Підстава (високі відносини)

Мартін розплющив очі та втупився в стелю, сіру від ранкового світу. Під пальцями відчувався короткий ворс килима, під головою подушка, а на голій шкірі грудей легка кусючість вовняного пледа.

– Мартіне? Ви прокинулись? Як ви себе почуваєте?

– Хочу здохнути, – чесно зізнався він, дивлячись у стелю.

Бліде чудовисько мовчало, сидячи поруч з ним на килимі.

– Що, навіть не відмовлятимете? – уїдливо прошепотів він. Горло саднило і говорити вголос було неприємно.

– Ви воїн, і не вб'єте себе.

Мені б твою впевненість, подумав Мартін, розглядаючи порожню стелю.

– До того ж ви не винні. Та й ніхто не винний. Я вважаю, це був нещасний збіг обставин. Відбувся замах на клієнта, котрого ви охороняли, але все закінчилося добре. Усі живі та здорові. Кінець. Решта забудеться.

Мартін нічого не зміг з собою вдіяти та істерично захихотів.

– Ну, якщо дивитися з такої точки зору… – сказав він.

– Тільки з такої, – сказав Іт. – Тому, що це правда. А інші супутні міркування нікого не стосуються. І якщо можна, давайте збережімо події цієї ночі потай від сержанта Саєва. І від пана Бартона. Коли ми його звільнимо.

– Гаразд… – прошепотів Мартін, покриваючись потом від однієї думки, що про ці «події» дізнається хоч хтось, хоч колись. – А ти дізнався… Ви дізналися… У сенсі, чи вдалося дізнатися про нашого шефа?

– Пан Бартон живий. Його тримають на другому нижньому рівні Репро-Центру. І якби не… Загалом, я думав звільнити його цієї ночі.

– Вибачте…

– Ви не винні.

Мартін замружив очі і ледве втримався від того, щоб не натягнути плед, яким він був накритий, на залите пекучим жаром обличчя. Це було б зовсім безглуздо. Воїни так не роблять, правда? Переживши напад збентеження від спогадів про свої нічні «подвиги», він розплющив очі. Ця бліда й спокуслива примара і не думала нікуди подітися, вона сиділа в сутінковому ранковому світлі, поруч на килимі, і задумливо розглядала Мартіна.

– Що? – тихо запитав він. І знову захотів сховатись під ковдру, як у дитинстві, коли ще думав, що під ліжком живе монстр, але не шумить, щоб його не вигнали з теплого будинку в пустки. І маленький Мартін його не видавав: кому захочеться тинятися в морозному зимовому тумані, що сходив ночами з пагорбів? Краще жити під дитячим ліжечком. До того ж монстр був пристойний, нічого поганого не робив, тільки тихо мовчав і трошки лякав самим фактом свого таємного існування.

Той, що сидів поруч з дорослим Мартіном, озирнувся на ліжко, де спав Базиль, і знову витріщився на хлопця прозорими світло-сірими очима.

– Я ось що хотів з'ясувати, – сказав Іт. – Якщо не бажаєте, можете не відповідати. Вдруге я питати про це не буду. Адже ви… всю ніч на мене дивилися. На Базиля – лише за необхідності. І раніше, під час усієї цієї поїздки. Мартін… Ви ж уявляли мене на його місці? Ви давно кохаєте мене?

– Я тебе, падлюко, давно ненавиджу… – простогнав Мартін, відвернувшись.

– Ага, і від великої ненависті ти мене весь час обзиваєш «дохлою комахою», корчиш зневажливі пики, закочуєш очі, кажеш який я виродок, а коли розмовляв з Ремом і думав, що я вас не чую, розповідав йому казочки про сідів-з- під-пагорбів і про «згубну красу».

– Я був… п'яний тоді! Не розумів, що ніс! – горло стиснулося, і Мартін майже задихнувся. – Ну, що тобі від мене треба, га? Чого причепився?! Мало тобі було… всього цього? Нащо ти душу із мене тягнеш?!

Він заплющив очі й пекучі, як пекельна смола, сльози покотилися з очей, лагідно заливаючись у вуха. Він давився ними й захлинався, голова готова була вибухнути, але раптом, прохолодна рука лягла йому на чоло, витерла сльози, та так на очах і залишилася.

– Мені нічого не треба, – прошелестів голос. – Мені шкода, що я порушив твій спокій і з'явився у твоєму житті. Ти мав рацію на рахунок фейрі, людям одна біда й лихо від спілкування з ними. Але все це пройде. Ти забудеш. Ти ще зустрінеш гарну дівчину та полюбиш її. Все буде добре.

