Коли я стану попелом

Я залишила свою машину на парковці й залізла в джип двох незнайомих чоловіків.

Блондин, з яким я щойно уклала перемир’я, зайняв місце водія, а альбінос вмостився поруч зі мною на задньому сидінні. Тільки-но ми виїхали за ворота клубу, він повернувся до мене і з цілком серйозним виглядом видав:

— Знімай кофту, — хрестивши руки на грудях, він безсоромно зміряв мене поглядом.

Я вилупила очі й рефлекторно спробувала відсунутися. Але від цього руху біль у спині вибухнув із новою силою, і я зрозуміла, що біловолосий мав на увазі. Звісно, я була б вдячна за допомогу, але хай подавиться — я не стану нічого знімати.

Відвернувшись, витягнула край водолазки з шортів і задерла до плечей, оголивши спину. Закусила губу, щоб стримати писк від болю в ранах, де ще залишалися уламки скла.

— Цього буде достатньо, — промовила я тоном, який мав дати зрозуміти, що більшого я не зроблю.

— Так, — пролунала схвальна відповідь, хоч його обличчя я вже не бачила. — Достатньо.

Коли він почав виймати уламки, я мимоволі стисла кулаки, нагадуючи собі, що переживала й гірше. Щоб відволіктися від болю, перемкнула увагу на вид за вікном.

Ми мчали на великій швидкості, але деякі краєвиди я встигала роздивитися. Щойно от проїхали район, сусідній з моїм, і я згадала про Джаспера. Хоч ми й посварилися, я не можу просто так зникнути. Він напевне місця собі не знаходить, дізнавшись, у що я вляпалася, якщо Евелін йому ще не розповіла. Цікаво, чи знають ці гади, де я живу?

Тривожна частина мене майже впевнена, що так.

По відчуттям зрозуміла, що чоловік позаду вже вийняв з моєї спини приблизно пʼять-шість уламків скла, рани на тих місцях хоч і повільно, але почали загоюватись, від чого дихати стало трохи легше. На диво м'які, але холодні пальці обережно виймали уламки не завдаючи дискомфорту. Глибоко в душі я була вдячна за це, але не так глибоко — готова була його самого скрутити в рогалик за те, яку виставу вони з другом влаштували мені сьогодні. Прогнавши хвилю злості з думок, я знову зосередилась на дорозі.

За вікном місто пропливало повз, розмазане сяйвом ліхтарів і яскравих вивісок. Магазини, аптеки, забігайлівки зливалися в безлику стрічку світла. Я машинально рахувала вивіски — чотири супермаркети, піцерія, ще пара квіткових магазинів. Аби не рахувати удари серця й не думати, куди саме мене везуть і що на мене там чекає.

Від важливого заняття мене відволік наступний шматок скла. Він застряг так глибоко під шкірою, що фальшивому Раяну довелось засунути палець в рану, аби виколупати уламок. Я закусила губу до болю і стисла кулаки.

— Очевидно, що моє імʼя вам відомо, — почала я, більше з бажання відволіктися а не з цікавості. — Тому, мені хотілось би знати й ваші. Готова закластись, що білявий ніякий не Раян.

Пролунав короткий смішок за спиною.

— Чим тобі Раян не подобається?

— Це ім'я тобі не пасує, — коротко відповіла я й знову заплющила очі, коли з чергової рани вийнявся шматок скла.

— Вайт, — спокійно проказав біловолосий. — Мене звати Вайт.

— Не приємно познайомитись.

Я сказала це абсолютно щиро й приготувалась до нової порції болю у відповідь. Але натомість лише відчула, як холодні пальці м'яко вийняли ще один уламок скла з мого тіла.

— Взаємно, Валері, — він назвав мене ім'ям, яким я представилася в клубі.

— А блондин? — запитала я, дивлячись на Вайта у відображенні вікна. Його обличчя залишалося спокійним, але трохи напруженим, поки руки діставали останні уламки з моєї спини.

— Дрейден.

Я подумки занесла це ім'я у свій зошит смерті.

— У який готель ми їдемо?

— «Греймор».

За кілька секунд я відчула, як із мого тіла вийшов останній уламок скла, і полегшення хвилею прокотилося нервами. За годину рани повністю загояться — найгірше позаду. Опустивши кофту, я повернулася й сіла рівно. Вайт уже відсунувся й мовчки сидів біля свого вікна.

Тепер у мене буде більше сил, щоб протистояти їм. Дрейден до ранку не доживе — сумніваюся, що він встигне дістати протиотруту. А з Вайтом ще розберуся.

Я знову відвернулася до вікна й відразу помітила на склі маленькі краплі води. Почався дощ, і поступово його ритмічні звуки стали єдиним, що порушувало тишу в салоні. За весь час дороги Дрейден не промовив жодного слова, тому коли приблизно через десять хвилин він закашлявся, я відразу перевела погляд на нього.

— Потрібно дістати амарантову настійку до ранку, — його голос прозвучав кволо. — Отрута надто сильна.

Друг зрозумів, що зверталися саме до нього, і твердо відповів:

— Дістанемо, — сріблясті очі метнули в мене багатозначний погляд.

А що я? Схоже, ніхто крім мене тут не вважає, що блондин отримав по заслугам.

