Принц-вигнанець. Том I: Право Істини

У великому місті Вайт-Форт, столиці Вайтленда, відбувалося грандіозне свято на честь новонародженого сина короля Едмунда Бассета — мудрого і справедливого. Народ любив його, шанував, намагався бути схожим на нього. І це не дивно: адже він був людиною, яка поклала початок великим змінам у Державі: значно знищила злочинність, вводила закони і реформи, які йшли на благо. Суд над тими, хто переступив межу закону, був не надто суворий, але й не милосердний, а тому багато вбивць і злочинців отримали по заслугах. Крім того, король заохочував героїв, які здійснювали свої подвиги на просторах білої Країни — він платив їм хризантеми, запрошував на застілля і називав своїми друзями.

Тому тих, хто бажав його смерті, було небагато, але вони все ж були. Адже жага влади, золота, слави — стара як Світ, і, на жаль, людська підлість готова переступити через будь-які межі заради досягнення бажаного. Саме тому напередодні бенкету один ненависний великий герцог — Робберн — затівав вбивство короля. Він користувався впливом у Країні, золота у нього було в надлишку, жінок, влади, словом — все, чого могла бажати проста людина. Але все ж, незважаючи на все це, герцога мучило почуття незадоволеності і порожнечі всередині, яке він не міг заповнити ні скарбами Світу, ні увагою найчарівніших жінок. А все тому, що у власних очах він бачив себе лише бляклою тінню великого монарха і, що важливіше, свого власного друга.

У короля була слабкість: він довіряв тим, хто був йому близький, і ніколи не сумнівався в їхній відданості. Цим і скористався Робберн.

Міські жителі посипали вулиці пелюстками троянд, міські глашатаї зазивали людей на бенкет, адже в той день їм була надана виняткова можливість: відвідати гостинний зал Білого палацу, що гордо височів на пагорбі над усією Столицею. Зрозуміло, проводився суворий відбір, і кого попало на бенкет не пропускали. Проте потрапити туди було простіше, ніж будь-коли.

Великий герцог Робберн прорахував кожен крок свого хитромудрого плану, виношував його роками. У нього був вірний слуга і радник, якому він доручив це завдання. Головний кухар, який стежив за всіма стравами, що подавали в зал, був підкуплений великим герцогом, а ті, хто перевіряв їжу перед тим, як вона потрапляла на королівський стіл, були безсилі перед отрутою, що звалася «Білим вересом» — прозора речовина, що не залишає ніяких слідів і може отруїти людину, навіть якщо її їжа була розташована на срібному посуді, що слугувало захистом певною мірою від подібних випадків. Вона була небезпечна тим, що вбивала людину повільно, до тих пір, поки остаточно не засвоювалася в її шлунку — тоді вона раптово наздоганяла свою жертву, її обличчя і шия покривалися величезними червоно-білими пухирями, а зв'язки паралізувалися, роблячи жертву в її останні секунди абсолютно безпорадною.

Родовий маєток родини Вілліантес, величний замок, розташований на скелі.

У цей час Робберн перебував на балконі свого маєтку, милуючись міськими краєвидами. Ззаду до нього підійшов чоловік, одягнений у чорний плащ і шкіряний нагрудник. З-під його темного капюшона виднілася частина обличчя, щетина і ніс.

— Ваша милість, — вклонився він перед тим, як звернутися до Робберна, — все готово... Наказуйте починати?

— Звичайно, — посміхнувся великий герцог, стоячи в червоно-золотих шатах, — приступай до здійснення задуманого плану... Тільки дивись, — обернувся він, — щоб ти не викликав підозр. А тому злийся з натовпом, щоб королівська гвардія тебе не помітила. Або, принаймні, не звернула на тебе належної уваги. План не ідеальний, але він простий, і це його перевага. Головне — не припускатися помилок, інакше всі мої зусилля підуть нанівець… Ти зрозумів? — запитав він, звернувшись до чоловіка.

