Коли я стану попелом

В цей раз за кермо сів Вайт, Дрейден поруч із ним на передньому сидінні, зосереджений на екрані свого телефону. Ми з Клео розмістилися позаду, і варто відзначити, що це авто було значно комфортнішим, ніж попереднє. Білий Лексус зі шкіряним салоном виглядав доволі престижно, і наскільки я зрозуміла — був узятий напрокат. Та я перестала думати про нього, як тільки ми виїхали на дорогу.

Десятки й сотні дрібних кав'ярень і крамничок майорили вздовж кожної вулиці, які ми проїздили. Нескінченний потік людей розповзався по району, ніби намагаючись заполонити все місто. А те ніби існувало в іншій реальності, де ніхто не поспішав на роботу або навчання. Люди прогулювалися, насолоджуючись атмосферою найромантичнішого міста.

Я не знаю, які райони ми проїздили, але здавалося, що всі вони були однаковими. Ні Ейфелевої вежі, ні тріумфальної арки я не помітила, через що відчула легкий присмак розчарування.

— Котра година тут? — Запитала я когось.

— Майже друга година дня, — пролунав голос Вайта спереду.

Тепер зрозуміло, чому все виглядало таким збудженим та яскравим. Місто по той бік портума лише зустрічало сонце, а тут життя вже вирувало після обіду.

Терміновість зустрічі змушувала додати темпів, і я на мить задумалася, чи Вайт не перевищив швидкість. Картинки за вікном змінювалися так швидко, що майже перетворювалися на розмите полотно.

За півгодини поїздки тиша в салоні не була порушена жодного разу. Дрейден мовчки дивився у вікно, періодично перевіряючи телефон. Клео теж відвернулася до свого вікна й мовчки випромінювала красу і таємничість. А я нишком встановила на телефон Дуолінго і обравши початковий рівень почала вчити базові слова французькою. Звісно, я не плекаю надій стати поліглотом за час поїздки, але вважаю за корисне трішки ознайомитися з базовими словами. Та й враховуючи той факт, що їду до незнайомої ейри, яка ймовірно до біса сильна, а поруч люди яким не дуже легко довіритися — не завадить трішки влитися в обстановку.

Коли вид за вікном почав раптово змінюватися, я відволіклася від свого інтенсивного курсу французької й придивилася до місцевості.

Жваві, барвисті вулички змінилися на сірі й брудні, а людей на них з кожним поворотом ставало все менше й менше. Здивувавшись такій різкій зміні атмосфери, я відчула легке пригнічення і задумалась про те, яка тонка межа між світом ейрів і людьми. На відстані десятка кілометрів від міського галасу і мільйонного натовпу, на нас безтурботно чекає весталія, яка є частиною світу, що ховається в тіні й без сумніву володіє силами, про які звичайні люди й не здогадуються.

З того, що я чула про весталій, можна зрозуміти, що це не ті особи, з якими варто заводити дружбу. Вони вкрай таємничі, небезпечні та у всьому шукають вигоду для себе. Довіряти таким – останнє, що варто робити. Весталії від природи не мають таких здібностей як в мене, або тих хто сидить зі мною поруч зараз. Не володіють великою фізичною силою і швидкою регенерацією. Але, навіть з таким розкладом їх здібності лякають до всрачки. Передбачення майбутнього, читання думок, гіпноз, та інші найпрекрасніші речі які можна зробити покопирсавшись в чужих головах. Деякі навіть здатні бачити найбільші гріхи людей — і не втрачають нагоди використати це проти них самих.

Здебільшого по цій причині я не в захваті від такої поїздки. Та як би там не було, обіцяна сума стане дуже корисною для притулку, в який я регулярно роблю анонімні перекази. І якщо вірити словам двох чоловіків, що сидять попереду — небезпеки як такої очікувати не варто. Лише одна розмова вирішить долю моєї співпраці з цими ейрами.

Тільки от, розмова може пройти без моєї участі. А зрозуміти її деталі на французькій я навряд чи зможу, бо за останні двадцять хвилин вивчила лише «огірок», «бібліотека» і «круасан з маслом». Ці безсумнівно корисні слова допоможуть мені зрозуміти аж ніхріна.

Тому, я лише подумки вилаялась на телефон і заховала його назад у кишеню.

Дорога по якій ми їхали з обох сторін була прикрашена густими деревами, метушливе місто ніби залишилося далеко позаду.

— А довго ще? — Запитала нетерплячим тоном.

За мить автомобіль звернув на гравій і попереду відкрився величезний маєток.

— Приїхали, — відказав Вайт, і в мене ледь щелепа не відвисла.

Я посунулася ближче до центру сидіння, щоб краще роздивитися краєвид через переднє вікно.

Вузька гравійна дорога вела до маєтку, що стояв просто посеред лісу. Перед будівлею, майже в центрі території, здіймався великий фонтан — три кам’яні русалки сиділи спинами одна до одної, повернувшись обличчями в різні боки, ніби стежили за підходами. Густий ліс прикривав територію праворуч і ліворуч, це створювало дивне відчуття замкненості, ніби маєток навмисно відрізали від світу й цивілізації.

Будівля з білого каменю налічувала два поверхи й одразу викликала захоплення — вона здавалася живою, доглянутою і такою, де точно цінують красу та порядок. Світло м’яко ковзало по рівних фасадах, підкреслюючи бездоганну чистоту каменю, а навколо не було жодної випадкової деталі — усе виглядало продуманим до дрібниць і говорило про смак та великі гроші.

