Борислав сміється. Мешапи.

Анотація:

Похмурий мегаполіс Дрогобич потопає у безладі та у злочинності. Міські маргінали маніпульовані корпораціями Гаммершлягів та Голдкремерів здатні лише примножити насильство. В Бориславі шахтарі шукають спосіб докопатись до залежів зловісного земляного воску. Цьому місту потрібен герой…

1

Бенедьо стояв на оглядовій площадці нещодавно добудованого хмарочоса. Вже з десяток років Гольдкремери та Гамершляги змагались хто збудує найвищу безглузду вежу у Дрогобичі. Кілька місяців тому Бенедьо був лише одним з різноробочих яку зводили цю титанічну ста двадцяти поверхову споруду. Заливав бетоном стяжки та мріяв одного дня стати знаменитим стендапером.

А потім клятий камінь його скалічив. Ні не так, не камінь. Його скалічила відсутність техніки безпеки та вічне бажання корпоративних підрядників зекономити.

Перший місяць Бенедьо просто сидів вдома зі старою. Потім зібрався на силі та поплентався в головний офіс за компенсацією. Компенсацію йому відмовились виплатити. За якимось надуманим приводом. Ну звісно.

Того ж вечора Товстий Зеник, власник єдиного у Дрогобичі стендап-клуба з відкритим мікрофоном поросив Бенедьо ніколи більше не приходити до закладу.

— Бувають смішні інваліди, — пояснив Зеник, — але ти, Бенедьо, не з таких. Коли люди дивляться на тебе їм стає, бляха, сумно. А це, старий, не співпадає з політикою закладу. Ми звемося “Територія посмішок”, а не “Королівство сумних йобичів”.

Соціальний адвокат, якого Синиця найняв на останні гроші, знайшов тільки одну лазівку в контракті, якою можна було скористатись. Замість грошової компенсації “Гаммершляк.Інк” мали зобов’язання підшукати йому іншу роботу згідно здібностей.

Зараз Бенедьо мерзнув на весняному вітрі та дивився на місто, яке розкинулось внизу чорною гангренозною виразкою. Починав думати, що приходити сюди було помилкою.

— Добродію Синиця, — почув він голос за спиною, — я б хотів поговорити з вами про лояльність…

2

Рифка Гольдкремер із жахом та радістю вдивлялась у ту химерну з’яву. З жахом бо був той чоловік замурзаний у чорну вугільну пилюку та ще й одягнений як християнин до вертепної вистави ще й мав на собі якусь таку маску. З радістю, бо попри то все впізнала вона власного сина, якого вже було вважала загиблим.

— Готлібе, — спитала мати, — чи се є ти?

— Не називай мене так, — глухим зміненим голосом відказав Готліб, — в мене тепер нове життя, як сам знаю, так і живу.

— Та як же тебе називать, бідній матінці?

— Я тепер Кажанопуло. І нехай тремтять всі лиходії Дрогобича. — він наставив на голові пару стилізованих кажанячих вух, — А тепер дай грошів.

3

Леон Гаммершляг був дуже задоволений тим, як через свого агента у Відні вивідав секрет нової обробки земляного воску. Новий парафін штиняв так само як і старий, але секрет був в іншому. Свічки зроблені за новою технологією виділяли у повітря таємничу хімічну сполуку, що робила людей у церкві схильними до навіювання та впокорення. Леон вже підписав надзвичайно вигідний контракт із Верховним Синодом і мав надію постачати продукт на всю сусідню імперію. Треба було тільки зберегти винахід в таємниці від інших супер-лиходіїв Борислава.

4

— Слухай, а я таки одної штуки ніяк не втну…

— Ну то питай, як зможу то відповім.

— Роль профспілкового руху в громадянському суспільстві в США чималенька і при тому в фільмах ми майже не бачимо висвітлення пов’язаних з цим сюжетів.

— До чого тут взагалі США?

— Слухай, це середина книги. Ти думаєш хтось дійде аж до цієї сторінки? Можемо поговорити про своє.

— Джоне, ну можна ж так ні в тих ні з сих ламати четверту сцену. Читачі взагалі перестали розуміти хто і з ким тут розмовляє.

— Мені взагалі похуй на читачів.

— Та ти прям революціонер, як я подивлюсь. Я тільки хочу спитати, а що воно з того буде?

— Ти і без мене знаєш. Ці покидьки просто замінять всіх нас штучним інтелектом та і по всьому. Нічого з цього нашого мирного страйка сценаристів не вийшло.

— Але сьогодні ще маємо дописати сцену.

— Добре, повертаємось до Дрогобича і довбаної супергероїки…

5

Бенедьо обвів поглядом товаришів. Навколо себе бачив він лише змучені стражданням лиця, погаслі очі, відсутність надії. Справу було програно. Їх ненасильницька боротьба з корпоративним світом завершилась крахом. Тепер залишалось тільки змиритись або стати на стежку хаосу та насильства. Щось надломилось в душі Бенедя.

— Що ж ви побратими? Чого такі серйозні? — він у відчаї смикав то одного то іншого за одяг, хапався і виснув на раменах працівників, — о ми ще покажемо їм, що Борислав це ми, що ми будемо сміятись!

— Куди вже нам сміятись… — проказав хтось з товариства.

— Я розкажу вам жартик! — очі Бенедьо раптом загорілись божевільним вогником, — ба навіть краще я придумав!

Він вихопив ножа яким недавно ще карбувались кривди на патичках та прорізав собі на лиці моторошну подобу усмішки.

— Тепер ви бачите?! Борислав посміхається!

Відгуки:

Зиновій Марчук, культуртригер: Це наклеп, я нічого такого не казав.

Аристарх Сухов: ці довбані ліваки з профспілки сценаристів зовсім знахабніли.

Хлоп з Подолу: Я екранізацію тільки дивився, мені норм.