Коли я стану попелом

Я шоковано витріщилася на альбіноса, поки той пояснював, що весталія, з якою ми маємо зустрітися живе в Парижі.

Ніколи не була закордоном, та що там, навіть по країні не подорожувала. Колись давно чула багато історій від Кіри про те, як вона під час служби літала у Францію, Мексику, Німеччину, Японію. Хоч її розповіді з очевидних причин не були такими яскравими, та я мріяла, що одного разу ми разом відправимося в одне з тих місць. На жаль, доля розпорядилася інакше, через що Кіри не стало ще до того, як ми спланували першу поїздку.

Тому згадка про Париж змусила мене почуватися трохи дивно. Хвиля тривоги накрила думки: вирушати в іншу країну з людьми, яких я знаю лише кілька годин, здавалося безглуздо. Та потім я зупинилася на холодній логіці — хороші ідеї нині в дефіциті, а вигода від такої співпраці була очевидна. Тож, хоч я й уявляла це зовсім інакше, саме слово «Париж» відлунювало в голові захоплююче і тривожно водночас.

— Ти ніколи не була в Парижі? — Запитав Вайт.

— Ні, — відверто зізналась я. —  Ще жодного разу не покидала країну.

— Жаль, що твій перший візит відбудеться саме за таких обставин.

Мене вразила така несподівана мʼякість, і на мить я задумалася, скільки країн бачив він сам? Можливо, для нього Париж не є чимось настільки вражаючим, якщо за свої надцять років він звик до таких легких подорожей.

— Сподіваюсь, я виживу в цій подорожі, щоб потім повернутися знову, — іронічна посмішка розтягнулась на моєму обличчі.

— Не сумнівайся, — раптово  промовив Дрейден. — Маєток весталії знаходиться за містом, та майже впевнений, що нам не знадобляться твої послуги, тому скоріш за все, матимеш вдосталь часу на екскурсії.

Дрейден не був надто балакучим, але якщо вже відкривав рот, то звідти не часто вилітало щось приємне. Тому, навіть така коротка розмова без краплі жовчі й сарказму трохи здивувала мене.

— Повір, я цього хочу так само як і ти. Але якщо залишусь в місті, то навряд чи зможу сама дібратися додому, — небажання визнавати свою безпорадність в цій ситуації починала дратувати. — Сподіваюсь, ми повернемося разом.

— Залежатиме від твоєї поведінки, — серйозно відповів Дрейден але майже відразу на його обличчі ковзнула тінь посмішки і він швидко повернув погляд на дорогу.

— А я тільки но почала сподіватися, що ти здатен бути хорошим хлопцем.

— Беручи до уваги те, що ти ледь не вбила мене під час знайомства, я ще не вирішив, чи варто бути хорошим.

Уколов. Я майже не відчуваю провини за це, але все таки вирішила притримати відповідь і прикусила язик. Що буде після того, як я втрачу свою цінність? Як я повернусь додому без їх допопоги?

Вайт зосереджено набирав текст на телефоні й не звертав уваги ні на мене ні на друга. Я дістала свій мобільний і перевірила повідомлення від друзів. Евелін вийшла з мережі близько двох годин тому, а Джаспер прислав нове повідомлення тринадцять хвилин назад. Я відповіла йому і помітила, що заряд батареї знизився до чотирьох відсотків.

Наступні хвилин десять ми їхали мовчки. Сонце почало сходити і його світло поступово заполонило вулиці міста. Заливаючи місцевість золотистим кольором світанку, промені відбивалися від скляних поверхонь будівель і місцями навіть трохи заспілплювали очі.

Атмосферу порушив голос Вайта, що раптово почав розмовляти французькою по телефону.

Його вимова звучала м’яко й плавно, як у тих фільмах, де слова незрозумілі, але приємно просто слухати. Я зловила себе на думці, що із задоволенням просиділа б так ще кілька хвилин, просто слухаючи. Але на щастя, як тільки про це подумала, він завершив розмову і сховав телефон.

— Сімон прижене авто до портума в Парижі, — легко перейшовши з французької промовив Вайт до Дрейдена.

— Чудово, дякую. Клео вже на станції?

Дрейден відповідав коротко й без зайвих емоцій. Вираз його обличчя нагадував цеглину, тож було важко зрозуміти, про що він думав. Проте я впевнена, що в його голові було мало хороших думок, бо погляди, які я зрідка ловила в дзеркалі заднього виду, важко було назвати приязними.

— Ще ні, за хвилин двадцять буде там, — відповів Вайт.

Я звернула увагу на жіноче імʼя і не стрималася від запитання:

— Хто така Клео?

— Вона наша знайома, — відповів Дрейден. — Складе нам компанію в Парижі, їй можна довіряти.

Факт того, що до нас приєднається жінка трохи здивував мене, але сподіваюсь, вона буде приємнішою компанією ніж ці двоє.

— Хочу попередити, — почала я, — що абсолютно не володію французькою. Якщо доведеться з кимось спілкуватися, мені знадобиться перекладач.

На останніх словах я повернулася до альбіноса, і він здивовано тицьнув себе пальцем у груди.

— Це ти на мене натякаєш?

— Наскільки я зрозуміла, ти вільно володієш мовою. 

Він награно захитав головою і зробив вигляд, ніби хоче, щоб я ввічливо попросила.

— Обставини, за яких я погодилася на цю поїздку, попереднього вивчення мови явно не передбачали, — хмикнувши я подарувала Вайту докірливий погляд і ледь стрималась, аби не закотити очі. — Дякую за розуміння.

Білявий коротко засміявся і я почула як Дрейден за кермом підтримав його. 

— Тобі не обовʼязково розуміти французьку. Весталія знає нашу мову, — Вайт промовив це так, ніби для всіх крім мене це було очевидним. — Та й ми не впевнені, що взагалі буде така потреба. В тебе запланована роль без реплік.

