Коли я стану попелом

За три години в дорозі ми двічі встигли обговорити план і накласти гламур. Я обрала образ темноволосого чоловіка середнього віку. Дрейден теж перетворився на низенького рудого чоловіка років сорока. Вайт же навіть светр не змінив. Здається, він не боявся бути впізнаним.

Сонце щойно сіло. Небо було вкрите смугами помаранчевого та рожевого сяйва, наче хтось недбало провів по ньому пензлем. Якби ми не їхали на пошуки інформатора, якого, ймовірно, доведеться допитувати з пристрастями, ця поїздка відчувалася б як гарна подорож. Та думки про майбутнє викрадення людини швидко повертали мене до реальності. До того ж, якщо доведеться зустріти міньйонів Тадеуса, на нас чекатиме бійка, кров і, якщо пощастить, кілька зламаних кісток.

Близько восьмої години вечора автомобіль із вимкненими фарами заїхав на асфальтовану площу до великої цегляної будівлі в промисловому районі Вествіка. Як пояснив Дрейден, раніше тут був завод із виробництва старих телевізорів — перша з трьох локацій, які ми маємо перевірити сьогодні.

Дрейден заглушив мотор і обернувся до мене.

— Діємо за планом. Я зайду через головний вхід, обшукаю другий поверх.

Вайт кивнув на знак згоди.

— Ми знайдемо чорний вхід і оглянемо будівлю зі свого боку.

Щойно мої чоботи торкнулися сірого асфальту, я зрозуміла, що про безшумне пересування сьогодні можна забути. П'ятисантиметрові підбори старанно цокали по асфальту, сповіщаючи всіх довкола про мою появу. Я зробила кілька рухів плечима, розминаючи затерплі м'язи, та згадала, що за цілий день з'їла тільки два протеїнові батончики, які привезла з собою в маєток. Як ніколи вчасно пролунало бурчання в шлунку саме тоді, коли Вайт виліз із переднього сидіння й став біля мене. Якщо він і почув це, то не подав виду.

Я роззирнулася навколо, вдивляючись у наступаючу темряву. Високий бетонний паркан оточував територію, роблячи це місце зручним для того, щоб ховатися від чужих очей. Навколо стояли старі фури та іржаві навантажувачі, справа — кілька металевих кузовів.

Дрейден не гаючи часу рушив до головного входу, а Вайт повернувся й оглянув мене згори донизу.

— Краще приготуй свої кинджали. Гості можуть з'явитися будь-якої миті.

Він витяг із-за пояса два пістолети й зняв запобіжники. Один сховав назад, а інший залишив у руці. Я зробила так само, дістала з чобота кинджал і міцно стисла теплу рукоять.

Ми оглянули кузови на випадок, якщо там могли сховатися міньйони Тадеуса. Обійшли будівлю і сходами піднялися до дверей чорного виходу. Вигнуті петлі свідчили, що замок на них уже давно був зірваний. Наскільки це було можливо в чоботах на шпильках, я тихо зайшла всередину й відразу зрозуміла, що далі буде складніше.

Абсолютна, безпросвітна темрява заповнювала приміщення, в якому освітлення, напевно, не вмикали вже років двадцять. Хоча з вулиці було видно маленькі вікна вздовж стін, зсередини вони, скоріш за все, були забиті наглухо.

Довелося кілька разів моргнути, щоб дати очам звикнути до мороку навколо й розгледіти шлях перед собою. Вайт, очевидно, почувався в темряві впевненіше за мене, бо без вагань покрокував уперед.

Я дістала з кишені телефон і помахала ним, безмовно натякаючи на ліхтарик.

— Можеш увімкнути, — не стишуючи голосу, промовив чоловік. — Немає сенсу приховувати свою присутність, якщо цокання твоїх підборів уже видало нас.

Ну і нахаба.

— Звук під'їжджаючого автомобіля видав нас раніше, — я підняла ліхтарик до його обличчя, від чого чоловік зажмурився. — Якби я знала, що мене сьогодні потягнуть на екскурсію по закинутому заводу з такою чудовою акустикою, то обрала б більш підходяще взуття.

Ми пройшли крізь вестибюль зі зламаними турнікетами. Далі у світлі ліхтарика виднілося кілька дверей, що, ймовірно, вели до інших цехів.

— Ти, здається, сама погодилася брати участь у цьому, — Вайт закотив очі.

Ніби насміхаючись із мене, вкрита іржею підлога гучно відлунювала мої кроки. Під підошвами хрустіли уламки скла й інше дрібне сміття.

— А якби відмовилася, ви з дружком люб'язно відпустили б мене й далі жити своє життя?

На секунду чоловік зупинився і подивився мені прямо в очі. Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Таксі додому мені ніхто викликати не збирався. Втім, я вирішила не зациклюватися на нав'язливих думках, натомість зосередилася на території навколо.

Ми обшукали кілька цехів, та не знайшли нічого, крім щурів та старих телевізорів. Тиша затягнулася, і здавалося, крім нас, у будівлі не було ні душі. Хоча Дрейден і мав блукати десь над нами, та з другого поверху не долинало жодних звуків.

Широкий прохід вивів мене і Вайта у виробничий цех, де тягнувся довгий ряд конвеєрів. Промінь ліхтаря ковзнув по павутині, натягнутій між двома стелажами зліва від нас. На полицях було порожньо, але поруч на підлозі валялися пусті пляшки і ганчірки, схожі на брудний одяг.

— Раст тут живе?

Вайт помовчав, ніби роздумуючи, після чого відповів:

— Малоймовірно. Тут може бути його схованка або склад для товарів.

Коли ми майже дійшли до кінця приміщення, попереду почувся тихий шурхіт. Вайт вмить підняв руку з пістолетом і націлив його на прохід між двома конвеєрами. Я зупинилася і стисла рукоять кинджала. Повільно підійшла ближче і посвітила ліхтарем вниз.

Шурхіт пролунав знову, але Вайт несподівано опустив пістолет. За секунду з-під розбитого телевізора на підлозі вибіг гігантський сірий щур. Він злякано пискнув на прощання і зник між стелажами.

— От... пацюк, — вирвалося в мене.

Я нервово переступила через телевізор і рушила до металевих сходів, що вели на другий поверх.

— Бачили б убиті тобою ейрі, як ти злякалася щура щойно, — підколов Вайт позаду мене.

Нікудишній з нас дует виходить. Якщо я не спробую вибити хоча б кілька білосніжних зубів із його саркастичної посмішки до кінця вечора, це вже можна буде вважати перемогою. Краще б пішла з Дрейденом, його мовчання звучало б приємніше за образливі балачки біловолосого. Будь-що звучало б приємніше.

І все-таки важливіше було знайти інформатора, тому я лиш на мить зупинилася на сходах і обернулася до Вайта.

— Добре, що ти не забув додати «убиті».

Альбінос відкрив було рота, аби відповісти, та його перебив голос Дрейдена згори:

— Піднімайтеся, — гучне ехо розлетілося по будівлі. — Я дещо знайшов.

— Скажи, що це не ще один щур, — буркнув Вайт.

Коли ми піднялися, Дрейден стояв біля стіни справа від сходів. Він теж тримав у руці ліхтарик і підсвічував якісь купи мотлоху на підлозі. Неприємний запах дістався мого носа, коли я підійшла ближче. Серце пропустило удар, щойно я побачила, чим насправді виявилися ті купи мотлоху.

На підлозі серед сміття лежало два тіла.

Я сховала телефон у кишеню і присіла біля одного. У світлі Дрейденового ліхтарика я розгледіла жінку. Брудну, бліду, але з довгим чорним волоссям, яке частково прикривало її обличчя. Чоловік справа лежав на боці і був таким худорлявим, що з першого погляду могло здатися, ніби він висохла мумія. Я прислухалася і почула ледь вловимі звуки їхнього серцебиття. Вони не ейрі. І вони...

