Коли я стану попелом

Один з найперших спогадів із Вірою став сходинкою до п’єдесталу, на якому сформувалася моя нетипова, абсолютно викривлена система цінностей. У ній чуже життя нерідко мало більшу вагу, ніж власне. Тому я так і не навчилася проходити повз чужі проблеми, навіть коли це вилазило мені боком.

Не дивно, що найголовнішого уроку Віри я так і не засвоїла. Вона вчила оцінювати ризики і відступати, коли необхідно. Я ж із феноменальною впертістю чиню навпаки.

Підвал під баром «Олдгард» був доволі просторим, хоча майже весь центр займав старий боксерський ринг приблизно три метри завширшки. Канати на ньому провисли, полотно стерлося від плину років, але саме там закладалися основи того, ким я зрештою стала.

— Покажи, на що ти здатна, — з викликом промовила Віра і стала в стійку по центру. Її зелені очі вп’ялися в мої, чекаючи, поки я залізу на ринг.

Ті ж зелені очі всі наступні роки бачили мене наскрізь. Здавалося, вона завжди знала, що у мене в голові. А я так і не зрозуміла — це завдяки нашим близьким стосункам чи її проникливості, натренованій роками військової служби.

Та саме в той момент у затхлому підвалі під старим баром мене хвилювало лише одне питання: невже вона справді хоче битися зі мною? Ця думка вжахнула п’ятнадцятирічну мене і змусила засумніватися, чи вона взагалі розуміє, що робить.

— Давай, — знову мовила Віра, але цього разу м’якше. — Залазь сюди, покажи, чим ти така особлива.

Після цих слів я зібрала в кулак крихти впевненості й залізла на ринг, не забувши перечепитися ногою за канат — той виявився на диво пружним.

Коли вирівнялася в повний зріст і стала навпроти Віри, тривога поступово витіснила всі інші думки. Я витерла спітнілі долоні об потерті сині джинси, що дала мені Віра за кілька годин до цього, і спробувала повторити її стійку.

— Якщо я вдарю тебе занадто сильно, ти можеш померти, — чесно сказала я, стараючись не згадувати попередній досвід.

— То не бий у повну силу, — Віра смикнула плечем і криво всміхнулася, ніби це не мало жодного значення.

Коли після перших трьох замахів я зрозуміла, що моя сила нічого не варта поруч із її швидкістю і майстерністю, страх нашкодити їй поступився бажанню проявити себе.

Вона дала мені ще одну спробу і підійшла ближче. Простягнувши руки, вирівняла мене, поправила плечі й відвела лікті.

— Тримай руки вище.

Я підняла їх і ще раз замахнулася.

Цього разу жінка ледь встигла ухилитися, і я не стримала тріумфальної усмішки.

Та майже відразу зрозуміла, що радіти поки немає чому. Віра жваво вдарила мене по руках — я знову їх опустила.

Весь наступний тиждень на рингу я вчилася тримати спину і не опускати руки. І лише з роками зрозуміла, наскільки важливим був той урок.

Після втечі з притулку Віра стала першою людиною, яка проявила небайдужість і простягнула мені руку допомоги. Відтоді, як вона сховала мене у своєму барі від переслідувачів із лабораторії, течія мого життя звернула в новий, невідомий, але сповнений надій напрямок.

Саме він згодом привів мене туди, де я зустріла нові пригоди у вигляді двометрового рудоволосого вервіна, який уже вдруге замахнувся, щоб метнути в мене столовий ніж.

Я швидко ухилилася, і рана в плечі відгукнулася гострим болем, а гаряча кров потекла по шкірі під водолазкою. З іншого кінця залу, де Вайт бився з другим головорізом, долинув гучний гуркіт, схоже, завалилася колона. Але я не ризикнула відволіктися від свого супротивника навіть на мить. Ціна такої помилки була б надто високою.

Тому  зосередилася на вервіні, і коли той заніс руку розміром із граблю, стрімко пригнулася та викинула вперед кулак із затиснутим кинджалом. Лезо прошило його твердий живіт, залишивши довгу рану. Навіть якщо вона швидко заживе, отрута вже рознесеться по тілу. Вервін люто вилаявся, і я ковзнула вниз, коли кігтиста лапа розсікла повітря чітко на рівні мого обличчя. 

Громила може й сильний, проте я значно спритніша. Не втрачаючи дорогоцінних секунд,  відскочила вліво, обігнула його з боку і двома кинджалами полоснула по масивній спині.

Рудоволосий загарчав, різко розвернувся і вгатив кулаком у моє поранене плече.

Сила удару була настільки потужною, що в мене ледь іскри з очей не посипалися. Плече видало страхітливий хруст, і рука обм’якла — один кинджал упав на підлогу.

Бляха.

Вервін скористався цим моментом слабкості й величезним лаписьком схопив мене за горло. Цього разу я не встигла ухилитися.

Повітря зникло одразу — ніби його просто вирвали з легень. Ноги відірвалися від підлоги. Я рефлекторно почала бити його по руці кинджалом, намагаючись хоч трохи послабити хватку, але сили бракувало. Вціліла рука ослабла настільки, що другий клинок випав на підлогу.

Він хоч і приречений… але не раніше за мене.

У горлі стискало так, що боліло навіть не дихати, але я продовжувала безрезультатно хапати ротом повітря.

Обличчя вервіна скривилося в жорстокій гримасі задоволення. Світ почав звужуватися. Звуки приглушилися, ніби я опинилася під водою. У голові залишилася одна думка — вдихнути. Хоч раз.

Поруч хтось закричав. За мить хватка на шиї ослабла, і я рухнула на підлогу.

Перші ковтки повітря ледь просочилися крізь болюче горло й обпекли легені, як синє полум’я. Коли зір потроху почав прояснюватися, я побачила, що вервін лежав на підлозі, а зі скроні в нього стирчав столовий ніж.

Підхопила з підлоги свій кинджал і одним ривком підповзла до виродка. Рудий вишкірився й загарчав, у безсилих спробах знову схопити мене за горло. Я вклала всю силу в робочу руку і одним чітким рухом загнала лезо йому просто в серце — по саму рукоять.

Кремезне тіло обм’якло, а на обличчі тепер навіки застигла гримаса болю і злості. Я полегшено звалилася на підлогу й дала собі кілька секунд, щоб перевести подих.

Він мене майже прикінчив…

Схоже, Вайт уже розібрався зі своїм противником і тепер великими кроками прямував у мій бік, розсуваючи стільці на своєму шляху.

У його руці блиснув столовий ніж — цього вистачило, щоб зрозуміти, хто вирубив вервіна.

— То як тобі Париж? — запитав він із посмішкою, коли зупинився біля мене.

— О, я в захваті, — мій голос прозвучав хрипло. — Дякую, що спитав.

Вайт ще раз усміхнувся і присів поруч. Безпардонно засунув пальці вервіну до рота й розсунув губи, оголюючи пожовклі ікла.