Я кинула на альбіноса трохи роздратований погляд. Все ще не розумію до кінця мою роль у цій виставі. 

— Тоді мені просто стояти мовчки?

— А в тебе вийде? — Втрутився Дрейден з насмішкою в голосі.

— Якщо збережу хоч кілька нервових клітин в цій поїздці, тоді обіцяю, поводитися добре.

— Цікаво буде це побачити, — пробурмотів Вайт.

А мені цікаво побачити, як тобі пасуватиме рукоять мого кинджалу в грудях. З цією думкою я подарувала йому найтоксичнішу посмішку.

Подавила наростаючу хвилю роздратування і зробила глибокий вдих. Ці двоє користуються своїм положенням, аби кепкувати з мене. Щоб хоч якось втішити себе, я згадала, що Дрейден вмирає від отрути з моїх кинджалів, і душі стало тепленько.

За кілька хвилин авто почало плавно знижувати швидкість і ми заїхали на парковку біля автобусної станції. Хоч сонце тільки зійшло, станція вже була заповнена людьми. Більшість із них виглядали сонними і бродили в пошуках свого автобусу. Деякі пили каву на лавках, а дехто навіть спав на них. Типовий ранок середи для більшості людей тут, але не для нас.

Я вилізла з машини разом із компаньйонами й зробила великий ковток повітря на повні легені. Такого точно не було в моїх вчорашніх планах на вечір.

Вайт обійшов авто ззаду і підійшов до нас із Дрейденом.

— Клео скоро має приїхати. Можеш поки сходити в магазин, — звернувся до мене Дрейден. — Я почекаю тут.

Кивнувши у відповідь, я оглянула станцію в пошуках магазину.

— Я знаю де він, — ніби прочитавши мої думки сказав альбінос.

Коли дійшли до маркету, біля входу я викинула в смітник повний стакан вже холодної кави, і зустрівши погляд Вайта, криво посміхнулася без жодних докорів сумліннь. А чого він очікував?

Всередині швидко обрала для телефону акумулятор в комплекті з кабелем і на касі схватила кілька протеїнових батончиків, після чого оплатила все телефоном і відійшла до дверей. Відкрила упаковку батончика та відкусила шматок, чекаючи Вайта, який зник серед полиць з товарами. 

За кілька секунд він підійшов до каси і виклав все, що набрав. Я помітила пляшку води, кілька снікерсів, пачку жуйок і чіпси. Так само розрахувавшись телефоном, він зібрав все в маленький пакет і ми вийшли на вулицю.

Повертаючись до авто, я помітила, що Дрейден вже був не один.

Поруч із ним стояла невисока дівчина років двадцяти, і її зовнішність вражала.

Волосся майже до стегон було розпущене й вільно спадало на вузенькі плечі. Я спершу не повірила своїм очам, коли побачила, як воно сяє яскравим сріблястим відтінком, а потім придивилася й зрозуміла, що воно абсолютно сиве. Та хіба це можливо, зважаючи на її молодий вигляд?

Шкіра була світла, навіть трохи бліда, а риси обличчя видавали юний вік. Маленьке кругле обличчя з великими карими очима робило її схожою на похмуру, але гарну ляльку. Дівчина була одягнена в усе чорне: коротку стьобану куртку, чорні легінси й чоботи до колін такого ж кольору.

Вони з Дрейденом щось спокійно обговорювали, але коли помітили нас — замовкли в очікуванні, поки ми підійдемо.

— Клео, познайомся, — Дрейден не повертаючи голови вказав на мене рукою. — Це Ісадора.

— Привіт, — я простягнула руку і Клео її легенько потисла.

Хоч погода ще не настільки зимна, та на руках у неї були чорні рукавички. Або через це я не відчула її енергію, або дівчина не була ейрою, на відміну від всіх присутніх.

— Привіт, — відповіла Клео з приємною але формальною посмішкою.

— Привіт.

— Нам потрібно кілька хвилин перед відправкою, — повідомив Дрейден.

— Гаразд, ми почекаємо тут, — кивнув Вайт.

Після цих слів блондин разом із Клео рушив до протилежної сторони станції, де вони вдвох зникли за дверима на яких висіла табличка “Туалет”.

Я ледь помітно закотила очі від цієї картини. Невже вони не знайшли кращого часу для цього?

Прогнавши з голови думки про те, чим вони можуть займатися зараз, я підключила акумулятор до телефону і пожалкувала, що не маю при собі жодної сумки або рюкзака.

Доїла останній шматочок батончика і відкрила новий. 

— Клео теж ейра? — Я обперлася спиною на автомобіль.

Вайт поруч зробив те саме й дістав із пакета свій «Снікерс».

— Не зовсім.

І як це розуміти? Вона або народилася ейрою, або людиною — третього варіанту немає. Та я вирішила не нав’язуватися й відклала це питання на потім.

— Їй теж заплатили?

Альбінос продовжував дивитися в той бік, куди пішли Дрейден і Клео.

— Ні, вона наша подруга, — відповів чоловік нейтральним тоном.

Його білосніжне волосся, сяючи, притягувало промені ранкового сонця, через що Вайт виглядав немов янгол.

— Ми іноді просимо в неї допомоги під час таких вилазок.

— Що саме вона робить? — Обережним тоном запитала я, сподівючись, що його не роздратує моя допитливість.

— Клео — хілерка. Її допомога безцінна.

Від здивування я секунду перестала жувати і глянула на чоловіка.

— Не думала, що у ейрів можуть бути проблеми з регенерацією.

Альбінос кинув на мене цинічно-роздратований погляд і відповів:

— Як ти сама нам показала, бувають випадки, коли навіть таким, як ми, іноді потрібна допомога зі зціленням.

