Коли я стану попелом

Скільки разів за життя ви помилялися у виборі взуття для важливої події? На весіллі, або на співбесіді, чи просто на прогулянці парком. Здавалося б, взуття не може відігравати настільки важливу роль, щоб кардинально зіпсувати вечір. Але, хочу з упевненістю сказати, що іноді саме такі дрібниці додають дискомфорт на шляху до ідеально спланованого суботнього вбивства.

Я вже встигла близько дванадцяти разів проклясти цю лайнову осінню погоду, через яку мої ноги вже по щиколотки були в багнюці. Тоненькі підбори-шпильки тонули в калюжах та застрягали в болоті майже при кожному кроці. Вони виглядають ефектно, та практичними їх не назвеш. Та іноді доводиться триматися образу, як сьогодні, коли мій новий клієнт має збоченські нахили. Приймаючи нові замовлення, стараюсь обирати саме таких виродків, яких без жалю потягнула б у пекло — за обидві ноги.

І цього разу мені справді пощастило: Вілсон Кернс був колишнім поліцейським. В його досьє я знайшла старі рапорти — в них сухо зазначалося: зловживав повноваженнями і поступово втратив довіру керівництва, після чого був звільнений. Ніхто не питав, куди він подівся і, здається, ніхто не хотів знати. Така тиша часто щось приховує. В його випадку так і є. Кернс ніколи не був людиною і насправді походив із зовсім іншого світу.

Суспільство, звісно, не багато знає про існування надприродних істот чи людей із нелюдськими, часто небезпечними здібностями. Ті, хто відрізняється від інших, не поспішають розкривати себе або афішувати свої сили. Попри це, іноді вони привертають до себе увагу. Та хоч межі між нашими світами й тонкі, будь-які докази існування інших рас зазвичай швидко щезають. Особисто я дізналася про деяких після зустрічі наживо — і, очевидно, не за найкращих обставин.

Однак, важко засуджувати когось за відмінність, коли я сама більше пасую їхньому світові, ніж звичайному. Я не люблю, коли в мені бачать об’єкт жалю, але це трапляється часто, щойно хтось дізнається історію мого життя. Бо сирітка, яка виросла в притулку, — як хворе цуценя: всім хочеться його пожаліти, але ніхто не хоче мати з ним справу. Проте мало хто знає, що я покинула стіни притулку раніше, ніж дозволяв закон.

У шістнадцять років мене та інших дітей із подібними здібностями залучили до таємних експериментів, профінансованих якимись одержимими багатіями. Вони дізналися, що саме в таких місцях трапляютьсч діти з надприродними здібностями. Адже часто батьки лякаються того, ким виявляються їхні діти, і в кращому випадку віддають до притулків. Більш підходящих піддослідних, ніж покинуті світом сироти, годі й шукати. Можливо, такі досліди проводилися і в інших притулках, але про це не писали в інтернеті й не говорили по телевізору. Бо, як я вже казала, хворі цуценята нікому не потрібні. Метою тих досліджень було розкрити таємницю надприродних здібностей і зрозуміти, як їх відтворювати. Наскільки я знаю, їм вдалося з’ясувати, що ці мутації передаються лише генетичним шляхом. Тобто люди, які володіли особливими здібностями, мали в роду когось, хто передав їм так званий мета-ген — іноді це траплялося навіть через покоління. Я була однією з тих, кому вдалося вижити в тому місці.

Мені пощастило вирватися з пекла й знайти єдину в світі людину, яка стала моїм домом. Жінка на ім’я Віра була мені і тіткою, і матір’ю, і сестрою одночасно. Поруч із нею я дорослішала; від неї навчилася всього, що вмію зараз. Віра була колишньою військовою, всі свої навички й досвід вона передала мені у спадок, знаючи, що в будь-який момент небезпека може знайти мене знову. Завдяки їй я стала тією, ким є зараз. Це не була повноцінна сім’я в тому розумінні, про яке зазвичай мріють діти в притулку, та вона подарувала мені стільки тепла і турботи, скільки змогла.

Іноді мені траплялася думка дізнатися щось про своїх біологічних батьків. Але що довше я зважувала всі «за» і «проти», то чіткіше розуміла: в моєму випадку менше знаєш — міцніше спиш. Я маю життя, яке можна назвати хорошим, хоч і не ідеальним. Тому не хочу витрачати його на погоню за привидами минулого.