— Цікаво, — задумливо промовив він.

Гучні кроки позаду змусили мене різко обернутися — це був Дрейден. Уже без Клео.

— Треба забиратися звідси, — сказав він, швидко окинувши приміщення поглядом. — Поліція вже поруч.

От чорт. Я ледь не забула, що ми посеред людного місця.

— Ти як? — Дрейден став поруч.

— Як огірочок.

Коли спробувала встати, права рука допомогла підвестися, а ліва безвольно повисла, віддаючи болем у плечі.

Дрейден глянув на травму й підійшов ближче.

— Вправити плече?

Пропозиція не дуже приваблювала, але якщо не зробити цього зараз, потім буде тільки гірше.

Я мовчки кивнула.

Дрейден підійшов ближче й обхопив мою руку трохи вище ліктя. Навіть крізь адреналін і біль його дотик відгукнувся по шкірі легким поколюванням.

— На рахунок три, — попередив він.

Я стримано скривилася. Різкий ривок — і плече стало на місце з глухим клацанням.

Біль накрив миттєво. Такий, що на секунду вибив повітря з легень сильніше, ніж хватка вервіна.

Я стиснула зуби, але все одно тихо вилаялася.

— Рухати зможеш, — кинув Дрейден таким спокійним тоном, ніби щойно не вивернув мені руку.

Я обережно поворушила плечем. Боліло, але принаймні тепер воно правильно зростеться.

— Дякую.

— Нема за що, — ввічливо відповів він. — Тепер точно час йти звідси.

З цим сперечатися я не стала, тільки коли роззирнулася по сторонах, зрозуміла, який гармидер ми залишимо після себе.

Два трупи посеред ресторану, купа наляканих людей надворі й перекинуті столи точно не залишаться без уваги в новинах. Я згадала маленького хлопчика, якого відштовхнув вервін. Хотілося вірити, що з ним усе добре. Соромно тікати звідси після такого, але якщо залишимося, можемо потрапити в ще більші неприємності з поліцією.

Тому я підняла з підлоги другий кинджал і сховала його у чобіт, аби зайвий раз не світити холодною зброєю на публіці.

З міркувань безпеки Дрейден вивів мене і Вайта через чорний вихід, як і Клео раніше. На вулиці зараз повно людей, які точно не пропустили б нас повз очі.

На щастя, кав’ярня з портумом знаходилася по той самий бік, що й ресторан, а тому до неї теж можна було дістатися непомітно. Коли ми вже дійшли до потрібної будівлі, в голову вдарила думка, від якої, здається, навіть моє обличчя зблідло.

— Камери спостереження, — всередині все захололо. — У ресторані були камери спостереження?

Вайт і Дрейден глянули на мене, але ходу не сповільнили.

— Так, — коротко відповів блондин, і в мене серце ледь не опустилося в п’яти.

— Не хвилюйся за це, — швидко додав Вайт. — Записи буде стерто.

Він так легко про це говорить, ніби стирання записів із камер спостереження для нього така ж буденна справа, як і вбивати людей за сніданком.

Ну, сподіваюся, що так і буде. Інакше мене розшукуватимуть ще й у чужій країні. Що може бути краще?

Коли ми дійшли до потрібної будівлі, я завмерла на місці, з широко розплющеними очима.

Біля сміттєвих баків під стіною кав’ярні лежало масивне тіло чоловіка. Шия була скручена, голова — вивернута під неприродним кутом. На обличчі застигла гримаса злості, напіврозплющені очі завмерли в погляді, спрямованому ніби прямо на мене. 

Я повернула голову до Дрейдена і лише поглядом запитала «Що це?».

— Це був третій, — відповів чоловік. — Він напав на нас із Клео.

Хоч Дрейден і був поранений отрутою з моїх кинджалів, у нього навіть вистачило сил на бійку. І те, що він звернув нападнику шию голими руками, трохи лякало.

— Ми так і залишимо його тут?

— Так, — Дреден знизав плечима. — Я вже повідомив Марго, вона займеться цим.

— Одним із нападників був її охоронець, — констатувала я. — Чи могла вона сама їх послати?

Дрейден на мить задумався.

— Можливо. Я ніколи їй не довіряв, але й такого не очікував.

Схоже, перше враження про весталію виявилося правильним.

Вайт підійшов до старих дерев’яних дверей, що вели до кавʼярні. Відчинив їх і притримав, пропускаючи всередину мене, а потім Дрейдена.

Поки ми долали відстань у кілька метрів між одними дверима й іншими – я встигла мимоволі почути кілька уривків розмов, що долинали із зали. Судячи з їхніх слів, відвідувачі з ресторану вже рознесли навкруги новину про напад. 

Та чоловіків поруч зі мною почуте жодним чином не схвилювало. А коли біля дверей до комори прямо з повітря виникла жінка, яка раніше дивилася, як я блювала у відро — мені й самій вже стали нецікаві розмови людей.

Вона дійсно зʼявилася з повітря! Ніби до цього була невидима.

Схоже, варто додати ще один пункт до своєї енциклопедії по ейрі.

Я роззирнулася і помітила, що ніхто з відвідувачів навіть не звертав на нас уваги. Жінка відчинила двері своїм ключем і пропустила всіх вперед. Вже знайомі стіни з рядами бежевих дверей нагадали про мій нещодавній сором, і я від незручності сховала руки в кишені і закутала себе в піджак. Дуже хотілося вірити, що більше ми не зустрінемося. 

— Це була весела подорож. Але враження про місто зіпсувалися абсолютно, —  я глянула на Дрейдена і Вайта, коли ми підійшли до порталу. — Більше мене не звіть.

Не чекаючи відповіді, глибоко вдихнула і коли жінка відкрила прохід, перша пірнула в чорну матерію перед собою.

***

Наступний ранок я зустріла, сидячи на підвіконні у своїй спальні. Так і не змогла зімкнути очей вночі чи то через події останніх двох днів, чи то через усвідомлення необхідності зробити вибір.

Після Парижа дорогою додому Дрейден нав'язливо нагадав про угоду. Першу її частину я виконала — поїхала до Парижа, де ледь не сконала від рук вервіна. Зараз починаю думати, що весь цей час просто намагалася змиритися з тим, що рано чи пізно доведеться погодитися.

У голові всю ніч точилася вперта боротьба між здоровим глуздом і всім іншим.

Вчинок Вайта, м’яко кажучи, здивував. Він врятував моє життя, коли вервін був за крок до того, аби його забрати. Цей благородний жест залишив неприємний післясмак у роті, який я ідентифікувала як почуття боргу. Проте попередні події залишили занадто велику пляму на його репутації, і порятунок мого життя не стирав факту замаху на нього.

Та не лише Вайт був загадкою для мене. Дрейден обіцяв розповісти подробиці справи після моєї згоди, що саме по собі створювало дисонанс. Адже вирішувати такі речі наосліп — це як пірнати в басейн, не знаючи його глибини. 