— Живі, — я повернула голову до Дрейдена. — Вони дихають.

— Знаю, — коротко відповів чоловік.

Він не зрушив із місця і лише продовжував тримати ліхтарик.

— Хіба ми зможемо щось витягнути з нього? Він же ледь дихає, — я вказала на худорлявого чоловіка.

— Це не той, кого ми шукаємо.

Вайт присів біля непритомного і помахав долонею перед його обличчям.

— Тоді хто ці люди? — у горлі судомило від болю, коли я дивилася на жінку.

— Якісь безхатьки-наркомани, — у голосі Дрейдена прозвучало розчарування.

Схоже, йому зовсім байдужі ці люди. Погляд фальшиво зелених очей здавався таким розчарованим, ніби він уже втратив останню зачіпку, хоча попереду на нас чекали ще дві локації.

— Вони взагалі можуть бути якось пов'язані з Растом? Головорізів Тадеуса досі не було, — я вже пошкодувала, що сказала це, бо зазвичай після таких слів спрацьовує закон підлості.

Вайт почав порпатися в речах навколо безхатька.

— Варто придивитися до чоловіка, — я не відступала. — Якщо ти на сто відсотків не впевнений, що це він...

— Раст лисий, — різко відрізав Дрейден.

Тепер ясно. Худорлявий чоловік мав ріденьке, але світле волосся і, судячи з вигляду, дуже давно не бачив сонця.

— Раст їхній дилер, — несподівано заявив Вайт. — Такі, як він, часто торгують наркотиками.

— Я думала, він серйозний постачальник.

Вайт передав другу флакончик розміром із невелику пробірку.

— Так і є, — Дрейден підніс його до носа і поморщився, — бо це не звичайні наркотики.

Мій погляд ковзнув на підлогу навколо дівчини, і я знайшла ще один такий самий.

Запах у ньому був настільки специфічний, що в мене злегка запаморочилося в голові. За все життя мені стільки разів доводилося мати справу з кров'ю, що тепер я знала цей запах занадто добре, аби помилитися. Тільки аромат відчувався м'якшим і солодшим, ніж мав би бути. Ніби суміш полуниці, жасмину і зелених яблук. Я не повірила своєму носу і понюхала ще раз.

Але запах змінився на апетитні нотки шоколаду і вина. Гуркіт власного серця барабанив десь у горлі, а в роті зібралася слина. Я відчула фізичну потребу і втретє вдихнула запах із флакона. Та цього разу відчула мед і нотку хвої...

Несподівано хтось вихопив флакон у мене з рук. Усе всередині спалахнуло від злості. В мозку пульсувала лише одна нав'язлива думка — вирвати у покидька флакон разом із руками. Я протягнула пальці, аби забрати його назад, адже це я його знайшла. Але чоловік високо задер руку, як хуліган, що дражнить дитину цукеркою.

Я знову потягнулася до його пальців, але не втримала рівновагу і звалилася на підлогу. А коли в наступну секунду підвелася на ноги, чоловік переді мною кулею відскочив назад. Мій кинджал розсік повітря на місці, де щойно був його живіт.

— Забери її, — пролунав голос того, хто забрав флакон.

Чиїсь руки затисли мої плечі ззаду. Хватка була настільки міцна, що я не могла навіть розвернутися.

— Прийди в себе, мисливице!

— Навіщо ти забрав його? — пролунав чийсь голос із мого рота.

Оглушливий ляпас прилетів мені в обличчя. Біль вшкварив із такою силою, ніби шкіра на щоці поплавилася від удару.

Кинджал випав із пальців і з гучним дзвоном впав на підлогу, а ехо рознесло звук по всьому поверху. Я шоковано закліпала і нарешті зловила фокус на обличчі рудоволосого чоловіка в кількох сантиметрах від свого. Той рукою тримав мене за підборіддя, а його пронизливий погляд пропалював дірку у мене між очей.

— Якого хріна ти мене вдарив? — процідила крізь стиснуті зуби.

Я придивилася до обличчя навпроти і згадала, що це лише маскування. Дрейден повільно відхилився назад і відступив на кілька кроків. Сталева хватка позаду ослабла, і я спробувала вивільнитися. А коли туман у голові почав розсіюватися, щока спалахнула ще більшим болем. Злість рвалася назовні, коли чужі руки сильніше стиснули мої плечі.

— Ні, ні. Тримай її, — Дрейден зиркнув мені за спину і відступив ще на крок.

— Ха-ха, боїшся, що відповість? — я спиною відчула сміх Вайта.

— Якщо ти зараз же не прибереш від мене свої лапи, я їх, бляха, відгризу, — прошипіла я Вайту, хоча його самого не бачила.

Альбінос відпустив мої плечі. Не відводячи погляду, він обійшов мене збоку й став біля друга.

— Що ви зробили щойно? — я підняла кинджал із підлоги і роззирнулася, ніби шукаючи відповідей навколо себе.

— Перш ніж ти почнеш свою тираду, — Вайт виставив руку вперед. — Відразу скажу, що ніхто не планував тебе скривдити.

Якщо так подумати, мене поплавило, щойно я взяла флакон у руки. Ще ніколи раніше я не відчувала подібного. Хоча важко сказати, що це було неприємно.

— Це був якийсь наркотик? — запитала я.

— Так, рідкісний і заборонений.

Дрейден замахнувся і швирнув на підлогу маленький флакончик. Той розлетівся сотнями дрібних уламків, і в мене мимоволі стиснулися кулаки.

— Раст постачав цим людям нокс. Ймовірно, саме тому він тут регулярно світився.

Мені знадобилося пів секунди, аби згадати, хто такий Раст.

— Я лише понюхала флакон, — промовила, ніби виправдовуючись перед собою. — Навіщо ви мене схопили?

— Та ти присмокталася до нього, як п'явка, — озвався Вайт. — Хоч він і був майже порожній, випари добряче подіяли.

— Це найнебезпечніший наркотик. Торгівля ним карається смертю, — додав Дрейден.

— Зрозуміло, чому, — я знову присіла біля непритомної жінки.

Її обличчя було таким спокійним та безтурботним. Страшно уявити, який ефект має цей «нокс», якщо вглушити цілий флакон. Темні кола під очима і запалі щоки свідчили, що бідолашна, ймовірно, не перший місяць у такому стані.

Відтепер жодного нюхання флаконів. Захотілося ляснути себе по лобі за таку дурість.

— У них немає телефонів, — повідомив Вайт. — Невідомо, як вони викликали Раста.

Якщо залишити їх тут, вони сконають, і ніхто про це навіть не дізнається. За весь час нашої присутності ніхто з них не подав жодних ознак життя, крім ледь помітного дихання. Якщо відвезу їх до лікарні, малоймовірно, що звичайні лікарі зможуть врятувати людей, отруєних « ейрівським» наркотиком.

Хіба що є хтось, хто здатен зцілювати будь-які недуги...

Я підняла голову до Дрейдена, і він на секунду зловив мій погляд.

— Немає причин залишатися тут, — чоловік склав руки в кишені, а його вираз обличчя натякнув, що тема вичерпана. — Нам ще потрібно перевірити інші локації.

— Не можна покинути їх тут, — я підвелася на ноги і підійшла до Дрейдена.

— Пропонуєш взяти їх із собою? — він вигнув брову.

Ці слова стали для мене ще одним ляпасом. Я зиркнула на Вайта в пошуках підтримки, але той мовчки витримав мій погляд і дав зрозуміти, що хід моїх думок йому теж не дуже подобається.

— Я не це мала на увазі.

— От і добре, бо в нас достатньо клопоту на сьогоднішній вечір, — Дрейден розвернувся і рушив до сходів. Вайт пішов слідом.