Як тільки авто під’їхало до входу, масивні двері маєтку відчинилися, і двоє кремезних чоловіків переступили поріг, прямуючи в нашу сторону. Судячи з чорних ділових костюмів, неважко було здогадатися, що вони виконують роль охоронців.

Перший вирізнявся кавказькими рисами — горбатим носом, темними очима й густими чорними бровами, що надавали його погляду суворості. Проте другий охоронець кардинально відрізнявся від колеги: світле, майже руде волосся, бліда шкіра, всипана рясними веснянками. Хоч він і був нижчим на зріст, саме від нього я відчула більшу загрозу. Його неприродно червоні очі, не кліпаючи, надто уважно стежили за кожним нашим кроком, ніби він уже прораховував щось наперед.

Я опустила погляд на його руки й на мить затаїла подих. Довгі, гострі жовтуваті кігті видавали його натуру — і це вже не залишало простору для сумнівів. Хоч чорнобровий охоронець поруч виглядав грізно, рудоволосий безсумнівно був вервіном.

Рік тому я вполювала одного такого — він був ще молодим. Цей же здавався значно сильнішим, судячи з кольору очей і довжини кігтів.

Не без зусиль стримала інстинкти, що різко підштовхували потягнутися до чобота з кинджалом у піхвах. Вперше поруч із такою істотою я змушувала себе придушити інстинкт самозбереження.

Я засвоїла урок, що інколи, як показали останні події, розумніше спершу оцінити ситуацію, ніж кидатися в атаку.

Охоронці спустилися на кілька сходинок і зупинилися, чекаючи, поки ми вийдемо з авто.

Я відштовхнула думки про те, наскільки сильною та впливовою може бути людина, яка володіє таким маєтком, і, відчинивши двері, вилізла з салону. Підбори чобіт загрузли в гравій, але я ні на секунду не пожалкувала, що взула їх — усередині, у піхвах, чекали своїх часів отруйні кинджали. І, до речі, після того як випробувала їхню дію на Дрейдені, тепер була впевнена, що зброя гідна сильних суперників. Від цієї думки на душі стало трохи тепліше.

Всі інші теж вилізли з авто, гучно шурхотячи по гравію.

— Раді вітати вас у маєтку, — з ріжучим слух акцентом промовив охоронець зліва.

Його погляд був холодним і пронизливим, ніби він аналізував кожен мій вдих.

— Леді Марго де Брієль чекає в залі для гостей, — чорнобровий провів рукою в бік будівлі й відкрив двері, запрошуючи нас усередину. — Прошу за мною.

Вайт і Дрейден вийшли вперед. Останній встиг розпустити волосся — тепер воно вільно погойдувалося при кожному кроці, довжиною сягаючи майже до плечей.

Альбінос проходячи повз мене, на мить сповільнився.

— Як тільки переступиш поріг, відчуєш ефект закляття верітас, — тихо промовив альбінос. — Будь-який гламур втратить дію, поки ти перебуватимеш всередині маєтку.

Я різко повернула голову до нього — і в ту ж секунду пропустила сходинку, втративши рівновагу. Нога поїхала вперед, тіло різко нахилилося — ще секунда, і я б влетіла в поріг, але Вайт без слів підхопив мене під лікоть і втримав. Я вирівнялася, зберігши залишки гордості.

Але замість подяки я вклала в погляд питання: «Якого біса?»

— Не міг раніше про це сказати? — роздратовано прошепотіла я. — Навіщо тоді ми морочилися з гламуром?

Як тільки я зайшла всередину будівлі, потужна магія пронизала моє тіло, і я відчула, як гламур спав. З мене ніби стягнули теплу ковдру — шкіру миттєво пробрало дрижаками від холоду.

Але справа була не лише в цьому.

Щось невидиме ковзнуло всередину, здираючи все зайве — маски, напруження, навіть ті думки, які я звикла тримати під контролем. Ніби мене розклали на частини і залишили тільки те, що справжнє.

Від цієї оголеності на мить стиснуло груди. Згадавши про серйозність ситуації, я змусила себе зібратися. Це просто гламур. Просто магія.

Дрейден йшов попереду, не обертаючись, засунувши руки в кишені. Хоч я не бачила його обличчя, одразу зрозуміла, що він не скористався гламуром.

Вайт теж не виявився без маскування і я згадала його слова на автобусній станції: він ніколи не користується гламуром. Це дивно, адже його спосіб життя точно не можна назвати безпечним. І якщо він той, ким я його вважаю (хоч і боюсь цього), то з такою гучною репутацією мав би регулярно вдаватися до маскування. Навіть його друг скористався гламуром.

Тож або він збрехав… або я чогось не розумію.

Клео позаду залишилася такою самою — гламур її навіть не зачепив. Я знову впіймала себе на думці, як дивно виглядає настільки молода дівчина з абсолютно сивим волоссям. Тепер, коли стало ясно, що це не гламур, її вигляд здавався ще більш незрозумілим.

Якщо власниця маєтку наклала на нього таке закляття, вона точно не любить сюрпризів і прихованих намірів.

Хоч яскравість приміщення змушувала мимоволі примружитися, предметів інтер’єру було небагато: кілька вазонів із високими рослинами в кутках, два диванчики між дверима по обидва боки холу та лише одна картина на стіні справа. У стінах праворуч і ліворуч розміщувалися масивні золотисті двері, біля кожних стояло по двоє охоронців.