Коли повернулася до клубу «Відтон», щоб забрати своє авто, я згадала про наводку Кернса на інших хапунів та невдале полювання. Якщо вони дійсно там бувають, то варто повернутися туди й довести справу до кінця.

І ще Джаспер. Хоч поцілунок так і не відбувся, мене зворушив його подвиг — приїхати на порятунок, поки я була в готелі. Тому я додала зустріч із ним до списку справ на сьогодні.

Перед тим як пересісти у своє авто біля клубу, Вайт зняв із мене гламур, і я обмінялася контактами з Дрейденом. Домовилися, що до обіду наступного дня я прийму рішення.

Залишилося кілька годин.

Телефон показував 5:37, і врешті-решт я прийняла найкраще для себе рішення — спробувати заснути хоча б на годину.

Поставила на підвіконня чашку з холодним недопитим чаєм, налаштувала на телефоні будильник і залізла під ковдру. Накрилася з головою та відклала всі важливі рішення на потім.

***

Дзвінок у двері висмикнув мене з неспокійного сну про хапунів, які змовилися з Дрейденом, аби вбити мене.

До будильника залишилося чотирнадцять хвилин, хоч здавалося, що я тільки-но заснула.

Лише кілька людей знали, де я живу. До цього вузького кола входили Евелін та Джаспер. Якщо це Джаспер, доведеться терміново прокинутися і вдати, що я готова до розмови. Але навіть це було б краще, ніж візит моїх нових «друзів». Я вимкнула будильник, закуталася в ковдру й босяком почовгала до дверей.

Хвиля полегшення заспокоїла мою тривогу, коли у дверному вічку я побачила Евелін.

— Привіт, — подруга переступила поріг квартири і придивилася до мене.

Ми привітно обійнялися. Евелін залишила взуття біля дверей і опустилася на диван.

Ця квартира колись була нашою спільною. Кілька років тому ми жили тут разом, тому Ев і зараз почувається тут як удома. Мені завжди подобалося це. Приємно, коли хтось почувається як вдома поруч із тобою.

— Ти спала? — з провиною в голосі запитала вона.

— Так, — я з ногами залізла на диван і вмостилася поруч.

— Вибач, що розбудила. Я дзвонила тобі кілька разів, але, схоже, ти не чула.

Вона протерла очі, стягнула з мене частину ковдри й укрилася нею.

— У мене сьогодні зустріч із сім’єю Мета, — важко зітхнула подруга.

Я кинула швидкий погляд на годинник на стіні. Рух стрілок здавався таким дратівливим. Можливо, тому, що вони показували час 11:12.

— Його батько дуже консервативний і не сприймає жінок, які носять спідниці коротші, ніж по коліно, — продовжила подруга. — Тому я хочу вдягнути ту синю сукню, яку придбала для співбесіди минулого місяця, а до неї пасують лише чорні туфлі, що я залишила тут після дня народження Джаспера.

Коли Евелін промовила останні слова на одному диханні, я пожаліла подругу та пожертвувала їй ще шматочок ковдри для ніг.

— Туфлі в шафі, — я кивнула в бік.

— Добре. Але ти ж не думала, що я прийшла лише по туфлі? — ледь зіщуливши очі, Евелін нахилила голову набік. Це означало, що зараз буде штурм. — Розкажи мені в деталях усе, що відбулося з тобою того вечора в клубі. Ким були ті мерзотники, що напали на тебе?

Тепер я зітхнула і почала розповідь з того, що альбінос ніякий не Раян.

Коли закінчила переказувати події останніх двох днів, першим, що запитала Евелін, було:

— Весталії дійсно можуть бачити майбутнє?

Я усміхнулася її здивуванню.

— Так. А це єдине, що тебе збентежило?

З губ Евелін зірвався короткий смішок.

— То що ти вирішила?

Їй не обов'язково знати всю правду. Якщо подруга дізнається, яка небезпека чекає на мене через співпрацю з цими ейрі, почне хвилюватися ще більше.

Тому я вичавила з себе криву посмішку і сказала:

— Вони добре заплатять.

— Ти серйозно? — пирхнула Евелін і впилася поглядом у мої брехливі очі.

Я знизала плечима для переконливості.

— Абсолютно.

— Твої інстинкти самозбереження в нормі? — Евелін клацнула пальцями у мене перед обличчям.

— Благаю тебе, — я закотила очі. — Коли вони в мене були в нормі?

Ще деякий час ми просиділи на дивані під однією ковдрою, обговорюючи можливі варіанти відходу. У якийсь момент я втомилася від цієї теми та запропонувала кави.

Годинник на стіні показував 11:28.

— Тільки з вершками, а не з молоком, — гукнула Евелін, коли я залишила їй ковдру і рушила на кухню.

Час для прийняття рішення майже вийшов. Хоча насправді рішення вже давно було прийняте. Я лише намагалася звикнути до цієї думки.

Якщо ставитися до цього простіше, то це лише чергова робота, за яку мені добре заплатять. Так, ризики в ній доволі високі. Це я зрозуміла з розповіді Дрейдена про Тадеуса і з того, що на нас напали головорізи просто посеред ресторану.

Зрештою, коли взагалі моя робота була безпечною? Кожне полювання — це ризик, кожне нове анонімне замовлення — ще більший ризик. Відмінність лише в тому, що тепер мені доведеться працювати з ейрі, а не полювати на них.

Евелін швидко випила свою каву, забрала туфлі й побігла готуватися до зустрічі з батьками Мета. Я залишилася сама і на деякий час зависла в думках, спостерігаючи за стрілками годинника.

Дочекалася 12:00, але нічого не змінилося.

Щоб хоч якось зайняти себе, взялася мити чашки. Коли остання з них опинилася на сушарці, зі спальні долинув звук вібрації телефону. Я швидко зайшла до кімнати, взяла з ліжка мобільний і побачила на екрані незнайомий номер.

Трясця.

— Доброго дня, Валері, — з динаміка долинув голос Вайта.

— Привіт, Раяне, — уколола я у відповідь без жодної брехні про «добрий» день.

Бонусний бал за пунктуальність.

— Прийняла рішення?

— Так.

— Чудово, тоді спускайся. Я біля твого будинку.

Я на мить впала в ступор, після чого стиснула щелепи, стримуючи злість, і підійшла до вікна.

На вулиці стояло кілька автомобілів, деякі з них я часто тут бачила. Але один відразу привернув увагу, і я подумки вилаялася. Білий «Порш» був припаркований біля мого автомобіля. Вікна затемнені, але не складно здогадатися, хто всередині.

Якщо їм так легко знайти мій дім, то про яку свободу вибору взагалі може йтися? Сподіваюся, на цій зустрічі мені нарешті пояснять, у що я вв’язалася.

— Спускаюся, — коротко відказала я і завершила виклик.

Швирнула телефон на ліжко і почала збиратися.

