Підстава (високі відносини)

Негучні голоси гули, як мухи, кружляли навколо Мартіна, лізли у вуха, але майже не пробивалися до свідомості.

– Ти ж розумієш, який природний спосіб виведення напрошується сам собою? Без додаткової хімії та без ускладнень?

– Так, уявляю!

– І що скажеш?

– Зі мною – ніяких проблем, але що ти пропонуєш робити з ним? Я нізащо його чіпати не стану і тобі не дозволю! Зняти наручники та замкнути у туалеті? Впорається? Все буде в гаразд?

– Думаю, що цю стадію ми вже минули. Якби раніше, і до мого питання… вірніше, його зізнання… До психологів такі хлопці не ходять, та ти й сам знаєш психологів інквізиції: море такту та лікарської таємниці!

– Це що, був сарказм? Турбота? Невже? Я вірно дочув?

– Я реально турбуюсь за хлопця. І він справді тобі допоміг.

– І що саме ти пропонуєш, Іте?

– Я… Я тут згадав… Ти якось обмовився про одну мрію… Я тоді ще присягнувся ніколи такого не робити. Пам'ятаєш? Так ось, я б… подивився. Зі сторони.

– Ти маєш на увазі… – голос Базиля перервався. - Ні-і-і ...

– Чому «ні»?

– Іте, господи ... Ти знову шантажуватимеш мене, що якщо не погоджуся, ти більше ніколи й не попросиш?

– Ні, що ти, який шантаж? Просто в тебе більше ніколи не буде можливості це показати. Повернемось із цієї поїздки – і все. Хіба що, ти справді зважишся використати зал нарад та компанію наших метрів. Ні? Я так і подумав. Один молодий інквізитор, тим більше, який вже не працює в Комплексі та не буде пліткувати, здається мені більш прийнятним варіантом. Якщо, звичайно, ти ще хочеш довірити це мені, поділитися цією мрією і втілити її. Я б подивився.

– Ти... вуайєріст, щоб тебе!

– Від ексгібіціоніста чую, – у голосі Іта чулася незвична м'якість.

– Гей, а в інший час не можна словниковим запасом похизуватися? – простогнав Мартін, і вони обоє подивилися на нього.

– Вирішуй, – сказав Ітон. – Мою позицію ти знаєш. Але, іншої нагоди не буде.

– Гаразд… – облизав губи Базиль. – Чортов інкуб... Знаю, що я про це ще пошкодую. Але я не хочу, щоб ти чіпав…

– Не буду.

– І я маю сумнів, що навіть ти зможеш його вмовити, – Баз кивнув на Мартіна. – Він не здається хлопцем із надто широкими поглядами, а якщо що й станеться, то лише за повної згоди.

– Звичайно, – сказав Іт. – Надай перемовини секретареві.

Що це був жарт, зрозумілий лише їм двом, Мартін зрозумів, тільки коли Баз хмикнув, а Ітон підвівся з ліжка і попрямував до нього. Усміхаючись. На жаль, усміхався він знову лише Базилю. Стоп. Про що це він знову думає?

Мислення взагалі трохи підгальмовувало, як заїдаюча вежа в танку. Про що ці двоє щойно тут теревенили?

– Мартіне... Мартіне, ви мене чуєте? Мартіне?

– А?

– Іте, залиш, він у неадекваті, – сказав Базиль. – Запізнилися. Можливо, краще пошукати щось абсорбуюче, і поставити йому крапельницю.

– Пропонуєш залишити вас і піти шукати засоби гемодіалізу? І де гарантія, що я щось подібне взагалі знайду? Чи що вас не поцуплять і не закриють, доки мене не буде? Мартіне?

– Н-не треба крапельницю. Я норм...

– Ага, – скептично обізвався цей дратуючий, блідий, наче моль, пацан. – Я бачу.

– Що ти бачиш, б…ть, що ти бачиш?! – вибухнув Мартін. – Бачиш, як мені кепсько? Так! Ти задоволений?!

Мартін відчув, як з очей покотилися гарячі лоскітливі струмені та злісно промокнув їх плечем. Спробував. Чудово, до всього іншого він ще й розхникався перед цими двома!

– Мартіне…

– Я вас, бл...ть, ненавиджу. Збоченці. Звільнюсь, нахрін, з цієї роботи й застрелюсь, щоб вас не бачити! Ненавиджу…

– Мартіне, – прохолодні вузькі долоні обхопили палаюче обличчя і підняли, примушуючи дивитися на співрозмовника. - Мартіне. Заспокойся. Тобі погано. Тобі соромно. Тобі незручно. Зараз ми все це виправимо. Як тільки домовимося, яким чином.

– Що?

– Яким чином ми це виправимо. Хімічним чи природним?