Невже вони здатні ось так просто покинути людей на смерть? Має ж бути хоч крапля людяності в цих... ейрі.

— Та зачекай, — я гукнула достатньо гучно, аби голос відбився ехом від стін на обох поверхах. — Я не договорила!

Чоловіки одночасно обернулися до мене. Руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Що б ти там не хотіла сказати, це ніяк не змусить мене хоч на хвилину відкласти пошуки Раста.

От же ж упертий паскудник.

— Гаразд, я розумію твої пріоритети. Але буде безсердечно залишити цих людей тут, аби той лисий виродок продовжив труїти їх.

Тим паче, якщо є хоч мізерна можливість допомогти.

Я добре знаю, як це — коли ніхто не вважає тебе вартим порятунку. І співчуття нічого не варте, якщо після нього людина просто проходить повз.

— Клео могла б спробувати зцілити їх, — я махнула рукою і подумки взмолилась, аби це спрацювало. — Життя цих людей теж важливе.

— Не для мене і не зараз, — з його обличчя було зрозуміло, що він починає дратуватися. — Я вже й так втратив забагато часу. І не маю зайвого на те, аби відволікатися на інших.

— Якщо врятуємо, то зможемо і їх допитати, — я змінила тактику. — Може, вони теж щось знають?

— Навряд чи.

Після цих слів Дрейден уже рушив до сходів, але за кілька кроків зупинився. Ніби вагаючись, розвернувся і важко зітхнув.

— Єдине, що я можу пообіцяти, — це повернутися по них пізніше. Але тільки тоді, коли закінчимо з пошуками Раста.

Я з полегшенням видихнула і сховала кинджал назад у чобіт.

— Більшого не прошу.

Наостанок обернулася і ще раз глянула на людей на підлозі.

Лиш би дочекалися.

***

Дорогою до другої локації я не промовила ні слова. Дуже хотілося вірити, що Дрейден стримає свою обіцянку і повернеться на завод, аби забрати людей. Проте минулі вчинки не додавали балів до його репутації. Скоріш навпаки.

— Майже приїхали, — повідомив Дрейден. — Потрібно взяти його живим. Від мертвого користі не буде.

Коли автомобіль заїхав на вузеньку вуличку, я вже потягнулася до кинджала, але в останній момент передумала. Якщо пораню Раста, це зведе нанівець усі наші старання знайти його. А друга спроба вже має більше шансів на успіх.

Другою точкою пошуків була антикварна крамничка. Вона розташована майже на околиці містечка і в такий час уже мала б бути зачинена. Але зі слів варгула, якого допитав Дрейден, у тій крамниці Раст з'являється ледь не щодня. Якби вчора його не помітили на заводі, ми б почали пошуки саме звідти.

— Я не стану діставати свої кинджали, бо вони отруйні. Чи маєте запасну зброю?

Вайт відкрив бардачок і дістав масивний чорний пістолет.

— Іншої немає, — він простягнув мені зброю.

Я не прихильниця вогнепальної, але в нинішній ситуації це кращий варіант, ніж отруйні леза. Перевірила магазин — той був напівповний. Я зняла запобіжник.

Сподіваюсь, не знадобиться.

— Дяку... — на півслові авто загальмувало настільки різко, що я підскочила на сидінні та врізалася в спинку крісла Дрейдена.

Свист шин продзвенів у вухах, і я повалилася на бік.

— Якого біса?

Та наступної миті отримала відповідь на своє запитання, коли побачила людину на лобовому склі нашого авто.

— Звідки він взявся? — вигукнув Вайт.

Я шоковано замерла, усвідомлюючи той факт, що Дрейден щойно збив людину.

Та чим довше я вдивлялася, тим більше в мені зростало відчуття тріумфу. Бо, схоже, ми зірвали бісів джекпот.

Лиса голова Раста була вкрита смужками крові від ран, що абсолютно точно не були спричинені аварією. Схоже, його взагалі не хвилювало те, що він лежить на лобовому склі автомобіля, який щойно збив його. Натомість чоловік квапливо повернувся вліво, і його обличчя вкрилося чистим, непідробним жахом.

Майже одночасно Дрейден, Вайт і я вилізли з авто. Вайт виявився ближче і схопив Раста якраз тоді, коли той сповз із капота і задумав дати драпа.

— Невже ти вирішив зустріти нас? — Дрейден нахилився до Раста, який був нижчим на добрих сантиметрів двадцять. — А куди це ти так поспішав?

І коли Раст глянув за спину Дрейдена, я зрозуміла, що боявся він не нас.

Четверо громил мчали в нашу сторону з мачете в руках.

Мачете, бляха.

— Так от від кого втікала мишка, — куточки рота Дрейдена смикнулися, і він несподівано дістав із кишені пластикові стяжки.

Поки Вайт тримав Раста, Дрейден затягнув їх на зап'ястях лисого чоловіка. Альбінос силою запхав торговця на заднє сидіння авто і гаркнув:

— Не висовуйся!

Я вийшла вперед і оцінила противників.

Крім того, що громезні, вони ще й обзроєні. Посеред міста.

Я машинально роззирнулася по сторонах, в надії, що поруч немає пішоходів. На щастя, вуличка була порожньою.

Про варгулів я знала тільки те, що вони володіють надшвидкою регенерацією, і ранити їх у тіло безнадійно. Єдиним вразливим місцем є їхня голова.

І коли я натиснула на курок, щаслива куля полетіла прямо в голову варгулу, що рухався по центру. Він за інерцією зробив ще крок і важко звалився на асфальт обличчям вниз. Проте його патлаті друзі навіть не озирнулися. Їм залишалося метрів двадцять до мене, та бігли падлюки швидко.

Я випустила ще три кулі на рівні їхніх голів, але громили на диво спритно ухилилися та розділилися. Двоє звернули вправо, і Дрейден рванув їм назустріч. Вайт зробив те ж саме. Третій варгул мчав прямо на мене, і його погляд точно не обіцяв теплих обіймів. Мій палець натиснув на курок стільки разів, що я збилася з ліку. Та лише дві кулі влучили в покидька, і ті не в голову. Патрони закінчилися.

Коли відстань між нами скоротилася до кількох кроків, я швирнула пістолет прямо в обличчя покидьку і миттю вихопила кинджали з піхов.

Зблизька варгул виявився вищим, ніж я думала, а його до біса мускулисті руки були завтовшки як моя талія. У цьому поєдинку я маю лише дві переваги. Швидкість та отруйні кинджали. Проте отрута не матиме жодної цінності, якщо він уб'є мене раніше, ніж сам помре від неї. Тож залишалася лише швидкість.

Мачете блиснуло в руці нападника, і я ледь встигла пірнути вниз, щоб зберегти голову на плечах. Обома руками загнала леза у твердий живіт противника і протягнула донизу, розриваючи плоть по вертикалі. Після чого різанула кинджалом по зап'ястку руки, що тримала мачете, і те полетіло на землю. Роздалося люте гарчання, і масивні руки потягнулися до моєї шиї.

Ні-ні, таке ми вже проходили.

Я відбила його граблі убік коротким рухом передпліч і з найкращими побажаннями вмазала по яйцях. Патлатий знову загарчав.

Та найбільшою помилкою стало те, що я відступила на крок назад. У цей момент варгул підняв ногу й ударив нею мені в груди з такою силою, що я відлетіла на добрих кілька метрів.

Жорстке приземлення на автомобіль вибило з мене дух. У районі хребта пролунав тривожний хрускіт, і з рота вирвався болючий стогін. Ліва рука обм'якла, і кинджал із дзвоном упав на асфальт.

Дідько. Схоже, пора нарешті засвоїти, що ворогів не варто недооцінювати. Я вважала, що якщо цей шкаф великий, то його буде легше звалити. Та це була помилка — варгул виявився прудкішим, ніж я очікувала, і цього разу доведеться розраховувати тільки на себе.