Після того як я втратила Віру —  залишилась сама й почала займатися тим єдиним, чого в неї навчилась. Знаю, вона не зраділа б такому образу життя, але це те, що в мене виходить найкраще. Найманці на кшталт мене зазвичай отримують більше — бо наш рівень здібностей значно перевищує середній. Не беручи до уваги те, що багато хто практикує магію, черпаючи силу з провідників. Хоч я звикла покладатися тільки на свої здібності, та іноді й самій не завадять кілька дрібних фокусів. Як то наприклад чари для зміни зовнішності, що називаються - гламур. Або руни приглушення, коли потрібно уникнути підслуховувань під час приватної розмови.

Ейри які працюють у тому ж напрямку, що й я, безсумнівно виконують велику частину роботи, яка мала б належати поліції. Але очевидно: проблема не в тому, що поліція не справляється з подібними ситуаціями — вона їх покриває. Загадкові вбивства, таємні експерименти та інші справи, які так чи інакше повʼязані з ейрами.

І саме тому герой цього вечора — Вілсон Кернс. Він один із тих, хто, мов щур, ховається в тіні поміж двох світів.

Його вид називають хапунами. Це істоти, що викрадають людей, присипляють і харчуються їхніми страхами. Вони живуть серед людей роками, іноді навіть заводять сім’ї. Жертв тримають живими по кілька днів, а то й тижнів — поки ті не згаснуть від голоду, знесилення і безнадії прямо уві сні. Хапуни зазвичай діють тихо, непомітно. Вони вивірені, обережні — як мисливці.

Але цей? Цей був просто занадто тупим. Його викриття було питанням не “чи”, а “коли саме”. Та й зацікавити такого дуже легко, хтивий погляд у барі весь вечір пропалював у мені дірку.

Сам заклад важко назвати приємним. В повітрі стояв запах алкоголю, чоловічого поту та дешевих сигарет. Здається, ці стіни вбирали в себе сигаретний дим вже десятки років. З гордістю можу заявити, що сьогоднішній образ вийшов чудовим, а краще сказати, він став чудовою приманкою. Коротка, сіра спідниця-сонце в клітинку та футболка із зображенням якоїсь гламурної дівчинки, обклеєна стразами. Для більшої ефектності я підкатала та завʼязала її на вузлик, щоб оголити живіт, а на плечі накинула короткий кардиган. Образ у стилі Брітні Спірс.

На цей раз використала на максимум свої акторські здібності, і маю сміливість вважати, що впоралась на відмінно. Тому що хапун таки не зміг пропустити повз очі дівчину, що сиділа весь вечір в темному кутку. Іноді я нервово поглядала на вхідні двері, роблячи вигляд, ніби когось чекаю.

Зрештою його цікавість, або голод взяли гору і Вілсон підійшов до мого столика.

— Привіт, янголятко, — привітався він таким фальшиво солодким голосом, що в мене аж око сіпнулось.

— Добрий вечір, — стурбованим тоном відповіла я. Його погляд був настільки голодним, що здавалось, ще секунда і він просто з'їсть мене разом зі стільцем.

— Бачу, твій компаньйон так і не прийшов. Як він міг покинути тебе одну? — Хапун нахилився до мене і від бридкого дихання в мене ледь шкіра не позеленіла. — Дорослі бари не найкраще місце для таких дівчат, як ти.

— Він прийде, точно прийде! Дякую за вашу турботу, я йому зараз подзвоню.

Я почала нервово набирати вигаданий номер на клавіатурі телефону.

— Гаразд, чекай його, але якщо набридне, я можу сам скласти тобі компанію.

Я ще раз подякувала, і Кернс змусив себе повернутися до столика, на якому його вже зачекався майже порожній келих пива.

Приблизно хвилин через пʼять я вийшла з бару та рушила до найближчого темного провулку, в надії, що він піде за мною. Довго чекати не довелось, таки сталось, як гадалось.

Покидьок мене наздогнав на машині та ледь не збив. Я встигла тільки закричати, коли бампер його залізяки зупинився менш ніж за метр від того місця, де я стояла. Не втрачаючи часу, Вілсон виліз із водійського сидіння та підійшов до мене.