Зціпивши зуби, обійшла квартиру в пошуках кинджалів. Вони, виявилося, все ще були в піхвах чоботів, які я носила ще з вечора в клубі. Вийняла з шафи пару чорних лосин. Рука потягнулася до білого светра, але, згадавши про альбіноса, я мимоволі скривилася і дістала червоне худі.

Перед виходом ще раз перевірила кинджали в чоботах, вилаялася вголос і вийшла з квартири.

Погода надворі була на диво приємна. Осіннє сонце трохи зігріло повітря й додало барв моїй вузенькій вуличці.

Та всі думки про приємне випарувалися, щойно я побачила за кілька метрів від себе мило усміхнене обличчя Вайта.

Альбінос стояв, спершись на свій білий автомобіль. Руки були сховані в кишенях, поза — така розслаблена, ніби ми збиралися на побачення, а не на обговорення плану пошуку викраденої людини.

— Давно ти тут? — я підійшла до нього, теж сховавши руки в кишені свого худі.

— Ні, — відповів Вайт.

Чомусь я йому не повірила.

— Куди поїдемо?

— А куди ти хочеш? — усміхнувся Вайт.

Схоже, його забавляла ця ситуація, якщо він так невимушено жартував.

— У мене сьогодні немає настрою для жартів, — кутик мого рота мимоволі смикнувся від роздратування.

— Сподіваюся, колись він з’явиться, — відповів Вайт і кивнув у бік пасажирського сидіння. — Їдемо до Дрейдена, дорога буде довгою.

Я обійшла машину спереду і залізла в салон. Усередині відчувався запах шкіри й ненав'язливий аромат парфумів, який я вже почала асоціювати з Вайтом. Авто справді вражало, хоча на мій смак було занадто помпезним. Проте чомусь саме на такій машині я й очікувала його побачити.

Того вечора в клубі Дрейден згадував, що його дім знаходиться у Клірфорді. Якщо ми їдемо туди, то це будуть нестерпно довгі  п’ять годин у компанії Вайта.

— Ми їдемо у Клірфорд? — не втрималася я.

— Так, — коротко відповів він і завів мотор.

Джекпот.

Я пристебнула пасок безпеки й дістала з кишені худі телефон. Написала коротке повідомлення у спільний чат з Евелін та Джаспером: «Їду з міста, не знаю, коли повернуся».

— Знаю, що в тебе багато запитань, — заговорив Вайт. — Справа, над якою зараз працює Дрейден, дуже важлива, тому ми намагаємося тримати її в таємниці від інших ейрів.

— Це я вже зрозуміла.

Невже він вирішив поговорити?

— Добре, — Вайт кинув короткий погляд у мій бік, після чого знову повернув увагу до дороги. — Сьогодні ми розповімо тобі всі деталі, але ця інформація не повинна вийти за межі нашого кола.

Я витримала коротку паузу. 

— Гаразд. Але в мене теж є свої умови.

— На інше і не сподівалися, — серйозним тоном мовив альбінос.

Я нічого не відповіла, і після цих слів у салоні запанувала тиша. Близько двадцяти хвилин я стежила за видом з вікна. Коли мені набридло рахувати світлофори, я дістала з кишені навушники й увімкнула улюблений плейлист «В дорозі».

Минула майже година. Ми виїхали з міста, і вузькі тісні вулички змінила широка дорога, з обох боків оточена жовтими полями. Вайт сміливо додав швидкості, від чого я трохи втиснулася в сидіння. Швидка їзда завжди приносила мені задоволення, тому відчуття були приємні.

Коли за кілька годин ми проїжджали невелике містечко під назвою Бруквейл, Вайт заговорив, і я зняла один навушник, аби краще його чути.

— Можемо зробити зупинку, якщо потрібно.

Я прислухалася до свого сечового міхура і подякувала за відсутність потреби.

— Не потрібно, дякую, — ввічливо відповіла я й вийняла другий навушник, бо за час поїздки вуха вже почали боліти.

Залишок шляху ми проїхали так само мовчки. За цей час я встигла обмінятися кількома повідомленнями з Евелін, тричі перевірити електронну пошту — сама не знаю навіщо. На нервах відколупала лак на одному з нігтів і пограла в гру на телефоні, чим майже розрядила акумулятор.

Коли автомобіль проїхав дорожній знак із написом «Клірфорд», я ледь не зітхнула від полегшення.

Проте Вайт не збавляв швидкості й далі гнав вузькими вуличками, і я зрозуміла, що будинок Дрейдена, ймовірно, знаходиться за містом.

Майже на виїзді з Клірфорда Вайт звернув із головної дороги й пірнув у гущу дерев, серед яких виднівся лише вузький проїзд зі слідами від шин.

Попереду ліс розступався, і між деревами вже проглядався силует великої будівлі на тлі блакитного неба.

Щойно дерева залишилися позаду, я ледь не ахнула одразу з двох причин.

Насправді це був радше маєток, ніж звичайний будинок. Та щойно я його побачила, по спині пробігли мурахи від знайомого відчуття — такого самого, яке охопило мене, коли я переступила поріг дому Марго де Брієль.

Холодок, що пробігся по шкірі, був надто знайомим, щоб помилитися. Маєток захищала магія.

— Це виявляючі чари, — пояснив Вайт і зупинив машину біля масивних чорних воріт.

Минуло кілька секунд, і ворота повільно відчинилися. Машина заїхала до просторого двору перед будинком.

— Коли хтось перетинає межу лісу, у маєтку дізнаються про це ще до того, як його зафіксують камери спостереження, — продовжив альбінос.

А я вдома почепила два замки на двері і була впевнена, що це нічого такий рівень безпеки.

Якщо Дрейден володіє цим маєтком, то навряд чи сума, яку я запланувала озвучити, стане для нього проблемою.

Будівля виявилася величезною. Три поверхи, десятки вікон і кілька прибудованих крил натякали, що кімнат тут більше, ніж мені хотілося рахувати. Проте маєток не виглядав химерно чи надто розкішно. Червоний камінь фасаду, світлий дах і великі панорамні вікна створювали відчуття стриманої дорожнечі. По всій ширині стіни були вкриті плющем, який в цю пору року вражав різноманіттям кольорів, жовто-зеленого, помаранчевого та коричневого різних відтінків. Двір теж був доглянутим, акуратно підстрижений газон, старі розлогі дерева і рівні доріжки зі світлого каменю. Жодних фонтанів, статуй чи величезних клумб які б додавали помпезності. Усе виглядало так, ніби за цим місцем дбайливо доглядали багато років поспіль.

Ми мовчки вилізли з машини і мені знадобилося кілька секунд аби швидко розімʼяти мʼязи, які за час довгої поїздки трохи задубіли. Вайт відчинив вхідні двері будинку й пропустив мене вперед.

Перше, що я відчула, — це нічого. Жодних заклинань, як у маєтку весталії. Від цього я полегшено видихнула й роззирнулася навколо. 