Я прийняла легкий укол провини і проковтнула шматок батончика який ледь не застряг у горлі.

— А й справді.

Наступні кілька хвилин ми стояли в тиші, жуючи й чекаючи, коли Дрейден повернеться з Клео. Голос із гучномовців повідомив про відправлення одного з автобусів.

Люди квапливо розрухалися поспішаючи на свій рейс. Лише ми продовжили стояти майже непорушно, посеред усієї метушні.

Поруч зі мною Вайт паскудник мав бездоганний вигляд, незважаючи на безсонну ніч. Світлі брови злегка насупилися, показуючи, що він занурений у власні думки. Його одяг виглядав чистим, навіть дуже охайним, на відміну від мого піджака, що зберіг пам’ять про минулу сутичку з Дрейденом. Злегка вологе волосся я зібрала у високий хвіст, щоб не виглядати як мокра кицька. Водолазка, хоч і стала трохи чистішою після того, як я випрала її в готелі, усе ще залишалася порваною й мокрою. Тому я застебнула свій елегантно дірявий піджак на всі ґудзики, таким чином зробивши скромний внесок у боротьбу з власним виглядом на тлі бездоганного Вайта.

Коли вже почала рахувати автобуси за кольорами, з дверей вбиральні вийшли Дрейден та Клео. Швидкими кроками вони підійшли до нас і вирази на їхніх обличчях дали зрозуміти, що ситуація стала серйознішою.

— Отрута все ще в організмі, вона дуже сильна і амарантова настійка не зможе її довго стримувати, — спокійним але серйозним тоном констатувала Клео.

Тепер стало очевидно, чому вони разом ходили до туалету — хілерка намагалася допомогти Дрейдену.

— До повернення в маєток дії настійки вистачить, але протягом кількох днів потрібно підготувати інгредієнти і як можна швидше приготувати протиотруту, — додала дівчина.

— Приготуємо, —відрізав альбінос. — Головне, швидко вирішити справу з весталією.

Його погляд зійшовся з поглядом Дрейдена, і на обличчі останнього промайнула тінь незрозумілої мені емоції. Та очі видали відчуття провини і альбінос ледь помітно кивнув, ніби підтверджуючи щось, що не було сказане вголос.

В мене стислось горло від розуміння того, що стоїть за цим поглядом. Здається, ці двоє розуміють один одного без слів, і конкретно в цій ситуації, вони обоє усвідомили, що лише одна особа володіє найціннішим інгредієнтом.

— Рушаймо вже, поки ти тут на місці не зачах, — з чіткою впевненістю мовив Вайт.

Він швидко дістав з пакета батончики і роздав їх Дрейдену та Клео, а сам обійшов авто і відкривши двері зі сторони переднього сидіння почав ритися в бардачку. 

— Візьми мій, тобі більше потрібно, — Дрейден протягнув свій батончик Клео.

— Дякую, я в порядку, — відповіла дівчина.

— Ти витратила занадто багато сил на марну спробу зцілити мене. З'їж більше цукру, щоб не довелось тебе на спині нести.

Хоч тон яким він це сказав і був серйозним, та на обличчі блондина з'явилася легка, вдячна посмішка.

— Гаразд, з'їм, щоб ти відстав, — відказала Клео з утомленою посмішкою.

Я ледь стрималась, аби не засміятися. Її стосунки з Дрейденом точно були кращі за мої, якщо вона наважувалася так відповідати йому в обличчя.

— Заради безпеки, перед відправленням потрібно накласти на тебе гламур, — глянувши на мене зауважив чоловік.

— Гламур? — здивовано повторила я.

Про це ми не домовлялися. Недовірливо глянувши на нього, я схрестила руки на грудях. Раніше мені вже доводилося користуватися такими чарами, і не один раз, але сьогодні я до цього не була готова.

— Тільки якщо у вас десь у бардачку завалялася руна, — скептично зауважила я. — Бо, як бачите, у мене з собою немає «косметички» для гламуру.

Я показово розвела руками.

Самі слова «заради безпеки» трохи напружили мене, адже це означало, що в цій місії існує реальна загроза. Розуміючи потребу в рунах, я усвідомила, що ситуація справді серйозна.

Ну прекрасно! Мало мені було своїх ворогів, тепер ще й їхніх позбираю.

Та згадавши про гроші, змусила себе вичавити залишки терпіння й сконцентруватися на ситуації.

Дрейден без зайвих емоцій промовив:

— Нам не потрібні руни для гламуру, я сам тобі допоможу.

Вайт гучно захлопнув двері авто й повернувся до нас із пачкою готівки в руках.

— Не поспішай, — хмикнув альбінос і впихнув гроші Дрейдену. — Ти зараз занадто слабкий, щоб влаштовувати тут салон краси.

— Не перебільшуй, я не немічний, — роздратовано процідив Дрейден й подарував Вайту погляд, який дав зрозуміти, що друг перегинає палку.

Поза блондина виглядала впевненою а на обличчі не було й сліду втоми чи хворобливості. Насправді він мав такий самий прекрасний вигляд, як і вчора ввечері. Волосся було зібране в низький невимушений пучок, кілька пасм вибилися й торкалися шиї та щоки, пом’якшуючи стриманий образ. Зовнішньо на ньому постраждали лише светр і пальто, в деяких місцях красувалися дірки від моїх кинджалів. Та попри це Дрейден і далі випромінював силу й впевненість у своїх словах.

— Ніхто цього й не казав, — заперечив Альбінос. — Краще побережи сили на зцілення, а я сам займуся гламуром.

Погляд блондина упав на Клео і та смикнула плечима, підтверджуючи слова Вайта. Зрозумівши, що обставини складаються проти нього, чоловік гучно видихнув і склав руки в кармани, даючи зрозуміти, що здався.