Від холодних, майже крижаних долонь прояснювалась голова і, здається, він знову міг думати. Хоча б якось. За недавню істерику стало невимовно соромно.

– Ти ж сказав ... не можеш нас залишити?

– Так. Тому вибору у нас як такого і немає. Потрібно зняти збудження природним шляхом. І все буде гаразд. Вже вранці все буде гаразд. Побочки не буде. Хімії у крові не буде. Мартіне, ти в нас останній охоронець залишився. Ти маєш бути у формі. Це твій обов'язок. Твоя місія. Захищати нас. Треба лише позбутися збудження.

– Як ти собі це уявляєш? – спитав Мартін, і сам спробував це уявити. Картинка не складалася. Точніше, не складалася реалістично. А те, що його хворий мозок уявив, змусило його скрипнути зубами та, смикнувши головою, відштовхнути холодні руки.

– А ти як уявляєш?

– Н-ніяк, щоб тебе ... Ніяк не уявляю! Та робіть що хочете, мені що!

Насправді тепер Мартін набагато ясніше розумів, на чому ґрунтувалася смикана й дратівлива поведінка Базиля всю цю поїздку і ті загадкові стримані погляди, які кидав їхній шеф на секретаря. Ох, пане Бартоне, невже й ви?.. Повірити неможливо...

І, ніби прочитавши ці думки, Ітон сказав:

– Мартіне, а ви пам'ятаєте, ті казки, що переказували пану Бартону? Про сідів з-під пагорбів та їхні шлюби зі смертними?

— Ну, припустимо, — серце Мартіна стиснулося в передчутті. – Яким боком це до зняття збудження?

Ітон стояв перед ним, покусуючи зігнутий вказівний палець, і задумливо дивився на нього.

– Що?! Та дайте мені спокій, щоб вас! Займайтеся там, чим хочете, я навіть не дивитимуся! Хоч заї...ться на смерть, придурки чортові!

– Та я, наче б то, і не проти, – задумливо протягнув Іт, так само покусуючи палець, – але, не можу. Технічно не можу. У порівнянні з тобою.

– А? У якому сенсі «не можеш»? – ця його манера задумливо гризти палець просто зводила Мартіна з розуму. – Я ж сам бачив… Усі бачили, там, у готелі!

– Що ви там бачили? – відмахнувся Іт. – Пана Базіля зі спини, без одягу? Типова помилка сприйняття, коли по частині інформації помилково добудовується ціле.

– Помилково?! – ледь не злетів з крісла охоронець. – Ти ще скажи, що це не тебе він там трахав, там, на дивані!

– Ну, в якомусь сенсі, мене.

– "В якомусь сенсі"?! Та ти знущаєшся?! В очі брешеш?!

– Ні. Не брешу. Тут вся справа в об'єктно-суб'єктному сприйнятті.

– Що?!

– От скажи, ну, наприклад, сексуальна іграшка…

– Що сказав?! – Мартін закашлявся від збентеження.

– Сексуальна іграшка. Ті предмети, що продають у секс-шопах. Коли людина користується подібним предметом, чи можна точно сказати, трахає вона цей предмет, чи цей предмет трахає людину?

Мартін витріщився на Іта, осмислюючи несподіваний поворот. Питання було майже філософським. В якомусь сенсі.

– Я вважаю, – продовжив Іт, – у кожному конкретному випадку це залежить від уяви людини. Від її думок та вільної волі.

– Ох…ть, – сказав Мартін. – А ти тут яким чином?

– Я – іграшка, з додатковою функцією янгола-охоронця.

Мартін витріщився ще більше й перевів очманілий погляд на ліжко, де Базиль докладав неймовірних зусиль, щоб не іржати в голос і не заважати розмові.

– Демона… кх-кх-кх… спокусника… кх-кх… – таки обізвався Баз, і замахав руками, продовжуйте, мовляв, я не заважаю.

– Ну і… – Мартін спробував відновити хід розмови, але зовсім втратив його. – І, хм, до чого тут казки? І іграшки, бля? Ідіть, і затрахайтесь на смерть, кляті збоченці!

– Ну, так, звісно – сказав Іт, знову покусуючи пальця. – Казки. Іграшки. Уява.

Він коротко глянув на Мартіна, і в цьому погляді здалося певне збентеження. І нерішучість.

– Я… не можу, – ще один короткий погляд. – Зовсім не можу. В прямому сенсі. Мені… немає чим.

І тут секретар (чи, все-таки, секретарка?) підчепив і потягнув майку вгору, а штани вниз. Худа талія, вузький пацанський таз, кістляві стегна і – нічого! Жодних органів репродукції, ні чоловічих, ні жіночих. Жодних. Ні натяку. Навіть шрамів нема. Нічого. Кен з набору для Барбі.