— Так, Ваша милість, — покірно відповів він, — приступаю до дій. — Слуга вклонився, а потім розвернувся і, через деякий час, розчинився в тінях покоїв Робберна, ніби його тут і не було. Той, у свою чергу, хвилювався, і це було видно по його бігаючих очах і ледь помітному тремтінні рук. Це не дивно, адже він мав намір вбити не тільки свого давнього друга, який йому довіряв, але і першу за впливом людину в Країні.

Люди стікалися до замку, поруч з мостом, який служив переправою до підніжжя пагорба, де знаходилися музиканти, яких раніше найняв королівський радник за дорученням Едмунда Першого. Вони виконували жваві мелодії і, здається, самі отримували задоволення від того, що роблять. А чого б не радіти? Платять пристойно, а крім того, ця музика присвячена на честь королівської сім'ї, яку в Країні, здавалося, любили всі.

Люди йшли в бік замку з бажанням не стільки побувати на бенкеті, скільки зблизитися з королівською величчю — адже не кожного б пропустили. Всі входи в палац добре оборонялися. Десятки добре навчених королівських гвардійців, магів, лицарів святого Ламіріуса, які прибули на застілля як гості, тим не менш не втрачали пильності на випадок, якщо хтось наважиться зробити щось недобре.

Радник і права рука Робберна, верхи на своєму гнідому жеребці, минув міст, що вів на той бік. Піднявшись по пагорбу, він наблизився до замку, біля якого стояли десятки гвардійців, пильно перевіряючи кожного, хто намагався увійти всередину. Сама дорога до Білого замку складалася з кам'яних плит. Натовп не вщухав, сотні людей просто стояли і дивилися, як в цей час небагато хто користувався великою честю побувати на королівському бенкеті і особисто привітати короля, а також передати йому подарунки. Адже без них приходити було б неввічливо по відношенню до таких важливих осіб.

Серед гостей, що протікали через натовп, перебуваючи в супроводі особистої охорони, були барони, графи, герцоги і багато інших впливових особистостей. Приблизно через десять хвилин підійшла черга радника Робберна. Той зняв капюшон, щоб не викликати підозр. Видно було його чорне доглянуте волосся, складене в хвіст, а також карі, проникливі очі.

— Добрий вечір, — сказав він, звернувшись до п'ятьох воротарів, — я на бенкет до милостиво правлячого нами короля. Не терпиться привітати Його Величність з народженням прекрасного сина і вручити гідний для нього подарунок. — Хитро і в той же час хижо він поглянув на писаря. Біля воріт до замку стояв невеликий письмовий столик, де один з гвардійців вводив список гостей і, коли з'являвся хтось із них, ставив поруч хрестик на знак схвалення.

— Ваше ім'я? — запитав чоловік з пером, а потім відразу ж притулився до столика і приставив перо до пергаменту, ніби до цього йому доводилося це робити так часто, що всі його рухи були давно завчені.

— Ілліріон, — спокійно і з ноткою ледь вловимого самовдоволення промовив він.

— Так... — провів пальцем по списку з іменами гостей писар, — знайшовши потрібне, він придивився. Там була приписка: «Наказом великого герцога Робберна гість звільняється від примусового огляду, оскільки особа є довіреною, а обшук був проведений заздалегідь. Пропустити негайно». — Він поставив хрестик.

— Чудово, — сказав писар, — можете проходити, пане Ілліріон. Ви звільняєтеся від обшуку за наказом Його милості Робберна. Наступний! — крикнув він, поглянувши на нескінченну юрбу бажаючих пройти до Білого замку.

— Ох, немає кінця і краю цій черзі! — вимовив один із гвардійців.

— Пруть і пруть, — підтримав перевіряючий, — скільки можна...

Деякі приходили просто так, в надії, що їх якимось дивом пустять всередину. Втім, таких швидко відшивали і лаяли, через що бажання порушувати встановлений порядок мало у кого виникало.

Пройшовши через відкриті дубові ворота, Ілліріон опинився у внутрішньому дворі, в якому перебували королівські гвардійці, одягнені в латні обладунки і білі плащі із зображенням золотої корони. Вони були озброєні найрізноманітнішою зброєю: мечами, викуваними з королівської сталі тут же, в Білому палаці, або алебардами з гострими лезами, якими вони точно рубали своїх ворогів; арбалетами, болти яких били з неймовірною точністю і силою, пробиваючи навіть щільні лати; а також списами і молотами.