Після цього він дістав телефон і наступні кілька хвилин розмовляв з кимось французькою. Закінчивши, тією ж мовою коротко відзвітував Дрейдену, на що останній просто мовчки кивнув головою.

З ким він розмовляв?

Це питання так і не знайшло відповіді в моїй голові, бо в наступну мить автомобіль несподівано занесло вбік. Мене по інерції притисло до дверей, а Вайт скотився по сидінню, ледь не повалившись на мене, проте встиг ухопитися за спинку переднього сидіння. Рани на моїй спині нагадали про себе, і я скривилася від болю. З вулиці долинули обурені сигнали машин, що, ймовірно, проїздили поруч. Коли я вже зажмурила очі й приготувалася до зіткнення, машина різко загальмувала, і ми на мить зависли в напрузі, притиснуті до сидінь.

Вдихнувши повітря, я вирівнялася і зазирнула на водійське місце.

Чоловік спереду сидів із опущеною головою, і стало ясно, що отрута бере своє.

— Вставай! Я поведу, — Вайт миттєво відкрив двері зі своєї сторони і вискочив на вулицю.

Дрейден, зробивши те саме, майже випав з автомобіля, але в останній момент став на ноги. За кілька секунд він вмостився на переднє сидіння, а Вайт пересів за кермо. Останній так різко натиснув на газ, що машина рвонула з місця, мов блискавка.

Залишок часу в салоні протрималася тиша. Минуло хвилин десять, коли ми нарешті дісталися місця призначення.

Район, у якому знаходився готель, не виглядав надто презентабельно. Навколо будівлі тулилися кілька цілодобових магазинів, стара житлова споруда та простенький бар із вивіскою, на якій половина літер уже віджили своє.

Я старалася запам'ятати якомога більше деталей довкола.

— Вилазь, — низьким голосом промовив альбінос, і я зрозуміла, що це адресовано мені. — Спробуй щось утнути — і я вкорочу тебе на голову швидше, ніж ти встигнеш дістати свої отруйні кинджали.

Я охрініла й, не втримавшись, кинула:

— Без агресії будь-ласка.

Після цих слів альбінос на водійському сидінні розвернувся до мене і обдарував поглядом, у якому читалося: «Ти серйозно?»

— Якби я випатрав твого друга отруйним кинджалом, ти б раптом захотіла бути зі мною милою? — його тон сочився сарказмом, а на обличчі розквітла смертельно чарівна усмішка.

— Не дуже, — тепер жалкую, що не змовчала.

— Та ну, — процідив Вайт. — Довгий язик тебе колись погубить.

Гаразд, оцінила, як майстерно він стримував себе.

— Знаю, — знову не втрималась. — Це мій улюблений недолік.

Я відвернулася до вікна і нервово пригладила волосся.

Хоч поки не було нагоди вступити в поєдинок із Вайтом, внутрішній голос чемно натякав: не варто й пробувати. Трохи тривожило те, наскільки непередбачуваним він може бути. Наказний, грубий тон не мав нічого спільного з ласкавим і кокетливим, яким він щебетав зі мною в клубі. Тож я вирішила не шукати собі ще більших неприємностей і вилізла з авто.

Дощ був несильним, але в поєднанні з холодним вітром різав шкіру неприємною сирістю. Я набрала повні легені повітря й озирнулася саме вчасно, щоб побачити, як Вайт витягує Дрейдена з машини. Той ледве тримався на ногах і без підтримки альбіноса точно звалився б на асфальт. Видовище гріло душу трохи більше, ніж я готова була собі зізнатися.

— Йди за мною, — коротко кинув біловолосий, не випускаючи Дрейдена з рук.

Я послухалася. Ми швидко перетнули парковку й зайшли до сухого приміщення готелю. Хол був тісний: стійка рецепції, два продавлені дивани під стіною й лампа, що світила надто яскраво для такого місця. Вицвілі шпалери й запах старого мийного засобу остаточно добивали ілюзію пристойності.

— Два номери на імʼя Раян Тейлор, — без церемоній сказав Вайт адміністраторці.

Та на мить зависла, втупившись у нього, а потім перевела погляд на майже непритомного Дрейдена.

— Другий поверх, двісті-тринадцятий та двісті-чотирнадцятий номери.

Знявши два ключі з гачків позаду себе, дівчина з кокетливою посмішкою протягнула їх Вайту. На коротку мить затримала погляд на ньому, а потім глянула на мене, і її посмішка трохи зів'яла. Ну звісно, не кожен день зустрічаєш альбіносів, та ще й у компанії закривавлених друзів. Впевнена, що зі сторони ми виглядаємо як тріо шаленців, які занадто рано вирішили святкувати Гелловін.

Вайт забрав один ключ, а другий простягнув мені. Я взяла його і, зустрівшись поглядом із адміністраторкою, вичавила з себе втомлену посмішку. Вибиті зуби не додавали харизми моєму образу, і, помітивши це, дівчина мовчки вигнула брови від здивування. Я знизала плечима, розвернулася і рушила за Вайтом, який великими кроками вже дійшов до ліфта.