Просторий хол прикрашали різноманітні рослини та предмети мистецтва. Попри велику кількість деталей, усе тут поєднувалося настільки гармонійно, що приміщення не здавалося перевантаженим. Найбільше мою увагу привернула картина біля дверей на лівій стіні. На ній було зображене закривавлене дерево. Його коріння стирчало із землі так, ніби дерево щосили намагалося вирватися з неї, а голі сухі гілки, мов поранені руки, стікали кров’ю. 

Схоже, в цьому будинку полюбляють дивні речі.

Темна дерев’яна підлога виблискувала під світлом великої кришталевої люстри, що звисала зі стелі другого поверху. Туди вели роздвоєні сходи, вкриті темно-зеленим килимом, у просторі між ними стояв високий деревʼяний годинник з червоного дерева. Справа від сходів навстіж відчинені подвійні двері вели до бібліотеки. Звідти долинали чиїсь приглушені кроки.

Я зацікавлено витягнула шию, аби підглянути, хто там, але стелажі закривали огляд. Попри сонячний день надворі, у бібліотеці панував напівморок.

Наступна кімната виявилася вітальнею. Я зрозуміла це коли крізь відчинені двері побачила шкіряні дивани й крісла, а на стіні висів великий плаский телевізор. Інших деталей не встигла роздивитися, бо ми не пішли далі, а зупинилися біля бібліотеки.

— Пізніше влаштую тобі екскурсію, — кинув через плече альбінос.

— Ти теж тут живеш?

— Так, — прозвучала коротка відповідь.

Я на мить задумалася, чи не вимагатиме Дрейден і від мене переїхати сюди на час пошуків. Що-що, а жити з цими двома екземплярами в одному будинку точно не входить у мої плани.

— Перше, чим ми займемося, — продовжив Вайт, — це обговоримо умови співпраці.

— Чудово, — відповіла я.

— Ходімо, присядемо.

Ми зайшли до бібліотеки, і мене відразу огорнув улюблений аромат старих книг. Підійшовши до великого дерев’яного столу з лампами, я роззирнулася й одразу зрозуміла, кому належали кроки, які чула раніше.

Клео стояла біля однієї з книжкових шаф. У руках вона тримала маленьку книжечку, а її очі зосереджено бігали від одного рядка до іншого. Дівчина виглядала саме так, як я її запам’ятала. М’які юні риси обличчя контрастували зі сріблясто-сивим волоссям, що спадало майже до пояса. У білій сукні до коліна й під тьмяним світлом бібліотеки вона скидалася на похмуру, але напрочуд гарну примару.

Хілерка підняла голову й помітила мене з Вайтом. Ввічлива усмішка на мить прикрасила її обличчя.

— Привіт, — вона підійшла до столу, відклала книжечку й сіла.

Я привіталася й мимоволі подумала, що Клео теж може жити в цьому маєтку.

— Дрейден затримується, — повідомив Вайт і сів поруч.

Я зробила те саме, але залишила між нами один вільний стілець.

— Поки його немає, можемо обговорити деякі питання, які не потребують його присутності.

Чудово, подумала я. Ближче до суті.

Альбінос на мить затримав погляд на порожньому стільці між нами. Якщо його й здивувала моя демонстративна дистанція, то він цього не показав і спокійно заговорив: 

— За два місяці пошуків ми залучили вже багато людей. Але всі вони знаходять лише дрібні зачіпки, які майже завжди виявляються пастками. Тадеус Блеквуд — надто слизький тип. Щоразу, коли ми думаємо, що наблизилися до нього на крок, виявляється, що він уже на три попереду.

Я оцінила серйозність ситуації, і в голову прийшло єдине логічне запитання:

— Чому він узагалі викрав цю людину?

— На це може бути кілька причин, — його тон став ще серйознішим. — Перша — помста. Батьки Дрейдена мали конфлікт із Блеквудом років двадцять тому. Можливо, таким чином він хоче поквитатися з Дрейденом.

— А друга причина?

— У ній ми поки не впевнені. Деякі вчинки Тадеуса вказують на те, що він задумав темну справу. У нас є одна теорія, але вона надто шалена й заплутана, тому довго пояснювати.

І знову ця таємничість, коли я сподівалася нарешті почути щось важливе.

— Я сьогодні нікуди не поспішаю, — відкинулася на спинку стільця, не відводячи погляду від сріблястих очей навпроти.

Вайт кілька секунд помовчав, після чого доволі важко зітхнув, ніби не бажав піднімати цю тему.

— За останній місяць Блеквуд почав активно контактувати з різними торговцями. Деякі з них займаються постачанням дуже… екзотичних товарів, — від останніх слів мені стало не по собі. Судячи з його тону, навряд чи йшлося про прості кролячі лапки. — Саме по собі це не викликало б підозр. Та один із його наближених, якого нам вдалося розговорити, повідомив, що Тадеус шукає союзників серед весталій та відьом.

Я відверто здивувалася, адже весталії не з тих, хто приймає чиюсь сторону в конфліктах. Вони завжди зберігали нейтралітет, та й гроші їх не цікавлять так як звичайних найманців. Згадка про відьом здивувала не менше, бо я ніколи тих не зустрічала і, якщо чесно, завжди доволі скептично ставилася до їхнього роду занять.

— Наскільки я знаю, весталії нікому не підкорюються, і з ними взагалі рідко хто заводить справи, — зауважила я з надією, що мої знання про весталій не хибні.

— Так, — погодилася Клео. — Вони за своєю природою дуже таємничі й воліють триматися осторонь.

Дівчина постукала пальцем по книзі і продовжила:

— Я пошукала в книгах інформацію й знайшла згадки про кілька випадків, коли весталії об'єднувалися з іншими ейрами. Здебільшого — заради особистої вигоди, бо гроші для них нічого не варті. А от відьми не цураються працювати на тих, хто добре платить.

Від цих слів у мене з’явилося вкрай недобре передчуття. Порівняно з жінками, які бачать майбутнє або наділені відьомською магією, навіть більшість чудовиськ, на яких я полювала, здавалися не такими страшними.

Та раптом мене осяяла ще одна думка. Схоже, викрадена людина не така вже й людина…

— Виходить, та, кого ми шукаємо, — весталія? — від цієї теорії у мене скрутило шлунок.

— Ні, — впевнено заперечив Вайт. — Ми не тому заговорили про весталій.

Хоч це добре. Я полегшено зітхнула.

— Судячи з того, що Тадеус скуповує заборонені екзотичні товари та вербує відьом і весталій, він задумав дещо серйозне.

— Про що мова?

 Щось мені підказує, що навряд чи він планує вечірку до Геловіну.

— Ми думаємо, він готується до якогось ритуалу, і це може бути безпосередньо пов'язано з викраденням.

Я вже не знаю, що сьогодні зможе шокувати мене ще більше.