Пройшовши через них, а також ще одні відкриті ворота, нарешті Ілліріон ступив на поріг Білого замку, а разом з ним наближалася біда, яка нависла над королівською родиною і жителями Столиці.

Королівський церемоніальний зал, трохи раніше

Король Едмунд Бассет йшов уздовж килимової доріжки разом зі своєю дружиною Розаліндою Бассет — королевою. Він був одягнений у красиву білу мантію із золотими візерунками, а також намисто з сапфіром. На його голові красувалася золота корона із смарагдовими та сапфіровими каменями, що символізували рівновагу та гармонію. Сама королева була одягнена в розкішну білу сукню із золотими нашивками, а також червоне рубінове намисто, яке їй подарував чоловік. Її одяг пошили спеціально для бенкету на замовлення придворні кравці.

Вони перебували в церемоніальному залі, оточеному красивими картинами із золотими рамами, мармуровими колонами, а також численними вітражами, на яких виднілися праотці королівської династії Бассетів, їхні сини та онуки. Одним з них був той самий Едмунд. На самих картинах були зображені міфічні створіння, а також чудовиська, які мешкали в Державі в різний період, а деякі з них, як і раніше, населяли безкрайні простори Уайтленда. Серед них були великі велетні — горде плем'я, яке колись хотіло підкорити собі Країну, але люди, а також їх союзники, зуміли дати монстрам відсіч.

Перевертні в лісах, що мешкають повсюдно, стали жертвою лікантропії або сильнодіючого прокляття. Крижані василіски — крилаті бестії, що мешкали на півночі Країни, і здатні вивергати холод, настільки пронизливий, що він міг запросто перетворити їх жертв на крижані статуї, або просто — жменю льоду на землі. Віверни — отруйні і літаючі створіння, які отруювали своїх жертв, прокушуючи їх плоть мало не до кісток, а потім харчувалися їх ласим м'ясом.

І в центрі всіх — великий Майенрог — проклятий лицар-єдиноріг, що був хранителем свого роду і людей. Справжнім героєм, одягненим у срібні обладунки з сяючим рогом. Але за трагічним збігом обставин його прокляв темний маг — і він став могутнім чорнорогом, сіячем хаосу і пожирачем душ. Там, де він скаче, залишається лише згнила земля, висохлі дерева, а також червоно-чорне небо, що символізує лихо. Створення досі живе і знаходиться під завісою на західних землях Уайтленда, звідки не може вибратися. В іншому випадку давно б уже поглинуло всю Країну цілком, залишивши на її місці тільки прокляті землі і величезну кількість трупів.

Король і королева йшли разом, тримаючись за руки, підходячи до кожної картини і уважно оглядаючи її. Про історію кожної з них розповідав Едмунд у всіх фарбах.

— Велетні? — запитала Розалінда. — Давно про них не було чутно... Невже наші люди таки зуміли вибити їх з наших земель? Або, можливо, вони зовсім вимерли?

— Не помиляйся з цього приводу, моя дорога дружино, — посміхнувся Едмунд. — Велетні — воістину великі й могутні створіння, розумні. Вони ходять племенами. Колись, кілька десятків років тому, намагалися підкорити собі всю нашу Країну і витіснити людей з наших рідних країв. Сміливці, в тому числі і нині проклятий лицар-єдиноріг — Майенрог, про якого я тобі щойно розповідав, — завадили їм у виконанні цієї мерзенної затії, перебивши не всіх, але велику кількість цих величезних істот. Ми здобули перемогу, але великою ціною. І ця картина, — сказав він, вдивляючись у неї, тримаючи руки за спиною, — одна з небагатьох речей, що дожили до наших часів, яка свідчить про ті часи. Вона повинна зберегтися, як реліквія, щоб і наші з тобою онуки, — він обернувся в бік своєї дружини, — милувалися нею і знали, якою ціною нам дісталася гірка перемога.