— Зайди до себе в номер і замкни двері, поки я буду в сусідньому, — відрізав альбінос. — За кілька годин вирушаємо в дорогу.

Вони з Дрейденом зайшли до номера, і Вайт зачинив двері. Я ще кілька секунд простояла в коридорі, зважуючи всі можливі варіанти дій на даний момент. Та зрозумівши, що спроба втечі має не більше шансів на успіх, ніж те, що я до ранку навчусь вишивати хрестиком, зайшла в свій номер і зачинила двері на замок.

Інтерʼєр кімнати в цілому вписувався в атмосферу закладу, завдяки бордовим шпалерам з квітами і такого ж кольору ковроліну. Вузьке дерев'яне ліжко було застелене білою постіллю, яка хоч і виглядала старою, була ретельно випрана — про це свідчив добре вловимий аромат прального порошку. Плаский телевізор висів на протилежній стіні, а біля вікна розташувався невеличкий круглий столик із двома хиткими стільцями.

— Ну що ж, це краще ніж бути мертвою, — тихо промовила вголос сама до себе.

Після того як змила кров з обличчя, я зняла піджак і, оцінивши його як абсолютно знищений, кинула на стілець. А от водолазку вирішила трохи реанімувати і швидко випрала її, сподіваючись позбутися кривавих плям. Дірки від скла залишились, але тут я вже нічого не вдіяла б.

Опустила кришку унітазу і сіла зверху, поки одяг стікав водою над ванною. Телефон, який лежав у кармані шортів, отримав невелику травму через мої "дикі танці" з Дрейденом. На екрані з'явилась велика чорна смуга, але на щастя, він все ще реагував на дотики. Журнал викликів просто ломився від дванадцяти пропущених дзвінків з номера Джаспера і ще восьми від Евелін. Відкривши месенджер, одразу побачила приблизно мільйон повідомлень від друга. Схоже, Ев розповіла йому про моє нове знайомство в клубі. Я оцінила всі ризики бути підслуханою і вирішила, що найкращим варіантом буде написати хлопцю повідомлення. Витративши хвилину на те, щоб підібрати правильні слова, я набрала текст і натисла «Відправити». Сподіваюся, це хоча б якось заспокоїть його.

За кілька хвилин на екрані з'явилася відповідь від Джаспера, і я ледь не випустила телефон з рук, прочитавши:

«Тримай телефон увімкненим. Я їду до тебе.»

Дідько, він відстежив моє місцезнаходження. Паніка почала повільно накривати думки — він не уявляє, у що лізе. Я сама не можу протистояти силі, якою володіють ті двоє. Дрейден вміє використовувати телекінез, а Вайт, здається, ще сильніший. Що вже казати про Джаспера... він просто людина.

Нервово закусила губу і швидко написала:

«Не смій їхати сюди, це надто небезпечно. Я контролюю ситуацію. Буду на зв'язку.»

Відправивши повідомлення, я підскочила на ноги і почала міряти кімнату кроками. Кожен крок відлунював у тиші, а слух насторожено намагався вловити найменший шум із сусіднього номера. Навіть якщо вони з Дреєм серйозно планують домовитися зі мною про співпрацю, чи означає це, що дозволять Джасперу стати свідком? Чи здатен Вайт на вбивство невинної людини?

Я підійшла до стіни, притулила голову, намагаючись правим вухом підслухати будь-які звуки з сусіднього номера. Та все марно. Ймовірно, альбінос зачаклував кімнату від підслуховування. Розумний паскудник.

За сорок хвилин я встигла намотати кілька кіл по кімнаті, весь час тримаючи телефон у руках і переписуючись з Евелін. Її повідомлення рясніли докорами — я навіжена, бо залишилася тут, замість того, щоб їхати додому разом із нею. Але пояснювати, що навіть вдома не почувалася б у безпеці, я не стала: ці люди безсумнівно знайдуть мене будь-де. Не вдалося й зупинити Джаспера. Він зазвичай спокійний і навіть сумирний, але в екстрених ситуаціях перетворюється на абсолютно безрозсудного.

«Не виходь з авто, поки я не дам сигнал», — набрала я.

Сподіваюсь, він дослухається.

«ОК», — пролунала коротка відповідь, і я відчула легке полегшення.

Та стукіт у двері миттєво повернув напруження у кімнату.

— Відчини, — голос Вайта прозвучав низько і спокійно, але в ньому відчувалася строгість.

— Зачекай, я вдягнусь! — крикнула я й рвонула у ванну.

Натягнувши ще вологу кофту, повернулася до дверей і, гордо тримаючи спину, відчинила їх.

Альбінос не став заходити в номер і залишився стояти на порозі. Він уже зняв шкіряний піджак, а обтягуючий гольф підкреслював кожен рух його м'язів. Водночас Вайт не докладав жодних зусиль, аби виглядати менш привабливо.

— Давай рахунок на який перевести аванс.

Здивувавшись такому неочікуваному повороту, я на мить розгубилася.

То мене сьогодні ніхто не збирається вбивати?

— Для початку, я маю знати, на що підписуюсь, — таким же серйозним тоном промовила я, дивлячись йому прямо в очі.