Я подумки всміхнулася цій картині.

— Пішли, — альбінос поклав свій пакет на дах авто, повернувся до мене й кивнув головою в сторону вбиральні.

Хех, тепер я виглядатиму дивно, заходячи з чоловіком до жіночого туалету. 

Клео пішла з нами, щоб чатувати біля дверей, аби ніхто з відвідувачів станції випадково не став свідком того, як альбінос у жіночому туалеті організував імпровізований салон краси в стилі «Сабріни — юної відьми».

Коли ми зайшли всередину, Вайт одразу перевірив, чи немає нікого в кабінках, і, звісно ж, натрапив на замкнені двері в одній із них.

За кілька секунд із кабінки вийшла жінка похилого віку й завмерла, втупившись у Вайта, який безцеремонно сперся на стіну біля входу. Її погляд повільно ковзнув до мене, після чого вона щось пробурмотіла собі під ніс — судячи з інтонації, нічого схвального. Я зробила вигляд, що надзвичайно зосереджена на митті рук, терпляче чекаючи, поки вона завершить свій ритуал чистоти й залишить нас наодинці.

Проходячи повз Вайта, вона на секунду затрималася й окинула його засуджувальним поглядом, який, імовірно, мав його присоромити. Але альбінос, маючи специфічне почуття гумору, лише невинно посміхнувся й помахав пальцями на прощання, остаточно знищивши будь-який шанс виглядати пристойно.

Я закусила губу, аби не засміятися, та коли жінка нарешті вийшла за двері, не втрималася й розсміялася вголос. Чоловік підійшов до мене з бешкетливою посмішкою й показово потер долоні, готуючись до процедури.

— Як ти це зробиш без рун? — запитала я, перш ніж він устиг заговорити.

— Руни потрібні тільки тим, у кого не вистачає власних сил на чари, — відповів Вайт із таким виразом обличчя, ніби не розумів, чому це не очевидно. — Я маю достатньо сил, аби користуватися дрібною магією.

Не скажу, що здивована його здібностями, але мене вразило те, що він не користується рунами. Я зробила в голові помітку пізніше розпитати його, як він чаклує без заклинань, якими зазвичай наділяють силою руни.

Згадавши, яку потужну енергетику він випромінював у клубі, я на мить захотіла знову торкнутися його. Чисто з наукового інтересу, звісно.

У будь-якому разі, для накладання гламуру йому доведеться торкнутися мене. Тож… я просто почекаю.

Дурепа! Про що ти думаєш у такій ситуації? — озвався в моїй голові внутрішній голос, який, здається, мав значно тісніший контакт із мозком.

Наступні слова Вайта перебили мою внутрішню дискусію про те, чи справді я хочу відчути його дотик.

— Що будемо змінювати?

Я на мить задумалася й вирішила, що найкращим варіантом буде зміна обличчя — хоч я ще ніколи не заходила так далеко.

— Обличчя і волосся.

— Є якісь побажання?

— Обличчя — на твій розсуд. А волосся нехай буде коротким, у чоловічому стилі.

Якщо вже змінюватися — то кардинально.

— Темне, — додала впевненіше.

Вайт зробив кілька кроків уперед і зупинився так близько, що я відчула легкий запах його парфуму.

Сріблястий погляд зосереджено ковзнув моїм обличчям. З кожною секундою напруга в мені наростала; з’явилося дивне відчуття, ніби він дивиться глибше, ніж просто в очі. У мене миттєво спітніли долоні, і я ледь помітно витерла їх об шорти.

Якийсь час я безрезультатно намагалася знайти точку, на якій можна було б зосередити погляд, але це ставало дедалі незручніше. Зрештою я здалася й, зібравши волю в кулак, повернула очі на обличчя Вайта — прямо перед собою.

Він був вищим за мене, тож довелося трохи відкинути голову назад, аби зазирнути в його світлі очі. Коли наші погляди зустрілися, він не відвів свого. Продовжував роздивлятися моє обличчя так уважно, що жоден м’яз на його власному не ворухнувся.

Щоб не видати справжньої реакції, я пішла в лобову й, зібравши рештки впевненості, втупилася в його очі у відповідь.

От чортяка. Заздрю його самовладанню.

Чомусь на полюваннях я не відчувала нічого подібного. Погляди, торкання, флірт — усе це зазвичай не вибивало мене з рівноваги, навіть поруч із небезпекою. Та що там — одного разу я навіть звабила жінку. Щоправда, вона була ламією і пізніше мені довелося її вбити. Але ж я змогла.

То чому тепер, стоячи поруч із малознайомим ейром, я реагую на цей погляд так, ніби він зачіпає щось значно глибше?

— Ось цього навіть я не розумію, — раптово промовив Вайт.

Я шоковано закліпала, не одразу збагнувши, до чого були ці слова. Напруга попередніх хвилин миттєво розсіялася, ніби хтось різко повернув мене до тями.

— Що?

— Навіщо ти користуєшся рунами? — зі здивованим виразом обличчя, але спокійним тоном запитав чоловік.

Це запитання остаточно вирвало мене з-під гіпнотичної дії його погляду.

— Хіба не очевидно? Я не маю таких здібностей, як у тебе.

— Ох, ні, маленька шкодниця… — на його губах розтягнулася інтригуюча посмішка, а сріблясті очі впилися в мене ще пильніше. — Це було б очевидно, якби ти справді не володіла достатнім рівнем сили для дрібної магії. Але я маю чималий досвід у розпізнаванні сильних ейрів. І те, що я відчуваю, стоячи поруч із тобою… — це сила, яку ти навіть не намагаєшся приховати.

Мій втомлений мозок витратив кілька секунд, щоб це переварити.