— Ти правий, — посміхнулася Розалінда. — Мій коханий чоловік... — А потім вдивлялася в красиві блакитні очі Едмунда і потягнулася до нього.

Той потягнувся до неї назустріч, обійняв за талію і притиснув до себе, після чого зійшовся з нею в довгому і красивому поцілунку. Обоє були задоволені тим, що відбувалося, а особливо одне одним.

У цей же час до церемоніального залу увійшов капітан королівської охорони — Родвін, молодий чорноволосий чоловік з короткою зачіскою і доглянутою борідкою, одягнений у золоті обладунки з білим плащем і короною на ньому. На його поясі висіли піхви, а також ь красувався меч з чорною рукояткою і срібною гардою. Сама рукоятка була потерта, що яскраво свідчило про те, що клинок часто приводили в дію.

— Ох... Вибачте... — відвернувся Родвін, заставши поцілунок королівського подружжя. На що Едмунд, анітрохи не збентежившись, погладив Розу по її красивому і довгому рудому волоссю. А потім розвернувся і звернувся до свого капітана, а також друга.

— Нема за що вибачатися, — відповів він з посмішкою, — ти напрочуд тактовний для того, хто побував у незліченних битвах, мій дорогий друже, Родвін, — спокійно сказав він, ховаючи руки за спиною. Це був не тільки королівський жест, але й своєрідна звичка короля, коли той відчував повний контроль над ситуацією.

— Не хотів збентежити Вашу величність, — серйозно сказав Родвін.

— Ти анітрохи мене не бентежиш — сказав він — виклади суть справи, капітане... Ти ж тут за цим? — несерйозно нахмурився він.

— Так, Ваша величність, — випростався капітан, — я прибув сюди, щоб доповісти вам про те, що все необхідне для проведення бенкету готово! Охорона розставлена біля кожної двері на випадок, якщо хтось посміє зазіхнути на Вашу королівську величність!

— Ти стурбований, — сказав він, наблизившись до свого підлеглого, — і я розумію, чому. Ти завжди був серйозним і відповідальним... Ніколи не підводив мене і завжди був відданим, не як воїн, а як друг. І я хочу, щоб ти знав: я це дуже ціную. Навколо повно змій, мій дорогий друже, і ти той, кого я по праву можу назвати гордим вовком.

— Дякую, Ваша величносте! — ледь помітно посміхнувся Родвін.

— Дозволь собі відпочити в цей день, — сказав король, — розслабитися і не бути напруженим. Випий вина, з'їж чогось смачного. Але, зрозуміло, стеж за тим, щоб надовго не відлучатися від своєї посади. Я даю тобі таке дозвіл, ти абсолютно гідний цього права.

— Дякую, Ваша величність! — також серйозно відповів Родвін — але я дав клятву служити вам правдою і вірою. Що ж я буду за капітана, якщо відведу погляд, дозволю приспати свою пильність у такий справді важливий для вас і всіх нас день.

— Хах... — посміхнувся Едмунд — між нами кажучи, саме тому ти і мій капітан — він замислився, провів рукою по підборідді — добре... Роби як знаєш, друже, але пам'ятай: якщо ти відлучишся перекусити і випити чогось холоденького — я не ображуся, а цілком прийму твій вчинок, адже сам буду нажертися в цю мить — посміхнувся він.

— Ха-ха... — посміхнувся у відповідь Родвін — як накажете, Ваша величність — він віддав честь, відкланявся, а потім пройшов через двері, що вели назад у коридори, у напрямку гостинної зали.

— Мене ніколи не втомить спостерігати — з ноткою ніжності і посмішкою промовила Роза — як ти ставишся до своїх друзів і підданих... З такою теплотою і делікатністю... Не кожному правителю це під силу. І в такі моменти я розумію, чому вийшла за тебе, — продовжувала посміхатися вона, дивлячись на свого чоловіка грайливо.