Боковим зором помітила, що Вайт з Дрейденом зійшлися в смертельних поєдинках зі своїми суперниками. Серце укололо пекуче передчуття поразки. Може, пророцтво весталії й віщувало мені якісь подвиги в майбутньому, та, схоже, зараз моя смерть перепише історію.

Патлатий із тріумфом на обличчі крокував у мою сторону, та вже не поспішав. Його карі очі змінили колір і стали червоними, як кров. Варгул кинув погляд мені за спину і крутанув мачете в руці.

Дідька лисого я помру ось так!

Не відводячи погляду від варгула, я оперлася об асфальт відносно вцілілою рукою і спробувала підвестися. Коли вага мого корпусу натиснула на руку, біль перейшов від неї до грудей, і я почула хрускіт власних ребер.

Виродок майже наблизився до мене...

І пройшов повз. Я шоковано обернулася назад і вилаялася вголос.

Ні, ні, ні! Тільки не це.

Великий кулак вибив скло в задніх дверях авто. Я почала повзти до нього по асфальту. Варгул простягнув руку і відчинив двері зсередини.

У мене в роті з'явився металевий присмак, а кожен вдих віддавав пекучим болем у легенях. На мить здалося, ніби я почула жіночий крик десь збоку.

— Я ще не закінчила з тобою, — гукнула, в спробах відволікти варгула. — Не чіпай!

Та це не спрацювало. Ігноруючи мене, громила почав витягувати за ноги Раста із заднього сидіння авто. Той закричав на всю горлянку і почав шалено викручуватися.

Мені вдалося підповзти до його ніг. Я обперлася боком на відчинені двері і взялася шматувати сухожилля виродка отруйним кинджалом. Він не став терпіти і пораненою ногою відштовхнув мене вбік. Від болю з рота вирвався стогін. Зламані кістки ще не почали загоюватися, а тепер ребра, здається, пробили легені. Дихання збилося і ставало все частішим, поки я повзла назад до варгула. Він смикнув Раста за ногу так сильно, що було чутно хрускіт уже чужих кісток, і крики стали ще болючішими.

Коли патлатий майже витягнув Раста з авто, той ногами вже торкався землі, але спиною ще лежав на сидінні. Я побачила зв'язані стяжками руки, і серце боляче стиснулося.

Ми замахнулися одночасно. Мій кинджал влетів у потилицю варгула, а його мачете простромило груди Раста. Крик стих.

— Ні... — видихнула я.

Тіло варгула рухнуло на землю поруч зі мною.

А я так і не змогла відвести погляду від мертвого обличчя Раста. Страх і біль застигли на ньому назавжди.

***

Від моменту, як Дрейден побачив мертвого Раста, його стримувана злість ніби стала фізичною і, здавалося, стискала мені горло щоразу, як я вирішувала щось промовити. Хоча, насправді, я й не знала, що сказати. А якби і знала, то не змогла б підібрати слів, бо в голові раптом стало порожньо. Я накосячила.

Дрейден, стиснувши зуби, запропонував мені лягти на задньому сидінні, коли побачив, що я не можу рівно сидіти. Я відмовилася і, сидячи, вмостилася настільки зручно, наскільки дозволяла пробита легеня. Весь шлях назад до маєтку він уникав зорового контакту і не відводив погляду від дороги. Вайт поводився так само. Мені ж були абсолютно зрозумілі причини такої поведінки, та насправді більше хвилював вираз обличчя Раста, який і досі мерехтів у голові щоразу, як я заплющувала очі.

Кожна вибоїна на дорозі нагадувала про те, що хоч за годину перелом майже заживе, та пережити цю годину все одно доведеться. Я ковзнула пальцями вздовж ребер і завмерла. Одне з них досі стояло неправильно. Якщо не вправити його зараз, потім доведеться знову ламати, щоб стало на місце.

Дочекалася, поки автомобіль виїде на рівнішу ділянку дороги, глибоко вдихнула й уперлася долонею в груди. Довелося до болю стиснути щелепи, аби стримати крик. Натомість пролунав лише гучний хрускіт і перед очима на мить потемніло. Десь за хвилину біль почав повільно відступати, і я обережно зробила наступний вдих. Дрейден, напевно, почув хрускіт мого ребра, бо швидко зиркнув у дзеркало заднього виду. Наші погляди зустрілися, і я відвернулася до вікна.

Це була вже третя смерть на моїх очах, якій я могла б запобігти.

Перша — мій найбільший біль та сором. Друга — невинна втрата через брак досвіду. І третя — через те, що не доклала достатньо зусиль, аби врятувати.

Судячи зі слів Вайта, пошуки зачіпок тривали довго і важко, а я прийшла і погубила того, хто міг би наблизити їх до Тадеуса. Ще й гроші за це взяла. Ну блискуче, нічого не скажеш.

Єдине, що врятувало ситуацію, — Дрейден встиг залишити одного з варгулів живим, щоб допитати хоча б того. Ми запхнули громилу в багажник разом із тілом Раста. Краще Тадеусу поки не знати, що Раст мертвий. На щастя, багажник виявився доволі просторим для цього. Чесно кажучи, я й сама б туди залізла, лише б не варитися в напрузі, що заповнила весь салон автомобіля. Якщо варгул видасть хоч якусь інформацію про Тадеуса, це компенсує втрату Раста.

Близько півночі авто заїхало у двір Дрейденового маєтку. Рани встигли загоїтися, але думки нікуди не ділися.

— Ми з Вайтом займемося варгулом, — заговорив Дрейден, коли зупинив авто біля входу в маєток. — Можеш йти відпочивати.

Він виліз із машини і відчинив багажник. Я підійшла і стала поруч.

— Я можу допомогти з... — зупинилася на півслові, бо уявила, яким саме чином вони добуватимуть інформацію з найманця Тадеуса. — З чим я можу допомогти?

Ледь стримала здивування, коли побачила, з якою легкістю Дрейден закинув на плече масивну тушу варгула, ніби мішок із картоплею. Він навіть не напружився.

— Твоя допомога зараз не потрібна, — промовив Вайт, не дивлячись на мене.

Він теж закинув на плече тіло Раста і захлопнув багажник.

— Якщо зможемо витягнути нову інформацію з варгула, вранці обговоримо подальші дії.

Ну прекрасно. Схоже, мені дійсно доведеться заночувати тут.

Не встигли ми дійти до вхідних дверей, як ті самі відчинилися, пропускаючи всередину Дрейдена і Вайта. Коли я зайшла слідом, побачила, що насправді їх відчинив статний чоловік середнього віку.

Він закрив за мною двері, і, коли я сповільнила крок біля нього, чоловік заговорив:

— Вітаю, містере Ігнелл, містере Вайт, — він зробив легкий уклін і перевів погляд на мене. — Міс Ісадоро.

Дрейден зупинився біля дворецького, все ще тримаючи варгула на плечі.

— Привіт, Освіне.

Дворецький розвернувся до Дрейдена.

— Вечеря закінчилася о десятій, після десерту. Годину назад усі розійшлися по кімнатах і вже сплять.

Хто всі?

Я машинально роззирнулася і згадала Тару. Можливо, вона не остання, кого я зустріну тут. Схоже, у Дрейдена велика сімʼя.

— Добре, подай вечерю для нашої гості та підготуй кімнату до сну, — промовив Дрейден буденним тоном.

— Ви з містером Вайтом приєднаєтеся? — запитав Освін.

— Ні, маємо справи, — після цих слів Дрейден розвернувся і з Вайтом пішов далі.

Вони зникли з поля зору, коли завернули в інший коридор.

— За пʼять хвилин у їдальні буде подана вечеря, — дворецький уклонився мені, від чого я розгубилася й вклонилася у відповідь.

