Борислав сміється. Мешапи.

Захоплива історія звичайного дрогобицького хлопа Бенедьо, який підписав контракт із чортом, аби перемогти капіталізм і зробити всіх щасливими в окремо взятому селі.

***

Гаряча вода в котлі не булькала, як у джакузі, зате в ній плавали запашні трави з полонин. А також молоді дівчата, спеціально привезені чортом зі Львова.

— У вас там теж чани? У пеклі, — Бенедьо шморгнув носом і помацав свій ніс, намагаючись прикрити очі від того дійства.

— Певною мірою. Можна й так сказати. «У Яковича», звісно, сервіс краще, але і в нас тепло.

Бенедьо перестав прикривати очі і прикрив плавки, які зрадницьки опукли спереду. Дівчат у чані було більше, ніж води. Хтось у тісних купальниках, що не вміщували в себе пружні принади, а більшість лишень із засмагою на тілі, помережаною тонкими білими смужками й трикутниками слідів від бікіні.

— Прецінь чи є то справжня Любов? Виходить на те, що силуєм їх до того — Бенедьо помовчав і додав, — експлуатація.

— Правильно січеш! — Чорт захихотів, підморгнув дівчатам і ляснув Бенедьо по сідницях. — Але ж у цьому й суть Любові — оволодіти! Хіба не так? Хотів злучну справу — ото вона перед тобою, злучайся!

— Так-то воно так, але злучатися треба від щирого серця, а не за гроші.

— Ти хтів, аби з тобою десяток голих дівок у чан залізли, та ще й задарма, нічого не отримавши? — Чорт аж закашлявся. — Ну ти й жлоб, до такого навіть я не додумався.

***

Будівля Нової Бібліотеки на околицях Борислава за роки свого існування ніколи не була переповнена людьми, але останнім часом її геть закинули. Бенедьо спустився з другого поверху на звуки не то плачу, не то блювання. У порожній залі, спроєктованій під Громадські Зібрання, лежав чи то п’яний, чи то наколотий Готліб (скоріш і те, і те одночасно).

— Ванні… — белькотів він.

— Тобі у ванну?

— Фанні…

— Та нема твоєї Фанні, поїхала на заробітки.

— На фансі. Онлі фансі вона. Онліфанні акаунт… — Готліб проблювався, а потім знову заскиглив. — Знайшла собі хіспанця, уїбали на острови ік..рибські… тепер знімається з ним…

— Я б теж краще з іспанцем в порно знімався, чим за тобою блювоту прибирати, — Бенедьо присік спробу Готліба втерти лице об його штані. — Ходімо на вулицю, там ригати будеш.

Чорт не з’являвся вже чотири роки, відтоді як здав облаштування Нової Бібліотеки. Але Бенедьо знав, що він спостерігає незримо й сміється над його провалом. Хоча, здавалося б, Чорту було вигідно, аби справа ця вигоріла, бо тоді б за контрактом він отримав його душу. Але Бенедьо був до того готовий: якби вдалося йому побудувати комуну серед карпатських лісів, де люди могли б жити в мирі та злагоді, без злиднів та горя, ото було б істинне спасіння для його душі, най би вона у вічних муках ниділа.

Попервах усе йшло непогано. Люди збиралися, слухали його, читали книги, працювали разом. Таким ненасильницьким методом Бенедьо сподівався залучити якомога більше людей, а далі, за його сподіваннями, слава про комуну розповзлася би континентом, і подібні закутки спокою та процвітання з’явилися по всьому світі. Але чим далі, тим гірше йшли діла. Люди свинячили, а прибирати не хтіли. Від громадських робіт ухилялися. Ті, хто виборсався зі злиднів завдяки його допомозі, зневажали «вонючих ніщебродів», які тільки й потребували допомоги. Найгірше було з тими, хто поринав у турботи про слабших з головою, віддаючи тому всього себе і зрештою вигораючи. Без міцного лідера й жорстких правил Нова Бібліотека потроху спустіла.

Чорт навіть не з’явився позбиткуватися.

***

У світлі екрана ноутбука Бенедьо вів свою битву: тролив, кепкував, лаявся — одним словом, відводив душу. Звісно-звісно, він захищав онлайн слабких і нужденних, та чогось постійно встрягав у срачі. Чорта він не бачив вже років п’ятнадцять, можливо, то все й привиділось.

В останній суперечці він переміг. Задоволення, звісно, не було, зате було відчуття, що ти живий.

Дві волохаті ратиці лягли йому на плечі.

— Хе-хе, кукусікі, не чекав?

— Не лякай так, Господи.

— Ну, що, ходімо, забираю тебе.

— Як?

— Хуяк. Контракт я виконав: ти отримав мить найвищого блажнства, збирай речі.

— Та де ж там? Коли? Найвище?

Чорт зітхнув: «Завжди так». Дістав просто з повітря знімок, приклав до екрана ноутбука:

— Бачиш? Знімок фМРТ. Зафіксував мить найвищого блаженства в тебе 4 хв. тому. Всі небесні печатки на місці.

Стеля кімнати зникла. З неба спустилося багатокрило-багатооке білосніжне страховидло. Громовим голосом (у нього десь ще був рот?) мовило:

— Бенедьо Фаустович спеціальним наказом забирається в Рай.

Захопив Бенедьо та й зник у білому світлі. Стеля так і не повернулась на місце.

— Ай, з діда-фукідіда одне й те саме, — промимрив чорт. Діставши з вуха самокрутку з травичкою він сів за ноут сратися з відкритого аккаунта.

***

(Альтернативна кінцівка в стилі постмодерн)

Зі стелі падає Фауст Бенедьович.

— Шо тя трафило? — здивувався чорт.

— Вернули взад. Сказали, контракт суржиком написаний, не візьмуть до Раю. Я вже доводив, що то споконвічна місцева говірка, і Яковича цитував, вже й бамбетель пред’явив — ні, не проканало.

— Ну, сам винен, — втішив його чорт.

Коментарі вимкнено.

«»