— Дякую, кохана, — сказав він, схопивши Розу за руку і поцілувавши її, — ти одна з причин, чому я такий і досі не впав під гнітом цього жорстокого Світу. Я вірю, що ми з тобою, наші діти і нащадки за ними — зроблять його кращим і справедливішим. А ми з тобою, перебуваючи в царстві владики Аміріона — будемо пишатися їхніми вчинками.

— Ти все такий же романтик, — сказала вона, — яким був десять років тому, коли ми з тобою тільки познайомилися, — захихикала королева.

— Для тебе я можу бути ким завгодно, — підіграв він, — ну добре, моя найдорожча Роза, нам час іти до вітальні. Упевнений, майже всі страви вже готові, а гості зібралися. А крім того, наші діти нас напевно вже зачекалися — не будемо їх мучити своєю відсутністю, — посміхнувся він.

— Швидше — сказала Роза — це вони нас змучать, варто нам тільки туди увійти.

— Це точно, — засміявся король.

Обидва монархи покинули межі церемоніального залу і, опинившись у просторих коридорах, до стін яких були приставлені вартові, минули їх, а потім опинилися всередині гостьового залу.

Увійшовши до неї, вони побачили сотні людей, а також величезний білий стіл, який простягався майже до самих воріт. На ньому були сотні страв, вишукане м'ясо: яловичина, курятина, баранина. Дороге вино, яке підібрали кращі придворні сомельє, різні фрукти — від винограду і яблук, закінчуючи грушами, ягодами і стиглою полуницею. Словом, розгулятися там було де, і на кожен смак знайшлося б щось підходяще.

Як тільки Едмунд Бассет і його дружина увійшли до зали, люди, які до недавнього часу насичувалися їжею, різко обернулися і втупили свій погляд на короля і королеву. Ті, перебуваючи на невеликому підвищенні, дивилися на людей і раділи кожному, хто їх відвідав.

— Хай живе його Величність! — вигукнув один із гостей, одягнений в елегантний дублет, схоже, це був граф — він підняв келих вина вгору.

— Нехай береже його святий Аміріон! — підхопили всі інші гості, вигукнувши хором.

— І нехай триває його правління якомога довше! — вигукнув один з численних гостей.

— Дякую, панове, — голосно вигукнув Едмунд, так щоб його було чутно в кожному куточку залу, — прошу, радійте, наїдайтеся, пийте вина стільки, скільки вам влізе. Сьогодні ми святкуємо! — він зробив акцент на останньому слові — недавнє народження мого прекрасного сина — Едвіна Бассета, четвертого і відтепер наймолодшого серед моїх синів.

— Так!!! — вигукнув натовп — за Едвіна!

Вони почали випивати за новонародженого сина короля, насолоджуючись смаком прекрасного вина.

— Дякую! — вигукнув він — за все вам дякую!

Натовп підтримав Едмунда.

— Приступайте до трапези! — посміхнувся він.

Усі у відповідь теж посміхнулися, а потім почали їсти численну їжу, яка була розкладена на їхніх срібних тарілках.

У цей же час до Едмунда підбігло кілька його синів: старший — Ельмірон, середній — Берріан і молодший — Норрен. Вони відразу ж влетіли до свого батька і одразу обійняли його.

— Тихіше-тихіше! — посміхнувся він — ви так мене з ніг збиваєте! Ха-ха — повернувся він у бік дружини — справжні воїни ростуть! Ось що значить бути Бассетом! Сила і непохитність у нас в крові!

— У цьому ти правий, — кивнула Роза, посміхаючись, — все в тебе.

— Тату! — сказав Норрен — де ж ти був! Ми тебе чекали!

— Так! — сказав середній — нам тебе не вистачало! Ми ходили до нашого братика, Едвіна, він так солодко спить!

— Наш милий братик, — посміхнувся старший, — досі не віриться, що нас тепер буде четверо!

— Скільки б вас не було, — сказала Розалінда, підійшовши до своїх дітей і чоловіка і міцно їх обійнявши, — кожного з вас ми з вашим батьком будемо любити однаково.