— Не можу дати стовідсоткову гарантію, але в теорії тобі нічого не загрожує. Потрібна лише твоя присутність під час зустрічі, — його тон пом'якшав після останніх слів. — Ми довго шукали спосіб вирішити одну проблему і звернулися до весталії. Вона назвала твоє ім'я та сказала, що ти якимось чином здатна нам допомогти.

Мене перекосило від здивування. Я майже фізично відчула, як мій мозок намагався переварити цю інформацію.

— Не впевнена, що ти усвідомлюєш, наскільки дивно це звучить. Особливо в таких обставинах.

— Я розумію, що наше знайомство видалося не найкращим, але ми повинні були пересвідчитися, що ти саме та, кого ми шукаємо. — Без жалю в голосі промовив альбінос. — Звичайна людина зомліла б від ефекту зілля, яке ти випила в коктейлях, — після цих слів на його обличчі промайнула тінь посмішки. — Ти перевершила наші очікування.

— Я вражена вашою манерою дарувати компліменти, — саркастично відрізала, згадавши попередній "комплімент" від Дрейдена. — Що буде під час тієї зустрічі?

— Нічого особливого. Ми покажемо тебе весталії, щоб вона підтвердила, чи ти та, хто нам потрібна.

Я схрестила руки на грудях. Сказати, що ситуація мутна, — це нічого не сказати.

— Зрозуміла, а далі?

— Якщо впевнимося, що ти справді здатна нам допомогти, тоді обговоримо умови подальшої співпраці.

Зловивши недовіру в моєму погляді, альбінос додав:

— Тебе ніхто не триматиме.

Частина мене не те щоб зраділа, але відчула невелике полегшення після цих слів. Проте інша частина, та що розумна, не хотіла так легко вірити словам незнайомця, який від початку знайомства заробив собі репутацію гіршу, ніж у мене. А це багато про що говорить.

— Гаразд, побачимо, що з цього вийде, — я протягнула руку. — Дай телефон, запишу реквізити,

Вайт швидко вийшов з кімнати і повернувся з телефоном у руках. Я дала собі секунду на роздуми і все-таки взяла мобільний.

— Десять тисяч, — коротко промовив альбінос.

Ого-го, я подумки присвистнула.

— Домовились.

Записала в телефон реквізити і повернула його власнику. Той не відривав від мене свого погляду, а сірі очі як і раніше гіпнотизували своїм сріблястим сяйвом.

— Десь за півгодини отримаєш переказ, - чоловік сховав мобільний в кишеню штанів.

Я відчула вібросигнал свого телефону і зрозуміла, що це, скоріш за все, повідомлення від Джаспера.

— Як ти дістанеш протиотруту до ранку? Дрейден сказав, що заплатить тільки після того, як прийме її.

— У мене скоро буде зустріч з постачальником, який передасть амарантову настійку. Вона тимчасово нейтралізує дію отрути, — вираз обличчя альбіноса знову став напруженим, а тон більш різким. — Слова Дрейдена мали сенс годину назад. Зараз для нас важливіше зацікавити тебе реальною вигодою.

Я знову схрестила руки на грудях і відзначила, як складно зосередитися на його словах, поки небезпечно привабливі сірі очі так зрадливо полонять мою увагу.

— Поки ти не спробувала втекти, — додав він.

— Добре. Мені потрібно подзвонити, — сказала я з надією, що він зрозуміє натяк і покине мій номер.

Вайт мовчки кивнув головою і вийшов за двері.

Я набрала Джаспера і відверто пояснила йому ситуацію настільки, наскільки змогла. Звичайно, спокійної реакції марно було очікувати: хлопець вперто не хотів повертатися додому.

— Я хочу тебе побачити, — пролунав наполегливий голос з телефону. — Або вийди до мене, або я сам піднімусь і знайду тебе.

Одночасно дві емоції промайнули в мені. Перша – це приємне здивування тому, як відчайдушно Джаспер кинувся рятувати мене з рук незнайомих ейрів. Друга – страх за нього, з тієї ж причини.

— Добре, добре. Я зараз спущусь, — з цими словами завершила виклик і вийшла з кімнати.

Підійшовши до сусідніх дверей, легенько постукала. Через кілька секунд двері відчинилися, і висока фігура альбіноса постала переді мною.

— Мені потрібно вийти на кілька хвилин, — поставила його перед фактом. Він прекрасно знає, що я вже нікуди не дінусь.

Спустившись на перший поверх, я одразу побачила Джаспера, що сидів на дивані біля рецепції. Щойно він мене помітив, підвівся, хутко підійшов до мене і несподівано затис в обіймах.

Я тихо зраділа, що рани на спині вже зажили.

— Я злякався, що більше не побачу тебе.

— Зі мною все добре, не варто так хвилюватися, — відповіла я, звільняючись від його обіймів. — Ев тобі розказала про клуб?

— Вона подзвонила відразу, як пішла звідти. Сказала, що ти натрапила на дуже сильного ейра і залишилася з ним удвох. А коли я тобі подзвонив, ти не взяла слухавку. Як ще я міг відреагувати? — Голос Джаспера від напруги зазвучав на октаву вище.

Його погляд впав на моє волосся. Хоч я змила кров з обличчя, на волоссі вона ще залишилась і вже підсохла. Виглядало, напевно, не дуже естетично, і погляд хлопця видавав його тривогу.

