Борислав сміється. Мешапи.

Анотація: Згодившись на щедру платню, покалічений майстер Бенедьо Синиця відправився наглядачем на будівництвом фабрики з переробки мертвовоску у Бориславі. Та іноді мертве краще лишити мертвим.

VС3

Так пройшов Бенедьо задарма п’ять чи шість хат, і став, спершись на мертву ногу, не знаючи, чи питати місця, а чи оминати сю домовину, а йти далі. Приземистий гнилосолом'яний дах повростав в землю, ховаючи у болоті кісткове побілення. Та два віконця глипали з-під чорної стріхи, тож сей дім ставили для живіїв. Тож по хвилі вирішив не минати.

Всередині здивувавсь, заставши не пастирчат, а дивну кумпанію: мертвія-ріпника, зчорнілого од воску, з випнутим крізь пусті очниці пожовклим кістяком та люлькою в зубах — і живію-молодицю у білій сорочці, що витирала заплакані очі. Та поздоровив обох і запитав, чи не прийняли б його на помешкання.

— Га, я знаю. Се її хата, — озвався мертвій.

Молодиця витерла рукавом очі і відказала:

— Бодай вас, як я скажу! Як вам буде до вигоди, то й робіть, не вдайте мене через жиє право!

Старий мертвій все шурхотів плотяним лахміттям, і Бенедьо подумалося, що зараз одкаже йому. Тож озвався:

— Прошу, добрі людей, хтів би-м найняти поблизько, бо на ноги заслаб; маю роботу он ту, недалечко над річкою. Прохався до пастирчат, та все ж краще живому жити з тими, в кому душа є…

В той мить його штурхнули на лаву з усієї сили. Мертвий ріпник прискочив до Бенедя і став над ним:

— В тебе який рід?

— Мама є.

— Жива?

— Жива, хоч і старенька. Ото за їй сюди пішов робити.

— Ну то шустка на місяць.

Бенедьо оп’ять видивився на старого мертвія:

— Ви певно, хотіли казати “на тиждень”?

— Я вже ліпше знаю, що хотів сказати, — мертвій хрипло гаркнув, — Так буде, як я сказав, годі балакати.

Від аква віти — звиклого скріплення угод серед пастирчат, проте й мертвію зійде — старий відмовився навідріз:

— Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди ані ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє!

VTh8

Здалека і зблизька повзли до Борислава сотні мертвіїв і живіїв. Роботи, будь-якої роботи! Найдешевшої, та роботи! Бо в кожного за плечима у хатах живії, спраглі од засухи, а кляте небо дощу шкодує.

А бориславські пастирі й пастирчата тільки того й бажали! Терпляче, як кліщі, чекали великого голоду, щоб зібрати гешефт — і той озвався. От до їх послуг покірна мертва плоть, що може копать, доки кістки не сточить шашель і не зламає глевка земля у ямах — і жива плоть, що перебирає дорогоцінні отруйні крихти мертвого воску, аж доки не стане радо мертвою, не спочиваючи од турбот анітрохи!

І тим, і іншим платня ставала часто однакова: “Не хочеш — йди, на твоє місце інших повно!”. І кожна крихта мертвовоску йде на бойових големів та трунки для коронних пастирів — бо Імперія завжди у війнах, — а не на мирні механізми, що б радо допомагали у тяжкій праці щоденній!

Оце все передумував Бенедьо не раз і не два рази на своїх проходах по Бориславі. "А що, — думалось йому, — якби всі ті тисячі мертвих і живих душ та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибільшать! Що, як зупиняться ями і фабрики?

Адже, чей, пастирчата і пастирі, не витерпіли б довго, бо мають контракти до корони, — мусили б податися!”

VTh12

Рифка була слаба, хоч сила Всевишнього Пастиря в ній палала дужче за часи юності.

Розстрій духу, коли апатія і покірність раптом змінялися жагою крові. І мертва, і жива прислуга в маєтку скрадалася по кутках, щоб не траплятися на очі згорьованої матері.

Де її син? Що з ним? Хорий, скалічений, скинутий у яму! А вона, мати, для якої немає нічого дорожчого, заперта у маєтку! Бо клятий чоловік наклав знаки, впираючись, що у Дрогобичі небезпечно, і думає, що Рифка не бачить, як він гидливо на неї дивиться?

“Що тобі таке, Рифко? Хора?”, в сам лише й думає, як заплатить Синоду, щоб її в нашийник закували! Не буде того! Радше Рифка йому сама очі видряпає. Чи висушить, як марилося часто у лихоманці опівночі.

Нарешті коминарчук прислав вістку од її сина: “Вона мусить бути моя! Кажу вам раз назавсігди: мусить. Чи хоче, чи не хоче. А впрочім, як може не хотіти, — адже багатшого жениха не найде в цілім краю. Треба віск. Багато воску, мамо. Мушу предстати перед нею осяйним, як перед самим Всевишнім Пастирем.”

…— Жінко! Ти вдуріла? Куди тобі стільки воску, ти півміста рознесеш сим! — Герман піймав її у капличці, де родина зберігала запас заклятого мертвовоску. Рифка намагалася пручатися, та чоловік переважав за силою тілесною, в той час, як вона заслабла у тривогах за сина. — Нащо тобі?

— Для сина! — вперто відповіла та.

— Для якого сина?

— Нашого сина! Готліба!

— Але ж Готліба вже й на світі немає, — сказав Герман з уявленим зачудуванням.

Мерзотник, гнилий бездушний мерзотник! Її син — не мертвий! Ніколи не був і не буде!

Най би як її муж не старався одказати її рідній кровинці од дому, посилаючись на якісь безглузді закони. То що ж того, що Готліб інший, що його серце б’ється, як б’ється серце Рифки? Він вищий за мертве і живе, він стане Імператором… ні, самим Всевишнім Пастирем! Хіба матері шкода оддати свого серця, щоб її син жив?

Відгуки:

Андрій Химерний: десь я це вже читав…

Читачі деякого книжкового клубу: ми теж…

Ворон на кладовищі: Неверморр!