Тепер у моїй голові розгорілася внутрішня боротьба між Ісадорою, яка з цілком логічних причин не хоче вірити словам малознайомого чоловіка, та Ісадорою, якій насправді начхати на логіку і яка прагне з’ясувати, що ж такого може знати про мене цей ейр, чого я сама не знаю.

Звісно, я завжди розуміла, чим вирізняюся серед інших. Моя регенерація в рази швидша, ніж у звичайних людей: тіло загоює рани, які для більшості стали б фатальними. Я ніколи не доводила себе до знемоги виснажливими тренуваннями, проте маю фізичну міць, що перевершує можливості найвитриваліших спортсменів — без жодної потреби нарощувати м’язи.

Якщо Вайт не бреше, він відчув у мені щось таке, чого я сама ніколи не помічала. Під час нашої першої зустрічі мене вразила енергетика, яку він випромінює, але я гадки не маю, що коїться в його голові й яку оцінку він дав мені.

Не можу пояснити, чому це так мене зачепило. Проте тепер, коли ця думка оселилася в голові, хочеться розібратися глибше. Та хай як на це подивитися — усе одно звучить абсурдно. Цілком можливо, що він просто намагається збити мене з пантелику, і в такому разі я не маю жодного наміру підігравати цій грі.

Я стисла губи й глянула на нього з викликом. Вайт демонстративно закотив очі.

— Або ти відверто не усвідомлюєш реального рівня своїх здібностей, у чому я щиро сумніваюся. Або добре граєш роль слабкої жертви — і тоді я не зовсім розумію, до чого ті розмови про руни.

Після цих слів альбінос схрестив руки на грудях, і в його погляді читався прямий виклик. Ось я й згадала, чому він дратував мене раніше.

— Слухай, — я теж схрестила руки й зробила крок назад, даючи собі трохи простору. — Взагалі-то саме я тут єдина, хто не має прихованих мотивів.

— Ауч, — награно ахнув Вайт, злегка відхилившись назад. — Мені здалося, чи це прозвучало як звинувачення?

Та не може бути.

— Не знаю, навіщо ти підняв цю тему, але я точно не готова зараз із цим розбиратися. Очевидно, що туалет на автобусній станції — не найкраще місце для обговорення подібних речей. Навіть якщо я повірю твоїм словам і захочу дізнатися більше.

Сріблясті очі все ще досліджували моє обличчя. Здавалося, він намагається зазирнути глибше, ніж просто під шкіру, і це лише посилювало дискомфорт.

Та за секунду його погляд змінився.

— Мені особисто начхати на те, що ти із себе представляєш, — бліде обличчя альбіноса набуло байдужого виразу, але тон, яким він це сказав, став на октаву нижчим і прозвучав твердо, мов камінь. — Я лише хочу бути впевненим, що ти не приховуєш нічого, що може поставити під сумнів нашу співпрацю.

Наступні слова він промовив, не кліпаючи, поки сірі очі продовжували вдивлятися в мої:

— Краще тобі не знати, що станеться, якщо підірвати мою довіру.

Стільки пафосу. І хто б говорив про довіру? Чоловік, який при першій зустрічі опоїв мене, обманув і заманив у пастку до свого дружка, а потім щиро дивувався, чому я не захотіла вислухати його пропозицію про співпрацю? Ой, ну вибачте, що я не виправдала очікувань двох психопатів і не оцінила їхній геніальний план-капкан.

Мені знадобилася вся моя витримка, аби в наступні кілька секунд не зірватися й не висловити все це вголос. Клео за дверима, ймовірно, чує кожне наше слово, і від цієї думки мені стало трохи ніяково.

— Ти, напевно, помітив, що від моменту, як мені надійшов переказ на рахунок, я перестала планувати способи підірвати твою довіру. Це не в моїх інтересах. Тож давай домовимося, що надалі ми обоє постараємося нашкрябати хоч крихти довіри одне до одного.

Вайт злегка звузив очі та деякий час просто мовчки дивився на мене, ніби вирішуючи, чи варта я його царської довіри.

— Домовились, — єдине слово прозвучало спокійно але впевнено.

Ніби одразу виконавши прохання, паскудник обдарував мене посмішкою з категорії «я милий, поки ти мила», демонструючи ті самі чарівні ямочки на щоках, що запам’яталися мені ще з першої зустрічі.

Такі перепади настрою починали дратувати — ще трохи, і я почну плутати його з погодою.

— Темне й коротке волосся, правильно?

— Так, чаклуй уже, — нетерпляче відказала я, прагнучи якнайшвидше завершити цей проєкт «перевтілення».

Чоловік знову ступив уперед і наблизився настільки, що я відчула, як його подих ледь ворухнув волосся біля мого обличчя.

Цього разу він не витрачав часу на розглядання й одразу взявся до справи. Я заплющила очі — дивитися все одно було нікуди, крім його обличчя, а це здавалося зайвим випробуванням.

Холод його пальців різко контрастував із тим, що відбувалося всередині. Сила струменіла з них, проникаючи під шкіру й розтікаючись по обличчю. Наче легкий електричний імпульс — не болісний, але надто відчутний, щоб його ігнорувати.

Я стояла нерухомо, зосередившись на відчуттях. Магія діяла впевнено й точно — без рун, без слів та зайвих жестів. Це виглядало занадто просто для чогось настільки потужного.

Під шкірою розливався жар, хоча його руки залишалися крижаними. Контраст був абсолютно надприродним. Стало очевидно, він повністю контролює свою силу.

— Виходить щось цікаве, — з натхненням у голосі промовив чоловік.

Я промовчала, боячись зайвим рухом зіпсувати процес. За кілька секунд тепло згасло, і я зрозуміла — гламур уже діє.

— Тепер волосся, — знову пролунав голос альбіноса.