— Адже ви, — сказав Едмунд, — наша кров і плоть. Продовження нашого роду. Радий, що ви це розумієте, діти, і не ревнуєте до свого новонародженого брата.

— Куди там ревнувати! — сказав старший — а хто ж тоді його буде вчити битися на мечах, коли він виросте?

— Ага! — підтримав середній, виставивши руки в боки, — і кидати каміння в ставок на відстань, а також грати в догонялки!

— А я буду вчити ловити метеликів! — гордо заявив молодший — щоб у моєї справи був наступник!

— Ха-ха — посміхнувся Едмунд — звичайно, як же без метеликів... Впевнений, це велике ремесло сподобається Едвіну, коли той виросте.

— Прошу вибачити, — сказав радник короля Едмунда, одягнений у темно-бузкову мантію з опущеним капюшоном. Його волосся було темно-каштановим, обличчя гладко поголене придворним цирульником. А його красиві зелені очі відбивали мудрість і рішучість.

— А, Ренуард, — посміхнувся Едмунд, поглянувши в бік свого довіреного радника, — радий тебе бачити, мій друже...

— Взаємно, Ваша величність, — вклонився Ренуард, — королева... — він зробив ще один уклін, — поспішав на застілля, як міг... Як тільки закінчив з невідкладними справами, відразу ж побіг до вас, щоб особисто привітати з такою прекрасною подією — щиро сказав радник — з народженням вашого сина, Едвіна.

— Дякую, пане Ренуард — посміхнулася Розалінда.

— Прошу — сказав радник — від щирого серця, прийміть цей подарунок від відданого слуги вашої родини — він тримав у руках гарний біло-золотий одяг, розміром якраз для маленького хлопчика. Едмунд прийняв дороге вбрання з рук свого слуги і кивнув йому на знак вдячності.

— Дякую, мій друже, — відповів він, — твій подарунок багато значить для мене. Будь певен, мій син обов'язково одягне цю мантію, як тільки трохи підросте, — посміхнувся він.

— Зрозуміло, — з повагою відповів Ренуард, — на цьому прощаюся, Ваша величносте, не посмію більше забирати у вас час. Знаю, що сьогодні у вас і без мене буде вистачати турбот.

— Ви анітрохи нам не заважаєте, — сказала Розалінда, — дякую за подарунок, пане Ренуард.

— Ах так, — сказав Ренуард, — це ще не все... Наскільки ви могли бути поінформовані, Ваша Величність, до вас на бенкет прибули лицарі Святого Ламіріуса — його ватажок, Еміріан Бретфаунд, і вірний меч братства лицарів — Андаріус, прозваний Білоликим, Мечем без милості, відданим слугою всевишнього Аміріона. Вони якраз хотіли поговорити з вами, а заодно привітати з народженням хлопчика.

— Дякую за повідомлення, — спокійно відповів Едмунд. У цей самий час до нього якраз почали наближатися ті лицарі, про яких щойно розповідав королівський радник.

Тим часом на бенкет вже проникла змія Робберна. Ілліріон, одягнений у темний плащ, стояв посеред гостей, які між собою спілкувалися, випивали і сміялися. Словом, людей було так багато, а обстановка в залі була настільки гучною, що Ілліріону не склало б труднощів залишатися непоміченим. А навіть якби його хтось помітив — все одно нічого б не запідозрив, оскільки він був офіційним гостем бенкету.

Права рука Робберна стояла поруч з людьми, намагаючись змішатися з натовпом, тим часом вишукуючи поглядом одного кухаря, який повинен був йому допомогти у виконанні задуманого замаху. Домовленість була така, що час від часу кухар відлучався в зал, виносячи нові страви на підносі, одночасно оглядаючи людей у пошуках Ілліріона. Він не змусив себе довго чекати.

З північного крила залу відкрилися дорогі двері з темного дуба зі сталевими оббивками. З них вийшов кухар, одягнений у білий одяг і ковпак. У руках він ніс піднос, на якому лежала свіжа смажена телятина. Він акуратно підійшов до великого столу і поклав на нього страви в тому місці, де сиділи маркграф і графиня. Виклавши соковиту телятину на срібну тарілку, біля якої лежали виделки і ножі, він відкланявся і прослідував назад у бік кухні.

