Підстава (високі відносини)

Наскільки глобально він був неправий, Мартін зрозумів не відразу.

Так, спочатку йому полегшало – не маячив перед очима цей піжон, з поведінкою то гордовитого аристократичного покидька, то з істериками школяра на гормональному піку. Не було видно ні порожніх блістерів, що валялися на підлозі, від пігулок, що нагадували про невідому погань, яка проникла в організм, ні розкиданого по ліжку убогого одягу секретаря, який був першопричиною пристрасті, нестабільності і феєричної дурості охороняємого суб'єкта. Тихо. Спокійно. Ніч.

Ні, якщо подумати, Ітон був не винен, він ні словом, ні натяком не заохочував цю шалену мавпу, і такої надзвичайної витримки Мартінові взагалі не доводилося бачити. Навіть флегматичний від природи напарник і обожнюваний ними обома шеф, виявляли більше емоційності, але... Але якого біса секретар вбив собі в голову ідею перевдягтися і прикинутися дівчиною?! І втілював він цю ідею, як і все, що робив до цього, з холоднокровним пофігізмом до чужої думки та завзятістю раз і назавжди заведеного механізму. Бісить же, реально ж бісить!

Особливо дратувало те, що Мартін цілком усвідомлював, що обрана Ітоном стратегія була вірною – завдяки цьому маскараду їхня місія добитися прихильності консервативно мислячого завідуючого Репро-Центру і з'ясувати долю зниклого шефа та інших хлопців, себе виправдовувала. Якби Базиль так клеївся до «чоловічої версії» свого секретаря, залишок їх поріділої групи або й на поріг не пустили б, або спровадили, ввічливо посміхнувшись, і про зниклих нічого не вдалося б дізнатися. Все було так логічно, правильно, доцільно, але… Але чому цей блідий хиляк у нудному сірому костюмчику та спідниці до середини колін виглядав так, що у Мартіна стискалися кулаки і хотілося лаятись від одного погляду в його бік?

Мартін переступив з ноги на ногу і видихнув.

Коридор був порожній, світло ламп відбивалося від плитки підлоги. У дальньому кінці, в торцевій стіні Репро-Центру, у вікні чорніла весняна ніч. Було тихо, чувся лише звук свого дихання і трохи поскрипували високі шнуровані формені черевики під час руху.

Невідомі припливи жару в організмі припинилися, вірніше тепер вони не спадали зовсім. Тіло випромінювало тепло, як зламаний обігрівач, що застопорився, а голову розпирало, ніби всередину напхали надто багато вати і думок, причому думки грузли у ваті і тому рухалися повільно і в якийсь незвичний і геть неправильний бік. І, розпирало не лише голову…

Мартін глянув униз, на власні штани, і впівголоса вилаявся.

Ні, добре, звичайно, що він пішов з палати, але тепер що робити? Піти зовсім і залишити цього дурня без охорони він не може, але й стирчати ось так, під дверима, теж не вихід. А лишитися… Ну, скільки він так простоїть? А якщо хтось пройде? Побачить? І, наскільки вдало він буде спроможній охороняти, у такому стані?

Ох, та коли вже нарешті повернеться цей секретар…ша?! Здати б піст і піти, хоч кудись... А вранці він знайде того гада, що підносив їм каву і відірве йому... голову! Спочатку голову, а потім – усе інше!

І, мов глуздуючи з його молитов, з боку сходів почувся цокіт підборів і в дальньому кінці коридору з'явився Іт. Ось тут Мартін і зрозумів, наскільки жахливо він був неправий, вийшовши в коридор, а не дочекавшись його появи в палаті. Якби він був усередині, можна було втекти одразу, по його появі, зараз же Мартін був змушений стояти. Дивитись. І спостерігати його наближення.

Холодні відблиски ламп на пасмах білого волосся.

Струнка фігурка в консервативному сірому костюмі, і завеликому на цьому кістлявому тільці, піджаку.

Вузька чорна краватка поверх білої сорочки.