– Добре? – спитав Мартін. – Після нього? Після тебе?!

– Базиля ти анітрохи не любиш: це був нещасний випадок, отруєння високоактивними біологічними речовинами, нещасний випадок на роботі. Ти це пережив. Все. А я… Я дівчатам не конкурент, Мартіне.

Рука з його очей зникла, і Мартін глянув на бліде обличчя з прозорими сірими очима, обрамлене розпатланими пасмами білого волосся.

– Я не чоловік. Я не жінка. Я, взагалі, навіть не людина.

– Але… хто ти? Якщо не людина?

– Для тебе – я лише міф. Мрія. Сон, на порозі туману… – бліда постать нахилилася і на губах Мартіна залишили ніжний, невагомий поцілунок. Довгий-довгий, прохолодний, безневинний і цнотливий, до нестями, що прочищає мізки, як вітер із моря; що знімає тяжкість із серця, як перший сніг.

– Все буде добре, – сказав Іт.

Він легко підвівся, ніби й не було напруження цієї шаленої ночі та шпигунських ігор попереднього дня, і підійшов до ліжка. Почув зміну дихання Базиля, зрозумів Мартін. І тут мене покинув, сучий син.

Він випростав руку з-під пледа і помацав свої губи, які затерпли після цього неможливого дотику чужих губ, наче після м'ятної жуйки.

– Ітоне? – тихо долинуло з боку ліжка.

– Я тут.

Ну-ну, подумав Мартін, з мстивою і нездоровою цікавістю, що він йому скаже?

– Як там Мартін? – раптом почув він. – З ним все гаразд?

– Він прокидався, – голос Ітона був безтурботний, як вітерець над травою, і такий же оманливий і брехливий. – Схоже, він нічого не пам'ятає і переконаний, що ви з ним учора напилися у кафе. Адже таке вже бувало, ви пиячили з ним і Ремом, тоді, в Комплексі, правда?

– Так, а…

– І ще він ніс якусь нісенітницю про сидів з-під пагорбів. Можливо, йому примарилась оргія, як у казках про фейрі, з дитинства. Заміщення травмуючих спогадів, я думаю.

– Добре. Ну, тобто, недобре, що в нього мізки набакир, але добре, що він так думає. Це краще ніж правда. Він надто консервативний мудак, як і вся військова каста. Він не міг би жити з цим досвідом. І ця брехня для нього краща, ніж правда. А шкода…

– Думаю, ти не зовсім правий. То ти нікому не розкажеш?

– Та, Боже збав, Іте! Щоб Рем приставив до мене ще більш охоронців? До речі ... Як там Рем, ти не знаєш?

– Живий. Але в якому стані важко сказати.

– Чорт… Який диявол мене понесло пити цю каву…

Скрипнуло ліжко. Чи то секретар сів на нього, чи то Базиль влаштувався вище, Мартін не бачив і не крутив головою, ризикуючи себе видати та не дослухать розмови. Сьогодні як Ітон, так і Базиль відкривалися йому з іншого боку.

– Баз, ти не винен, – Ітон помовчав і додав трохи іншим тоном:

– Це не ти винен.

– Ага, начебто від цього ствердження комусь легше. З-з-зрадники, щоб їх... Павуки в павутинні...

– Не хвилюйся, стрес тобі зайвий, і так всю мою роботу з налагодження гормонального фону порушили.

Знову скрипнуло ліжко і Мартіну почулася посмішка в тихому голосі Іта і звук поцілунку в паузі, що затяглася:

– Якщо тебе це втішить, – прошелестів голос секретаря, – можу пообіцяти… відновити справедливість. Хоч мені й не подобається брати на себе роль судді в людських конфліктах, така функція призначена для мене та автоматично вбудована. І якщо ти наполягаєш…

– Я наполягаю. Я хочу, зроби це! За мене. За Рема. За Мартіна. За тих хлопців із нашої охорони, які кудись зникли, до речі, не знаєш, де вони, ні? Я наполягаю. Хоч ти й чудовисько, бо не любиш мене, але ти справедливе чудовисько!

– І, що ще важливіше, я – твоє чудовисько.

Знову пауза, в якій рипнуло ліжко, і пролунав ледь чутний шелест тканини по тканині.

– Так ти дозволяєш, Баз? Щодо справедливості?

– І навіть наполягаю. Суди та розділяй. Володарюй і відплачуй!

– Прийнято. Тоді в цій банці залишиться лише один павук.

– І я навіть знаю, хто ним буде, – засміявся Базиль, а потім Мартін точно почув звук поцілунку.