Однак по дорозі він побачив пана Ілліріона. Поглянувши на нього, він злегка здригнувся, немов сильно злякався, але намагався не подавати виду. Занісши піднос назад на кухню, він знову вийшов через п'ять хвилин під приводом, що йому потрібно взяти якісь спеції на кухонному складі замку. Він минув Ілліріона, який стежив за кожним його кроком, а потім відкрив двері, що вели в східне крило замку, і став іти в напрямку складу з їжею довгими коридорами, вкритими червоною килимовою доріжкою з обрамленням у вигляді золотих візерунків.

Як тільки він пройшов рівно половину шляху, він зупинився, а потім обернув свій погляд на величну статую короля Едмунда Бассета з чистого мармуру. Він був представлений як мудрий і справедливий король, що припав на одне коліно і тримав в одній руці свій родовий меч — сіючий справедливість, а в другій — щит, що символізував його заступництво і відповідальність над Державою Уайтленд, яку він поклявся захищати будь-що-будь. Доповнювала симфонію золота корона, яку і до цього дня носив Едмунд.

Безсумнівно, ця статуя вселяла повагу і трепет одночасно, і навіть кухар на секунду запнувся, немов осяяний думкою, що робить щось не так. Ймовірно, за свої діяння він буде навіки проклятий Богами, але зворотного шляху вже не було. Він важко зітхнув і став чекати появи Ілліріона.

Через деякий час пролунали кроки — це був він, прискореним кроком, але при цьому не видаючи жодного звуку чобіт, наблизився до кухаря, заглянув за статую, в якій розташовувалася ніша, і пірнув у неї, присівши навпочіпки. У змовників була рівно хвилина, перш ніж один з патрульних, які здійснювали обхід, пройшов би повз цю ділянку коридору, потрібно було діяти гранично швидко.

— Повернися — спокійно сказав Ілліріон.

Кухар послухався його, підійшов до статуї і обернувся, ледь не притиснувшись до неї. Відданий охоронець і радник великого герцога Робберна, сидячи, заглянув всередину свого чобота і дістав звідти прозору колбу, в якій знаходилася отрута «Білий верес». Він відразу ж передав її в руки кухареві, а той поклав її собі під одяг і відразу ж відійшов від статуї.

— Тепер справа за тобою, — не підвищуючи голосу, промовив Ілліріон, — пам'ятай, що від тебе залежить результат усього замаху. Якщо облажаєшся, будь певен, його королівська величність Робберн не дарує тобі швидкої смерті.

Ноги і руки кухаря затремтіли, він відчув ком у горлі, погляд став метатися в різні боки в очікуванні наближення патрульних. Він поспішив якомога швидше покинути коридори Білого палацу і повернутися назад на кухню.

Вже через двадцять секунд один з патрульних — королівський гвардієць, одягнений у золотий нагрудник і відкритий шолом — почав проходити повз статую Едмунда, за якою, як і раніше, ховався змовник. Він поглянув на неї, придивився.

— Все-таки, — сказав він про себе, — Боги змилостивилися над нашим бідним народом і після війни дарували нам гідного владику... Хоч би не наврочити, тьху! — плюнув він через плече, а потім продовжив обхід.

Ще через тридцять секунд, коли він пішов, Ілліріон спритно вийшов з-за статуї, пройшов уздовж коридору і повернувся назад до гостьової зали. Обстановка була такою ж галасливою. Гості поступово п'яніли, мова деяких ставала все більш нерозбірливою. Хтось наївся сповна смачної королівської їжі і вже не міг впихнути в себе більше. А кухарі, які залишали кухню, розносили все більше підносів з вишуканими стравами.

Як тільки Ілліріон увійшов, Родвін відразу звернув на нього погляд. Він не знав його, а ще більше його збентежило те, що людина, одягнена в чорне, щось робила в зоні, в яку не дозволялося потрапляти простим гостям. Він звернувся до одного зі своїх — гвардійця на ім'я Елліан.