Добре, що більше ніхто цього не побачив. Коли Освін зник за дверима кухні, я полегшено зітхнула.

— Що ж, чудово, — буркнула собі під ніс.

За пʼять хвилин я вимила руки і вже сиділа у їдальні за величезним, вкритим скатертиною столом.

Світлі стіни прикрашали картини в рамах, які, на відміну від тих, що висіли в холі, були менш моторошними і похмурими. А деревʼяна підлога виблискувала під світлом великої люстри, що висіла прямо наді мною.

Я мимоволі уявила, якою була ця їдальня, коли її наповнював затишок сімейних вечерь. Чи потріскував вогонь у каміні, поки дзвеніли виделки з тарілками. Чи були щасливими люди, які щовечора збиралися тут на вечерю й обговорювали щось настільки буденне, як-от смак свіжоспеченого пирога.

Моє життя з Вірою було хорошим, хоч і не ідеальним. У нас не було такої їдальні, та й взагалі ніякої. Ми їли з тарілками на колінах, сидячи на старому дивані перед телевізором. Віра не була сентиментальною, але іноді дивувала приємними дрібницями. Якось на мій день народження вона спекла вишневий пиріг, а я ж від них шаленію. Щоправда, вишні були з кісточками, і однією з них я успішно зламала собі зуба. Було боляче, але водночас приємно.

Від занурення у спогади я задивилася на камін і навіть не помітила, як Освін зайшов до їдальні зі срібною тацею на руці.

— Сьогодні на вечерю паста з томатами і запечена курятина, — дворецький поставив тарілки переді мною.

Лише від одного запаху в мене потекла слина.

— Якщо міс Ісадора має побажання стосовно страв, я залюбки їх врахую наступного разу.

Його фамільярність звучала незвично, але більше мене здивувало те, що його присутність була просякнута магією. Я відчула це, коли Освін тільки підійшов до столу, але з ввічливості посміхнулася і відповіла:

— Дякую, в мене немає жодних побажань.

Дворецький коротко кивнув. Я нетерпляче кинула до рота перший шматок мʼяса і ледь не закотила очі від задоволення.

— Не бажаєте келих вина?

Поспіхом проковтнула їжу і вичавила з себе посмішку.

— Дякую, ні, — промовила з надією, що після цього він дасть мені поїсти.

Освін лаконічно вклонився і вийшов з їдальні.

Їжа дивовижним чином стає в сто разів смачнішою, якщо до цього нічого не їсти цілий день. Особливо після того, як тіло витратило багато енергії на зцілення ран після сутички з варгулами. Я проковтнула пасту ще до того, як вистигло мʼясо. Воно виявилося таким смачним та пряним, що навіть Джаспер зі своїми кулінарними навичками ніколи не готував смачніше.

Не минуло й десяти хвилин, як я вийшла з їдальні та пішла на кухню в пошуках склянки води.

Освіна ніде не було видно, а кухня виявилася величезною: дві плити, кілька холодильників, безліч поличок та верхніх шафок. Я з цікавості відчинила один із холодильників і відразу ж роззявила рота. Всі полички були забиті їжею. Йогурти, різне мʼясо, фрукти, навіть наполовину зʼїдений шоколадний торт. Одна поличка була повністю закладена яйцями, схоже, в цьому будинку люблять яєшні на сніданок. У моєму холодильнику можна знайти лише кілька яєць, стару запіканку і надпиту пляшку напівсолодкого.

На одній із тумб посеред кухні стояв глечик із водою. Після пряної курятини я випила одразу дві склянки.

В холі за дверима почувся шурхіт, і я прислухалася.

— Освін ще не спить, — жіночий голос звучав стурбовано і ставав усе ближче. — Нам влетить, якщо він розкаже Дрейдену, що ми задумали.

Я поспіхом підбігла до подвійних дверей кухні й притулилася до стіни поруч. Не схоже, що це Тара.

— Він спустився у підвали. Рухайся швидше, Дафно, і нас не зловлять, — прозвучав чоловічий голос, хоча так само юний.

Двері відчинилися. Я сховалася за ними і зазирнула на тих, хто увійшов у кухню.

— Світло увімкнене, — промовила дівчина, яка, на щастя, не помітила мене. — Тут хтось був щойно.

І вона була права. На вигляд я б не дала їй більше сімнадцяти, хоча зростом виявилася трохи вища за мене. Вона була одягнена в блакитну піжаму, а волосся заплетене в товсту темну косу. Судячи зі світлого кольору шкіри, вони з Тарою не були кровними родичками. Те ж саме можна було сказати і про хлопця, що зайшов слідом.

— Подивись у верхній шухляді біля раковини, — прошепотів той.

Рудий хлопець, імовірно, був такого ж віку. На вкритому веснянками носі сиділи окуляри, а поверх синьої піжами накинутий темний махровий халат.

Підлітки виглядали настільки по-домашньому, що мені стало ніяково далі ховатися, і я вийшла з-за дверей. Їм достатньо було обернутися назад, щоб помітити мене, але, здається, ті були занадто зайняті пошуками.

— Ну що там? — нетерпляче перепитав хлопець.

— Знайшла! — Дафна поспіхом закрила шухляду.

Вона переможно підняла вгору затиснутий у руці штопор для вина. Нарешті її погляд перемістився на мене, і темні очі вмить округлилися.

— Бляха! — пискнула дівчина і відразу ж затулила собі рота долонею. — Вибачте! Я знала, що ви тут.

Хлопець обернувся і завмер, побачивши мене.

— Привітики, — я всміхнулася цій картині й підійшла ближче.

— Ми... ми спустилися випити води, — Дафна махнула рукою на глечик із водою і штурхнула хлопця в плече.

— Курка була дуже пряною, — запинаючись, промовив той і показово налив собі склянку води.

— Це точно, — я знову усміхнулася тому, як кумедно виглядала їхня афера. — То нащо вам штопор?

Діти завмерли й переглянулися. Рудоволосий, очевидно, набрався сміливості й заговорив:

— Маю підозру, що ви не повірите жодній нашій брехні, — він склав руки в кишені, приймаючи поразку. — Та на свій захист хотів би сказати, що мені лишився місяць до повноліття. Тому можна сказати, що наші дії майже легальні.

Поки він говорив, Дафна з обережністю роздивилася мене, і я раптом згадала, який вигляд маю після бійки з варгулами.

— Як вас звати?

Компанію спантеличило моє питання. Може, вони очікували, що я почну читати нотації.

— Я Дафна, а це — Александер.

— Алекс, — поправив хлопець. — А ви та нова гостя, про яку говорив Освін?

— Схоже на те, — я відклала свою склянку на тумбу і присіла на стілець. — Мене звати Ісадора.

Певно, мою присутність тут ніхто не приховував, на відміну від їхньої. Можливо, вони кузени Дрейдена.

— Ви розкажете Дрейдену про це? — у голосі Александра читалося легке хвилювання, хоча хлопець гідно тримав обличчя.

— Ні, я нічого йому не скажу.

Підлітки одночасно видихнули з полегшенням.

— Можливо, моє питання прозвучить дивно, — я простежила за їхньою реакцією після цих слів. — Та я не чула раніше, щоб у Дрейдена були діти. Чи він ваш старший брат?

— Ні, — здивовано відповіла Дафна. — Ми не родичі. Дрейден лише...

Александер смикнув її за рукав і почав повільно рухатися в бік дверей.

— Вибачте нас, — його подруга винувато посміхнулася. — Вже дуже пізно, і нам пора повертатися в кімнати.

— Так, я розумію, — машинально стала на ноги й зробила кілька кроків уперед. — Я лише хотіла запитати...

Та діти не дослухали й поспіхом вибігли з кухні.

— Трясця! — пошепки вилаялась я.

