Пензель створює світи

─ Спробуй жити – це цікаво, ─ сказав мавпій стрибаючи по звисаючим стінам будинків.

«Та ти що, серйозно?» ‒ плювався я всередині кислотою. Хоча зовні лишень витріщив очі та розвів руками.

Ні до чого мені вислуховувати буденну філософію орангутанга, який лазить по намальованих мною будинках. Ще погоду маю відтворювати.

З пензля зірвалася краплина ─ метнулася, замерехтіла різними барвами доки мимовільно не стала безформною грудою. Зависла у повітрі.

‒ Охо-хо! ‒ залементував мавпій, стрибаючи на новостворену матерію.

‒ Щось завжди відбувається. Ніколи, чуєш, ніколи!!! Не зупиниться плин життя! То хоч посміхнись…

Він ще багато чого бубнів, постійно наставляючи мене на шлях істини. Оті всі його промовляння із кожним словом бісили мене все більше. Чому? Та хоча б тому, що рота, яким він патякає, йому намалював я, як і всі інші частини його наявної суті.

Ні, я не створював замисел всього сущого. Я не сценарист, а художник. Моя справа малювати світи по готовому задуму і я не знаю, як виник сам.

Можливо, щось намалювало й мене, і, як отій нетямущій мавпі, мені не дано впізнати власного творця, навіть якщо впнуся у нього лобом.

Як же він мене дратує… ота моя власна ініціатива.

‒ Титан, все життя пропустиш, сидячи на одному камені, хоч він і рухається, ‒ знову патякав, намагаючись застрибнути на мою каменюку.

Гарні повітряні острови вийшли. Місцеві жителі будують на них свої будиночки. На такому остові-камені вміщується будинок з невеличким двориком. Є менші летючі каменюки, які використовують, як засіб пересування.

Звичні наїзники спроможні розігнатися до 200 км на годину та спеціально навчені ‒ до швидкості сонячного світла. Таких дрібна щіпка тут. І, зазвичай, носяться із такою скорістю лише за межами їхньої бульби.

Бульба – це щось на зразок планети. Ось тільки єдиної цілісної структури матерії тут немає. Їхня планета складається із суміші різних газів, які об’єднані іншою газовою оболонкою ─ мов плівкою, що тримає цей бульйон у купі.

У газовому смузі плавають кам’янисті острови. Сила тяжіння є лише на островах і тільки на них є поняття верху та низу. Самі острови можуть крутитися у повітрі, як хочуть і не стикаються один з одним лише коштом сили відштовхування.

От ці жителі вважають себе найрозумнішими у всесвіті, бо можуть вирватися за простори власної бульби. Й не тямлять, що той всесвіт лише дане мені полотно і таких полотнищ безліч та і я не єдиний художник. Ще й той мавпій… гадає що знає щось, окрім того, що я вклав у його голову. Ніби зміг мене сприймати, якби йому не було дозволено? Все-таки він мене бісить. Набрид.

Я змахнув пензлем і замалював його, перетворивши на хмарину. Нарешті! Ось вона – така блаженна тиша.

Домалював погоду у світі, де не існує сонця. Кожне створіння в бульбі змальоване так, що воно саме виробляє тепло і випромінює світло.

Намазюкав ще один вид безкрилих, летючих істот і картина готова.

Лишилося дати висохнути фарбі та подивитися, що із всього цього вийшло.

Контроль із техобслуговуванням у нашій справі обов’язковий. Якось я на одному полотнищі намалякав вогне-ходунів. Це такі чоловічки, що при ходьбі лишають вогняні сліди. Той вогонь мав лишень ледь припікати землю, створювати неймовірної краси візерунки у темряві та, зрештою, розсіюватися, як звичний слід на піску.

Агеш, я все змалював вірно, точнісінько, як указано у задумі. Досі не второпаю, що сталося? Можливо фарба десь не туди пішла. Не знаю, та вогне-ходуни перетворилися на ного-вогнемети. Що було!!!! Вони ледь не знищили всю картину.