Позаду величезних сходів виднілися ще одні двері — на відміну від інших, вони були відчинені й відкривали прохід до кімнати, схожої на вітальню. Саме туди нас і провів чорнобровий громила.

— Недурно, — вирвалося в мене.

— Це ще м’яко сказано, — тихо відповіла Клео порівнявшись зі мною.

— Ти вже бувала тут раніше?

Коли ми зайшли до вітальні, рудоволосий вервін зачинив двері позаду нас і став на варту. Звук замка глухо відгукнувся в тиші, остаточно відрізаючи нас від зовнішнього світу.

— Один раз, — Клео на мить зморщила лоба.

На її обличчі нарешті з’явилася тінь щирої емоції, але виглядало так, ніби вона згадала щось неприємне.

Судячи з її реакції, цей візит залишив не найкращі спогади.

Повітря в кімнаті було дивно нерухомим, наче тут усе завмирало в очікуванні. Навіть розкіш тут не здавалася просто елементом інтер’єру — вона радше підкреслювала смак і вплив власниці.

Кімната навколо нас виглядала не менш вражаюче.

Коричневі стіни прикрашали картини в золотих рамках, а вікна закривали довгі штори того ж кольору. Маленький столик і два крісла біля вікна доповнювали інтер’єр, а в центрі кімнати квадратом розташувалися два дивани, два крісла та круглий декоративний столик.

Скляна поверхня столика блищала, а масивні золоті ніжки «ненав’язливо» нагадували про те, що власниця цього будинку — безсумнівно дуже багата людина.

Вайт і Дрейден стали по обидва боки одного з диванів, і останній жестом запросив нас із Клео сісти. Я не хотіла цього робити, але вирішила, що це не та ситуація, де варто заїдатися. Тож мовчки обійшла столик і сіла біля Вайта. Диван був настільки м’яким, що ще трохи — і можна було б у ньому заночувати. 

Клео сіла поруч.

Сила Вайта і Дрейдена з обох боків ніби насичувала повітря, роблячи його густішим. Якби вони наблизилися ще на крок, готова закластися, в мене б волосся на руках стало дибки. 

Тепер, коли обличчя Дрейдена було відкрите для огляду, я відмітила, що воно дійсно змінилося. Відтоді як із нього спав гламур, обличчя стало різкішим: виразні вилиці, прямий ніс і чітка лінія щелепи. Глибоко посаджені очі дивилися холодно й уважно, а губи з вивіреним контуром залишалися стиснутими в стриманій, майже байдужій лінії.

Я запам’ятала ці деталі й зловила себе на думці, що, чортяка справді гарний. Запхавши цю думку в шухляду з написом «краще не треба», я перемкнула увагу на ситуацію й почала нервово розминати пальці.

Минуло близько десяти хвилин, і я вже почала думати, що про нас забули, коли раптом чорнобровий громила зрушив з місця і відчинив масивні двері позаду себе.

До кімнати зайшла висока жінка — і стало зрозуміло, що чекали саме на неї.

На перший погляд їй можна було дати років тридцять п’ять, проте я знала, що зовнішність часто буває оманливою. З її появою повітря ніби ледь здригнулося від магії, яку вона випромінювала.

Охоронець біля дверей одразу схилив голову, опустивши погляд.

Шкіра жінки була оливкового тону, а темні очі з ледь помітним зеленим відблиском без поспіху ковзнули по кожному, хто знаходився в кімнаті. Каштанове волосся, зібране на потилиці, додавало елегантності в поєднанні з шовковою сукнею хвойного кольору.

Сукня мала глибоке декольте, що відкривало ще більше сяючої оливкової шкіри, але водночас закривала руки довгими рукавами, а спідниця спадала майже до підлоги. Золоті сережки у вигляді сплетених змій ідеально поєднувалися з кольє такого ж дизайну.

Я зловила себе на тому, що відверто задивилася на весталію, поки та йшла до нас. Кожен її крок випромінював впевненість і силу, підтверджуючи статус господині маєтку.

Опинившись біля нас, вона на мить затрималася, після чого промовила:

— Вітаю вас, — її голос прозвучав низько, глибоко і спокійно.

Ніхто не відповів, і, схоже, це її анітрохи не зачепило. Жінка зайняла місце посередині дивану прямо навпроти нас і впевнено закинула ногу на ногу.

Її погляд знову ковзнув по Дрейдену, Вайту, Клео і врешті затримався на мені. Від його пронизливості мені стало трохи ніяково, ніби вона заглянула кудись значно глибше, ніж просто в очі.

— Мене звати Марго де Брієль, — жінка склала руки на колінах і, глянувши на Дрейдена, кивнула в бік крісла, що стояло поруч із диваном.

Блондин без жодних заперечень мовчки сів у крісло, так само спокійно поклавши руки на підлокітники.

— З трьома із вас я вже знайома, — продовжила Марго. — Проте, рада бачити нове, прекрасне обличчя.

— Я б сказала, що рада знайомству, та боюсь, що це прозвучить не зовсім щиро, — слова самі вирвалися з рота, перш ніж я встигла зважити їх безрозсудність.

На обличчі Марго заграла чарівна посмішка та крім неї жоден мʼяз тіла весталії не напружився. Що означало — вона не сприйняла мої слова всерйоз. Навіть не знаю, добре це чи погано.