Всі навмисне такі загадкові?

Та чим більше вони уникають відповідей, тим сильніше розгорається моя допитливість. А це одна з рис, якої я воліла б позбутися, бо занадто вже багато проблем вона мені принесла за життя. Якби не вона, я б не опинилася тут.

Я лише зазирну в коридор на другому поверсі, поки буду йти до своєї спальні. Жодних винюхувань, тільки гляну, чи діти повернулися в кімнати.

На щастя, килим на сходах допоміг уникнути цокання моїх підборів. Повільно, щоб не видати свою присутність, зупинилася на верхніх сходинках і подивилася, куди пішли підлітки.

Дафна й Александер зайшли до кімнати в кінці коридору. Як тільки двері за ними зачинилися, я піднялася на поверх і прислухалася. Приглушені голоси доносилися з тієї кімнати.

— Швидше, дай сюди, — роздався хлопчачий голос.

Та трясця. Схоже, вони не збираються спати. Проте це мене зовсім не стосується.

Я повільно переставила ногу на наступну сходинку, і одночасно з цим тишу розірвав гучний звук корка, що, ймовірно, вилетів із пляшки.

Що б вони не задумали, нічого хорошого цей звук не віщує, особливо якщо його почує Освін, якого вони так боялися зустріти.

Якомога тихіше я підійшла до дверей і знову прислухалася.

— Ти б ще салюти запустив, розумнику!

— А як по-іншому я мав її відкрити? — роздався голос Александера.

Безшумно і дуже обережно я натисла на дверну ручку і зраділа, що двері не замкнені.

Коли мій сюрприз вдався, відчинені двері відкрили моєму огляду простору кімнату з двома ліжками. На одному з них сиділи Дафна і незнайомий чорнявий хлопець, а на підлозі поруч із ними в позі лотоса сидів Александер із пляшкою в руках.

Їхні обличчя вмить перекосило від переляку, коли я в прочинених дверях сперлася на дверну раму і склала руки на грудях. Александер машинально сховав пляшку за спиною, ніби це врятувало б ситуацію.

— Хто ви? — злякано запитав чорнявий.

— Мене звати Ісадора, і, здається, я бачила, як Освін іде сюди, — я кивнула в бік коридору.

Діти відразу підірвалися з ліжка, і незнайомий хлопець зиркнув на друзів:

— Ви ж казали, що не бачили його.

— Та ми й не бачили! — прошипіла Дафна, не відводячи погляду від мене.

— Сховай пляшку, — Александер простягнув вино другові, а той витріщився на нього, як на нові ворота.

— Ну ви і кумедні, — я розсміялася і зачинила двері за собою.

— Що? — розгублено запитав Александер.

Він завмер, ніби сумніваючись, чи варто ховатися.

— Розслабтеся. Я пожартувала.

У хлопців ледь не відвисла щелепа, а Дафна зміряла мене оцінюючим поглядом.

— Хороший жарт вийшов, — Александер сів назад на підлогу.

Я підійшла і сіла поруч. На тумбі біля ліжка стояла тарілочка з недоїденим шоколадним тортом.

— Що святкуємо?

— У Енді день народження, — відповіла Дафна.

Оце так сюрприз, я потрапила на справжню вечірку.

— Вітаю, Енді.

— Дякую, — юнак криво усміхнувся у відповідь.

На кілька секунд повисла незручна тиша, і стало зрозуміло, що моя присутність зруйнувала всі плани. Та якби там не було, для мене це чудова можливість трохи розпитати про це місце.

— То ви так і не відповіли на моє запитання, — я повернулася до Александра, бо з усіх присутніх він виглядав найбільш спантеличено.

Діти перезирнулися.

— На кухні Дафна сказала, що Дрейден не родич вам. Я маю справи з ним і хотіла б дізнатися побільше інформації.

— Дрейден попереджав нас, щоб ми не розповідали зайвого гостям, — впевнено заговорила Дафна.

— Це єдине, що вас турбує зараз? — я показово зазирнула Александеру за спину.

Хлопець досі ховав пляшку.

— Гаразд, тоді все, що відбулося в цій кімнаті, залишиться тут, — дівчина підняла підборіддя, і стало очевидно, що з усіх присутніх вона сама смілива.

— Мені це на руку, — відверто погодилася я.

Александер витягнув пляшку з-за спини й поклав на підлогу поруч.

— Дрейден наш опікун, — почала Дафна. — Він піклується про нас, поки ми не станемо повнолітніми.

Такої відповіді я точно не очікувала. З безлічі варіантів, які я обмірковувала, саме опікунство жодного разу не приходило мені на думку.

— Опікун? Тобто він забрав вас із притулку?

— Тільки мене, — відповів Енді.

— Він врятував нас із Александером, — сказала Дафна.

Я спробувала переварити цю інформацію і прийняти той факт, що, можливо, всі мої теорії були неправильними.

— Батьків Александера вбив найманець-ейр у минулому році, — пояснила дівчина.

Шок прорізав мою свідомість, і я обернулася до хлопця поруч. Александер шмигнув носом, але не відвів погляду. Натомість заговорив:

— Ми жили у сусідньому місті. Моя мати працювала на батьків Дрейдена, і коли найманець прийшов, щоб випитати в неї інформацію про місцезнаходження цього маєтку, вона відмовилася говорити. — Голос підлітка звучав до болю монотонно. — Тато спробував захистити її, і той ейр вдарив його ножем у живіт. Дрейден прийшов, коли мама вже була мертва, він убив ейра і забрав мене.

Здалося, що пройшла ціла вічність, поки я усвідомила, що сказав хлопець. Я ніколи не знала своїх батьків, але в мене була Віра. Та Александер виріс у люблячій сім'ї і в один момент втратив її. Навіть мені важко осягнути масштаби цієї втрати.

Моя впевненість у тому, що я вже встигла скласти про Дрейдена правильну думку, почала тріщати по швах. У пам'яті мимоволі спливла наша суперечка на заводі. Тоді я була переконана, що він просто не здатен співчувати. Але тепер ця думка вже не здавалася такою беззаперечною.

— Мені дуже жаль, — я вирішила не торкатися хлопця і натомість просто зазирнула йому в обличчя.

В очах Александра читалися біль і смуток, які він ретельно намагався приховати за маскою непроникності. Я обернулася до Енді.

— Я теж жила у притулку. Втекла, коли мені було шістнадцять.

Юнак здивовано округлив очі.

— І куди ти подалась? — запитав він.

— Я знайшла підробіток і познайомилася з людиною, яка прихистила і виростила мене, — від згадки про Віру защемило у грудях. — Не знаю, чи дожила б до такого віку, якби залишилася в притулку.

Поки я говорила, всі присутні завмерли, слухаючи мене.

Енді зітхнув і порушив тишу:

— Ще місяць назад я був там. Дрейден шукав по притулках дітей зі здібностями і знайшов мене.

Моя увага різко перемкнулася на значення останніх слів.

— Навіщо він шукав дітей зі здібностями? — трохи різко запитала я.

— Сказав, що таким дітям небезпечно жити в притулках, бо раніше над ними ставили досліди. Дрейден привіз мене сюди і допомагає з навчанням, пообіцяв, що я зможу піти, як тільки довчуся.

— Нам із Александером він сказав те ж саме, — додала Дафна. — Хоч зараз ми рідко бачимося з ним, бо він зайнятий справами, а ми вдень навчаємося.

Всередині щось похололо. Я завмерла і не повірила власним вухам.

Всі ці роки я жила з думкою, ніби ніхто в світі не знає, що я та інші діти пережили в притулку. Я вірила, що ніхто не прийде за мною, бо нікому немає діла до покинутих світом дітей. Та як таке можливо, що минули роки і тепер Дрейден дізнався про ці досліди й цілеспрямовано шукав таких дітей, аби... врятувати?

