Підстава (високі відносини)

– Я закохався.

– Дуже добре. В кого?

– У тебе.

– Це дуже погано.

(Знайдено на просторах інтернету)

–Дідько-о-о... Оце ми встрягли! – вигукнув Мартін.

– Тобі теж здається, що цей пекучий присмак у каві був не зовсім за рецептом?

Мартін глянув на свого підопічного і приречено кивнув головою.

– Я почуваюся повним дебілом…

– Я теж, – сказав Базиль. – І мені це дуже не подобається. Пропоную забратися геть, у виділену мені палату та посидіти там.

– Розумно. Швидше, сер.

Мартін окинув поглядом порожнє кафе Репро-Центру і відсунувся, пропускаючи Базіля до виходу.

Цікаво, здалося чи ні, що коли службовець кафетерію в блідо-зеленій уніформі медпрацівників востаннє підходив зі своїм блядським кавником, то подивився на них із якимось особливим змістом? Щось невловимо неприємне було у вигині його губ... Сарказм? Передчуття? Чи це у Мартіна професійна параноя? Але куди тоді цей службовець випарувався? І напарник з охорони зник... І секретар, щоб його, змився саме зараз...

Коридори, як і помешкання кафе, теж були порожні. І всі розумні пояснення, чому під час інспекції в Репро-Центрі майже не було відвідувачів і мінімум обслуговуючого персоналу, які вдень виглядали логічно обґрунтованими, зараз зникли, наче пар над тією кавовою чашкою. Залишилися тільки тривога, що ниє у підребір’ї, почуття небезпеки, що все посилюється, і пекучий присмак на язиці, від якого по всьому тілу розповзалося стрімке і нездорове відчуття теплоти.

Отруїли, подумав Мартін. Ото, хрінь…

Він затримався біля дверей у віп-палату, ще раз оглядаючи порожній коридор, а коли увійшов, побачив вивернуту на стіл похідну аптечку, яку він так старанно укладав напередодні. Базиль запивав водою з-під крана цілу жменю чорних пігулок, приблизно половину всього їхнього запасу активованого вугілля, який Мартін, як медик загону, взяв про всяк випадок із розрахунку на всю групу до десятка здоровенних лобів, на два тижні інспекції.

– Що дивишся, запрошення треба? – Баз поперхнувся і відпив води. – Блювоту викликати не виходить. Ну й активна ж погань… Вже всмокталася. Ітон мене вб'є…

Мартін насупився, але почав швидко вичавлювати таблетки з блістера. Ось, придурок, знайшов чим турбуватись у такий момент, думкою секретаря!

Базиль простяг йому склянку, і Мартін теж почав давитися сухими пігулками. Вони рипіли і кришилися на зубах, пузирилися від води і застрягали в горлі. А може, їх було дуже багато. Або Мартін надто боявся.

– Думаєте, отрута? – прохрипів він.

– Навряд чи, – задумливо протягнув Базиль. – На біса я їм мертвий? А пили ми з однієї чашки. Тут щось інше.

Він потер підборіддя і скоса глянув на Мартіна.

– Ти спати хочеш? Голова не паморочиться? Хоча, якби це було снодійне, ми вже давно там валялися б, як милі...

Мартін опустив голову, прислухаючись до себе. Ні, спати не хотілося. Але щось, безперечно, відбувалося. Хвилі тепла прокочувалися організмом. І було страшно. Не від дії невідомої погані, а скоріше, від невідомості.

Базиль тинявся з кута в кут і Мартін, щоб не бачити його миготіння, почав складати варварськи розорену аптечку. Чомусь висипані на стіл ліки назад у сумку не поміщалися, ніби збільшившись від чужих рук в обсязі. Але Базиль застиг біля дверей, прислухався, і відступив: коридором з кінця в кінець пройшли неквапливі кроки і стихли вдалині, біля сходів на перший поверх.

– Чуєш, охоронець, – Базиль сковтнув, відтягнувши комір світлої водолазки, і Мартін зрозумів, що цьому піжону теж страшно. – У тебе є зброя?

– Паралізатор. А у вас?

– Пістолет, – сказав Баз. І це звучало б ще краще, якби він не додав:

– Був. Тільки його Ітон забрав. І сховав. Як не вчасно...

– А стріляти ви з нього вмієте? – запитав Мартін.

– Чого там уміти, тим більше, зблизька… А ти? Вас же навчають?

– У ціль потрапляю.

– А по людях? - Запитав Баз.

– По живих?

– По мертвих, блін!

Вони подивилися один на одного, і Базиль штовхнув стілець, невиразно вилаявшись. Потім підняв і сяк-так заклинив ручку дверей. Виглядало це відверто жалюгідно.

– Що ти дивишся? – вигукнув він, помітивши погляд Мартіна. – Сам щось зроби! Тактику там, продумай, стратегію! Охоронець, дідько!

А мабуть добре, що секретарішка пістолет у нього забрав, раптово подумав Мартін. Куди цьому психованному ще й пістолет?

– Думаєте, за нами прийдуть? – запитав Мартін.

– Не знаю, – пробурчав Баз. Він ходив по кімнаті, обхопивши себе руками.

– Що, холодно? – спитав Мартін.

– Так, якось… То спекотно, то холодно. І трясе щось… А ти?