— Ісадора любʼязно погодилася приїхати сюди, — почав Дрейден. — Сподіваюсь, її візит не виявиться марним.

Я здивовано перевела на нього погляд. Раніше цей чоловік дав зрозуміти, що буде тільки радий, якщо я не виявлюсь корисною для нього, а тепер говорить, що сподівається на протилежне.

А ще кажуть, що жінок важко зрозуміти.

— Люба Ісадоро, — Марго навмисне розтягнула моє імʼя, ніби смакуючи його звучання. — Яка в тебе дата народження?

Повний ступор. Не зрозумівши, до чого було це запитання, я, шукаючи підказки, глянула на Вайта, а потім на Дрейдена. Ті мовчки витримали мій погляд, але промовчали навіть не поворухнувшись. Чудово.

Які шанси, що вона просто фанатіє від нумерології?

— Четверте грудня.

— Якого року?

— Щороку.

Весталія не відводила очей від мене. Проте я у своїй манері стисла губи і трохи нахилила голову вбік, даючи їй зрозуміти, що не поступлюся.

Раптово на обличчі Марго розплилася усмішка. Одночасно з цим вона кілька разів постукала нігтями по коліну, ніби обдумуючи сказане мною. Проте в тій посмішці було щось недобре-таємниче, від чого в животі осів клубок тривоги. Прекрасний початок.

— Навіщо вам ця інформація? — не втрималась я.

Всі присутні в кімнаті мовчки простежили за тим, як весталія перевела погляд із Дрейдена на мене і знову повернула його до нього.

— Тебе це не здивувало? — звернулася Марго до чоловіка в кріслі зліва від мене.

Той, очевидно, зрозумів, що вона мала на увазі, але його обличчя не видало жодної реакції.

— Не бачу причин акцентувати на цьому увагу.

— Про що ви говорите? — запитала я, звертаючись до обох і сподіваючись хоча б від когось почути пояснення, чому Дрейдена мала здивувати дата мого народження.

Вайт і Клео з неприхованим інтересом спостерігали, куди веде ця розмова.

Марго вже відкрила рот, щоб відповісти, але Дрейден її випередив:

— Я б волів одразу перейти до основної теми цієї зустрічі.

Весталія з докором глянула на нього, але залишилася незворушною і знову перевела увагу на мене. У животі знову ворухнувся клубок тривоги, та, зібравши все самовладання, я витримала її погляд і чекала, поки власниця будинку заговорить першою.

— Кілька днів тому містер Ігнелл звернувся до мене з проханням зазирнути в незвідані глибини майбутнього, аби знайти підказку, як вирішити свою проблему, — почала Марго.

Під містером Ігнеллом вона, напевно, мала на увазі Дрейдена. Я запам’ятала це прізвище і подумки подякувала за корисну інформацію.

— Мені відкрилися всі можливі варіанти майбутнього. І лише один із них має шанс на успіх.

Проте тон, яким вона це сказала, зовсім не звучав здивовано — скоріше так, ніби вона пояснювала щось очевидне.

— У цьому варіанті фігуруєш ти, — її рука плавно піднялася в повітря, і елегантний палець із довгим чорним нігтем вказав прямо на мене.

Оце вже звучало гірше, ніж я очікувала. Тепер питань стало ще більше.

— Я знаю викрадачів? — озвучила я один із варіантів, що крутилися в голові.

— Не впевнений, — відповів Дрейден, хоча я зверталася до Марго. — Я відразу зрозумів, що ти збрехала, коли сказала, що знаєш Тадеуса.

Упс. Рано чи пізно це мало спливти. Але від цього менш незручно не стало.

— Твоя роль у подальших подіях мені не відома, — спокійно продовжила весталія. — Видіння не показують життя. Лише уривки.

— А хіба доля не прописана заздалегідь? — раптом запитала Клео, і цим привернула до себе увагу всіх присутніх.

Марго абсолютно спокійно повернула голову до хілерки і на мить замовкла, перш ніж відповісти:

 — Жодних сценаріїв не існує. Майбутнє повністю залежить від виборів і вчинків, і кожен із них здатен привести до різних фіналів.

— Хіба це не суперечить вашим попереднім словам? — одразу заперечила Клео. — Якщо обрати напрямок, який веде до потрібного фіналу, хіба це не означає, що він уже визначений?

Те, як вона дивилася на Марго, змусило мене насторожитися: чи не стоїть за цим щось, про що знають лише вони двоє.

— І так, і ні, — з легким роздратуванням Марго продовжила: — Навіть обравши потрібний шлях, будь-який наступний вибір може легко збити з нього.

Я разом з Вайтом і Дрейденом мовчки спостерігала за цією розмовою. На юному обличчі Клео змішалися одразу кілька емоцій — розпач і біль.

— Ох, люба, — весталія важко зітхнула, вже не приховуючи втоми, і спрямувала на дівчину пронизливий погляд. — У твоєму випадку я можу сказати небагато. Лише те, що ти вже обрала потрібний шлях. І чи зійдеш із нього — залежить тільки від тебе.

Я ледь встигла задуматися, яка ситуація могла спонукати Клео на таку дискусію з власницею маєтку і, за сумісництвом, однією з найсильніших постатей, яких я зустрічала. Та раптово Марго перевела погляд на мене.

— Те саме стосується і тебе.

Мій мозок не встиг переварити все сказане нею, і не стримавши допитливість я мимоволі глянула на Клео, яка сиділа поруч зі мною. Дівчина намагалася тримати обличчя, проте по очах було видно, що всередині неї вирують нестримні емоції болю та злості.

