Підстава (високі відносини)

Наступного разу Мартін побачив Базиля через пів року після тих подій.

Він усіляко відтягував відвідування Комплексу, відмовляючись відповідальністю та невідкладними справами, але вічно так продовжуватися не могло й одного прекрасного жовтневого дня шеф просто схопив його за шкірку, посадив у вертоліт і… І вони вийшли на даху Комплексу.

Алі Саєв теж був з ними й щоразу, при погляді на його все ще надмірно худу, після кількох операцій, і кульгаву фігуру, Мартіна охоплювало почуття жалю і, разом з тим, гордості від добре виконаної роботи. І згадувався вже майже забутий голос Іта: «Мартіне, здавайся! Наші хлопці в підвалі, і їм дуже потрібна медична допомога!». Добре, що він тоді здався. Вчасно.

З даху відкривався знайомий вид на пусте плато, поросле тропічним лісом, і зубчаста корона гір на горизонті. Мартін вдихнув на повні груди пряне, знайоме повітря, і попрямував слідом за шефом усередину.

Зустрічав делегацію інквізиторів другий секретар, розкарячений лисуватий чоловік років шістдесяти, у чорних рогових окулярах та м'ятому білому халаті поверх стандартного комбінезона вчених. Він тут же підкотився до Алі та сунув йому під ніс блокнот із розкладом, звіряючи пункти того, що планувалося відвідати та обговорити у будівлі Комплексу.

Чому вчені такі старомодні, думав Мартін. Чому їм обов'язково треба користуватися паперовими блокнотами, коли набагато зручніше було б звіряти списки в електронних? Що за дика сентиментальність і нерозумна відданість традиціям? Добре все-таки що він обрав іншу фракцію – військові, все ж, набагато більш тверезомислячі люди. Більш практичні.

Ось відбулася одна зустріч із місцевими співробітниками відділення інквізиції, потім друга. Обговорили робочі моменти щодо протоколу безпеки Комплексу, розібрали побажання вчених і постачання необхідного.

Мартін зовсім заспокоївся. І тоді, коли він заспокоївся, вони й зіткнулися, при переході на інший поверх, у коридорі.

Назустріч їхній групі йшла група вчених, тихо лаючись, і тицяючи один в одного аркушами роздруківок. На задньому плані. А попереду йшов Базиль, звично не звертаючи уваги на творчий хаос, що вирував позаду нього. Струнка фігура, більш упорядкована і скромно укладена зачіска золотистого волосся, ніж це заведено за стандартами їхньої фракції, де хто не лисий, той ходить зі старанно плеканим воронячим гніздом на голові, він був у накинутому поверх сірого костюма, білому халаті, поли якого майоріли від ходи.

Мартін затамував подих.

Базиль пригальмував і, трохи повернувши голову, мовив:

– Привіт, Рудий.

Мартін сковтнув і ніяково кивнув. Базиль теж кивнув і… рушив собі далі. А Мартін, спіткнувшись, поспішив за своєю групою. Все, здається, обійшлося, але серце калатало так, ніби хотіло вискочити через горло.

Через десять хвилин Ремігус Бартон відібрав мобільника від вуха і сказав Мартіну:

– Так, до від'їзду, зайди, будь ласка, до пана Базиля. Він у себе в кабінеті.

– А може, не треба, шефе? Це, взагалі, наказ, чи побажання? Он, нехай Алі сходить. Дізнається, чого йому треба. Йому корисно ногу розходжувати.

Шеф підняв брову і з цікавістю оглянув Мартіна.

– Хм ... Ось, прямо зараз і зайди. Це тепер наказ. І вже від мене. Зрозуміло?

– Так точно. Дозвольте йти?

– Валяй. Ми чекатимемо на тебе тут. Тебе чи твого дзвінка.

***

Потоптавшись якийсь час під кабінетом голови фракції, Мартін постукав і увійшов.

Базиль був там. Він сидів на краю свого столу і, жахливо знайомим жестом покусував зігнутий вказівний палець. Коли грюкнули двері, підняв погляд на того, хто увійшов.

Мартін озирнувся – секретаря не було видно.

– За вашим наказом… прибув, – сказав він і ще раз озирнувся. – Що вам завгодно?

– Ти що, Рудий, боїшся мене? – запитав Баз.

– Н-ні, з чого б це? – і ще раз озирнувся.

– Шукаєш кого?

– Ні, - твердіше відповів Мартін.

– Добре, – сказав Баз і замовк, розглядаючи його і покусуючи чи то палець, чи то нижню губу.

– Що?! – не витримав Мартін. – Ну, чого знову?

– Нічого, – сказав Баз і посміхнувся.

