхідність переховуватися під час вуличних боїв. Ворог стрімко просувався Херсонщиною, доходив до Миколаївської області. А з Миколаєва до Одеси — рукою подати.

У Насті сталося кілька панічних атак. Довелося й за онуками доглядати, і її саму відпоювати ліками.

Почалися однакові дні: Валентина ходила на роботу, потім заходила в магазин, у якому продукти розбиралися з шаленими темпами, і йшла додому, де на неї чекали змарнілі обличчя і зсутулені тіла. Лише онучата давали трохи розради.

За ці дні Валентина зрозуміла, що ні вона, ні її родина, ні більшість українців не готові до нового етапу війни. Не працювали системи оповіщення, не було чітких роз’яснень від влади, не знайомили з планом евакуації. Місцева влада мовчала. Єдине, що люди чули з усіх усюд: «Зберігайте спокій, будьте уважними, не нагнітайте обстановку». Складалося враження, що завтра ця війна скінчиться. Але приходило завтра, нічого не змінювалося, і чекали післязавтра.

Повсюди зустрічалися заклики: «Якщо ви можете виїхати в безпечне місце — зробіть це зараз. Убезпечте себе й своїх рідних на період активних бойових дій». Що означає — виїхати? Покинути свій дім? Залишити місце, де ти прожив усе життя? Для Валентини така рекомендація була більш ніж неприйнятною. Це ж не на екскурсію поїхати й повернутися. Мандрівка має термін. Ти їдеш в інше місто, чи в іншу країну, бронюєш собі готель, купуєш білети на екскурсії, гуляєш, а потім повертаєшся додому. А тут як поїхати? Де перебувати? Як жити? І як довго доведеться «бути в безпечному місці»?

Проте перша хвиля людей, які вирішили рятувати себе й дітей, рушила закордон у перші дні повномасштабного вторгнення. Цілі родини покидали й містечко — чоловіки, жінки, діти, бабусі, дідусі, собачки, коти, папуги, навіть хом’ячки. Виїжджали також і з навколишніх селищ. Дехто з міста їхав до друзів чи рідних в передмістя. Одні люди думали, що безпечно в селах, інші — що в містах. Треті були впевнені, що лише за кордонами України.

— Якби ти не повернувся з Польщі, то зараз би Настю з малими до тебе відправила! А тепер що робити?? — дорікала Валя зятеві.

Настя дивилася своїми великими очима на матір, на чоловіка й мовчала.

— Та не починайте ви! Нащо тепер про це говорити? Значить, так мало бути! — відповідав Рома.

— Мало бути, мало бути… Як мені тепер не переживати? Ви в небезпеці! Ладно вже я — пожила трохи. А вам ще жити й жити! — не вгамовувалася Валентина.

Богданка й Назарчик гралися на підлозі. В онука якраз прорізувалися треті верхні зуби, зуділи ясна. Гриз усе, що потрапляло до рук. Рома дав йому пакет сухарів. Онук брав кожну скибочку з пакета, надгризав і клав на кучку. Потім, коли закінчилися сухарі в пакеті, він робив те саме, складаючи хліб назад.

— Справжній українець, — зауважила Валентина, — як не з’їм, то понадкусюю.

Усі сухо і тихо засміялися. Аби зняти напругу, до вечері дістали коньяк. Проте вечеря, як і сніданок, і обід, в горло не лізли. І алкоголь не захмеляв організм, настільки напруженими були нерви.

У неділю Валя була вдома. Тиша заповнила простір в будинку і надворі. Усі були прикуті до новин – читали в телефонах, підписувалися на різні канали в телеграмі, у вайбері. Шиї боліли від згорбленості. Багато траплялося дезінформації, але хто ж в перші дні повномасштабного вторгнення міг щось аналізувати? Усе здавалося правдою.

В обід діти з онуками лягли поспати, бо напередодні часто оголошували тривогу. Біганина в підвал і назад виморила. Валя сиділа на порозі ганку, пила каву. Винесла в садок свою стару кицьку. Останні дні вона дуже погано їла, що бенетежило її хазяйку. Поки кицюня сиділа і беземоційно дивилася перед собою, жінка вирішила набрати подругу. Стала набирати номер. У цей момент за спиною почувся свист і за декілька секунд пролунав потужний вибух. Задзвеніли шибки. Валентина вперше відчула ударну хвилю. Поштовх вітру був не сильний, але відчутний. «Прилетіло десь поряд», — подумала Валентина, здригнувшись. Різко підвелася, побачила стовп диму, що здіймався зі сторони озера. Побігла за кицькою, яка, здавалося, нічого не почула і не відчула.

Злякалися онуки, плакали. Рома спускався в підвал з обома, за ним кволо йшла Настя. Валентина дивилася на свою родину і їй було страшно. Страшно дивитися в їхні очі, бо не знала, як допомогти, як заспокоїти, і що взагалі робити. Хотілося зарадити, але не знала як. Хотілося кричати, а не моглося. Та й не можна було, бо цим ще більше налякаєш дітей — і дорослих, і малих.

Сиділи у підвалі, втупившись в телефони. Чекали на сповіщення про відбій в телеграм-каналах. У містечку все ще не встановили ревуни. Був один, десь в центі біля найлюднішого місця — базару. Але сюди навіть вітер його не доносив. Ніч була такою ж тривожною — знову спускалися у сховище. Слово «сон», здається, організм забув. Виснажені тіло й мозок ніби відключалися, проте ненадовго: з короткого сну виривала раптова внутрішня тривога, страх, або ж вібрація телефону.

За тиждень усі схудли від нервів. Дочка ще й була весь час блідою. Не хотіла матері говорити про те, що її рве. Про це сказав Ромка, і Валя занепокоїлася. Потрібно відвідати лікаря. На картці лишалося три тисячі гривень, треба було хоч якісь закупи зробити. Але вирішила завтра повезти дочку в лікарню.