Спокійно, Ісадоро. Це не змінює того факту, що при першій зустрічі він намагався тебе вбити.

— Це дійсно чудова можливість почати нове життя, — я щиро усміхнулася дітям.

На кілька секунд повисла тиша в кімнаті.

— Дякую за інформацію. — Я підвелася на ноги. — І прошу вибачення за те, що змусила вас говорити про це.

Александер теж підвівся. Він був невисокий, як і я.

— Все, що ти щойно почула, звучало вже десятки разів у цих стінах, — іронічно промовив Енді. — Але приємно знати, що є людина, яка по-справжньому розуміє.

— Взаємно.

Я ще раз глянула на кожного з присутніх.

Діти, які за свій вік пережили більше лайна, ніж деякі дорослі, продовжують жити і збираються разом, аби святкувати день народження. Можливо, саме так і виглядає справжня сила — не дозволяти минулому забрати в тебе здатність радіти.

— То що ти хочеш на подарунок, Енді?

Він розгубився і навіть трохи зашарівся.

— Та не варто, ми ж тільки-но познайомилися.

— Правда, — я проникливим поглядом впʼялася в його карі очі. — Але тепер нас усіх поєднує одна маленька таємниця, а це вже не аби що.

— Я люблю читати і обожнюю колекціонувати книги, — здався хлопець.

— Тоді хіба не щастя, що внизу є ціла бібліотека?

— Але вона не моя, — впевнено відрізав Енді.

І тут я прекрасно його зрозуміла.

— Гаразд, тоді книги, — я всміхнулася і клацнула пальцями. — Запишу, щоб не забути.

Наостанок глянула на Дафну. Дівчина мовчала останні кілька хвилин, і я поки не знала, яка історія ховається в її очах.

Після всього, що почула в цій кімнаті, в мене залишилося тільки одне питання. Якщо ці діти теж ейрі, як і всі інші в цьому маєтку, то які саме у них здібності? Та розпитувати про таке було б не дуже тактовно з моєї сторони. Можливо, колись мені доведеться дізнатися це.

— Піду я спати, малятка, — підійшовши до дверей, я згадала ще дещо.

— Добраніч, — майже хором промовили всі троє.

Я повернулася до місця, де сидів Александер, і, нахилившись, схопила вже відкорковану пляшку з вином.

— Це, мабуть, заберу собі, — я знову всміхнулася, коли на обличчях підлітків зʼявилося розчарування.

Та на мій подив, жодних протестів не послідувало.

— Дякую, — промовила вслід і вийшла з кімнати.

Повертаючись у свою спальню, я не зустріла ні Дрейдена, ні Вайта, ні навіть Клео. Третій поверх так само був поглинутий нічною тишею. У крилі, де знаходилася моя спальня, сяяла лише одна настінна лампа. А з-під дверей кімнати Дрейдена не було і смужки світла, що означало: він досі займається допитом варгула.

В кімнаті на мене чекало вже розстелене ліжко, на якому я нарахувала аж шість подушок. Кілька пухнастих рушників і халат лежали на комоді. Їй-богу, як у готелі.

Взявши найбільший рушник, я прийняла душ, після чого знову одягнулась і лягла в ліжко. Вид з вікна був доволі непоганий, нічний ліс і зоряне небо створювали атмосферу відстороненості від зовнішнього світу.

Майже весь залишок ночі пролежала на одному боці, дивлячись на місяць. Кілька разів провалювалася в легкий дрім. Чи то напруга останніх днів, чи то чужий будинок заважали розслабити голову.

Здавалося, тільки я заснула, як гучний ляскіт луною рознісся по стінах будинку, і я різко підскочила з ліжка. Сонце вже зійшло.

Я вибігла в коридор. Пусто.

Спустилася на другий поверх і зустріла Тару в піжамі біля дверей однієї з кімнат. Дівчинка виглядала сонною та розгубленою, певно, її теж розбудив гучний звук. За кілька секунд відчинилися ще кілька дверей, і з них повизирали голови Дафни, Александера і Енді.

— Що це за звук? — запитав Александер.

На сходах зʼявився Освін. Його обличчя було цілком спокійне.

— Доброго ранку, — він окинув поглядом дітей і помітив мене. — Не хвилюйтеся, будь ласка, цей звук не несе жодної загрози. — Дворецький оглянув дітей і заспокійливо кивнув. — Можете повертатися у ліжка.

Я підійшла до Освіна і прямо запитала:

— Де Дрейден?

— Тут, — пролунав голос з першого поверху.

Я зазирнула вниз і побачила фігуру Дрейдена, що відразу ж зникла за дверима бібліотеки.

— Пані Ісадоро, коли подати вам сніданок? — запитав Освін.

— Тоді, коли й всім іншим.

— Діти снідають о сьомій тридцять.

На екрані телефону лише шоста дванадцять, і голоду я поки не відчувала. До того ж, маю більш нагальні питання зараз.

— А інші? — запитала, маючи на увазі Вайта, Дрейдена і Клео.

— Всі снідають у різний час.

— Гаразд, я поки не голодна, — з цими словами розвернулася і спустилася сходами на перший поверх.

У бібліотеці за великим столом сидів Дрейден. На ньому був вчорашній одяг, а обличчя чоловіка виглядало трохи втомленим.

— Привіт, — тихо промовила я і сіла на стілець навпроти.

— Привіт, — пролунала така ж тиха відповідь.

Світло в бібліотеці випромінювали лише дві зелені лампи, що стояли по обидва боки столу. Усе навколо потопало в ранковій тиші й напівтемряві, а їхнього сяйва вистачало лише на те, щоб розгледіти стіл і найближчі полиці.

Погляд Дрейдена був прикутий до невеличкої скриньки, що лежала на столі перед ним.

— Що це був за звук?

— Це з провідника.

Чоловік вказав на скриньку і легенько постукав вказівним пальцем по ній.

— Через нього можна отримувати листи, і щойно прийшов один такий від Марго де Брієль.

Я здивовано глянула на нього, а потім знову на скриньку.

— Чого вона хоче?

Дрейден коротко розсміявся. Хоча насправді це було більше схоже на іронічний смішок.

— Вона приносить вибачення за «прикрий інцидент», що з нами трапився після зустрічі з нею, і запевняє, що ніяк не повʼязана з цим.

Під прикрим інцидентом вона, ймовірно, мала на увазі те, що троє її вервінів намагалися вбити нас прямо в ресторані посеред сніданку.

— У неї є причини брехати?

— У неї завжди є якісь свої причини, — фиркнув чоловік. — Я їй не довіряю, але і не думаю, що вона стала б діяти так очевидно, якби планувала нас убити. У неї був чудовий шанс зробити це у власному будинку, проте ми вийшли звідти живими.

— Значить, ті вервіни були щурами?

— Скоріш за все. Як компенсацію, вона пропонує мені свою послугу безкоштовно, якщо раптом потребуватиму її.

Дійсно небачена щедрість від людини, яка ніколи не робить нічого просто так.

— Це хороший козир, — відверто констатувала я. — Якщо довіритися їй.

Чоловік ледь помітно скривив губи, але кивнув на згоду.

— Тобі вдалося щось витягнути з варгула?

Якщо він не спав усю ніч, ймовірно, зміг щось випитати в найманця Тадеуса.

— Ні. На ньому таке ж закляття, як і на попередніх.

Всередині неприємно стиснулося від згадки про те, що частково з моєї провини Дрейден втратив одного інформатора. А інший мовчить як риба.

— То поклич відьму, хай зніме його.

— Саме цим я і займався півночі, — трохи роздратовано зізнався чоловік. — Закляття такої сили не кожна відьма може накласти і так само зняти. А ті, які можуть, мають достатньо розуму, аби не втручатися в справи Тадеуса.