— Я радий, що з тобою все добре.

— Дякую, що так хвилюєшся за мене. Вечір насправді був невдалим, але тепер все нормально, — і щоб запевнети його, додала: Мені запропонували роботу, і навіть аванс скоро перерахують.

Після сказаного вичавила майже щиру посмішку, сподіваючись, що це заспокоїть його.

— Він сильно тебе поколотив?

— Пристойно, — я не стримала іронічний смішок. — Але билася не з ним. Його друг зупинив мене, коли я хотіла втекти.

— Їх тут двоє? — Шокований тон видавав нотки чи то ревнощів, чи то хвилювання.

— Один з них зараз лежить присмерті, тому не думай, що я була легкою здобиччю.

Втомлена усмішка прикрасила обличчя Джаспера, але за мить вона змінилась чимось дуже важким.

— Мені було страшно думати, що наша остання розмова змусила тебе піти в той проклятий клуб, — його вираз обличчя ще більше спохмурнів, але погляд видавав щирість.

В грудях защемило від згадки про нашу сварку і нав'язливі думки, яких я хотіла позбутися. Здається, щось змінилось всередині мене. Але що б це не було, я рада бачити Джаспера і рада, що дожила до цієї миті щирості.

— І пробач, що так психанула.

На останньому слові хлопець взяв мене за руку і мʼяко стис її. Тепло його шкіри було приємним, але відчувалося вже по-іншому. Можливо, я перебільшила свої почуття до нього, хоча саме в цій ситуації вони мали б зрости. Та чомусь крім вдячності та хвилювань за його безпеку я більше нічого не відчувала.

— Коли ти повернешся? – Запитав Джаспер.

— Не знаю, мені потрібно з'їздити з ними в одне місце. Після цього, можливо, отримаю другу частину грошей.

— Обов'язково будь на зв'язку і тримай телефон увімкненим.

— Гаразд, - посміхнувшись, я мʼяко витягнула свою долоню з його.

Хлопець помітив це, але ніяк не зреагував.

— Ти впевнена, що вони безпечні?

Ні, звичайно ні.

— Так, все буде добре. Я можу про себе подбати, і вони вже це зрозуміли.

Наостанок обійняла його і здивувалася, коли за поясом джинсів намацала пістолет. Його погляд дав зрозуміти, що він відчув, як мої руки торкнулися зброї. Я посміхнулася, вигнувши брову від здивування.

— Я все-таки їхав тебе рятувати, — сказав Джаспер.

— Навіть не знала, що в тебе є пістолет, — зізналася я і знову посміхнулася.

— Жаль переривати інтимну сцену, — пролунав їдкий голос позаду. — Але змушений повідомити, що до нас скоро прибудуть гості.

Реакція Джаспера була миттєвою. Побачивши Вайта, він виступив на крок вперед і потягнувся за пістолетом. Я схопила його за руку, не даючи дістати зброю.

— Які гості? — холодним тоном запитала я.

— Кур'єри доставлять амарантову настійку. — Він обвів поглядом нас із Джаспером. — Дехто з присутніх має не найкращу репутацію в спільноті ейрів. Краще, щоб нас не бачили разом.

Я зрозуміла, кого він має на увазі, й швидко повернулася до Джаспера.

— Мені пора йти.

— Будь на зв'язку.

— Буду, — пообіцяла я. — До зустрічі.

Він ще раз кинув злий погляд на Вайта, розвернувся й вийшов за двері готелю. Я провела його поглядом і не обертаючись звернулася до Вайта:

— Тобі варто почитати в інтернеті, що таке особистий простір.

Не чекаючи відповіді, стрімко розвернулася на підборах і рушила назад до свого номеру.

Минула майже година відтоді, як я залишила Вайта на першому поверсі. За цей час мій телефон розрядився до пʼятнадцяти відсотків. Вибиті зуби вже почали наростати, супроводжуючись неприємним болем у яснах, та я старалась не звертати уваги на дискомфорт. Від нудьги навіть надумала провідати Дрейдена в сусідньому номері, але двері були зачинені. Повернувшись до себе, я швидко помила голову, щоб змити кров з волосся. Закінчила сушитися рушником якраз вчасно, щоб почути кроки Вайта в коридорі.

На цей раз він залишив двері свого номера незапертими. Я легенько постукала і відчинила їх.

Альбінос сидів біля ліжка, на якому під ковдрою лежав непритомний Дрейден. В кімнаті не горіло світло, тому атмосфера здавалася трохи таємничою й похмурою. В цей темряві спокійне та умиротворене обличчя блондина виглядало ще гарніше. В той час, як обличчя та тіло Вайта видавало напругу, яку він тримав у собі через хвилювання за друга.

Тепер уже я відчуваю себе свідком інтимної сцени. Схоже, вони дуже близькі.

Зрозумівши, що відсутність реакції на мене можна сприйняти як дозвіл увійти, я переступила поріг кімнати і, не порушуючи тиші, мовчки прислонилася до стіни позаду альбіноса. Спостерігаючи за картиною, відмітила, що Вайт у темряві виглядав абсолютно зачаровуюче.