— Ти відіграєш ключову роль у тому, як все закінчиться. Проте, будь готова, що це вплине і на твою історію.

— Але на більшу порцію подробиць я не заслужила? — роздратовано випалила і відразу ж прикусила язик.

Жінка пирхнула і закотила очі аж до стелі.

— Я вам не довідкове бюро.

Сказати що я в захваті – це нічого не сказати. Готова закластися на свої чоботи, що ця дамочка багато недоговорює. Я чула, що весталіям притаманна таємничість і любов до приховування деталей, але на власному досвіді це бляха конкретно дратує.

Світ паде якщо вона скаже на кілька слів більше і таким чином врятує мене від необхідності діяти наосліп?

Ніби прочитавши мої думки, Марго вигнула брову і на її обличчі зʼявилася тінь сарказму. Я раптом згадала про те, як Тібо розповідав, що деякі весталії вправні в телепатії. Нервово закусила губу і спробувала згадати саму набридливу пісню, яку тільки чула.

В голові сплила “Baby shark” і з надією, що це врятує мої хаотичні думки від вторгнення весталії – я почала подумки наспівувати пісню на повторі. 

— Здається, це все, що ми хотіли з’ясувати на цій зустрічі? — подав голос Вайт, коли стало зрозуміло, що більшого ми не дізнаємось.

Марго повернулася до нього і несподівано обпалила поглядом, сповненим неприхованої неприязні. Вайт з абсолютним спокоєм витримав цей випад, даючи зрозуміти, що не збирається вдавати, ніби йому не начхати.

— Можу і про тебе дещо розказати, білявчику.

— Залиш при собі, — впевнено відрізав Вайт. — Я люблю сюрпризи.

Їдка посмішка весталії дала зрозуміти, що вона ще та любителька спойлерів.

— Тоді тобі краще не стежити за прогнозом погоди.

Альбінос здивовано вигнув брову.

— Перший дощ принесе тобі те, чого ти так довго чекав, — докинула вона.

Погляд Вайта миттєво скам’янів, наче він побачив щось невидиме для інших. Але це тривало лише мить — він швидко опустив внутрішні завіси, повернувши на обличчя маску байдужості й відкритої зневаги.

Дрейден напружився в кріслі, і, судячи з його погляду, стало зрозуміло: не мене одну дратує ця гра в загадки.

— Якщо ти ще маєш що сказати по темі — кажи, — звернувся він до Марго. Його тон прозвучав твердо, але в очах промайнула іскра надії.

Полуденне сонце залило кімнату яскравим, теплим світлом. Якби не ситуація, в якій я зараз перебуваю, я б навіть дозволила собі насолодитися цією атмосферою.

Весталія знову задумливо постукала нігтями по підлокітнику. Після кількох секунд тиші вона граційно підвелася з дивана й обережно пригладила поділ сукні.

На її вродливому обличчі розтягнулася таємнича усмішка, і показово спокійним тоном жінка промовила:

— Запахло смаженим.

***

Коли ми покинули маєток Марго де Брієль, гламур теплою пеленою знову окутав усе моє тіло, повертаючи відчуття захищеності.

Ні я, ні Клео, ні жоден із чоловіків не промовили ні слова, поки ми не виїхали на дорогу, що з обох боків уже вкрилася густими рядами дерев. Щойно ми від’їхали достатньо далеко від маєтку, Вайт порушив тишу і заговорив першим.

— З неї спаде корона, якщо вона хоч раз розповість усе без тієї театральної загадковості?

— От скажи? — підтримала я його, неочікувано для самої себе.

Клео, притулившись до вікна, занурилася в роздуми і, здавалося, нікого не чула.

— Це одна з причин, чому я не люблю мати з ними справу, — пролунав голос Дрейдена з переднього сидіння.

— А ще корисливість, маніпуляції і прагматичний цинізм, — додав альбінос.

Все те, що я й сама про них чула.

Не скажу, що отримала задоволення від цієї зустрічі, але було корисно познайомитися з весталією — для загального розвитку. Тепер принаймні на власному досвіді знатиму, які вони. Хоча поки не впевнена, чи варто судити про всіх весталій за однією, але можу з упевненістю сказати: вона виправдала свою репутацію. Вдруге я б не хотіла з нею зустрічатися.

— Вона давно вам допомагає? — запитала я з цікавості.

Вайт іронічно розсміявся, а Дрейден, що сидів попереду, розвернувся до мене й заперечив:

— Марго де Брієль — точно не та людина, в якої я став би просити допомоги.

Клео одразу зреагувала на згадку імені весталії. Полишивши краєвид за вікном, вона повернулася до нас.

— Весталія ніколи в житті не зробить нічого безкоштовно, — прозвучала неприхована зневага.

У погляді дівчини знову з’явилося щось, чого я не змогла прочитати.

— Мені довелося віддати їй дещо дуже цінне із сімейної колекції реліквій, аби вона погодилася на співпрацю.

— Ти колекціонер? — одразу запитала я, сподіваючись почути чесну відповідь, раз він уже так розговорився.

Дрейден миттєво розкусив мою допитливість, і його обличчя відразу стало серйозним, не залишаючи шансів на подальші запитання.

— Я розкажу тобі, хто я, щойно отримаю від тебе остаточну згоду на співпрацю, — він подивився мені просто в очі.