Холодні руки перемістилися на тім’я й повільно ковзнули вниз по всій довжині пасм. Цього разу хвиля тепла прокотилася під шкірою голови, але так само швидко вщухла. За кілька секунд почула його стриманий видих і відчула, як він відступив на крок.

Я розплющила очі.

Вайт стояв, схрестивши руки на грудях. Кивнув у бік дзеркала, і на його обличчі з’явилася самовдоволена посмішка.

Я повернулася до відображення — і мимоволі ахнула.

Одяг і зріст залишилися незмінними, проте обличчя було зовсім чужим. Підборіддя стало гострішим і трохи вужчим, щоки — повнішими, ніс — вищим і ледь курносим. Форма обличчя округлилася, стала меншою й м’якшою за мою справжню.

Образ вийшов несподівано милим.

Очі тепер стали карими з ледь помітним бурштиновим відтінком, що гармоніював із темно-каштановим волоссям. Коротка стрижка, схожа на піксі, відкривала шию й гармонійно поєднувалася з густими, але не надто виразними бровами.

Лише губи Вайт зробив повнішими, ніж у мене насправді, хоч їхня форма залишилася акуратною й невеликою.

У цілому всі риси обличчя виглядали дуже симетрично й гармонійно.

— Вийшло круто! — я покрутила головою, роздивляючись гламур у дзеркалі. — Дякую.

— Ось після слова «дякую» справді важко повірити, що переді мною та сама Ісадора.

Я кольнула його поглядом, але подумки всміхнулася. Він уперше назвав мене на ім’я.

— Цього разу ти заслужив ввічливість.

— Як мило з твого боку, — підколов Вайт, закотивши очі.

Коли ми вийшли з туалету, першою нас зустріла Клео, яка весь цей час стояла біля дверей.

Дівчина на секунду затримала на мені погляд і ввічливим тоном промовила:

— Добре виглядаєш.

Легка, майже формальна усмішка на мить прикрасила її юне обличчя.

— Дякую, — відповіла я так само ввічливо.

Біля автомобіля Дрейден розмовляв телефоном і, як я зрозуміла, французькою. Невже всі тут знають французьку, крім мене? Пізніше точно встановлю собі Duolingo.

Коли він закінчив і повернувся до нас, оцінив мій вигляд і коротко зауважив:

— Хороше маскування. Але зріст варто було б теж змінити.

Я переконала себе, що його слова мене не зачепили. Я й без нього знала, що мої нещасні сто шістдесят п’ять сантиметрів не додають загрозливості.

— Невже ніхто не хоче похвалити майстра? — із награною образою поцікавився Вайт.

— Ну, для першого разу ти впорався непогано, — відповів Дрейден із ледь помітною насмішкою.

— Ти раніше ніколи не накладав гламур? — у мене ледь не відвисла щелепа.

— Не мав потреби, — альбінос знизав плечима. — У теорії знав, як це робиться, але ніколи не практикував. Тим паче — на інших.

— А я думала, ти майстер. Балачки про рівень сили й усе таке, — я закотила очі й помітила, як Клео поруч щиро розсміялася.

— Скажеш, коли буде зручний момент, — тоді я покажу, в чому насправді майстер, — куточок його губ піднявся в багатозначній усмішці, а в сріблястих очах заграли бісики.

Я здригнулася від такої відповіді й знову залипла на його ямочках. От паскудник. Знову грається зі мною.

Дрейден, мабуть, не бажаючи бути свідком цієї сцени, відійшов до машини й зник за піднятою кришкою багажника.

— Обов’язково скажу.

За мить кришка різко грюкнула, і він повернувся до нас із рюкзаком на спині.

— Якщо ви закінчили, можемо вирушати. Портум має бути в підвалі під цією станцією.

Після цих слів чоловік розвернувся й попрямував до центрального входу. Клео мовчки рушила за ним. Я зробила те саме, а Вайт, прихопивши свій пакет, швидко нас наздогнав.

Усередині нам знадобилося кілька секунд, щоб зорієнтуватися й знайти двері до підвалу. На щастя, вони були неподалік коридору, де розташований ще один туалет, тож наш рух у той бік не привернув зайвої уваги працівників станції.

Металеві сходи вели вниз, до службового приміщення. Освітлення тут було тьмяним, а повітря — сирим, із ледь помітним запахом плісняви. Біля однієї зі стін у безладну купу були скинуті зламані автобусні крісла та інший брухт. Навпроти — електрощитова й стелажі, забиті коробками.

Крім цього, перед нами виднілися ще кілька дверей. Таблички підказували, що за ними котельня та комірка прибиральників.

Біля дверей без жодної позначки стояв низенький чоловік, якого з першого погляду легко було сплутати з дитиною. На ньому були чорні штани й зелений піджак, під яким виднілася біла сорочка.

Пройшовши повз стелажі, ми зупинилися просто перед ним.

— Вітаю, — заговорив Дрейден. — У нас заброньований прохід до Парижа на чотирьох. В обидві сторони.

— Добрий ранок, — ввічливо відповів чоловічок. — Мейсон Купер?

— Так, — впевнено кивнув Дрейден.

Як же легко вони міняють імена, ніби це рукавички.

— Приймаємо лише готівку, — діловим тоном повідомив страж.

Дрейден дістав з рюкзака три пачки готівки. Ще кілька секунд ми мовчки чекали, поки чоловік перерахує купюри. Потім він повернувся до дверей і вставив у замок маленький золотистий ключ. Пролунав тихий клац — двері відчинилися.

— Ого… — прошепотіла я.

Коли ми ступили до нової кімнати, я ледь не впустила щелепу. Вайт став поруч і всміхнувся, почувши мою реакцію.

Приміщення кардинально відрізнялося від попереднього — ніби ми вже опинилися в іншому місці.