Він без прелюдій притис мені до обличчя якийсь брудний шматок тканини, що, напевно, колись був змочений у хлороформі. Я ледь відчула солодкуватий запах хімікату, бо аромат смердючої ганчірки майже викликав блювоту. Але все ж таки вирішила підіграти, тому кілька секунд сіпалась, і в кінці драматично впала йому на руки. Дійшовши до автомобіля, він закинув мене в багажник, після чого сів за кермо і добряче дав газу.

Здається, їхали ми близько години. В мене затекла спина та заніміла ліва рука, через те, що я лежала на боці. А ще, люто свербіла стопа на лівій нозі. Ну чому саме зараз?

Повітря в багажнику було не те щоб багато, тому я старалась вдихати рідше. В цю секунду в голові крутились тільки чотири нав'язливих бажання: вилізти з багажника, почухати ногу, розім'ятись і вбити цього нікчемного хапуна.

Ще через хвилин десять ми прибули на місце призначення. Мене нарешті витягнули з багажника, і в цей момент я зраділа, що надворі вже ніч, бо темрява змогла приховати мої ледь розплющені очі.

Це був задрипаний будиночок, оточений високими деревами, які вже скинули листя. Напевно, це його заміська халупа. Біля дверей стояла велика собача будка, хоч собаки не було ні видно, ні чути. Сам будинок виявився дуже маленьким, стіни його, напевно, були колись білими, але зараз фарба потріскала і вицвіла.

Поруч з ним стояв не менш занедбаний гараж, куди мене й поніс хапун, думаючи, що я непритомна. Посеред гаража під стелею красувався величезний металевий гак. Схожі висіли в м'ясних лавках.

Фу, це справді виглядає моторошно.

Поруч під стінами купами валявся всілякий хлам, але я відразу помітила зліва на стіні дошку з інструментами. На ній висіло багато різних викруток та механічних ключів, але мене більше зацікавили інші інструменти. Два молотки різного розміру, невелика пилка, лопата і кілька скручених мотузок. Те, що треба. Але не йому — а мені.

Дійшовши до протилежної від входу стіни, Кернс не дуже ніжно кинув мене на землю, через що я головою смачно привіталася із бетонною підлогою. Протягом наступних приблизно півгодини хапун зв'язав мені руки за спиною та встиг сходити до будинку перевдягнутися в домашні штани з футболкою. Після чого пішов копирсатися в одному з ящиків у протилежному кутку.

Я вже подумала, що він забув про мене, бо за останні десять хвилин жодного разу не подивився в мій бік. Брязкіт металу дав зрозуміти, що він серйозно взявся за справу: у тьмяно освітленому кутку блиснув чи то ніж, чи пилка, а може, й те, й інше. У будь-якому разі жоден із цих предметів не налякає мене так, як я можу налякати нікчемного Вілсона Кернса.

Ще якись час він мовчки ходив із одного кута гаража в інший. Зрештою я знудилась чекати на його увагу і вирішила пришвидшити процес.

Награно застогнавши, почала соватися на підлозі, ніби намагаючись звільнитися від мотузки.

— Хто ти такий? — запитала з фальшивим страхом у голосі, даючи зрозуміти, що прийшла до тями. — Навіщо ти мене сюди привіз?

На секунду Кернс припинив копирсатися в тому смердючому кутку і повернув голову в мій бік.

— Балачки не допоможуть вибратись звідси живою, — відповів він.

— Я ніколи раніше не виходила з дому так пізно, це все через мого хлопця. — Зробила голос на октаву вищим для реалістичності. — Я справді хороша дівчина, будь ласка, відпусти мене!

— Ти більше ніколи не побачиш ні хлопця, ні когось іншого. Я не збираюся тебе відпускати. Є стільки речей, які я хотів би сьогодні зробити. Страх — це природно, не соромся його, бо ця ніч для тебе буде останньою.

Його пусті погрози мали б налякати мене до смерті, але в його розумінні це означає — розігріти вечерю. Та він уже мав би відчути, що страху в мені нема, хоч я й не знаю, як саме він це відчуває. Можливо, це його збентежило, але виродок не показував цього. Він навряд чи запідозрить якусь загрозу для себе — хіба дівчина яка косплеїть Брітні Спірс схожа на найману вбивцю?

— Якщо я погоджуся зробити все, що ти скажеш, ти вбʼєш мене?