Мартін підняв приголомшений погляд на його обличчя, і це… це… одягнулося. Точніше, поправило одяг.

– Така моя модифікація, – ніби вибачаючись, сказав він. – Адміністрація. Я не призначений для сексу. Якщо тобі буде легше, вважай мене... сідом з-під пагорба. Фейрі. Штучно створеним.

– Казки, твою матір, - сказав Мартін. – Сідом ...

З боку ліжка знову почулося хихотіння, і Мартін, ну хоч вбийся, не міг зрозуміти, що смішного Баз бачить у цій ситуації. Втім, чому в нього мізки трохи набік, тепер було зрозуміліше. У самого стали такі ж самі…

– А шеф… знає? – розгублено запитав Мартін, пригадавши, як тремтів на вуличному вітрі вогник запальнички Ремігуса Бартона, коли той дивився на Іта, що вийшов з магазину в обтягуючих жіночих штанях і в туфельках, та й забув, що збирався прикурити сигарету.

– Про наявність спец-модифікації знає, – сказав Ітон, – але не бачив, у чому вона полягає. Не кажи йому.

– Ага, – мляво погодився Мартін, і прикусив губу. – Мабуть, не треба… І все ж… Що нам тепер робити? Час іде і мені, ну… самі розумієте, – він повів затерплими плечима, і наручники боляче озвалися у зап'ястях.

– Знімати збудження природним шляхом, – нагадав Іт. – Я не можу. Але ви двоє – можете.

– Я ніколи не дам трахнути себе чоловікові! Краще здохнути!

– А навпаки? – запитав Іт. Він опустився перед Мартіном навколішки, сів на п'яти й дивився йому в очі знизу вгору. Так близько!

– Навпаки? Як це? Ти маєш на увазі… – Мартін почервонів.

"Ні!" – хотів заволати він, «Що за погань!», але… але підступний організм, раптово висловив активне схвалення цієї ідеї.

— А… — Мартін кинув збентежений погляд на База, що сидів на ліжку. – Ти хочеш сказати, що… Що він згоден?

– А що, коли так? – усміхнувся секретар.

– Але… Але я… Я ніколи не… У мене не… – він опустив погляд: організм був активно «за» і пульсував у нетерпінні, завдаючи незручності та болю. – Чорт… Я ніколи навіть не задивлявся на чоловіків…

— Ну, вам цього й не треба робити, Мартіне. Ви можете дивитися на мене. Я не чоловік.

– Оу…

- Ліліт, пам'ятаєте? «Сльози Ліліт дарують життя, та її поцілунки приносять смерть». Так що вам можна дивитися, мріяти, але цілувати краще не треба.

– Правда? – запитав Мартін.

Мріяти. Можна, мріяти...

– Правда, – відповів Іт, це бісове чаклунське чудовисько, в тілі секретаря.

Його прозорі, як у фейрі, очі були близько, дивилися, не відриваючись, і Мартін не міг відвести від них погляд. І чим довше дивився, тим більше вирувала кров, ніби через цей контакт поглядів по ній розходилася отрута. Як туман над водою. Як цівки крові у шприці з отрутою. Взаємне проникнення.

– А він? – кивнув він у бік ліжка з Базилем. – Що з ним?

– Він надасть тіло. Про решту можете не думати. Про його душу потурбуюся я.

– Оу… – Мартін глянув на База і перехопив його, спрямований спідлоба, погляд.

Базиль деякий час теж дивився в упор, потім похмуро кивнув. Мартін облизав губи.

– Тоді… Тоді… Так.

– Це правильне рішення, – Ітон усміхнувся блідою, як зимове сонце, посмішкою, але ця перша, призначена особисто для Мартіна посмішка, обпекла його до кісток, до тремтіння, назавжди закарбувавшись у глибині зіниць. – Ви не пошкодуєте!

Він підвівся з колін, обійшов Мартіна зі спини й, узявшись за наручники – тиц! – акуратно розірвав ланцюжок між браслетами.

– Ні… – з жахом дивлячись на одне зап'ястя з браслетом, потім на інше, сказав Мартін. – Як?.. Навіщо? Я… можу бути небезпечним…

– За загальної згоди сторін зґвалтування нікому не загрожує. Це вас непокоїть?

– Так, але… – Мартін болісно хруснув затерплими плечима і глянув на розірвану ланку сталевого ланцюжка. – Але, ти…

– А мене не так просто образити, як може здатися, на перший погляд. Зовнішність оманлива, як ми з'ясували. І так вам буде набагато зручніше рухатися, чи не так?

– Рухатися, – сказав Мартін, і облизав пересохлі губи. – Дідько. Так…