Він тримав у руках маленький флакон, схожий на пляшечку для соусу. Дрейден лежав майже непорушно, лише його груди здіймалися та опускалися в ритм дихання.

— Прокинься, — тихо промовив Вайт і поклав руку на плече друга. — Я дістав настойку, тобі потрібно випити її.

Жодної реакції від непритомного тіла не послідувало. Щоб привести друга до тями, альбінос сильніше стис його плече і легенько потряс. Його погляд був таким стурбованим, що мені на мить стало ніяково.

Я справді напала першою — і саме через мене він зараз у такому стані. Ще недавно я раділа новим кинджалам, а тепер майже шкодую, що скористалася ними. Можливо, це безглуздо: я ж захищалася, і жаліти того, хто хотів мене скривдити, з мого боку дивно. Та за цей короткий проміжок часу поруч з альбіносом я зрозуміла — що він більше хвилювався за життя друга, ніж за моє. А погляд, яким він дивився на непритомного Дрейдена, все ж змусив мене трохи змінити думку про цього чоловіка. Та не настільки, щоб почати довіряти.

Минуло кілька секунд, і Дрейден ледь помітно поворухнувся. Його вії затріпотіли, після чого очі повільно розплющилися. Вайт відразу просунув руку Дрейдену під плечі та допоміг трохи піднятися на ліжку. Як тільки тіло блондина прийняло вертикальне положення, альбінос відкрив флакон з настойкою і підніс йому до рота.

— Пий.

Зробивши кілька великих ковтків, Дрейден випив вміст флакону і знову опустився на подушку. Його очі заплющилися, але я почула, як пульс поступово почав вирівнюватися.

— Що це за настоянка? — пошепки запитала я.

Не обертаючись у мою сторону, Вайт так само пошепки відповів:

— Вона здатна нейтралізувати майже будь-яку отруту. В нашому випадку настоянка його не вилікує, але дасть трохи часу, аби приготувати потрібну протиотруту.

— Як швидко вона діє?

Ми продовжували розмовляти пошепки, хоча в цьому не було великої потреби.

— Я не знаю, — слова чоловіка прозвучали гнітюче. — Десь кілька годин. Думаю, до ранку він має прийти до тями.

Я глянула на екран телефону: годинник показував 01:12.

— Я не знаю, що це за отрута, — зізнання вирвалося саме.

— Я ціную твою чесність, але це не змінює того факту, що мій друг ледь не помер через неї, — його голос прозвучав стримано, але не без звинувачення.

— Для протиотрути потрібна кров, — я зробила паузу і зазирнула йому в обличчя. — Кров альбіноса.

Після останніх слів Вайт розвернувся і подивився на мене так, ніби не міг зрозуміти, жартую я чи говорю всерйоз.

— Де ти дістала ці кинджали?

— У свого постачальника. Але я не знаю, хто їх виготовив.

— Чим більше ти говориш, тим більше вражаєш мене, — вигнувши брови від здивування, він знову відвернувся.

Вібросигнал на телефоні сповістив про нове повідомлення від Джаспера:

"Гроші прийшли на рахунок."

Хвиля полегшення згладила гострі кути моїх сумнівів та страхів стосовно цих двох незнайомців.

— Надійшов переказ, — повідомила я Вайта.

Він знову повернувся в мою сторону і його погляд помʼякшав.

— Добре. Сподіваюся, ти більше не намагатимешся нас вбити.

— Залежить від вашої поведінки, — жартома промовила й відразу прикусила язик.

— Не можу обіцяти, що завжди буду хорошим хлопчиком, — його багатозначний погляд підтвердив слова. — Але й ти не янгол.

Можливо, в його словах є крапля істини.

— Думаєш, так добре розумієшся в людях? – Роздратування прорвалося крізь бар'єр моїх емоцій.

— Перше враження ти склала ефектне, і твоя репутація говорить сама за себе. Але мені буде цікаво познайомитися ближче і дізнатися, чи завжди ти така запальна.

Я офігіла від того, куди звернула ця розмова і ще раз відмітила, як вміло він маневрує між погрозами і компліментами.

— Не впевнена, що маю достатньо бажання. Ти вичерпав свій ліміт знайомства ще в клубі.

Не чекаючи його відповіді, я підійшла до дверей і наостанок промовила:

— Піду відпочину, поки твій друг не очуняв. Покличете, коли будете готові виїжджати.

— Покличемо, — відповів альбінос не обертаючись.

Зайшовши до свого номеру, я знову заперла двері на замок і, не знімаючи чобіт, лягла на праву сторону ліжка, ближче до дверей. Спати сьогодні точно не планую, але трохи полежати не буде зайвим. Втомлені мʼязи трохи занили, коли моя спина вирівнялась на ліжку. Рани від скла вже затягнулися, та й обличчя повністю зцілилося. Лише зубам знадобиться кілька днів, щоб повністю відрости, і я ще раз подякувала зубній феї за те, що передні залишилися неушкодженими.

Увімкнувши режим енергозбереження на мобільному, я відправила Джасперу та Евелін однакові повідомлення, запевнивши їх, що зі мною все добре.