Поки ми розмовляли, ехо наших голосів відбивалося від запліснявілих стін гаража, перебиваючи звуки того, як я звільняла зв’язані за спиною руки. Не гаючи часу, почала рухати пальцями, змушуючи мотузку хоч трохи зсунутися. Головне — не смикатися, щоб не затягнути вузол ще дужче.

— Відпусти мене, будь ласка, обіцяю, що нікому не скажу, — змінила тактику і зробила голос якомога жалісливішим.

Я намацала кінчик мотузки й обережно почала виштовхувати його, використовуючи кожну слабку точку переплетення. Вузол поступово слабшав. Ще трохи — і мені вдалося провернути зап’ястки та вислизнути з пут, але я продовжувала робити вигляд, ніби руки все ще зав’язані.

— Замовкни.

— Прошу тебе, відпусти мене, я навіть не роздивилася твоє обличчя, ніхто не дізнається, що я тебе бачила.

— Замовкни! — повторив він.

Здається, його терпіння закінчується, тож не довго думаючи, я зробила єдине, що могла б зробити справжня жертва — закричала. З надією, що він відвіз мене достатньо далеко, аби ніхто не почув раптові крики, бо з очевидних причин свідки в цій справі були б зайвими.

— Ти нікчемна, мала хвойдо! Жодна людина тебе тут не почує.

Ой, це було грубо.

Та я вдячна йому за ці слова, бо тепер у мене по-справжньому руки зачесалися, і з новою порцією натхнення я знову закричала. Не чекаючи, поки я замовкну, Кернс кинувся до місця, де я сиділа, зв’язана на холодній підлозі. Швидкий розмах кулака — і живіт спалахнув тупим болем, від якого я зігнулась навпіл.

— Скажи хоч слово, і наступний удар буде останнім, — процідив він крізь зуби.

Кожне його слово вибухало з однією метою — викликати в мені страх. Я стисла зуби, проковтнула біль і пішла в наступ.

— Справді? Оце все, на що здатен коп у відставці? — запитала я.

Вілсон спантеличено вилупив беньки на мене. Тим часом я швидко обшукала його поглядом, і в правій руці помітила ту саму пилку. Його серце калатало так голосно, що, здається, він і сам його чув. На мить роззявив рот від здивування, але одразу вираз обличчя змінився на суміш злості й огиди.

— Ти мене знаєш? — з підозрою запитав він і награно помахав пилкою перед моїм обличчям. — Будеш мовчати — відріжу все, що бачу!

Замість відповіді я різко вивільнила руки й вибила пилку з його пальців раніше, ніж він устиг нею замахнутися. Відкинувши її ногою на кілька метрів, випередила його рухи і швидко накинула Кернсу на шию мотузку — ту саму, що потай розв’язала, поки говорила з ним.

— О, так, Вілсоне. Я знаю тебе краще, ніж ти думаєш.

Розвернула хапуна спиною до себе бо вираз його обличчя викликав легку нудоту. Він почав пручатися, колишній поліцейський знав, як звільнитися з такого захвату, але я була сильнішою, набагато сильнішою. Він спробував щось прохрипіти, але звук вийшов слабким і зірваним. Горло судомно стиснулося, ніби відмовлялося підкорятися. Здається, він сам зрозумів — це марно.

— Вибач, я не зрозуміла, що ти хотів сказати. Напевно, тобі цікаво, як я звільнилася від цієї мотузки?

Він знову щось прохрипів.

— Кайданний вузол доволі складно розв'язати, якщо він туго затягнутий. Але ти недооцінив свою жертву й не затягнув його достатньо сильно.

Я вирішила не згадувати, що навіть тугіший вузол змогла б просто розірвати. Його погляд і без того був спантеличеним, а повіки затремтіли від люті.

— Мені вистачило кількох днів, аби вивчити тебе. Я могла б розказати, що цікавого дізналася з твоєї біографії, але не хочу витрачати час на балачки з смердючим хапуном.

Спроби вирватися стали інтенсивнішими, і він знову почав щось агресивно хрипіти.

— Здивований, що я знаю твій маленький брудний секрет? — Голос став нижчим повертаючись до мого приоднього звучання. — Залиш його собі. Ти в мене не перший.