— Вибач, що? — у мене ледь не відвисла щелепа.

— Ти ніколи не чула про ритуали? — трохи насторожено запитав Вайт.

Схоже, я взагалі нічорта не знала про світ, у якому живу.

— Це такі, де свічки та жертвоприношення?

Жертвоприношення. По спині пробіг холодок, коли я зрозуміла, до чого вів Вайт.

— Так, — абсолютно серйозно підтвердив він. — Це і є другий варіант.

Чим далі, тим цікавіше. З кожною новою деталлю я починала розуміти, що справа, над якою доведеться працювати, настільки небезпечна, що мої полювання на монстрів порівняно з нею — дитячі розваги. Найстрашніше було усвідомити, що все це відбувалося буквально поруч зі мною, тоді як я вважала полювання найбільшою небезпекою.

— Які ще маєте зачіпки?

— Останній тиждень розслідуємо зв'язок Блеквуда з однією бандою варгулів у Седар-Фоллс. Один з інформаторів підкинув зачіпку, що банда працює з ним уже багато років, тому є ймовірність, що вони виведуть нас на нього.

Я ніколи не була в Седар-Фоллс, але дещо знаю про варгулів. Вони не славляться гострим розумом, зате відомі своєю жорстокістю — полюють на людей і харчуються ними. Мені ще не пощастило зустрітися з ними особисто.

— Ми зараз займаємося пошуком інформаторів і особисто перевіряємо всі зачіпки. Твоя участь у цьому вже пророчена весталією, і, якщо та сказала, що ти важлива, ми поставимось до цього серйозно.

— Тоді чим займатимуся я?

— Допомагатимеш нам, — з очевидністю в голосі промовив Вайт. — Тримайся поруч, аби пророцтво весталії якось здійснилося. З огляду на твої знання про світ ейрів, навряд чи в тебе є якісь корисні зв'язки. Але ти доволі сильна і будеш корисною під час вилазок.

Я ледь стрималася, щоб не фиркнути у відповідь. Так, я дійсно ніколи не заглиблювалася у вивчення світу ейрі.  Уся моя увага була зосереджена на тих, хто становив очевидну загрозу, і на тому, як скоротити їхню популяцію.

Але я краще проковтну ніжку від стільця, ніж дам Вайту потішитися цим.

—— Я достатньо знаю, аби зробити висновок, що ви нічого не знайдете, якщо шукатимете варгулів. Куди логічніше копати під найближче оточення Блеквуда.

Вайт лише скептично вигнув брову.

— Думаєш, ми цього не робили? Я особисто вийшов на двох його охоронців, але Блеквуд ніби на крок попереду. Він наклав на них  закляття: щойно хтось згадував його ім'я, охоронці забували все, що знали.

— Хитро, — зауважила я.

Вайт схвально кивнув.

— Наші умови такі. Ти допомагатимеш із розслідуваннями й братимеш участь у вилазках. Ми погодимося на будь-яку суму, яку ти назвеш, а за кожен додатковий ризик окремо доплатимо, — дипломатично й упевнено промовив чоловік. — Думаю, ти вже зрозуміла, наскільки важливо тримати в таємниці все, чим ми займаємося.

Вайт зробив коротку паузу, після чого глянув на мене й спокійно продовжив:

— І це одна з причин, чому тобі варто переїхати сюди на час, поки будеш працювати з нами.

Я миттєво відірвалася від спинки стільця й ляснула долонею по столу.

— Ні.

— Іншого я й не очікував, — Вайт хмикнув і закотив очі. — Твоя присутність критично необхідна, а якщо й далі житимеш у себе вдома, найманці Блеквуда легко сядуть тобі на хвіст.

Логічно.

— Ні, — чітко повторила я.

— Нагадаю, що ми погодимося на будь-яку суму, яку ти запросиш, — Вайт не дивився на мене, але навіть так він говорив не менш упевнено, ніж я.

Наскільки ж вони багаті, якщо так легко розкидаються словами про «будь-які суми»?

— А ти на моєму місці погодився б переїхати в дім до чоловіків, яких знаєш три дні і які намагалися тебе вбити?

— На щастя, — він глузливо зиркнув на мене, — я не на твоєму місці.

Чортяка вправно викручується. Коли вже доведеться погодитися, то принаймні диктуватиму свої умови.

— Якщо погоджуся переїхати сюди, то буду вільна виходити з маєтку, коли мені буде потрібно.

— Звісно, ти ж не полонена. — Вайт закотив очі, ніби це було очевидно. — Нам потрібна твоя присутність і вся допомога, яку ти можеш надати, в обмін на суму, яка задовольнить твої вимоги.

Ні, ні, ні! Внутрішній голос вимагав послати біловолосого в напрямку, протилежному моєму. Але в ситуації, у яку я вляпалася, було б нерозумно заїдатися з людьми, явно небезпечнішими за мене.

— Мені потрібна буде своя кімната.

— Я й не сподівався, що захочеш у мою, — чоловік усміхнувся.

— Я краще спатиму на килимку біля унітаза.

Альбіноса це ні на грам не зачепило. Натомість він махнув рукою і промовив:

— У маєтку є вільна кімната. Якщо хочеш, можемо піднятися, я покажу.

Я на секунду замислилася й підвелася з-за столу.

— Покажи.

Вайт кивнув і встав зі стільця саме тієї миті, коли задзвонив його мобільний. Чоловік зупинився й відповів на дзвінок.

— Можу провести тебе, — раптом подала голос Клео. — Я все одно збиралася нагору.

Я знизала плечима на знак згоди.

— Піднімайтеся, я пізніше підійду, — кинув Вайт, на мить відвівши телефон від вуха.

Коли ми з Клео піднялися нагору, то опинилися посеред широкого коридору. Маєток вражав розмірами та кількістю кімнат, він точно був розрахований на велику сімʼю. 

Стіни на другому поверсі були вкриті світло-коричневими дерев'яними панелями, які в поєднанні з підлогою оливкового кольору створювали доволі затишну атмосферу. Сонячне світло пробивалося крізь вікна з обох кінців коридору й додавало теплих відтінків.

Швидким поглядом я нарахувала чотири кімнати. За рогом інший коридор ймовірно вів до лівого крила і кількість кімнат там можна було тільки вгадати. Усі двері були зачинені, окрім одних — ми пройшли їх прямо навпроти сходів.

Я мигцем зазирнула в щілину й зрозуміла, що це друга вітальня. На відміну від першої, в цій явно хтось дивився телевізор, і, судячи зі звуків, це був модний показ з музикою. Та через спинку дивана я не змогла побачити, хто там сидів.

Ми ступили на сходи, що вели на третій поверх і Клео помітила, як я озирнулася.

— На цьому поверсі всі спальні зайняті. Нагорі для тебе вже підготували кімнату, — дівчина промовила це так по-домашьому, ніби дійсно живе тут.