І як я маю прийняти рішення, якщо не знаю, хто він такий?

Кілька секунд я витримала його погляд, після чого без вагань відповіла:

— Якщо, звісно, у мене все-таки є вибір, я б хотіла трохи часу на роздуми.

Вайт мовчки вів авто, а Клео відвернулася до вікна, уникаючи мого погляду.

Невже те, що вони шукають, настільки цінне? Весталія сказала, що лише з моєю допомогою пошуки завершаться успішно. Чудово.

Але хіба я зобов’язана наражати себе на небезпеку заради людей, яких знаю менше доби?

— Думай. — Дрейден повернувся на своє місце.

Прозвучало як: «Вибору немає».

Майже весь зворотний шлях до портуму в салоні панувала тиша. Я перебрала в голові безліч варіантів фіналу цієї історії. Та скільки б не думала — жоден із них не був навіть на краплю оптимістичним.

Із плюсів я відзначила одне: ці чоловіки більше не намагалися мені нашкодити. Якщо вже говорити відверто, вони навіть здавалися відносно адекватними. І те, що Клео довіряє їм, трохи покращувало їхню репутацію в моїх очах. Хоч трохи.

Не менш важливий фактор — гроші. Якщо їм настільки критично потрібна моя допомога, я зможу сама озвучити суму. І, судячи з того, як тримається Дрейден, за платою він не поскупиться.

Проте мінуси цієї ситуації добряче лоскочуть мені нерви. І, чесно кажучи, ледь не переважують плюси.

Навіть якщо зараз ці типи не намагаються мене вбити, що завадить їм зробити це в кінці? Потреба зберігати мені життя зникне одразу, щойно я виконаю свою роль у цій історії.

Так, вони адекватніші за більшість ейрів, з якими мені доводилося мати справу. Але і друге враження часом буває оманливим. А те, що Клео довіряє їм, — це, звісно, добре. Але хто така Клео взагалі? І чи можна довіряти їй самій?

Дівчина явно має за собою чимало скелетів у шафі. Тому, якою б нормальною вона не здавалася, я швидше повірю, що в мене три ноги, ніж у те, що вона справді невинна.

За вікном повільно пропливали вузькі вулиці зі старими кам’яними будинками й кованими балконами. На перших поверхах миготіли вивіски кав’ярень і пекарень, біля яких люди неквапливо пили каву. Машини рухалися щільним потоком, час від часу зупиняючись на світлофорах, а між ними спритно маневрували велосипеди й скутери. Місто жило своїм звичним життям, зовсім байдужим до того, що відбувалося всередині нашого автомобіля.

— Якщо ти не поспішаєш утекти від нас, можемо затриматися й поснідати, — Дрейден відшукав мій погляд у дзеркалі заднього виду.

До того моменту, поки він не згадав про їжу, я не відчувала ні краплі голоду. Але тепер від самих лише думок про сніданок мій шлунок скрутився в рогалик і подав тривожний сигнал. 

Батончики, які я з’їла на станції, були ситними, але з моїм метаболізмом цього й близько не достатньо.

Можливо, це погана ідея — залишатися з ними на сніданок, хоч по часу вже пора обідати. Але, з іншого боку, це шанс ще трохи їх розговорити. Адже дупою відчуваю: після повернення додому мої пригоди не закінчаться. Швидше за все, мені доведеться погодитися на роботу з ними.

Тож єдине, що залишається, — перетворити цю ситуацію на можливість.

— Поспішаю, — чесно випалила я, не відводячи погляду. — Але згодна поснідати.

Коли за вікном почали з’являтися знайомі краєвиди, я зрозуміла, що ми наближаємося до кав’ярні, в якій схований портум. Людей тут ніби побільшало, і від цього вуличка здавалася ще тіснішою. Але це грало нам на руку, бо, як сказав Вайт, у такому натовпі легко змішатися з людьми.

Хоча я не до кінця розуміла, навіщо це потрібно. Я була впевнена, що найбільшу загрозу становила саме зустріч із весталією, і саме тому ми використали гламур, аби приховати мою персону. Проте в маєтку Марго він втратив будь-яку користь. А тепер слова Вайта змушували мене замислитися: можливо, реальна загроза підстерігає саме в натовпі.

Для сніданку Дрейден обрав ресторан неподалік кав’ярні з портумом.

Він розташовувався в старій кам’яній залі з високими арками та тонкими круглими колонами, що підтримували склепіння стелі. Тепле світло ліхтарів м’яко лягало на потерті стіни й темну підлогу. Між колонами стояли засервіровані дерев’яні столи з білими серветками й келихами.

На відміну від шумної вулиці, тут панувала спокійна, трохи приглушена атмосфера. Люди ніби ховалися від гучного гомону міста.

Ми обрали столик біля однієї з колон, ближче до стіни. Сподіваюся, так у відвідувачів буде менше шансів роздивитися, в якому вигляді я сюди прийшла. Вайт зайняв місце навпроти, Клео сіла зліва від мене, а Дрейден — справа.

На щастя, позиції в меню були прописані англійською, і я легко обрала, що замовити: стейк із картоплею фрі та флет-вайт. Клео взяла цибулевий суп, а чоловіки замовили такі ж стейки.

Поки ми чекали на їжу, я вирішила не гаяти момент і розкрутити їх хоча б на якусь інформацію про ці пошуки, до яких, судячи з усього, мені таки доведеться долучитися.