Я послабила мотузку й одночасно вдарила його під коліно. Кернс не втримався — ноги підкосилися, і він гепнувся на підлогу. Гуркіт від його падіння прокотився приміщенням.

— Де ми? — запитала я. — Куди ти мене привіз?

— Ми за містом. Це старий будинок моєї дружини. В радіусі кількох кілометрів немає жодних сусідів, — відповів він крізь стиснуті зуби, марно намагаючись підвестися. — Хто ти така? Тебе послала Мара? Чи Бастіон?

Його очі забігали так швидко, що здавалося, ніби він втратив самовладання. Навіть якби замовлення не було анонімним, я все одно не стала б розповідати йому.

— Якщо ти від Алріка, то передай йому, що я більше не буду полювати на його території, — мольба в голосі додала його вигляду ще більше нікчемності. — Ті дівки самі нарвалися!

Я не без зусиль витягла підбор чобота з решітки в підлозі й заїхала ним прямо в спину Кернса. Той розпластався обличчям донизу й видав болісний стогін, який я проігнорувала, грубо притиснувши його коліном до підлоги.

Він вчергове вилаявся і продовжив пручатися.

— Тепер зрозуміло, чому ти мене не боялась. Але я ще з тобою не закінчив. Я здеру з тебе шкуру!

— Не люблю порожні обіцянки, — я натиснула коліном сильніше, аж поки не почула глухий стогін. — Ти все ще живий лише тому, що мені потрібно від тебе трохи інформації.

Я скрутила йому руки за спиною й зв’язала тим самим вузлом, затягнувши так туго, що мотузка врізалась у шкіру, лишаючи блідуваті смуги. Він смикнувся й хрипко вилаявся, але я лише сильніше стягнула петлю, змусивши його знову застогнати від болю.

— Хоч ти і нікчемна, та підозрюю, що можеш знати інших хапунів. Ми наближаємося до фінальної частини цього вечора — тієї, де ти розкажеш мені, скільки мерзотних друзів маєш і де я можу з ними “познайомитися”.

— Хто тебе послав? — прохрипів Кернс, ігноруючи моє запитання.

— Якщо я розповім — буде нецікаво. І припини відповідати питанням на питання, це дратує.

Я натиснула йому на куприк, щоб підтвердити серйозність своїх слів.

— Нічорта тобі не скажу! Я не такий тупий, щоб здати інших. Вони ж мене вб’ють за це!

Я щиро розсміялася вголос і штурхнула його в плече. Той знову почав сіпатися від злості.

— Ти ще тупіший, ніж я думала, якщо сподіваєшся, що я тебе здам поліції. Зрозумій нарешті, що живим ти звідси не підеш. Я сюди прийшла не світські розмови вести, — в мене не було бажання продовжувати далі, тому я наказним тоном промовила: — Говори.

Після кількох секунд тиші та роздумів Вілсон усе ж заговорив:

— Я не багатьох знаю, але можу назвати їхні імена... якщо пообіцяєш мене відпустити. Я поїду з міста, і ти мене більше не побачиш... — почав він і відразу застогнав від болю в куприку.

— Ти не в тому становищі, щоб диктувати мені умови, — я нахилилась до його вуха й повторила: — Говори.

— Гаразд, гаразд! — Приймаючи поразку хапун перестав пручатися. — Ітан Таллівер, Екстон Бекворт, Віллоу Баркс — це ті, з ким я знайомий. Вони часто полюють у клубі “Молліс”, іноді біля закинутого будівництва поблизу кар’єра.

— Це всі? Чи є ще хтось?

— Всі...

Його пульс пришвидшився.

— Брешеш. Даю тобі останній шанс, — промовила я крізь зуби і відчула, як його серце пропустило удар.

Невже є хтось, кого він хотів би приховати?

Я підняла його та поставила на ноги. Кілька секунд його очі виражали сумніви, але зрештою обличчя скривилося в гримасі відрази.

— Спитай свою мамцю!

Після цих слів він плюнув мені в обличчя. Від огиди та злості мої кулаки стислись. Я глибоко вдихнула, направила внутрішню енергію до своїх очей і одразу відчула, як вони спалахнули. Я прекрасно знаю, якого кольору вони набувають, коли сила всередині мене починає закипати від емоцій: звичні темно-зелені очі спалахують яскравим янтарним сяйвом, що проникає крізь райдужки та ніби створює ефект яскравих лінз.