– Ну, є-моє, Блонді! Що ти голову мені знову морочиш, га?!

– Я знав, – знову посміхаючись, сказав Базиль. – Знав, що ти не забув. Ітон мені тоді неправду сказав, так? Ти все пам'ятаєш, правда?

– Що… пам'ятаю? Нічого я не пам'ятаю!

– Все. І не відмовляйся. Якби ти не пам'ятав, не став би пів року від мене бігати.

– Та я… Знаєш, який я був зайнятий?! Керувати Репро-Центром – це тобі не баран чхнув! Я майже пошкодував недоумка Дагга. І взагалі… Ти хоч уявляєш, як це працювати з людьми, що пройшли психокодування?!

– З живими? – єхидно запитав Баз.

– З… майже мертвими, чорт! – мимоволі розреготався Мартін.

Сміх був нездоровий, напівістеричний, але з ним, як не дивно, ніби виходили залишки жаху від страшної історії, в яку вони всі потрапили. І від цього повтореного тодішнього жарту в Мартіна раптом стало легше на серці.

– Як вони, ваші хлопці? – запитав, все ще посміхаючись Баз.

– Нормально. Це майже диво, що так обійшлося. Що вдалося їм поставити мізки на місце, і вони замість біороботських зомбі стали просто дуже скрупульозно і буквально виконуючими правила перфекціоністами. Їх розподілили за різними Репро-Центрами. У малих кількостях такі працівники дуже корисні, у будь-яких колективах.

– Отож. Непідкупні. Абсолютно вірні. Віддані кращим ідеалам людства і своєму обов'язку, безоглядно служать цим ідеалам. Була лише одна складність – правильно їм ці ідеали та обов'язок пояснити.

– Так, – зіщулившись, погодився Мартін. – Це було… непросто.

– І нам усім пощастило, що мій секретар – така бездушна буквоїдська тварюка, яка може будь-яку гидку фразу чи потворний наказ тлумачити з таким пафосом та наївністю божевільного. Погодься, ми на таке нездатні.

– Так, – погодився Мартін. – Нам пощастило…

Вони помовчали.

– А… Я ось що хотів спитати, Рудий… – почав Базиль, але затнувся.

– Що?

– Ти… Ти міг би… якщо вже ти пам'ятаєш… повторити?

– А… – Мартін повернув щелепу на місце, – ти хочеш?

– А ти? – запитав Баз. – Якщо ти хочеш, я міг би попросити Рема і він би за п'ять хвилин приписав тебе назад, служити в Комплексі. Хочеш знову служити тут?

– Ні, Блонді, – похитав головою Мартін. – Я не можу. Мені вже буде тут затісно. Я вже бачив світ. Я працював на дуже складній роботі, де від мене залежали життя інших людей, а це, погодься, не те, що тут в охороні штани протирати. Я… за ці пів року, що стирчав у тому чортовому містечку, зустрічався з дівчиною, однією з тих покоївок, із готелю, пам'ятаєш? І до мене… прилетить Бетті. У мене весілля за три тижні.

– Ось як, – сказав Баз. – Що ж… Дуже шкода…

І Мартіну відразу згадалася та розмова, вранці, і забуті слова Базиля, на які він тоді не звернув уваги: «Він не зміг би жити з цим досвідом. І ця брехня для нього краща, ніж правда. А шкода…". Значить, уже тоді він був для Базиля важливий?

– Ну, що ж, Рудий, хай там як, я бажаю тобі всього найкращого. Будь щасливий.

– Дякую, – промимрив Мартін. – Є щось, що я мусив тобі віддати ще тоді…

Він наблизився, обхопив База за шию і поцілував живим, довгим, палким поцілунком, а потім відступив:

– І ти будь щасливий.

Коли він зачиняв двері, то побачив, як до Базиля з кімнати відпочинку, що примикає до кабінету, вислизнула невисока фігурка в чорному комбінезоні прибиральника і накинутому поверх нього білому халаті, і обвила База руками.

Мартін на секунду застиг, згадавши, яким бачив Іта востаннє: тендітна білошкіра дівчина з мокрими бурульками білого волосся, босоніж, з нелюдською грацією хижо нахилившись, переміщається відполірованими холодними плитами холу Репро-Центру. Короткий білий халат подекуди порваний, застібнутий не на всі ґудзики, і в бризках крові. Руки теж у крові, і червоний мазок, розмазаний поперек порцеляново-білого личка.

Мартін пересмикнувся, відчуваючи, як волосся заворушилося від спогаду, і тихо причинив двері.

– І ти будь щасливий, божевільний Блонді, – пробурмотів він. – Якщо тільки це для тебе можливо…