Зтягнула ковдру з іншого краю ліжка і накрилася, сподіваючись, що вона допоможе трохи зігрітися. Незнайома кімната своїми стінами тисла на мене, ніби клітка, але я старалася прогнати негативні думки і прислухалася до тиші навколо. Сусіди знизу дивилися телевізор, його звуки приглушено долинали до моїх вух. В одній із сусідніх кімнат хтось займався звичним для готелю заняттям, бо скрип ліжка, здається, було чути на весь поверх. За стіною, з номеру двісті-тринадцять, не доносилось жодного звуку, не було чути ні голосу альбіноса, ні його кроків. Навряд чи він спить, скоріше за все так само сидить на своєму місці біля ліжка Дрейдена.

Наступні чотири години я пролежала в тій самій позі ембріона, прикрившись краєчком ковдри. Кілька разів мені здалося, ніби я трохи задрімала, але крізь сон продовжувала відчувати внутрішнє напруження, що не відпускало після подій вечора. Водночас прокручувала в голові десятки варіантів подій, які чекають на мене під час подорожі з новими знайомими, від найгірших до фатальних.

Єдиним шансом на втечу було напасти на Вайта, поки Дрейден був непритомний. Цей шанс я профукала, але натомість знайшла для себе непоганий підзаробіток. Принаймні, це була єдина думка, яка могла мене хоч якось втішити.

Потік незв'язних думок перервав стукіт у двері. Я рефлекторно вскочила з ліжка і миттєво дістала кинджали з піхв.

— Ранок добрий, — пролунав голос альбіноса за дверима.

— Прямо таки чудовий, — пробурмотіла я собі під ніс, сховавши кинджали назад у чоботи, і відчинила двері.

Прямо переді мною стояв Вайт, стискаючи в руках два паперові стакани, у яких, ймовірно, була кава. Поруч із ним Дрейден також тримав стакан і дивився на мене так, що я вирішила краще не з'ясовувати, які думки ховаються за цим поглядом. Від раптового потоку теплого повітря по шкірі пробіглися мурахи. Разом із ним мій ніс знову відчув той самий ледь відчутний запах диму з клубу. Це здалося мені дивним і те, що я відчуваю цей запах вдруге під час зустрічі з цими чоловіками — точно не збіг. Або вони багато курять, або пригали через вогнище, поки я лежала на ліжку.

Дрейден здавався бадьорішим. Чорні плями зникли з його шкіри, і від рани на шиї не залишилося й сліду. Глибоко в душі я відчула маленьке полегшення від того, що він тепер виглядав абсолютно здоровим. Та не так глибоко — все ще пам'ятала, що він мене напоїв, аби силою змусити погодитися на співпрацю. Тому можна вважати, що рахунок зрівнявся. Швидко відвівши погляд, повернула увагу до Вайта і помітила, що він виглядав доволі розслабленим та ніби в хорошому настрої.

— Кофеїну? — він простягнув мені один із стаканів і безтурботно посміхнувся.

Я глянула на альбіноса і витратила кілька секунд на роздуми про те, чи варто брати стакан. Вирішила, що краще не провокувати негативну реакцію й забрала напій.

— Дякую.

— Час вирушати, якщо ти готова, — сказав Дрейден.

— Готова.

Я повернулася до ліжка, щоб забрати телефон, схватила піджак, після чого вийшла з номеру й зачинила за собою двері.

Небо ще залишалося глибоким і темним, лише на краю горизонту тремтів холодний сірий відтінок майбутнього ранку. Дощ вже вщух, і волога бруківка тьмяно відбивала слабке світло ліхтарів. У повітрі стояла прохолода, та сама, що пробирає до кісток за лічені секунди. Передсвітанкову тишу на порожній парковці порушували лише наші кроки, що зливалися в одне м'яке шаркотіння по мокрому асфальту.

Пройшовши половину парковки, Дрейден повернув голову до мене й промовив:

— Я вдячний тобі за те, що погодилася допомогти, але в подальшому хотів би попросити більше не штрикати мене тими отруйними кинджалами.

Я кинула на нього погляд, у якому читалася тінь небажаного почуття провини. Хоча всередині й потепліло від того, як ввічливо він це сказав, мене все ще дратувало те, що саме він на початку вечора зробив перший крок до нашої ворожнечі.

— Тільки якщо ти не даси приводу для цього.

Вайт поруч не стримав короткий сміх, через що отримав злегка роздратований погляд Дрейдена.

— Схоже, в тебе є деякі проблеми з довірою, — відповів чоловік і відпив кави зі стакану.

— Довіру потрібно заслужити. Думаю, ти це чудово розумієш.

— Розумію, — кутики його рота розтягнулися в іронічній посмішці. — Ми ж зрівняли рахунок, хіба не так?

— Зрівняли. Тоді я можу бути впевнена, що в цій каві немає нічого крім кави? — я демонстративно підняла стакан.

— Не зовсім так.

Не встигла я перевести погляд на нього, як блондин промовив:

— Кава з молоком, воно, ніби, не смертельне.

— Бачу, тобі вже набагато краще, якщо ти такий веселий, — фиркнула я, поки Вайт вмощувався на заднє сидіння.