— В мене її немає, — промовила я і ногою врізала йому в живіт так сильно, що Кернс відлетів на добрі два метри аж до протилежної стіни.

Я хотіла дізнатися, скільки ще виродків є поблизу, але він сам мене спровокував. Не те щоб я була месником, але зловити ще кількох хапунів — це справа, на яку не шкода було витратити час.

— Ти одна з нас? — з хрипом запитав він, відповзаючи від мене, поки я підходила ближче. 

— Це справді останнє, що ти хотів би сказати перед смертю?

Підійшовши до нього, відчула в повітрі легкий металевий запах. Зв'язані руки здригнулися, коли я зробила ще один крок уперед. На животі Кернса червоніла невелика пляма крові — наслідок удару мого черевика на шпильці. Напевно, один із небагатьох плюсів такого взуття.

Питання повисло в повітрі, а я з інтересом придивилась до виразу його обличчя. Страх нарешті проявив себе: очі його округлилися настільки, наскільки це було можливо, кутик рота засіпався — і він то відкривав його, аби щось сказати, то знову закривав, мов риба.

— Я не боюся таких, як ти! — відчайдушно збрехав він і спробував різко піднятися на ноги, але за мить знову повалився на підлогу з криком болю.

Кернс спробував знову щось сказати, але закашлявся і кров хлинула з його рота. Булькаючі звуки, що доносились із його горлянки ставали все гучнішими. Пляма від крові збільшилась настільки, що розтеклася по всьому животу поки обличчя виродка вже почало бліднути.

— Це ніяк не змінить ситуацію, — відповіла я. — Чи є в будинку ще хтось, можливо інші жертви?

— Нікого немає. Жалкую, що не задушив тебе раніше, ти нікчемна...

Я обірвала його емоційне зізнання одним різким ударом в ніс, Кернс видав короткий, низький стогін і втратив свідомість. З такою раною він не проживе й пів години. Я витягнула зі кишені його штанів телефон та сховала собі в бюстгальтер, бо власні кишені мій сьогоднішній образ не передбачав.

Нахилившись, прислухалась до його серцебиття — удари ставали все рідшими. Після смерті тіла хапунів розтікаються як морозиво під літнім сонцем, що, до речі, не дуже зручно, бо прибирати ту біомасу доводиться довго. Але в сьогоднішній ситуації така анатомія як ніколи доречна.

Огида до цього виродка зросла, щойно я згадала все, що він зробив. Невідомо скільки людей він довів до смерті в цьому гаражі, скільки жахіть вони пережили в останні дні свого життя. Я глянула на розкладачку і уявила, як на ній могла лежати будь-яка інша жінка або чоловік, будь-хто міг опинитися на моєму місці в цьому гаражі.

На секунду заплющила очі, щоб очистити розум від думок. Схопила Кернса за ногу і відтягнула подалі від воріт.

Кілька хвилин пошуків і я нарешті знайшла рукавиці, вони, звичайно, були не дуже чистими, але це неважливо, головне — не залишити відбитків. Двері з гаража вели прямо до коридору в будинку. В радіусі кількох метрів не відчувалася присутність людей, але я про всяк випадок одягнула рукавиці та обшукала кімнати. Коли вже зібралася повертатися в гараж, ледь чутний, глухий стукіт розітнув тишу.

В секунду все моє тіло перетворилось на напружений нерв. За вікнами густішала нічна темрява й нікого не було видно.

Так тихо, як тільки могла, я розстібнула блискавку на чоботах і вийняла ноги. Безшумними кроками дійшла до вхідних дверей, обережно відчинила замок і вийшла на ґанок. Жорстке дерево під ногами миттєво пронизало шкіру холодом, але я проігнорувала це, ще раз зробила глибокий вдих і тихо зійшла з ґанку, щоб оглянути двір. В повітрі відчувалося наближення дощу, вітер став сильнішим і перші краплі вже почали падати на дах будинку. Місячне світло було достатньо яскравим, щоб розгледіти територію навколо будинку, і зрозуміти, що в полі зору нікого не було. Невже мені здалося і звук пов'язаний лише з наближенням дощу?

Якщо хтось бачив мене — це може погано скінчитися, або для мене, або для тієї людини. Дивлячись, до кого удача повернеться м'яким місцем. Та не встигла я передумати, як звук знову повторився. От дідько, він долинав згори.