— Чи настав той час, коли я можу нарешті запитати, що ти шукаєш? — питання було адресоване Дрейдену, і той одразу це зрозумів.

Кілька секунд він мовчки вдивлявся мені в очі, ймовірно вирішуючи, чи гідна я цієї інформації. Зрештою, блондин відкинувся на спинку стільця і заговорив:

— Це дуже дорога для мене людина.

Здивування від почутого повністю перекреслили всі мої теорії. Я уявляла собі якийсь скарб, можливо сімейну реліквію, або навіть зброю. Та правда виявилася кардинально іншою і глибоко в душі я навіть відчула полегшення від того, що це не матеріальна цінність а жива людина.  

Гаразд. Це пояснює, чому Дрейден йде на такі радикальні міри в пошуках. 

— Її викрали майже два місяці назад, — куточок його рота смикнувся, видаючи болючі відчуття. — За весь час пошуків ми майже нічого не дізналися.

Два місяці це доволі великий термін. І те, що за такий період часу вони не змогли наблизитися до цілі, наштовхує на думку, що або погано шукали, або ситуація дійсно дуже серйозна.

— Єдине в чому ми впевнені – це те, що викрав її Тадеус Блеквуд, але він дуже слизький тип, тому, більшість зачіпок, які ми змогли відкопати – завели нас в глухий кут. 

Я ще раз спробувала згадати, чи не чула раніше цього імені, але зусилля виявилися марними і я визнала, що насправді кепсько знайома зі світом ейрів. 

— Я дійсно ніколи не чула цього імені, — зізналася, бо вже не було сенсу брехати. — Наскільки він небезпечний? 

— Ну, — Дрейден на мить задумався. — Блеквуд має репутацію відбірного покидька. Він володіє двома нічними клубами і займається торгівлею людьми. Якщо оцінювати рівень його впливовості й сили, то він впевнено займає позицію в червоному списку.

Від почутого в мене ледь зуби не заскрипіли. Я раніше лише чула чутки про торгівлю людьми, тому слова Дрейдена підтвердили найгірші побоювання, і в голові почали виринати жахливі картини — люди в кайданах.

Цей Тадеус уже заробив собі перше місце в моєму особистому списку покидьків, хоча я ще жодного разу його не бачила.

— Що за червоний список?

Якщо такий існує, я точно повинна про нього дізнатися.

— Ти не чула про списки? — Вайт кинув на мене здивований погляд.

Я не встигла вирішити, що відповісти, як Дрейден швидко заговорив:

— У ейрів є своя система розподілу. Білий список включає тих, хто має хорошу репутацію і тримається осторонь інших класів. Жовті зазвичай не становлять великої загрози, але їм не варто вставляти палки в колеса. Вони сильні й за потреби можуть взяти за горло.

Слухаючи Дрейдена, я намагалася запам’ятати кожне його слово. Жарт про енциклопедію по ейрі стає все менш схожим на жарт.

Незважаючи на те, що останні кілька років життя я присвятила полюваням на таких виблядків як Кернс, зараз вперше чую про цей ейрський світлофор. Та й не дивно, адже не маю багато друзів серед них, а з тими хто причетний до прихованого світу – довгі розмови зазвичай не веду. Іноді інформацією ділиться Тібо, він завжди в курсі всіх подій. Евелін має знайому відьму і та зрідка ділиться з нею різною інформацією. Та я ніколи не розпитувала, бо не маю стільки довіри до відьми, хоч Ев і витратила місяці на те, аби запевнити мене в тому, що її неординарна знайома не представляє загрози.

За всі роки моєї роботи я познайомилася з кількома іншими мисливцями. Чоловік на ім’я Алкід так само як і я полює наодинці, ми підтримуємо зв’язок іноді, обмінюючись інформацією та контактами. Ще на початку року познайомилася з заміжньою парою мисливців, Берн і Дженет. Вони справжні професіонали й про світ ейрів знають набагато більше ніж я, та навіть від них я ніколи не чула про класову систему ейрів.

Тепер мені відверто цікаво, до якого класу відносяться персони поруч зі мною.

— Я так зрозуміла, що червоні – це ті з ким краще не зв’язуватися? — запитала я, сподіваючись поглядом знайти офіціанта з їжою. 

Шлунок видав ледь чутне бурчання, та я готова закластися, що його почули всі мої супутники. Проте, ніхто не подав виду. 

— Так, — відповів Дрейден. — До червоного списку потрапляють по-справжньому небезпечні виродки. Як я вже сказав – Тадеус Блеквуд один з його представників, і далеко не найгірший.

— Значить, ті кого я вбивала – червоні? 

Вайт пирхнув і криво усміхнувся, ніби його розсмішили мої слова. 

— Ні. — продовжив Дрейден. — Твої “жертви” це дно червоного списку, нікчемні виродки на рівні вуличних псів. Зустрінься ти з кимось дійсно серйозним – ні твоя спритність, ні отруйні кинджали не врятували б тебе від тієї сили, якою володіють червоні.

Ось це вже грубо! Можливо він правий стосовно того, що я не дотягую до рівня тих “червоних” ейрів, та в будь-якому, разі зарозумілий тон яким він це промовив викликав роздратування і бажання нагадати, хто з нас двох кілька годин тому лежав присмерті.

— Хоч я і не настільки прокачана як червоні ейри, — тримаючи обличчя, почала водити пальцем по краях келиха з водою, — та одного негідника все таки змогла вгамувати. 