Яскраві стіни з червоної цегли здіймалися високо вгору, створюючи суворий лофтовий простір. Підвісні промислові лампи кидали теплі плями світла на потерту чорну дерев’яну підлогу.

Але вся моя увага була прикута до стіни навпроти. П’ять масивних чорних дверей, абсолютно однакових, були вмонтовані в цегляну кладку на рівній відстані одна від одної.

Я озирнулася. Позаду стояли лише Клео й Дрейден. Він перехопив мій погляд, але не виказав жодної емоції.

З цього боку двері, через які ми щойно зайшли, виглядали зовсім інакше. Схоже, цю частину підвалу відвідують лише ейри — усе довкола більше нагадувало сучасну залу очікування, ніж службове приміщення.

— А якщо сюди зайде хтось із людей? — уголос запитала я.

Відповідь пролунала від маленького чоловічка попереду:

— Кімната захищена гламуром. Людина, яка не має ключа, побачить тут лише брудні стелажі й купи коробок.

Я навіть не підозрювала, що гламур можна використовувати для маскування приміщень. Схоже, після цієї подорожі я зможу написати книгу «Путівник світом ейрів» — з огляду на те, скільки нового дізналася лише за кілька годин.

Чоловічок провів нас до дверей із написом «Париж» і своїм ключем відімкнув замок. За ними не було нічого, крім суцільної чорної стіни.

Дрейден обійшов мене, подякував стражу й ступив просто в темну поверхню. Я завмерла, спостерігаючи, як чорнота поглинула його тіло — ніби він пірнув у густу смолу.

Вайт пропустив уперед Клео, і вона так само впевнено зникла за порогом. Коли ми залишилися вдвох, він простягнув руку до дверей, даючи зрозуміти, що тепер моя черга.

— Зроби глибокий вдих і затримай повітря, поки не перейдеш на той бік.

Я мовчки кивнула, набрала повні легені повітря й, заплющивши очі, зробила крок уперед.

Перше, що я відчула, — різкий напад нудоти. Простір раптом закрутився, і мене ніби підхопило в невидимий вихор.

Відчуття було таке, наче я опинилася в блендері, увімкненому на максимум.

Мене рвало в різні боки, наче кожен рух хтось перехоплював невидимими руками. Я намагалася зрозуміти, в який момент мене перевернуло з ніг на голову і від чого шлунок так старанно виконує потрійне сальто.

Розум накрила паніка, і я зробила те, що можна було вважати помилкою — розплющила очі.

Простір навколо вибухнув кольорами, ніби змішані фарби на палетці. Він постійно змінювався, закручувався, розтягував мої кінцівки в різні боки. Я ледь стримала новий напад нудоти й знову заплющила очі.

Подумки почала молитися, щоб цей клятий блендер швидше вимкнувся, інакше до Парижа долетять лише кілька моїх нігтів.

У наступну мить мене так крутануло, що я несвідомо закричала, але крик потонув у шумі кольорів.

Коли в горлі піднявся невідворотний присмак блювоти, усе раптово стихло — і холодна поверхня врізалася в обличчя. Чиїсь руки підхопили мене й допомогли піднятися, поки зір поступово прояснювався.

Та щойно я спробувала стати на ноги, тіло безжально вивільнило потік блювоти — на щастя, просто в металеве відро, яке хтось квапливо підставив. Ймовірно, Дрейден.

Наступні кілька хвилин приниження я провела, зігнувшись над відром. З кожним новим спазмом бажання сховатися в ньому ставало дедалі сильнішим.

Коли думки трохи прояснилися, я згадала, де мала опинитися, і тихо застогнала від сорому.

Відчуття порожнечі в шлунку дозволило розігнутися. Я підняла голову й побачила, що навколо зібралися Дрейден, Вайт, Клео і якась незнайома жінка, яка з неприхованою цікавістю вдивлялася мені просто в обличчя.

— Це в неї вперше? — пролунав голос незнайомки.

— Так, — відповів Вайт.

Я глянула на нього й відставила відро на підлогу.

— Добряче її розмотало, — розсміялася жінка, після чого надула величезну бульбашку з жуйки й гучно її лопнула.

Дрейден легенько посунув жінку, і та, зрозумівши натяк, відійшла.

— Пробачте, — озвалася я охриплим голосом, витираючи рот рукавом кофти. — Якщо я згорю від сорому просто зараз, угоду буде розірвано?

— Ага, — без жодної краплі засудження мовив Дрейден. Співчутлива усмішка ледь торкнулася його губ.

Вайт щось витягнув зі свого пакета.

— Тримай, — спокійно простягнув мені пляшку води й пачку жуйки.

То ось для чого він це купив. Якби мій мозок не переколотило до рідкого стану хвилину тому, я б навіть здивувалася такій турботі з боку Вайта.

— Дякую.

Щира вдячність наповнила мене, і я змусила себе посміхнутися. Альбінос відповів на диво стриманим кивком.

— Ходімо, я проведу тебе до вбиральні, — Клео взяла мене під руку й повела вперед.

За кілька кроків я встигла роздивитися приміщення. Воно теж відрізнялося від попереднього, але було значно просторішим і виглядало приємніше.

Уздовж стін тягнулися ряди бежевих дверей, між якими стояли невеликі дивани. Темно-зелені й бежеві панелі на стінах надавали простору спокійного вигляду, а світла дерев’яна підлога додавала тепла й затишку.

Я відчувала, як Клео важко тягнути мене, і спробувала йти самостійно. Та ноги досі тремтіли, і я ледь не спіткнулася. Дівчина швидко зловила мене й міцніше підтримала збоку.

Залишивши за спиною станцію портумів, ми опинилися в шумній кав’ярні. Музика й десятки голосів ударили по барабанних перетинках. Жодного слова я не розуміла, але мушу визнати — гомін звучав гарно й атмосферно.