Піднявши голову, я глянула на дах гаража. Є тільки один спосіб перевірити.

Зліва біля стіни гаража стояло кілька іржавих бочок, здається, по них можна було б забратися на дах. Я підійшла ближче, аби спочатку перевірити, наскільки вони міцні. Сильно натиснувши на одну з них, відчула, як та злегка хитнулась, скрипнула, але все-таки витримала. Ну, буде соромно, якщо я видам себе, провалившись у бочку.

Холодний метал зрадницьки заскрипів під ногами, коли я обережно залізла на нього, потім стисла пальці на краю металевого даху, підтягнулась і якомога тихіше забралась нагору. Звідси відкрився панорамний вид на найближчі метрів двадцять навколо мене. Кілька крапель дощу впало мені на щоку, а за ними майже відразу линув рясний дощ. Я протерла очі від води та роззирнулась.

Впевнена, що звуки раніше долинали з цього місця — можливо, це був якийсь кіт або єнот, але перевірити варто, щоб уникнути потенційних неприємностей. Які, на жаль, рідко обходять мене стороною.

На четвереньках я підповзла до іншого краю даху й знову озирнулась: автомобіль серед дерев стояв непорушно, навколо нього — ні душі. Шкіра на колнах запекла від царапин, але я заштовхала думки про біль глибоко в чорну коробочку. Місячне сяйво було достатньо яскравим, а з моїм покращеним зором вдавалось легко розгледіти навіть маленькі тіні на землі. 

Що я і зробила, бо в наступну секунду мій погляд уже був прикутий до одного дерева приблизно в п'яти метрах від будинку.

Під деревом лежала невелика купа опалого листя, зверху на ній граційно вмостився великий, пухнастий білий кіт. Його хутро було таким білосніжним, що здавалося, ніби воно яскравіше за сам місяць. Кіт сидів непорушно, його серцебиття було настільки тихим, що я змогла його розчути лише тоді, коли помітила його самого.

Вузол напруги в животі трохи послабився, і я з полегшенням зітхнула. Тепер зрозуміло, чому на даху нікого не було. Котик зістрибнув униз, бо, напевно, я його налякала, коли почала лізти нагору. Аби перевести дух, я присіла й ще раз подивилась на кота. Його, здається, не турбувала вкрай відверто одягнена дівчина, яка босоніж сиділа на даху. Котик так старанно вилизував лапку, що я не втрималась і тихенько засміялась.

— Ну і дурепа, — сказала я сама собі.

Дощ лив як з відра, великі краплі били по даху та вікнам, а я подумки дякувала природі за сприятливі умови для поховання залишків тіла хапуна.

Востаннє провела очима по місцевості навколо будинку й, уже не боячись присутності кота, звісила ноги з даху та легко зістрибнула вниз, голими п’ятами приземлившись прямо в калюжу з болотом.

— О, ну прекрасно, бляха! — вилаялась в голос.

Я зняла з себе кардиган та швидко витерла ним ноги, після чого знову взула чоботи. Наостанок, кинула ще один погляд на місце під деревом і побачила, що кота вже там немає. Либонь має важливіші справи.

Впевнившись, що зробила все необхідне, я підійшла до Кернса. Той все ще лежав непорушно. Присівши поруч, я прислухалась до його серцебиття. Ще живий.

Годинник на руці Вілсона показував 00:32, час завершувати. Ніби відчувши наближення смерті, Кернс очуняв та розплющив очі. Поглядом відразу знайшов мене і його обличчя скривилось в гримасі страху.

— Ти боїшся смерті? — запитала я і нахилилась до нього так близько, що вловила густий запах дешевого алкоголю, яким він дихав мені прямо в обличчя. — Хіба це не трагічна іронія?

— Ти брудна…

Кернс так і не договорив, бо в наступну мить з його горла вирвалося неприємне булькання, а через секунду почав кашляти кровʼю.

— Пропоную прогулятися надвір, свіже повітря піде тобі на користь.

Після цих слів, я забрала з кутка лопату, взяла хапуна за ногу та поволокла до воріт.