Моя проклята допитливість так і підбивала запитати, хто живе в цих спальнях. Якщо вони й справді всі зайняті, то виходить, що в маєтку мешкає купа людей, хоча поки що я не бачила жодного з них.

Зрештою я пообіцяла собі, що обов’язково запитаю про це пізніше.

На третьому поверсі атмосфера доволі відрізнялася від нижнього. Інтер’єр тут був менш яскравим і стриманішим: темне дерево, глибокі сині відтінки на стінах. Кілька картин у масивних рамах висіли на стінах, а на декоративних столиках зі смаком були розставлені антикварні речі.

Тут теж було кілька вікон у різних кінцях коридору, але світла від них ніби не вистачало, щоб повністю розігнати напівтемряву. Через це поверх здавався спокійнішим і навіть трохи відокремленим від решти будинку. Уздовж стін тягнулися двері численних кімнат. Ми пройшли майже до кінця коридору, після чого звернули в інший, значно коротший. Там одна навпроти одної розташовувалися лише дві кімнати.

Клео відчинила двері ліворуч, і ми зайшли до просторої й доволі гарної кімнати.

Біля однієї стіни стояло велике двоспальне ліжко з темно-зеленим узголів’ям, навпроти — комод і письмовий стіл, а в кутку — м’яке крісло й невеликий скляний столик. На стінах були дві картини зі спокійними пейзажами, а решта декору обмежувалася вазою із сухими гілками та кількома книгами на полиці.

Вид із вікна був чудовий. З висоти третього поверху відкривався огляд на територію навколо маєтку та ліс, що оточував його. Метрів за п’ятдесят від будинку розташовувався простенький тренувальний майданчик. Землю там було засипано піском, стояли кілька високих турніків, один із яких тримав на собі боксерську грушу.

Я ще раз оглянула кімнату, зазирнула до ванної, після чого сіла в крісло й задумливо зітхнула. Єдиною мотивацією в цій ситуації були гроші. Я прекрасно розуміла, що сума, яку вони можуть заплатити, більша за всі мої попередні заробітки. Але співпраця з людьми, які при першій зустрічі напоїли мене, аби перевірити мої навички, — це не тільки неприємно, а й до дурості небезпечно. Навіть якщо я змирюся з цим, робота, якою відтепер доведеться займатися, обіцяє бути не менш ризикованою.

Сповнена рішучості, я підвелася з крісла й вирішила провести невелику розвідку. Спустилася на другий поверх з надією, що у вітальні все ще увімкнений телевізор, і на щастя, так і було. 

Я тихо зайшла до кімнати й роззирнулася. Вітальня виявилася світлою й затишною. Кілька крісел, великий диван, шаховий столик і телевізор — нічого незвичайного, окрім того, що тут нарешті хтось був.

Я зробила ще крок уперед і нарешті побачила, хто сидів на дивані.

Це була дівчинка. Вона розслаблено лежала на боку підпираючи голову долонею, ноги їй вкривала пухнаста біла ковдра. На вигляд я б дала дитині не більше тринадцяти років. Темне, майже чорне волосся, такого ж кольору очі й шкіра медового відтінку видавали її східне походження. Дитина уважно дивилася модний показ і помітила мою присутність не відразу.

Її погляд перемістився на мене лише тоді, коли я зробила ще крок уперед, аби дати про себе знати. Плечі дівчинки сіпнулися, а брови підскочили вгору.

— Ви мене налякали, — з винуватою посмішкою мовила вона й підвелася, щоб сісти.

— Вибач, я думала, тут нікого немає.

— А хто ви?

— Мене звати Ісадора, — я присіла в крісло й щиро посміхнулася дівчинці. — У мене є деякі справи з містером Ігнеллом.

Я навмисне назвала прізвище Дрейдена, аби її реакція допомогла зрозуміти, який між ними зв’язок.

Проте дитина лише кивнула й кинула погляд на екран телевізора, ніби вагаючись, підтримати розмову зі мною чи дивитися передачу далі.

— А як тебе звати? — запитала я.

— Тара.

— Яке гарне ім’я, Тара, — я знову посміхнулася. — Ти тут живеш?

— Так.

В іншій ситуації мені не хотілося б тиснути на дитину, але зараз я відчувала серйозну потребу дізнатися якомога більше про життя в цьому місці. Якщо вона тут мешкає, це може означати, що вона родичка Дрейдена. Можливо, молодша сестра чи… донька.

— Я більше нікого не бачила в будинку, — змусила свій голос прозвучати якомога невимушеніше. — Твої батьки не тут?

Тара на мить опустила погляд. Усмішка непомітно згасла, а пальці міцніше стиснули край ковдри.

— Мені потрібно робити уроки, — тихо сказала вона й підвелася з дивана.

Ковдра сповзла на підлогу. Дівчинка навіть не спробувала її підняти і швидкими кроками вийшла з кімнати.

Дідько. Я ляснула себе по лобі й обережно підняла ковдру з підлоги.

Може, в неї немає батьків, тому вона так відреагувала? А я дурепа, накинулася на бідну дитину зі своїми запитаннями. Хоч мене й схвилювала така реакція, ідея піти шукати її здавалася ще гіршою.

Я вийшла з вітальні й рушила вниз на пошуки Вайта. Та, зробивши лише кілька кроків до сходів, мій ніс уловив різкий металевий запах, і я відразу роззирнулася по сторонам.

Кров.

Опустила погляд, і всередині все захололо. Прямо під ногами червоніли плями крові на дерев’яній підлозі. Вони тягнулися з першого поверху, забруднивши килим на сходах, і, коли я простежила їх далі, побачила, що слід веде до інших сходів нагору.

Я не знала, куди побігла дівчинка, але сліди тягнулися з першого поверху. Хотілося вірити, що ця кров не її, та й часу пройшло занадто мало, аби вона встигла так поранитися. Внутрішній голос нагадав, що люди, з якими я маю справу, вже встигли заробити доволі хрінову репутацію, тож в будь-якому разі криваві плями на підлозі нічого доброго не віщували.

Є тільки один спосіб з’ясувати, від кого вони.

Піднявшись на третій поверх, я відразу роззирнулася довкола й відзначила, що з моменту мого останнього перебування тут нічого не змінилося. Жодних закривавлених тіл чи болісних стогонів. Окрім…

Сліди крові стали майже непомітними, та її запах усе ще відчувався чітко й вів — о диво! — просто до коридору з кімнатою, в якій я була раніше. М’язи в моєму тілі напружилися, а погляд сфокусувався на інших дверях навпроти. Можна подумати, це погана ідея, але й кров ніколи не була добрим знаком.

Швидким рухом я дістала кинджал із чобота й якомога тихіше рушила вперед. З кожним кроком запах посилювався, а до нього додавався тонкий шлейф диму, і я ще сильніше стисла руків’я. Підійшла до дверей і обережно приклала голову до холодного дерева.