Дрейден зрозумів, що мова йде саме про нього, і проявивши стриманість лише вигнув кутик рота в саркастичній насмішці. 

— Лише тому, що я не планував тебе вбивати.

Та кого хвилюють деталі? 

Коли офіціант підійшов до нашого столика з повною тацею їжі, я з насолодою втягнула носом аромат смаженого м’яса і подумки подякувала йому за те, що позбавив мене необхідності продовжувати розмову.

Перший шматок стейка подарував такі неземні відчуття, що я ледь не закотила очі від насолоди. Через те, що останній раз їла ще вдома перед поїздкою до того триклятого клубу, шлунок ніби зсохся до розміру родзинки. 

Коли я поклала до рота кілька ароматних шматків смаженої картоплі, у Вайта задзвонив телефон.

На цей раз альбінос заговорив зрозумілою для мене мовою. З того, що почула сидячи поруч – співрозмовник повідомив Вайту, що знайшов потенційного інформатора, який може допомогти просунутися в пошуках.

— Як його звати? — запитав Дрейден, поки Вайт ще тримав слухавку біля вуха.

— Анрі Вік, — долинуло з динаміку телефону.

Ім’я Анрі здалося мені знайомим, хоча прізвище почула вперше.

Дрейден помітив, що я звернула увагу на ім’я і відразу запитав:

— Ти його знаєш?

Та не встигла я промовити й слово, бо в наступну секунду сталося водночас кілька речей.

Прямо над вухом Дрейдена просвистів столовий ніж, блиснувши сріблом в польоті, а справа від мене раптово вигулькнув кремезний темношкірий чолов’яга і прямо посеред ресторану голими руками підняв і зашвирнув у нас обідній стіл.

Від удару мене збило зі стільця, і, вже в польоті, я вчепилася за стіл і потягнула на себе скатертину разом із усією їжею. Вайт спиною прикрив Клео, і та лише шоковано накрила голову руками. А Дрейден, затуливши мене, прийняв на себе основний удар і гучно вилаявся.

На нас напали просто в ресторані!

Люди навколо закричали й повставали зі своїх столиків, намагаючись поспіхом вибратися з приміщення.

— Виведи їх! — крикнув Вайт Дрейдену і вибрався з-під завалу столів.

Це вперше на мене напали в такому людному місці, і від нерозуміння, що робити далі, я на мить застигла.

— Повертаємось до портуму! — вигукнув блондин.

Один із нападників, той, що, ймовірно, кинув ніж, почав прориватися крізь натовп до нас. Короткого погляду на нього було достатньо, аби впізнати рудоволосу гриву та бридкі, довгі кігті. На ходу він позбирав ножі зі столів, зібравши їх у нічогенький арсенал.

Розштовхуючи величезними руками всіх на своєму шляху, вервін відкинув на кілька метрів маленького хлопчика, якому на вигляд було років вісім, не більше. Той відлетів і важко впав, задихнувшись від удару. Його мати з криком одразу кинулася до дитини.

Дрейден однією рукою підняв Клео з підлоги і, дивлячись на мене, різко кинув:

— Вставай!

Вийти назовні означало просто втекти.

Я перевела погляд на Вайта. Той уже підвівся на ноги й випростався саме в той момент, коли громила, що жбурнув у нас стіл, зупинився за кілька метрів від нього.

Якщо ми зараз підемо, Вайт залишиться сам на сам із цими амбалами — і вони просто зроблять із нього фарш. Поруч із ними альбінос уже не виглядав таким загрозливим і поступався їм зростом щонайменше на голову.

Дрейден схопив мене за лікоть і, пригнувшись, почав тягнути до виходу.

У повітрі знову блиснув метал і в наступну мить моє плече прошило різким болем — ніж увійшов у плоть по саму рукоять. Я скрикнула. 

Дрейден доволік нас із Клео до найближчої колони і різким рухом висмикнув ніж. На цей раз я стримала писк але стисла кулак так сильно, що здавалося, нігті порізали шкіру на долонях.

Ледь визирнула з-за колони і вчасно помітила в повітрі наступне лезо. Те ледь не прилетіло в обличчя Клео, тільки тому, що Дрейден рвучко смикнув дівчину вліво і ніж врізався в стіну позаду нас.

Мій погляд перейшов з нього на Клео і рішення прийнялося миттєво. Хілерка скоріш за все не володіє бойовими навичками, її присутність тут лише ускладнить ситуацію і наразить життя дівчини на серйозну небезпеку. 

В іншому кінці зали Вайт злився в смертельному поєдинку з темношкірим нападником. Звуки бою ехом розходилися по приміщенню.

— Я допоможу Вайту затримати їх!

Дрейден без зайвих слів кивнув на знак згоди.

Я в черговий раз прокляла вчорашнє рішення піти в той чортів клуб. Здається, на цей раз я знайшла собі реально серйозні проблеми.

Зустрівшись поглядами з Клео, помітила, що в її очах не було і краплі страху. Схоже, для неї це щось на рівні “звичайна середа”.

Судячи з вібрацій на кам'яній підлозі, другий амбал вже наближався до нас. Я швидким рухом вийняла кинджали з піхв у чоботах. Метал зігрів руки вже знайомим теплом, ніби повідомляючи про свою готовність до бою.

— Навіть не дали поїсти, —  розчаровано зітхнула я і нервово хруснула пальцями.

Подумки вибачилася перед стейком і на видиху вийшла з-за колони.