Бісові чоботи! Навіть уявляти не хочу, як безглуздо це виглядає збоку: промокла до нитки дівчина в короткій спідниці та на шпильках волочить тіло чоловіка по землі під зливою. З кожним кроком здавалося, що підбори розхитуються дедалі дужче й ось-ось відламаються, застрягши в багнюці на півдорозі.

Здалося, минули віки, перш ніж я дотягла Кернса до розлогого дерева й почала копати. Яма мала бути невеликою, проте справа просувалася повільно. Земля так розмокла від дощу, що перетворилася на важку грязюку, яка неохоче піддавалася лопаті.

Минуло кілька булькань від Кернса та з десяток лайок від мене, поки вийшло викопати пристойну ямку, довжиною з метр та глибиною десь по пояс. Дідько, від цих бридких створінь не залишається навіть тіла, але все одно доводиться копати яму. Я роздратовано вдарила ногою по землі, через що підборець чобота ще глибше загруз у грязюці.

Доклавши зусилля, протягнула покидька до ямки вчасно, щоб побачити, як тіло хапуна починає прощатися з життям. Очі витріщилися на мене зі страхом та благанням одночасно, кров вже текла з носу, очей та вух, булькання стало ще бридкішим.

Прощавай, Вілсоне.

Я обхопила його голову та одним потужним ривком крутнула шию. Почувся глухий хрускіт хребців. Булькання обірвалося на півслові, залишивши мене наодинці з монотонним шелестом зливи.

В наступну секунду тіло хапуна почало ніби всихатися, водночас шкіра ставала ніби тоншою та прозорішою. Кров ще рясніше полилась із всіх доступних отворів у тілі Кернса. Від небажання далі спостерігати за процесом, я взяла лопату та почала засипати тіло, яке вже було більше схожим на желе. Коли через кілька хвилин закінчила — Вілсона Кернса більше не існувало, від нього залишилась лише бридка, червона калюжа густої крові, засипана мокрою землею, а дощ пообіцяв закінчити справу за мене.

Хух, нарешті цей прекрасний вечір дійшов до кінця.

Я сперлась на лопату, знову протерла очі від води й дістала телефон з бюстгальтера. Вручну з памʼяті набрала потрібний номер. Минуло кілька гудків, перш ніж з динаміку долинув спокійний голос:

— Привіт. Закінчила?

— Так, зараз відправлю адресу.

— Гаразд, скоро буду.

Безвідмовний тон змусив мене посміхнутися. Я завершила виклик і важкими кроками повернулась в гараж.

Наступну годину витратила на те, щоб зачистити сліди свого перебування тут і прибрати необхідне барахло в брудний мішок, який до цього валявся в кутку гаража. Зібрала залишки мотузки, підібрала свій брудний кардиган, пилку, лопату і витерла сліди крові на підлозі, що було складніше, ніж я собі уявляла, бо бетонна підлога не дуже добре миється.

Зникнення Вілсона не змусить його дружину бити на сполох. Жінка надто довго терпіла знущання, аби тепер прагнути його повернення. Вона була лише черговим пунктом у його звірячому переліку, але єдиною, чиє серце продовжувало битися.

Звук наближення автомобіля відволік мене від роздумів. Я підвелась зі сходів, на яких сиділа, в очікуванні. До будинку підʼїхав темно-сірий Форд Фієста з вимкненими фарами. Це був мій автомобіль «для роботи», непримітний та типовий для подібної місцевості. Двері з водійського сидіння відчинились і з автомобіля вийшов Джаспер — мій найближчий друг.

— Погодка райська, — невесело промовив він, забираючи в мене з рук мішок з лопатою та даючи замість них сухий одяг.

— Ідеальна для поховання тіла, — чесно відповіла я, даруючи йому втомлену посмішку та загортаючись в улюблений, довгий кардиган.

Поки друг грузив забрані у мене речі в багажник, я вмостилася на переднє сидіння та застогнала від задоволення. Раптове тепло від кондиціонеру змусило шкіру покритися мурашками і я відчула, як через пори холод почав виходити з мого тіла.

— Їдемо, — промовив Джаспер, повернувшись в салон на переднє сидіння.

Я кивнула йому у відповідь та трохи збільшила гучність музики на динаміку.

Ми тихенько підспівували пісням з плейлиста «В дорозі», поки він не скінчився. Згодом я нарешті зігрілась і задрімала.

♫ Body Bag - Neoni