Мартін зіщулився і кивнув. Його теж трясло.

Баз перевернув над ліжком сумку, ту невелику, що вони вранці захопили з готелю. Чоловічі туфлі, чорна майка, сірі штани від костюма, чорна форма прибиральника – це були речі Іта. Баз що, для себе взагалі ніякого одягу не брав, подумав Мартін, все тільки для блідого поганця? Чи, навпаки, сумку збирав Ітон і взяв лише своє?

– І тут нічого… Де він ходить, гад, я ж хвилююся… – Базиль кинув сумку на підлогу і поліз у міні-бар, порожній, наскільки було видно Мартіну, з однією лише тарілкою з надкусаним підсохлим бутербродом, замість пляшок, та пачкою соку .

– Хм, – Базиль дістав і тепер крутив у руках знайдений біля тарілки столовий ніж із нержавіючої сталі, товстенький, незручний, із надто тонкою рукояттю та заокругленим лезом для намазування олії.

– Від виделки і то було б більше користі, – оцінив Мартін.

– Чому так довго? – Баз, уважно розглядав ніж, і було зрозуміло, що він його навіть не бачить, і йому зараз байдуже, що крутити в руках. – Він же сказав, що відійде на двадцять хвилин, а вже години три минуло!

Ах, це він знову про секретаришку, ледь не сплюнув Мартін. Ось що, скажіть на милість, змінилося б, якби він зараз був тут? Ну, хіба що, по голівці цього піжона погладив би?

Мартін глянув на годинник – минуло зовсім не три години, а лише сорок хвилин з того моменту, як Ітон пішов і всього хвилин двадцять з того часу, як вони випили кави. Теоретично, скоро Ітон повинен був вже з'явитися, але, чи вважати це везінням? Звичайно, Баз тут же припинить істерити і переключиться на об'єкт своєї пристрасті, почне його лапати, увиватися, або, гірше, смоктатися на людях, а йому, Мартіну, тоді що робити? Доведеться тільки вийти і стирчати в коридорі, бо він терпіти не може це бліде непорозуміння з нерухомою, безпристрасною мармизою. Дратує бо він його. Бісить!

Мартін опустив погляд і витріщився на міцно стислі кулаки поверх своєї камуфляжної форми сіро-білого міського забарвлення. Повільно розтиснув руки – на долонях залишилися вдавлені півкола нігтів. А він думав, таке тільки в жіночих книжках буває, від нервів. Та з цим Ітоном ніяких нервів не вистачить! Особливо з того часу, як він за якимось чортом став зображати дівчину – ну, сміх же один! Секретарка! Помічниця! Хоча, тут, у Репро-Центрі, його досі не спалили, та й сам Мартін, іноді навіть став забувати, що той, начебто, пацан.

Він прийшов до тями від мовчання, що згустилося у кімнаті, і підвів голову.

Базиль якось дивно і недобре на нього дивився. Мартін схопився і після недовгої метушні відібрав у нього ніж, закинувши його в дальній кут кімнати, за диван. «Цінний об'єкт, що охороняється» чинив опір, але при однаковому зрості і комплекції, змагатися з діючим інквізитором, хай і молодшим за себе на чотири роки, і медиком, а не оперативником, Базиль, звісно, не міг.

Провівши ножа, що зв'якнув за диваном, поглядами, хлопці подивилися один на одного.

– Відпусти, – прошипів Баз, і Мартін поспішно розтиснув пальці і відсахнувся, покриваючись потом. Ось жеж! Адже нічого такого і не робив, а так зніяковів, наче… Наче не ніж у психа відбирав, а непристойне щось діяв!

Баз теж відстрибнув і дивився, потираючи зап'ястя.

– Вибач… те, – промимрив Мартін. – Боляче?

– Ні.

Базиль все ще потирав зап'ястя, але був уже біля дальньої стіни кімнати. Він скоса глянув на двері туалету за спиною Мартіна, і позадкував так, щоб між ним і охоронцем виявилося ліжко.

– Ти що? – у Мартіна очі на лоба полізли, коли він усвідомив зміст цих маневрів. – Збожеволів, чи що? Думаєш, я…

- Ні, ні. Нічого я не думаю… – невміло брехав Базиль, та ще й погляд відвів, і почервонів так відверто, що в Мартіна очі на лоб полізли удруге.

– Я… – мямлив він, так і не піднявши на Мартіна погляд і втиснувшись у стіну, – що б там про мене не казали… я, знаєш, не люблю чоловіків…

– Ну, ох…ть, тепер… – Мартін скуйовдив п'ятірнею змокле руде волосся і навіть не знайшов що сказати. – Ну, я… радий за тебе… Хоча… думаю, брешеш. Але, твоя річ, чувак. З цим лайном сам розбирайся. З секретарем, цим, своїм... чи секретаркою? Нафіг! Мені тільки прикро, що ти мене насильником порахував. Дуже прикро!

Мартін розстебнув кобуру і кинув паралізатор на ліжко, майже в обличчя хлопцеві, шкода, що не влучив.

– Піду я, в коридорі постою. А якщо зайду – можеш стріляти. Це усіляко краще, ніж тупий ніж! – Мартін, таки, сплюнув на підлогу.

Потім відкинув підпираючий стілець, не озираючись вийшов, і грюкнув дверима.