Неквапливі кроки: цок, цок, цок, цок…

І, пропади воно все, білий просверк стегна в розрізі спідниці, що ледь миготить трохи вище коліна.

Особистий помічни…ця пана Базиля.

Вб'ю, подумав Мартін. Себе, його, Базиля, і ту гадину, що отруїла нам каву. Можливо, не в тій послідовності, але про це він подумає завтра. Коли взагалі буде здатний думати…

Іт, вірніше «Ліліт», як він сьогодні представився на вході до Репро-Центру, підійшла і подивилася на Мартіна знизу вгору прозорими, холодними, як ранковий туман, очима.

— Чому ти тут? Баз уже спить? — запитав він. Вона. Може, все ж таки, вона?

Ось, дурень, подумав Мартін, дивлячись на підняте до нього нерухомо-порцелянове личко. Вік ти вчора дізнався, а про зріст не спитав. Хоча, який біс тобі знати його зріст, що за фігня в голову лізе…

— Обережно, — хрипко сказав Мартін, не маючи змоги відвести погляд і кивнув на двері. – У нього паралізатор. Пальнути може, психованний.

— Ви що, билися? — піднята над прозоро-сірим оком брова і погляд вздовж його постаті, який нервував Мартіна, як приціл снайпера.

— Та потрібний він мені, цей дурнуватий, битися з ним... Я сам віддав. Для його ж спокою. І це… Там ще дещо… Думаю, у тебе будуть питання. Я тут зачекаю.

Ітон кивнув, і за спиною Мартіна зачинилися двері.

Ой, ді-і-і-ідько…

Він видихнув і спробував розтиснути кулаки. Коли це вдалося, Мартін витяг з кишені тонкі хромовані наручники, що люто блиснули у світлі люмінесцентних ламп, і втупився в них, похитуючи на долоні.

Ну, бл...ть, ну, кому він що поганого зробив?

Гарна робота, казали вони. Йди в інквізитори, казали вони, не пошкодуєш. Прискорена вислуга років, гідна пенсія, пільговий соціальний пакет. Знайдеш гарну дівчину – прискорена ліцензія на дитину. Послуги будь-якого Репро-Центу світу на ваш вибір, казали вони. Ага, щас-с-с…

Ось він, один із найкращих Репро-Центрів світу. І ось вона, найкраща, офігенна дівчина, від однієї думки про яку кров закипає так, що мислити зовсім неможливо. Тільки вона – не хороша. І – не твоя… І — точно! — навіть не дівчина. В будь-якому сенсі цього слова...

За які гріхи, Господи?

Краще б він закінчив свою медичну бурсу і залишився у своєму містечку біля пагорбів, з яких було видно море. Одружився б з скромнягою Бет, яка його любила, і горя б не знав.

Не знав би психованного дурня, Цінність-Номер-Один для всієї науки і людства, якого йому випало охороняти, і ніколи, ніколи не зіткнувся б із цим... цією... смертю на свою голову!

Мартін скрипнув зубами і наклав браслет на зап'ястя. Вилаявся, пригадавши найхитромудріші вирази далекої батьківщини, і, завівши руки за спину, замкнув другий.

Коли він по третьому колу обмірковував, перемежовуючи з прокльонами, всі найнегідніші варіанти своїх можливих подальших дій, починаючи з «розбити голову з розбігу об стіну» і закінчуючи «трахнути підлогу в коридорі», двері за його спиною відчинилися. З останніх залишків гордості Мартін не став обертатися і з'ясовувати, хто там розглядає наручники, що з'явилися на його зап’ястях. Судячи з того, як ковбасило самого Мартіна, це був явно не Баз, того накрило ще раніше, коли він став відступати, нести нісенітниці і хапатись за ніж.

І точно, вузька долоня взяла його, ніби залізними лещатами, за руку, і нездоланно, немов Доля, потягла всередину кімнати — мабуть, відповідати на запитання, що неминуче з’явились. І, чортихнувшись, безглуздо спіткнувшись і ледь не впавши на порозі, Мартін усе-таки опинився в палаті.