— Але ж ти зміг знайти когось?

— Зміг. Та вона прибуде лише за два дні.

Я на мить задумалася, чи потрібна буде моя присутність тут, поки чекатимуть відьму. Але думка про це відійшла на задній план, коли згадала дещо важливіше.

— Гаразд, тоді перейдемо до наступного питання.

Я прийняла його мовчання за згоду.

— Ти обіцяв повернутися по тих людей на заводі, і я хотіла б впевнитися, що ти стримаєш обіцянку.

На мить здалося, ніби чоловік волів би уникнути цієї теми. Він зітхнув і потер втомлені очі.

— Я пошлю кількох своїх людей по них. Але немає жодних гарантій, що Клео зможе зцілити залежність від ноксу.

Я і сама це знала, та навіть так безсердечно буде покинути на смерть людей, життя яких погубили ейрі.

— Дякую.

Дрейден нічого не відповів, натомість розім'яв шию і знову поглянув на мене.

Розумію, що клопоту в нього зараз вистачає, та мені важливо побачити, чи стримає він обіцянку, врятувавши людей. Це може додати йому бонусних балів до репутації в моїх очах.

— Мене все ще мучать сумніви стосовно того, наскільки необхідна моя присутність тут, — я вирішила знову підняти тему переїзду й пішла в лобову.

— Не думай, що я виділив тобі кімнату, бо мені приємна твоя компанія. Поки ти працюватимеш зі мною, завжди буде ризик, що за тобою слідкуватимуть. А це питання не тільки твоєї безпеки, а й безпеки всіх, хто причетний до того, чим ми займаємося.

Я мимоволі стиснула кулаки в кишенях кофти й спробувала прийняти той факт, що його слова насправді мають логіку. Та це не змінювало мого ставлення до ідеї переїхати в чужий будинок.

— Я попрошу Вайта поїхати з тобою до квартири, щоб ти могла зібрати необхідні речі, — на цьому чоловік підвівся і забрав скриньку зі столу.

Чудово. Тепер у мене є власний наглядач.

— Мені не потрібна допомога з власними речами. Я вже нікуди не дінуся, — промовила я чітко і навіть трохи різко.

— Дідько, ну ти і вперта, — чоловік закотив очі. — Це для твоєї ж безпеки, мисливице. Ніхто не збирається одягати на тебе повідок.

Ну і брехло. Навіть додому не можу поїхати сама, про яку свободу взагалі йде мова.

Я награно усміхнулася і промовила:

— Дякую за турботу.

Коли повернулася до кімнати, відповіла на кілька повідомлень від Евелін. Вечеря з батьками Мета пройшла не дуже добре, і подруга, засмучена, запропонувала зустрітися, аби випити разом. Та я не бачила цих повідомлень вчора, а якби й побачила, моя нова робота не має таких привілеїв.

За наступні кілька годин маєток ожив голосами та метушнею дітей, які збиралися до школи. Потім стало тихо, настільки, що я задрімала. А коли прокинулася, Освін приніс мені сніданок прямо під двері кімнати.

Згодом об'явився Вайт і, не звертаючи уваги на мою кислу міну, повідомив, що готовий їхати. Без особливого ентузіазму я залізла в уже знайоме біле авто і, здається, переборщила з силою, коли зачиняла дверцята.

— Радий бачити, що ти в хорошому настрої, — саркастично підколов Вайт.

Я метнула в нього погляд.

— Тобі варто купити окуляри. Навіть для такого, як ти, дивно бачити те, чого немає.

Альбінос голосно розсміявся.

— Поїздки з тобою завжди такі приємні.

Він завів мотор, і ми виїхали на ґрунтову дорогу.

— Можу відповісти тим самим, — я розвернулася боком до вікна.

— Не повіриш, але я стараюся бути милим, — відповів альбінос, не відриваючи погляду від дороги.

З мого погляду Вайт зрозумів, що я не повірила його словам.

— Я розумію, що тобі складно змиритися з усіма цими змінами за останні дні. Та в будь-якому разі нам доведеться провести якийсь час разом, і я б не хотів усе ускладнювати зайвим негативом у стосунках.

Мене трохи здивувала раптова щирість. Його слова мали сенс, але й трохи дратували.

— Важко забути, як ви з Дрейденом намагалися вбити мене під час знайомства.

— Ніхто не намагався тебе вбити, — Вайт на мить закотив очі, ніби я не розуміла чогось очевидного. — Якби нам це було потрібно, ти б тут не протирала сидіння зараз.

— Ну, чудово! Ти мене дуже заспокоїв.

— Отрута в коктейлях була лише страховкою. Ніхто не очікував, що ти вистоїш після двох келихів.

— Тобто страховкою?

Вайт на кілька секунд замовк, ніби вагаючись, чи варто говорити далі.

— На початку план був таким, що ми мали просто викрасти тебе і шантажом змусити до співпраці, — буденним тоном промовив він.

Від почутого в мене зачесалися кинджали в піхвах.

— І все ж, вирішили спробувати більш мирний метод. — сказав альбінос. — До речі, це була моя ідея. Не дякуй.

— Не буду.

Автомобіль виїхав на асфальтовану дорогу, і я озирнулася назад. Самі лише дерева оточували дорогу з обох боків. Я навіть не помітила, звідки ми виїхали. Таке майстерне маскування дійсно позбавляло несподіваних гостей.

— А потім ти напала на Дрейдена, — продовжив Вайт.

Я обернулася до нього і мимоволі зітхнула.

— Навіть не знаю... подякувати тобі чи плюнути в обличчя.

Альбінос зиркнув на мене і додав газу.

— За друге можеш і вилетіти з авто.

Ну і паскудник. Краще б я пішки пішла.

— Хіба я не потрібна вам живою?

— Ми обоє знаємо, що ти не помреш від цього.

Це той самий рідкісний момент, коли швидка регенерація грає проти мене. Я машинально втислася в сидіння і уявила, як тормозитиму обличчям по асфальту.

— Гаразд, — неохоче погодилася і глянула в обличчя альбіносу. — Я згодна укласти тимчасове перемир'я. За умови, що ви не намагатиметеся більше нашкодити мені або діяти в мене за спиною.

— Домовилися. Та я відповідаю тільки за себе.

— А твій друг?

— У нього останнім часом бувають перепади настрою, тому не можу нічого гарантувати.

Я витратила кілька секунд на те, аби зрозуміти, чи це був жарт.

— Я говорю серйозно.

— Я теж, — понизивши голос, відповів Вайт. — Ти дійсно потрібна йому жива, бо, як би там не було, лише з тобою у нас є шанс врятувати невинну людину.

Погляд чоловіка став серйознішим, і я ненароком згадала ту ніч у клубі. Відчуття того, як сила пульсує у нього під шкірою...

— Не перетинай межу і приглуши свій гонор, бо ця угода вигідна для всіх. Зробиш те, що треба, — отримаєш гроші.

— Зроблю.

І перш ніж Вайт відкрив рота, аби відповісти, я, дивлячись йому в очі, продовжила:

— І ні, я не зможу довіряти тим, хто не здатен пообіцяти мені безпеку. Тому тобі все-таки доведеться відповідати за свого друга, інакше я розшибусь, але знайду спосіб позбавити вас цього «шансу».

На кілька секунд у салоні повисла тиша. Я знала, що це було різко, та останнє слово має бути за мною. Вайт відірвав увагу від дороги і глянув на мене. Його погляд видавав неприховане невдоволення, але жодних заперечень не прозвучало. Натомість він потер перенісся і зітхнув. От і домовилися.

На мій подив, Вайт несподівано увімкнув музику. Не гучно, але так, щоб розвіяти незручну тишу в салоні.

Я відвернулася до вікна і почала подумки складати список речей, які зберу із собою в маєток.