— Повір, останні шість годин після зустрічі з тобою важко назвати веселими. — Після цих слів тон Дрейдена став моторошно спокійним. — Якщо я ще не спробував покришити тебе на салат, це не означає, що наше спілкування не викликає такого бажання. Тому краще не випробовуй моє терпіння знову. В інший раз його може бути недостатньо.

Осяявши мене колючою усмішкою, він сів за кермо й зачинив за собою двері.

— Я вже в захваті від цієї подорожі, — пробубніла й слідом вмостилася на задньому сидінні.

Коли автомобіль виїхав з парковки, атмосфера в салоні стала ще більш напруженою.

Всі магазини та ресторани, які ми проїздили по дорозі до готелю, ще були зачинені. Без яскравих вивісок вулиці виглядали похмурими та втомленими. Лиш де-не-де з'являлися люди: чи то гуляки, які не поспішали додому, чи то роботяги, що в'яло прямували на роботу, не чекаючи світанку.

— По дорозі зупиніть авто біля магазину, — згадала я. — Мені потрібно придбати зарядне для телефону.

— В цьому районі немає цілодобових магазинів, — сказав Дрейден. — Біля місця, куди ми їдемо, є кілька, зупинимося там.

Краплинка вдячності торкнулася моїх емоцій, але вголос я цього не промовила.

— А куди ми їдемо?

— Прямо зараз — до автобусної станції, там найближчий портум, — пролунала відповідь Дрейдена.

— І що це таке?

— Ти ніколи не чула про портуми? — запитав Вайт і здивовано вигнув брову.

— А мій вираз обличчя говорить інше? — скептично відповіла я запитанням на запитання і одразу ж пожалкувала.

Погляд Вайта дав зрозуміти, що надмірні емоції в моєму тоні не сприяють хорошим взаємовідносинам.

Та не дивлячись на це, він відповів:

— Портум — це портал, що переносить з одного місця в інше. Часто вони виглядають як двері.

Я вилупила очі на нього і спробувала переварити цю інформацію.

— Портали існують? — це радше було риторичне питання, але воно в'їлося мені в мозок. — Як вони працюють?

— Ти просто заходиш в одні двері, а виходиш через інші — вже в іншому місці. Можна навіть в іншій країні.

Напевно, вираз мого шокованого обличчя розвеселив Вайта, бо той, дивлячись на мене, розсміявся.

Якщо до ейрів та практичної магії я вже звикла, то портали між просторами — це зовсім інший рівень.

Як взагалі щось настільки просте й геніальне може бути приховане від світу? Люди звикли платити гроші за переліт з однієї країни в іншу, який подеколи триває цілий день. У той час як ейри можуть увійти в одні двері й вийти з інших десь на Мальдівах? Одна частина мене злилася через таку нерівність, а інша шкодувала, що я сама не дізналася про це раніше.

— Дивно, що ти вперше про це чуєш, бо майже всі ейри користуються портумами, — невимушено відказав Вайт і зробив кілька ковтків кави зі стаканчика.

Я згадала про свій. Тепло від напою гріло долоні, але кредит довіри до цих хлопців ще не був достатнім, аби я знову наважилася пити щось з їхніх рук. Тож я просто продовжила грітися. Сидячи поруч із такими сильними ейрами, навіть повітря здавалося гарячішим, а поколювання під шкірою відчувалося ще сильніше — від енергії, яка наповнювала салон авто.

— Я не настільки близька до світу ейрів, — пирхнувши, сказала правду. — Зазвичай просто вбиваю їх.

— Так, ми чули про це, — подав голос Дрейден і зустрів мій погляд у салонному дзеркалі.

— А окрім цього, що ще чули?

— Що ти одиначка, береш замовлення тільки на тих, хто зацікавить. Зазвичай це виродки, серійники та схожий збрід.

— Не зазвичай, а завжди, — поправила я його, бо це абсолютна правда.

— Якщо тобі зручно так думати, тоді гаразд, — доволі різким тоном відповів Дрейден.

Я не зрозуміла, в чому його проблема. Сказане прозвучало дивно — ніби із засудженням.

— У тебе є якісь зауваження щодо моєї роботи?

Я трохи нахилила голову вбік, щоб глянути йому в обличчя. Вайт змірив мене скептичним поглядом, і вчергове закотивши очі, відвернувся до вікна. Дрейден знову глянув у дзеркало заднього виду — його погляд видавав якісь змішані емоції.

— Жодних. Мені начхати, чим ти займаєшся, — байдуже відказав він і повернув погляд на дорогу.

Я на секунду застигла. Така пасивна відповідь розбурхала в мені бажання розпитати, чи насправді в його словах немає підтексту. Адже це він мене знайшов, саме йому потрібна моя допомога.

Та навіть у такому випадку інстинкти самозбереження підказували проковтнути цей зростаючий клубок напруги між нами й не провокувати того, хто явно сильніший за мене.

Я нервово відкинулася на спинку сидіння і склала руки.

— Вайте, — раптово промовила я й повернула голову до нього.

Той різко обернувся й глянув на мене.

— Де відбудеться зустріч?

— Хіба я не сказав?

— Ні, ти тільки про портум розповів.

На обличчі альбіноса розтягнулася інтригуюча посмішка.

— Париж, — театрально промовив він із французьким акцентом. — Портум перенесе нас у Париж.