Зсередни долинав негучний шурхіт. Я поклала руку на дверну ручку й відразу відчула, що вона мокра від крові.

А щоб їх…

Якщо колись матиму можливість загадати бажання, яке точно здійсниться, то забажаю прожити хоча б один день без крові й потреби бруднити нею руки.

По той бік дверей пролунав глухий удар. Я вирішила не церемонитися й рвучко відчинила двері, тримаючи кинджал напоготові.

Кімната була удвічі більшою за мою, тож знадобилася секунда, аби знайти джерело шуму та крові, що тягнулася з коридору.

Зліва, біля вікна, стояв Дрейден. Його голова була опущена, а стиснутий кулак упирався в стіну.

Чоловік відразу обернувся, здивовано вигнув брову й опустив руку. Важкий погляд пройшовся по мені з ніг до голови.

Я ж глянула на стіну й помітила чималу вм'ятину там, де щойно був його кулак. Решта кімнати виглядала на диво спокійною.

За метр від його ніг на підлозі валялася закривавлена сорочка. Сам Дрейден стояв у самих штанях, а кров вкривала його оголений торс, руки й частину шиї. Вона забруднила навіть світле волосся, яке тепер потемніло від бурих плям.

Дрейден терпляче свердлив мене поглядом, поки я мовчки кліпала очима, стискаючи зброю в руці.

Лише коли мій мозок допетрав, що жодних ознак небезпеки в кімнаті немає, я інстинктивно зробила крок назад. У ту ж мить мене накрило усвідомлення того, що я щойно вдерлася до спальні напівоголеного чоловіка в явно невдалий момент. Ще й зі зброєю в руці.

— То ти вирішила вбити мене у власній спальні? — рівним тоном запитав Дрейден, не відводячи погляду.

Зараз я сама тут помру від сорому.

— Ще не пізно збрехати, що я заблукала?

Погляд чоловіка перемістився на кинджал у моїй руці, і я поспіхом сховала його за спину.

Геніально, Ісадоро.

Зрозумівши свою дурість, я дістала руку з-за спини й сховала кинджал назад у чобіт.

— Вибач. Я побачила сліди крові, потім почула удар і вирішила перевірити, чи все гаразд., — я почала повільно задкувати до дверей. — Не знала, що це твоя кімната.

Дрейден смикнув штору, прикривши вм’ятину в стіні. Я з неохотою згадала про те, як поранила його своїм отруйним кинджалом. Від цієї згадки стало трохи незручно.

Закусила губу і переступила вагання та крихти гордості, щоб запитати:

— Ти ж прийняв антидот від отрути?

На мить виникла коротка тиша.

— Ну, як бачиш, я живий. Вдячний за турботу.

Після цих слів він нахилився й почав по черзі знімати взуття, недбало відкидаючи його на пухнастий килим.

— Та будь ласка, — пробурмотіла я й розвернулася, щоб скоріше вийти з кімнати.

Біля дверей, неочікувано для себе самої зупинилася й повернула голову.

— У тебе все гаразд?

Я справді намагалася не дивитися на його груди, але плями крові мимоволі притягували погляд.

— Ти все ще тут, — не дивлячись на мене промовив чоловік.

Значить, усе гаразд. А якщо й ні, то мене це повинно турбувати не більше, ніж колір шпалер у цій кімнаті.

Я відчинила двері, щоб вийти в коридор, і натрапила на Вайта.

— Бачу, ти вже освоїлася, — сріблясто-сірі очі злегка примружилися.

Гучно зачинила за собою двері й кинула на нього роздратований погляд.

— О, так, — саркастично відповіла я. — Якщо прийшов, щоб провести мені екскурсію, то ти спізнився. Усе найцікавіше я вже побачила.

Альбінос зазирнув мені через плече на двері, які я щойно зачинила.

— Прийшов, аби покликати тебе на збори. За десять хвилин у бібліотеці плануємо обговорити нові зачіпки.

— Добре, — я підійшла до своєї кімнати. — Зустрінемося там.

У зазначений час я спустилася з третього поверху, дорогою відмітивши, що телевізор у вітальні на другому вже вимкнули. Тара так і не повернулася.

Мене тішило хоча б те, що кров була не її. Не знаю хто вона Дрейдену та чому так зреагувала на запитання про батьків, але сподіваюсь, ще матиму змогу з нею поговорити. Докори сумління загризуть мене, якщо я не спробую якось загладити провину перед дитиною.

У бібліотеці за великим столом уже чекали Вайт, Клео й Дрейден.

Дівчина читала ту саму маленьку книжечку, а чоловіки обговорювали щось, пов’язане з чорним ринком. Та коли я підійшла, усі відразу звернули на мене увагу.

Я витримала їхні погляди й сіла за стіл ліворуч від Клео, навпроти Дрейдена та Вайта.

— Один із варгулів, що працюють на Тадеуса, назвав ім’я торговця, який регулярно постачає йому зброю та нелегальні товари, — повідомив Дрейден.

Він прийняв душ і змив кров із волосся, тепер воно було чистим і вологим. Я відчула приємний запах шампуню навіть через увесь стіл.

— Це хороша новина, — мовила я.

— Сподіваємося на це, — чоловік стримано кивнув. — Торговця звати Раст. Його часто бачать у Седар-Фоллс і Вествіку. Я й сам чув про нього кілька разів, але ніколи не бачив.

— Тоді перевіримо ці міста?

— Я сьогодні вже перевірив Седар-Фоллс — там пусто. Натомість успішно наткнувся на головорізів Тадеуса, які чатували напевно на кожній території, пов’язаній із Растом.

То ось чому він був увесь у крові. Певно, вони добряче його поколотили.

— Він завжди на крок попереду? — запитала я, радше риторично.

— Так, — відповів Вайт. — Сучий син ніби знає, що ми плануємо робити, і щоразу відправляє своїх міньйонів.

— Мені начхати на них. Нехай відправляє хоч сотню, — сухо кинув Дрейден. — Якщо він так старається нас зупинити, значить, ми рухаємося в правильному напрямку.

Логічно. Такі відчайдушні спроби завадити нам лише підтверджували, що ми на вірному шляху.

— На коли плануєте обшуки у Вествіку?

Дрейден підвівся з-за столу й підсунув стілець на місце.

— На зараз.

— Що? — здивовано видала я. — Буквально зараз?

— Ми не маємо часу на планування. Вирушаємо зараз, інакше ризикнемо втратити й цю зачіпку.

Вайт і Клео слідом підвелися. Я зробила те саме й упевнено промовила:

— Як тільки перерахуєш аванс — я з вами.

Дрейден лише на секунду затримав на мені погляд. Стало зрозуміло, що зараз для нього немає нічого важливішого.

— Домовилися. Я підготую готівку й принесу її до твоєї кімнати.

Він дістав мобільний із кишені піджака й рушив до дверей.

Вайт пройшов повз мене й кинув через плече:

— Готуйся, це буде твоя перша вилазка.