Різкий запах кави подіяв на мене, мов нашатир, і я жадібно зробила кілька глибоких вдихів. Озирнувшись, помітила, що ми вийшли з дверей службового приміщення — про це свідчила табличка. Ніхто з відвідувачів навіть не звернув уваги на чотирьох людей, які щойно вийшли з підсобки й були одягнені зовсім не як персонал.

Сусідні двері вели до туалету — саме туди мене й завела Клео. Чоловіки залишилися чекати зовні.

Вбиральня виявилася несподівано затишною. Стіни вкривала плитка з малюнками великих зелених квітів, а підлогу вистеляла мозаїка теплих коричневих, зелених і блакитних відтінків, що створювали майже домашню атмосферу.

Над білими раковинами височіли бронзові крани, а велике дзеркало в такій самій рамі відбивало світло й додавало простору глибини. У правому кутку, біля невеличкого вітражного вікна, стояв туалетний столик із вазою сухоцвітів і плетеним кошиком, наповненим предметами гігієни.

Навпроти раковин розташовувалися дві кабінки зі світло-коричневими дерев’яними дверцятами. Усе разом виглядало антикварно й водночас затишно — настільки, що я на мить забула, навіщо сюди зайшла.

Хілерка підвела мене до умивальника, відкрила кран і притримала під лікоть, щоб я могла вмитися. Коли холодна вода освіжила шкіру, я набрала її в долоні й прополоскала рот.

— Дякую, Клео, — зітхнула я, поглянувши на неї.

— Це дрібниці, нема за що.

Переконавшись, що я вже можу самостійно триматися за раковину, дівчина відійшла на крок і, ставши біля сусіднього дзеркала, не знімаючи рукавичок, почала поправляти своє довге сріблясте волосся.

— Ти давно знайома з ними? — я кивнула в бік дверей, маючи на увазі Дрейдена й Вайта.

— Достатньо давно, — вона повернулася до мене й засунула руки в кишені куртки. — Багато років тому Дрейден врятував мені життя. З Вайтом я познайомилася пізніше, коли вони стали друзями.

Оце так новина. Я приховала здивування, але подумки відзначила, що це, мабуть, найкраща деталь із біографії Дрейдена, яку я поки що почула. Було б цікаво дізнатися подробиці.

— Ти часто їм допомагаєш?

Зрозумівши, що можу здатися настирливою, я швидко додала:

— Вибач, що допитую. Просто хочу більше знати про людей, з якими планую ризикувати життям.

— Усе гаразд, твоя цікавість виправдана, — Клео кивнула. — Раніше вони кликали мене раз на кілька місяців, але від початку цих пошуків це вже третя вилазка за тиждень.

Цікаво, навіщо їм брати із собою хілерку, якщо вони й без її допомоги швидко зцілюються. Хіба що йдеться про отруту. Та й Дрейден витрачає стільки сил на пошуки — певно, річ, яку викрали, справді для нього важлива.

Я кількома ковтками допила воду, після чого закинула до рота одразу три жуйки. Пляшку викинула в смітник, а пачку сховала в кишеню піджака поруч із телефоном. Діставши його, перевірила сповіщення — жодного повідомлення.

— Ти знаєш, що саме Дрейден шукає? — обережно запитала я. — Схоже, це дуже цінна річ.

Клео кілька секунд вдивлялася в моє обличчя, після чого заговорила:

— Це особисте, тому я не можу розповісти. Якщо буде потреба, він сам усе пояснить, — дівчина знизала плечима, і її погляд ясно дав зрозуміти, що більше я нічого не витягну.

От і перша таємниця.

Віра завжди казала, що моя допитливість активно притягує неприємності на дупу. Але саме зараз я шкірою відчуваю: усе може бути значно серйозніше, ніж здавалося раніше.

Тепер я ще більше сподіваюся, що ця поїздка завершиться словами: «Дякую за компанію. На цьому все».

— Сподіваюся, — видихнула я, — що результат зустрічі з весталією позбавить мене потреби копатися в деталях.

Ноги вже перестали тремтіти, і це тішило. Запаморочення ще трохи трималося, але я сподівалася, що воно скоро мине. Перший досвід подорожі через портум виявився найлайнянішим із усього, що я переживала в житті.

Якщо не рахувати того разу, коли довелося з’їсти майже кілограм оливок на спір з Евелін. Або півтори години просидіти в засідці в лігві гуля — нудило тоді не менше.

І все ж, попри те, як мене розковбасило під час переходу, цей спосіб пересування між країнами вкрай зручний і швидкий. Цілую руки людині, яка його винайшла. Хоча маю до неї кілька претензій.

Коли ми вийшли з туалету, Вайт і Дрейден чекали, притулившись до стіни.

— Жива? — запитав Дрейден.

— Так, усе гаразд.

— Авто чекає біля входу, — Вайт кивнув у бік дверей. — Пора йти.

Я кивнула, і ми разом вийшли назовні.

Вулиця зустріла нас строкатим і галасливим натовпом, що хаотично розтікався в усіх напрямках. Діти з яскравими кульками, вуличний музикант, який вигравав щось зухвало бадьоре просто біля дверей — усе це накотилося на мене важкою лавиною. Тісна паризька вуличка жадібно відлунювала голосами й металевим шумом автівок, що деренчали нерівною бруківкою.

Раптова какофонія міського життя спрацювала як крижаний ляпас — вона вибила повітря з легень і змусила забути про нудотний сором, який залишився за дверима. Ще кілька хвилин тому я була у своєму рідному місті, в оточенні знайомих стін. А тепер стою посеред цього чужого галасу, в самому серці Франції, і досі не вірю власним очам.

Опозорена. З нікчемним виглядом і жахливим диханням.

Привіт, Париже.